Про Новий 2017 рік, іглу і Мармароси

"Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью."

(с) Ричард Карлсон

Music:

Hugh Masekela – Stimela,

Oscar Peterson Trio – Mumbles

Осінь - період відмирання, а зима - період спокою. Коли щось зникає і відходить, то тільки для того, щоб звільнити місце для чогось нового. Принаймні, я в це вірю. Та цього року все так активно пішло на оновлення, що до початку зими майже нічого не залишилось. Вкотре пересвідчилась, що нема такого, що будучи тобі дорогим і важливим, не зникне одного дня. Ніщо не вічне і "все так не буде", як каже моя бабця - в чому заключається сенс глибинної філософії минущості.

То ж настав грудень, а разом з ним і питання зустрічі Нового року стало ребром. Не те щоб я дуже сильно святкую конкретно це свято. Зрештою, у кожного свята є як багато прихильників, які розкажуть чому це свято дуже важливе, так і багато супротивників, які мають безліч аргументів чому це свято не свято і чому його святкувати нема сенсу. Як на мене - чим більше свят, - тим більше нагод розважитись, класно провести час - то чому б ні? Взагалі після років різноманітних варіантів - від повної іґнорації свят, до активного їх святкування я дійшла до висновку - що в тому є свій прикол - в спеціальному антуражі, підготовці, плануванні і нарешті святкуванні чогось. Крім того, всі ці свята - це зупинки на довгому маршруті життя - вони дають відчуття плину часу і допомагають пам'ятати про минущість, при чому налаштовують на позитивний лад.

То ж настав грудень, а варіантів святкування нуль, компанії нуль - прекрасна перспектива) Я вже собі подумала про авантюрну затію зимового солопоходу в Карпати, як з'явився bramms (Андрій Плясун) на горизонті (в коментах в інстаграмі) і понєслась :) Тим більше - ми вже якось два роки тому і познайомились особисто якраз на зламі років, про що є туй.

За Брамсом, ясно шо і компанія підтягнулась і почався довгий, просто безконечний чат збирання - хто що бере, яке меню і т.д... Загалом, хто пробував кудись вибратись компанією і створював загальний чат - зрозуміє мене з пів слова)

В результаті, - назбиралось нас 7 людей - не маленька туса. План був такий - їдемо в Ділове, реєструємось, вилазимо на ПІМ, десь там під вершиною базуємось, будуємо іглу і в ній тусимо - ну, десь приблизно так. Нарешті, день виїзду настав - в машину ми звісно всі не помістились, тому я і Анфі (Ярослав Непик) пішли на комфортабельний Раховоз екстракласу (загальний вагон форева!), а решта компанії - їхали машиною. Ше одна людина доїжджєла, але це сюрприз, про все по порядку.

Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)

The words I hear, the signs I saw

Siberian Sun "The tears"

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.

Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.

Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

Intro

Щось мене покинуло натхнення, чи то розлінилась я остаточно і давно нічого не пишу тут. А може вся справа в тому, що мандрівки стають все довшими і невідомо чи комусь взагалі може бути цікаво, що я місяць чи два роблю в квадраті 60*60 км в безлюдних, чи малолюдних горах :). Адже це вже дуже докладні дослідження, дуже маленького клаптика Землі, і тому - мало цікаві широкому загалу. Але, якщо раптом є охочі на такі дописи - пишіть в коментарях і я буду мати більше натхнення, щоб це написати. Взагалі - пишіть, що вам найцікавіше тут читати, а то я в дезорієнтації стосовно розвитку цього блогу.

На початку грудня завіяло мене всього лиш на три дні на Закарпаття і це цілком підйомний ще об'єм для написання, а головне - прочитання :)
А почалось все з конференції для ботанів. І важко було відмовитись від перспективи з'їздити на мою персональну землю обітованну - Закарпаття, а тим більше в мій персональний Єрусалим - Ужгород. Попутно вирішила нарешті втрапити нарешті в Мукачево. Найскладніше з того всього, звісно було написати тези на конференцію. Але з цим важким завданням я тако-сяко впоралась (то вам не в блозі строчити). Написала також, до чудових знайомих з Унґварщини, які обіцяли на вулицю не виганяти. То ж настрій чудовий, квитки на руках, прокинулась в 5 ранку навіть без будильника, поїхали!

ВЗДОВЖКОРДОННА ЕКСПЕДИЦІЯ. Частина 2: Чивчини - Чорногора (04 липня - 07 липня 2015)

В попередній серії...
То ж ми вирушили з с. Пробійнівка, пройшли хребтами Озірний, Пнєв'є, спустились в долину Чорного Черемоша в ур. Чемірне, пройшли Черемошем вгору по течії до Кляузи Бальтагуль, і вище - до пол. Бальтагул. Вийшли на г. Гнатасю, пройшли Україно-Румунським кордоном до відгалуження невеликого хребта - Добрина, де наша команда зменшилась вдвоє - Антон і Павло рушили цим хребтом вниз - в с. Буркут. А я та Орест продовжили наш транскордонний марафон. Докладніше про це, та деякі інші цікаві деталі в першій частині цього звіту за посиланням.

Ліричний відступ...
Пам'ятаю як вперше потрапила на Мармароси... Це була пізня осінь. Гори були безлюдні та загадкові. Безконечний потік туману, в прорізах якого час від часу відкривались краєвиди на зовсім інші, такі незвичні гори - з гострими верхами, скелясті і стрімкі. А ще кордон - усвідомлення того, на скільки це умовне поняття, яке насправді, як і будь-яке обмеження живе в нашій голові. Там немає високого кам'яного муру і цілодобової охорони. Це просто стовпці, переважно лише синьо-жовті серед заростів жерепу і ялівцю, або в лісі. Ту експедицію довелося звертати завчасно через погіршення погоди, але вона заронила в моє серце зерно цікавості - які ж вони... Мармароси на кордоні? І який він далі - кордон?

Взагалі так насправді виходити з дому небезпечно. А надто в гори. Бо коли стоїш на вершині однієї гори і бачиш вершини в усі боки навколо, то одразу ж виникає бажання обійти їх всі. З однієї перейти на іншу, а ще на ту і он-ту... В усіх можливих комбінаціях і напрямках...

Я повернулась на Мармароси влітку, майже через два роки, щоб пройти цей хребет від початку до кінця і, нарешті, роздивитись його у всій красі... Я повернулась з найбільшою компанією, яку коли-небудь водила. Це був виклик моїм організаторським здібностям. Але такі виклики мене ніколи не лякали, лише ще більше зацікавлювали... Тоді з погодою нам спочатку пощастило, але в кінці почав лити дощ і довелося скидатись з-під гори Стіг до цивілізації, хоч ми і планували продовжити похід по Чорногорі...

ВЗДОВЖКОРДОННА ЕКСПЕДИЦІЯ. Частина 1: Гриняви і Чивчини (29 червня - 04 липня 2015)

Ця історія почалась задовго до... А саме далекого 2012 року, коли я вперше вирушила у ці гори у складі першої ботанічної експедиції для збору ендемічних видів рослин для дисертації Тані. З цього звіту починаються звіти в моєму блозі. Ми вирушили тоді утрьох на пошуки Saussurea porcii Degen, а по дорозі вирішили ще завітати на ПАМІР. Багато води протекло річками Перкалаб, Чорний Черемош і Сарата з того часу. За цей час той мій допис встигли без зазначення авторства викрасти декілька туристичних груп вконтакті -_-, а від них перепостити сайт міста Верховина, з посиланням на групу вк. На щастя, на сайті міста Верховина люди реагують на коментарі і посилання на автора потім виправили.

Але щось я відійшла від теми. Почну спочатку. Почалось це все далекого 2012 року, першою ботанічною експедицією на Гриняви на пошуки Saussurea porcii. Як пишуть світила ботанічної науки, - цей вид навіть іноді називають "напівлегендарним" і навіть "найрідкіснішою рослиною Карпат". Потім була друга ботанічна  експедиція на Мармароси, в якій ми насправді не знайшли те, що шукали. Після Мармаросів було в планах перейти на Чивчини, або на Чорногору, але в зв'язку з погодою експедицію довелось звертати. А рослини все росли на своїх місцях і чекали коли хтось візьме їх для аналізу ДНК. Тому ще на початку 2015 було вирішено, що третій ботанічній експедиції бути! Склад її в результаті суттєво змінився. І на маршрут 29 червня 2015 вирушила я, як єдиний учасник попередніх експедицій і мої друзі, які не мають жодного стосунку до ботаніки, але були не проти пройтись цікавими місцями за компанію. А було їх троє - +павло артемишин з яким постійні читачі мого блогу вже знайомі, +Орест Дмитрик з яким вже теж мали б бути знайомі, і наш з Орестом друг - Антон.

29.06.2015 Ворохта - Верховина - пол. Дуконя
Приїхали у Ворохту вночі Львівським поїздом і лягли спати на вокзалі, вже традиційно. Зранку Антон розбудив всіх пів 6 ранку, закинулись печивом з медом, скинулись грошима і якийсь місцевий завіз нас машиною у Верховину (160 грн за 4-х), де ми благополучно купили квитки на Пробійнівку (маршрутка в 9:40) по 22 грн з копійками. З тих часів вже пройшло пів року, але все так добре пам'ятати мені допомагає бортовий журнал)

НР 2015 (23 грудня 2014 - 02 січня 2015), або перший справжній зимовий похід.

Нарешті змогла знайти час між багатьма справами і подорожами, щоб дістатись блогу, а то якось він запустів за останній рік... Сподіваюсь, ви не подумали що я сиджу вдома увесь цей час? А ще мені подобається довгими зимовими вечорами писати спогади про тепле літо... А жарким літнім днем цілком можна написати спогади про морозну зиму) Але ось уже знову випав перший сніг -і в горах і у Львові, скоро знову новий рік, а я вам ще про попередній не розказала) Тож..

Підходив до кінця теплий грудень 2014 року, коли почали витати в повітрі ідеї поїхати зустрічати Новий рік в Карпати. Насправді, нічого нового в цих думках немає, бо вже кілька років поспіль, як тільки по місту починають вивішувати гірлянди, ставити ялинки на площах і в торгових центрах та продавати різноманітну новорічну мішуру в мене в голові великим дошкульним цвяхом засідає думка про те, щоб поїхати кудись зустрічати Новий рік. І всі попередні роки ця думка просто залишалася думкою і за деякий час розсіювалась, бо було багато чи мало "але" для її реалізації. Я не надто тим переймалась, бо розуміла, що все так не буде і рано чи пізно настане сприятливий період і для цієї затії. 

Розтягнувши похідний сезон 2014 року максимально - від залишків снігів зими 2013-2014 у весняному поході на 8-ме березня, до останнього - зустрівши у горах перший, другий і третій сніг зими 2014-2015 вилазка у гори в кінці грудня вже не лякала. Зимові гори більше не здавалися іншою далекою невідомою країною, не здавались ворожими і неприступними.

#Ungvár (15-17 листопада 2014)

У́жгород (угор. Ungvár, словац. Užhorod; У́нґвар — до січня 1919, 9 листопада 1938 — жовтень 1944) — місто на ріці Уж, адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Розташоване за 785 км від Києва, на кордоні зі Словаччиною.
Повідомлення Аль-Ідрісі у 1154 р. є найдавнішим письмовим джерелом, в якому згадується Ужгород. Як свідчать історичні документи, місто з часу свого першого згадування фактично до кінця Першої світової війни мало тільки одну назву: Унґвар (видозміни Гункбар, Гунґвар, Онґвар).

(с) Вікі

Я вже досить давно планувала поїхати в Ужгород, та все якось не складалось. І хоч початково це мала бути поїздка весною, коли цвітуть сакури... то зібралась я нарешті лише через два роки, та ще й восени. Зрештою, з цього приводу я зовсім не переймаюсь, оскільки впевнена, що все стається рівно тоді, коли для цього приходить найкращий час.
То ж, їхали ми з Орестом в маршрутці до Яремче після експедиції на Пожижевську і домовились, що після того, як я повернусь з ретриту, ми ще кудись поїдемо на вихідних. І тут, з глибин моєї свідомості, випливла згадка про давню мою задумку відвідати Ужгород. Ну, не весна вже, але чому б і ні) Якщо чесно, то крім того, що в Ужгороді гарна стара частина міста, є сакури, маленькі скульптурки і річка - я не знала про це місто рівно нічого).
Я запропонувала Оресту таку ідею і він погодився) Та ще й просвітив мене, що в Ужгороді є замок. А замок це вже цікаво. Вирішила я погуглити, що за замок і як виглядає, але, як то часто буває, дядько гугл відправив мене не зовсім туди, куди я думала потрапити. А саме, на якусь статтю про Невицький замок :))). Я навіть не помітила підміни, принаймні спочатку. Добре, що Орест, який багацько про замки знає, мене просвітив, що то не в Ужгороді, а біля нього. Виявилось що Невицьке - зовсім поруч біля Ужгорода, тому в культурну програму ми його теж включили) Отак, троха погугливши стосовно цікавинок в місті на ріці Унг і околицях, ми купили квитки в один бік і домовились зустрітись у поїзді Київ-Ужгород, який спочатку проїжджає через Тернопіль, де живе Орест, а потім через Львів, де живу я) Весь тиждень до виїзду Львів, як і більша частина України, кутався у густі холодні тумани і періодично поливав землю дощами. Я все ж сподівалась, що кохане Закарпаття не підведе мене з погодою.

Передзимова розвідувальна експедиція. Чорногора. Пожижевська. (18-26 жовтня 2014)

Не пам'ятаю чи вже хвалилась вам, любі читачі, що тепер я аспірантка кафедри ботаніки ЛНУ ім. І.Франка. Тема моєї кандидатської дисертації "Епіфітна ліхенобіота Чорногори (Українські Карпати)", то ж я продовжую  збирати гербарій на цій території, а також шукати літературу, яка б стосувалася лишайників, Чорногори та Українських Карпат в цілому, то ж раптом у вас є електронні файли такої літератури, чи валяється вдома непотрібна вам паперова книжка - з вдячністю прийму в дар :) А ще, раптом будуть якісь акції з прочистки лісу в нетрях Чорногори - пишіть мені! Деякі лишайники ростуть дуже високо, але я була б не проти їх дістати. Тому перш, ніж якесь дерево піде на дрова - хотілось би забрати те, що має наукову цінність. (Не забувайте узгоджувати такі дії з Карпатським Біосферним Заповідником та Карпатським НПП). До слова, Чорногору я маю на увазі в гео-морфологічному сенсі. Тобто окрім хребта Чорногора, мене цікавлять різноманітні його відгалуження, а також хр. Кукул, хр. Кострич. Фактично все від Квасів до Кривопільського перевалу і від Ворохти до гори Стіг на Мармаросах :).

Тепер це все - моя територія досліджень :)

 Але це був ліричний відступ. Перейдемо до справи!

Соло на Пікуй (4-5 жовтня 2014)

Давно планувала податися у солопоходик. Перше довго про це думала. Уявляла собі як буду почуватись. Всі байки від знайомих, хто вже встиг спробувати, зводились приблизно до наступного: ну, пішов я. І шо? Нема ні з ким поговорити, ні кого послати. Скучно.
Або - бляяя.. Ото було стрьомно. Я літом в пятій вечора розкладала палатку шоб до темна заснути бо там шарудить шось і взагалі. Та ну його нах. Це для психопатів. Або: тільки в соло і ходжу. Не соло - для слабаків.
Я ж мала чітку ціль для такої мандрівки - таке собі самозаглиблення, зближення з природою без відволікання на компанію і абсолютно вільний графік - де хочу там на краєвид залипаю, треба зібрати якісь трави - стою збираю, хочу йти без привалів іду. Так-так. Багато хто скаже шо "візьми мене з собою, я буду мовчати і робити все як ти", але це зовсім не те. Ти не можеш позбавитись від відповідальності, навіть якщо людина підписалась на рабство. А ще хотілось тиші. Тиші в розумі і на стежці... Я помітила що іноді мене напрягає навіть коли хтось йде за мною. Загалом, я особа не надто соціальна і часто спілкування мене виснажує. Тоді я можу цілий день просидіти вдома наодинці і відпочивати від соціуму, але в чотирьох стінах зовсім не те що на природі. То ж я вкінець доведена марафоном вступних іспитів в аспірантуру, роботи і доскіпуванням родичів до повної соціальної нудоти, з бажанням шоб усі нарешті мене, курва, лишили в покої, зі спокійним щасливим серцем спакувала наплічник і, як то кажуть, вйо.
Якщо подумати логічно, то 1) час для першого солопоходу не ідеальний 2) прогноз погоди галімий 3) вже холодна осінь і треба нести більше речей+ намет 4) для підстраховки що мені буде дуже страшно можна було б вибрати маршрут коротший і щоб поїзд прибував в адекватнішу годину.
Але... цими роздумами хай займаються ті, які планують соло "для галочки" чи для понтів чи для чого там ше. Мені ж це взагалі була не перешкода. Хотілось подальше, де нема ні одної двоногої істоти з виду Homo sapiens (хоча епітет розумна точно для багатьох не підходить), шоб нарешті ні одного слова, ні одного лишнього звуку, який видає людина. Нехай погода буде галіма. Я була готова всі три дні гребти в дощ, туман чи мокрий сніг, аби мене лишили в покої і чути було лише цей дощ, туман чи мокрий сніг.

Чорногора на день Незалежності (23-25 серпня 2014)

Не довго я сиділа вдома, як прийшов час традиційного день-Незалежності походу. Ех.. Були часи у роки моєї буремної молодості, коли ще всі мої друзі не працювали і ми могли дозволити собі валансатись горами і не тільки горами коли і скільки захочемо. Але старість- не радість. Всі тепер заклопотані, запрацьовані, то ж незалежно від прогнозів погоди вибираємось кудись на державні свята. От і цього року - передали штормове попередження на день Незалежності, та і з власного досвіду я знаю, що це якась просто аномальна дата, коли погоду точно не назвеш найкращою для гірської мандрівки. От наприклад і минулого року на Свидовці було "не фонтан".
Попри довгі попередні збори назбиралось нас аж! троє людей :) Ну і фіг з ним - менше народу - більше толку. Підніматись на Чорногору вирішили з боку Піп Івана з с. Шибене (бо я ще з Шибеного не ходила, а хотілось якось урізноманітнити мандрівку. Добирались зі Львова поїздом на Івано-Франківськ, потім маршрутка до Верховини, з Верховини - на Шибене.
День Незалежності не тільки у нас вихідний, тому ще у Франківську ми зрозуміли як багато тут у нас конкурентів на маршрутку. На щастя, частина поїхала у Ґорґани, а отже на Калуш. Частина з нами на Верховину (ми і так лише в другу маршрутку помістились).

Боржава (09-10 серпня 2014)

Отож, натхненна Чорногірськими соло-прогулянками запланувала я собі сходити в повноцінний солопохід. Намітились вільні вихідні і я вже почала собі уявляти як я свобідно розсікаю простори полонин, коли з'явились бажаючі скласти мені компанію. Вірніше, дуже просили вивести вперше в житті в гірську мандрівку. Тут я розумію, що солопоходик мій відкладається, але що не зробиш для доброго діла :).
На щастя, спорядження в мене за роки мандрування назбиралось достатньо, тому я змогла навіть дещо позичити. І ось ми 8 серпня чекаємо вечірню електричку на приміському у Львові, а далі п'ять довгих годин в поїзді до Воловця. По мірі руху потягу тіні за вікном все густішають, сонце зникає за горизонтом, людей у вагоні стає все менше. Ось ми проминули Скотарське і спостерігаємо за вікном безліч світел - це будівничий майданчик нової гілки тунелю. Тут навіть гуртожитки для працівників побудували і дорогу для техніки. Мало не найбільший проект у Карпатах з тих, що я бачила. А потім тунелі з їх блимаючими лампами і ще кілька станцій. Навіть дозволяємо собі висунутись з вікна, бо у вагоні дуже спекотно. Коли потяг повертає, то видно ряди освітлених його віконечок, та і загалом картинка така, що вартує фотографії. Але путньої фототехніки в нас нема, а смартфон нічого якісного в динаміці вночі не знимкує :(.
Нарешті, Воловець. Я впізнаю його внутрішнім чуттям, вночі і вдень. Знайомий паркан і будівлі. Виходимо. Після нас у вагоні майже нікого не залишається. Троха прогулюємось селом, виходимо на окраїну, ставимо намет. Ромко прямує на пошуки дрів з моїм ліхтариком, а мені він не потрібен. Місяць світить наче прожектор... "Видно, хоч голки збирай...", як то співають у відомій народній пісні. Палимо вечірню ватру.

Тиждень тиші. Чорногора. Польові нотатки. (2-10 липня 2014)

Current music: Теленис – Ni auta Numenna

"Думаю, что вряд ли скоро вернусь в цивилизацию. Природа меня не утомляет. Напротив, я все более наслаждаюсь ее красотой и жизнью странника, которую веду. Я предпочитаю трамваю седло, крыше – звездное небо. Неясный трудный путь в неведомое для меня милее любой мощеной дороги, а глубокий мир природы куда приятней суеты городов. Как ты можешь винить меня за то, что я остаюсь здесь, в месте, которому принадлежу, в котором чувствую единение с миром? Это правда, что мне не хватает общества разумных существ, но среди них так мало с кем можно разделить важные для меня вещи, что я выучился хранить их при себе. Достаточно и того, что я окружен красотою…
Даже из твоих коротких зарисовок мне ясно, что я не смогу выносить рутину и однообразие жизни, которую ты принужден влачить. Не думаю, что когда-либо смогу остепениться. Я уже почерпнул слишком многое из глубин жизни, и что угодно предпочту возврату к прежнему существованию."

Последнее письмо, полученное от Эверетта Рюсса его братом Уолдо, датированное 

11 ноября 1934 года

***

То ж хлопці поїхали у Франківськ, а моя подорож продовжилась. Попуткою я дісталась в Кваси. Водій маршрутки підбирав багато людей, в основному своїх знайомих. Виявилось вони знають і наш стаціонар і завгоспа і сторожів, то ж мене прийняли за свою. Як люблю я за це Закарпаття - тут наче всі один одного знають. І якщо ти з Ясіні, то високо ймовірно, що у Видричці про тебе теж чули. Попри всі здобутки цивілізації люди і далі носять інформацію один про одного на вустах від села до села, повідають історії, троха додають вигадок. А ще тут люблять тих, хто не тримається відсторонено. Говори як тут, знай гори і села, май шо повісти і тебе приймуть за свого, пригОстять, забАвлять.

Мармароси (28 червня - 01 липня 2014)

Щось літо видалось дуже завантаженим і зовсім не натхненним. Тому лише зараз, НАРЕШТІ, дісталась до написання звіту про ще червневий похід. Це майже як "довгими зимовими вечорами"... Тільки ще листопад. Так що я майже вчасно :).Планувати похід на Мармароси ми, як годиться, почали завчасно. Зараз багато говориться про те, що попередню реєстрацію за 10 днів наче відмінили і що нічого тобі не буде. Але ми громадяни свідомі, - якщо це бажано - чого б не зареєструватись? Команда назбиралась величенька (це при тому, що я не дуже люблю коли багато людей) і тому аж до дня виїзду потрібно було вирішувати проблеми з цим пов'язані. Зокрема, і проблему каструлі в якій можна зварити їсти на 7 - 8 людей! Взагалі, це рекордна за кількістю учасників група з тих, що я коли-небудь водила.

Білети на Рахівський поїзд купили. Я склала меню і придбала продуктів. Частину, на щастя, встигла роздати перед виїздом, а більшу довелось пакувати в рюкзак і торбу. Плюс завантаженість в універі і з самою організацією мало не "запізнила" мене на поїзд.

Чорногора предвічна.

Норовлива моя Чорногора. Шерсть її дибиться жерепами, ялівцями, смереками і травою полонин. Так любо, йдучи дорогою пригладити чи скуйовдити її наче гриву велетенського полонинського пса. Може вона і не помітить, бо ж я для неї лише плодова мушка, та все ж це спосіб комунікувати.
Тече потічками її кров. Без жадібності дають гори своєї крові напитись, набратись їх сили і глибини. Мільйони років вони існують, дихають, ростуть, а все роздають і роздають всім воду.
Виставляє Чорногора свої ребра з худих боків, стирчать дрібні її кісточки, кам'яні суглоби. Час од часу прикриває себе периною хмар, - жене непрошених гостей.
Норовливий її характер видає жіночу природу. Сьогодні прихильна до тебе, як до любаса, а завтра проганяє холодними вітрами, шмагає дощем чи снігом, наганяє в шию грозою - сердиться. Ніколи не знаєш що може її розгнівити, через те мусиш всіляко годити їй і шанувати, як і жінку, яку любиш.

Про любов.

Чи знайоме вам це відчуття, коли серце починає битись пришвидшено і розширюються зіниці... а подих то перехоплює зовсім то дихаєш частіше? У всьому тілі нервове збудження і таке відчуття ніби трясуться руки і коліна. Почуваєшся водночас солодко і гірко, а всі відчуття натягнені до краю. Хочеться, як герой Гете крикнути "Зупинися мить, бо ти прекрасна!", але з іншого боку хочеться, аби все це не зупинялось, рухалось, змінювалось, тривало. Бо лише ця короткочасність, ця одна-єдина мить, якої більше не буде і додає сили всім почуттям. Лише ця минучість, робить життя нереально коштовним. Все таке чітке і подібне на злизування меду з гострого ножа. Просто ти нарешті починаєш жити не гуртом, а в роздріб.
Я думаю ви вже здогадались про що я :) Про осінь. Таку сліпучо-сонячну осінь в Карпатах. Коли небо таке синє-синє, що аж боляче очам. Коли дерева всі різних барв і відтінків осені. Коли пожухла трава на полонині і останні отари сходять в село. Коли в горах стає тихо без їх дзвіночків, але голосніше дзвенять струмки, мелодійніше свистить у гілках вітер, співають на всі голоси птахи останні свої, прощальні пісні. Курличуть журавлі відлітаючи у вирій. Коли так дуже пахне осіннім опалим листям - найкращим, як на мене, запахом у світі. А йти вгору вже не так спекотно, як влітку. Сонце не пече, а ніжно цілує і пестить. Можна їсти переспілі ягоди  у всій бесконечній кількості - афини, ґоґодзи, лохину, малину, ожину, калину, горобину, збирати ліскові і букові горішки, гриби. Руки стають фіолетово-червоні, а губи солодкі. А ввечір... ввечір стає вже по-справжньому зимно і дубіють пальці. Швидше вистигає в горнятку чай. Хочеться тулитись до компаньйонів, або закутатись в спальник. Натягуєш грубого светра і шапку і так по-особливому гріє ватра. Душу водночас повнить любов і жага до життя, а з іншого боку - почуття минущості, непостійності... і на цьому лезі серце розривається і зцілюється водночас. Кожен вдих такий солодкий і цінний. А очі широко розкриті, бо хочеться спити цієї краси, як можна більше, законсервувати в бурштиновому меді і поставити на чільну поличку у своєму серці... накрити теплим коциком, щоб ніхто не бачив, і, потім, по ложечці смакувати аж до весни... Для мене це і є справжнісінька любов.

Фото, вибачайте, з інтернету, але воно просто точно таке, як треба :)

П.С. 01.03.2015
Знайшовся чисто випадково автор цього чудового фото. Списались у ФБ) Там є ще багато такої краси, то ж ласкаво прошу на завітати на сайт фотограф Віталій Ра.
Або перегляньте галерею на Photographers

Сонячне Закарпаття. Хуст і долина нарцисів.

Пройшов рівно місяць, як я добралась до свого блогу. Хочу поділитися як ми їздили в кінці квітня на Закарпаття. Поїхати в долину нарцисів я планувала вже давно, та все ніяк не виходило. Навіть кілька разів записувалась на екскурсію, але потім ці екскурсії відміняли з різних причин. Цього року я вирішила, що досить сподіватись на когось і що найнадійніший спосіб отримати купу позитивних незабутніх вражень від поїздки - це організувати її самостійно. Як виявилось, з університету теж планували провести екскурсію в долину нарцисів, але я вже твердо намірилась їхати окремо. Окрім того, довго теліпатись в автобусі я не люблю. Тим більше в жару. Тим більше заради дуже короткої програми. З Дімою ми домовились давно. А от і ще з Лєною поговорила і вона вирішила приєднатись. Купили квитки на потяг до Хуста і потім того ж дня до Львова. План був наступний - зі Львова їдемо в суботу ввечір, а вранці в неділю ми вже в Хусті. Можна нормально виспатись і буде досить часу погуляти по місту. В програмі - відвідини Хустського замку, прогулянка центральною частиною міста. Потім ми мали зустрітись в долині нарцисів з групою, яка буде їхати з університету автобусом. Разом погуляти по долині нарцисів і поїхати з ними на Новоселиську сироварню на екскурсію, а потім самостійно повернутись в Хуст і їхати потягом додому (в 19:00 виїжджаємо і вранці в понеділок у Львові).
Отже ми сіли в потяг ввечір суботи. Трошки поговорили і лягли спати, бо треба було рано вставати наступного дня.

Ранок.

Кострича-Кукул-Яблуниця 07-09 березня 2014. Відкриття сезону

Не мало - не багато, а майже місяць пройшов, як я нарешті змогла сісти до написання цієї історії. І якщо бути скурпульозним то почалась ця історія вже давно, ще в році 2013. Знайшлися якось люди на просторах блогу Про Походи, списались потім у фейсбуці, говорили-балакали, обмінювались фотографіями, навіть надумали спільну мандрівку, але була вже пізня осінь, тож глобальні плани переїхали на рік наступний. Зима, як знаєте, видалась теплою, малосніжною, тому аби відпочити від нагнітання атмосфери "нашими" і "не нашими" ЗМІ вирішила я поїхати в гори, на два місяці раніше відкриваючи сезон, ніж зазвичай. А було то восьме березня. Було багато, "але", як то зазвичай буває, але я все ж сіла на поїзд у Львові, який прямував до Івано-Франківська, та ще й не сама, а з +Дижовский Дмитрий, якого ви певно вже дуже добре знаєте, по моїх розповідях і фотографіях. Там ми кукали-бомжували, їли просто гидосну їжу, яка залишилась в забігайлівці на залізничному вокзалі, трохи спали на лавках на автостанції і чекали на +павло артемишин. Нарешті "утро доброє"! Поснідали в тій же таки забігалівці на вокзалі, але вже був вибір великий і харчі свіжі. Було навіть смачно. Сіли на маршрутку і поїхали... А їхали ми довго. Мабуть з три години. Народу в маршрутці було купа, хоч то було 7 березня - будній день. Нарешті щастя невимовне - висідаємо на Кривопільському перевалі. Перевдягаємось тут же на зупинці, натягаємо бахіли, навіть шапку, шалик і рукавиці - бо в маршрутці всі кінцівки заніміли і мені здавалось, що дуже холодно, фотографуємось на старті і рушаємо.

Фотоколаж 6 - 7 "Третій курс. Чорногора"

Я почала помічати, що чим далі тим щільніше невидимі нитки змотували мене з Чорногорою. Зміна теми диплому, статті в інтернеті, книжки. Зрештою я почала шукати сама все, що можна було знайти. Починаючи від даних геологів про формування самого щита, склад порід, флору, фауну, створення заповідника, про гуцулів Рахівщини, народні промисли, полонинське господарство, просто все, що могла знайти. Також нагадала собі, як у дитинстві у великій книжці з українськими народними казками (які чомусь були написані російською мовою) була одна про Олексу Довбуша. Як тоді захопила мене його постать, вразив його розум і надзвичайна сміливість. Там навіть була ілюстрація, яку пам'ятаю до нині - Олекса і опришки серед лісу, його гострий погляд дивився просто на мене з-під кресані зі сторінки книги. А ще багато читала також про обсерваторію на Піп Івані Чорногірському, познаходила у інтернеті старі мапи і вивчала, вивчала, вивчала. І ось я знову у автобусі на Кваси зі студентами. За вікном пейзажі, багато з яких вже добре мені знайомі. І зі мною Славік - мій одногрупник і колега, який погодився скласти мені компанію. Із кожним кілометром, як гори стають все ближче, я все чіткіше чую, як вони промовляють до мого серця. Їм можна довіряти.

Фотоколаж 4 "Перше традиційне паломництво на Петрос"

Ото ж на першому курсі я вирішила повернутись на Петрос чого б то мені не коштувало. Пройшов ще один рік навчання і студенти мого потоку, і я разом з ними, вирушили на літню практику в Шацьк. Цілий місяць екскурсій, гербарію, співів пташок, слідів, купання в озері і страждання від комарів. Не можна сказати, що в Шацьку було погано, але я постійно думала про стаціонар і Петрос. Можливо тому, що по натурі я мізантроп - тобто не надто люблю людей, а особливо їх великі скупчення. Шацький стаціонар в часі коли там нема студентів працює, як будь-яка відпочинкова база. Там є гаряча вода в душі, електрика, ловить мобільний зв'язок, тепліший клімат... Ну і безконечний "рівний" ландшафт навколо, який під кінець заїзду почав викликати в мене нудьгу і депресію. Нарешті ми пакуємо речі і сідаємо в автобус в довгу дорогу додому, де нас чекають екзамени, до яких ніхто не готувався.

Фотоколаж 1 "Практика в Карпатах"

Засіла за старі світлини. Друкувати по 100 з кожної мандрівки задорого, та і нема сенсу, а цілком довіряти електронним носіям - не надійно. Не раз траплялось у мене і у моїх друзів, нещастя з комп'ютером, загубився диск, випадково натиснув стерти і все - спогади збережені в електронному вигляді назавжди втрачено. І потім отримати копію світлин зазвичай виявляється також досить важко. Саме тому вирішила світлини, які відображають основні моменти з кожної мандрівки зкомпонувати в колажі, відредагувати і роздрукувати. Ще не визначилась з розмірами, але мабуть кожен колаж буде форматом А4.

Отож, мій 1 курс.