середа, 24 жовтня 2012 р.

про пам'ять

Я помічаю що похмурими осінніми днями значно легше вдаватися до пригадування. Коли хтось ніби скрутив яскравість і події стають дивовижно схожими одна на одну, схожими на тонкі бліді плівки з зображеннями, що часто накладаються і вже не можна відрізнити що було одним, а що іншим.

Я не можу сказати про себе – людина з феноменальною пам’яттю. Є багато речей які мені складно запам’ятати. Як от цифри чи адреси. Але з іншого боку – мене дуже тішить те, що я обдарована саме фотографічним типом пам’яті. Вже кілька тижнів я намагалася пригадати одну річ… вірніше навіть не річ, а обличчя цілком конкретної людини, яку я бачила кілька разів цілком побіжно в певний період свого життя. В той момент мене стосовно цієї особи зовсім нічого не цікавило, тому я воліла її не помічати взагалі. Тим не менш… кілька тижнів тому я прокинулася вранці і не очікувано пригадала собі саме ту особу… назвімо її - невідомий N. Тож я пригадала факт її існування, але окрім імені я нічого більше не змогла згадати. Щораз, коли я намагалась повернутися до якогось спогаду, де пропливав цей невідомий N - в мене було враження ніби дивишся на дно моря під час шторму, коли пірнаєш. В якийсь момент вдається розгледіти окремі великі камені, але як не стараєшся – жодної деталі не в силах вхопити. В мене було враження що це те саме, що контакт в телефонній книзі. У одних є ім’я і номер, для інших – є ще безліч додаткових деталей. Для цієї особи було лише ім’я і навіть номер затерся в пам’яті. Той спогад, який мені все не вдавалося відтворити не давав мені спокою і кожного разу, як у мене виявлялася вільна хвилина – я поверталася подумки в ті часи і по трохи, по крихтах додавала деталі, які вимивала з інших спогадів.

Хто б міг подумати що сам по собі - автономно, процес пригадування може бути таким цікавим! Це все нагадувало золоту лихоманку – години кропіткої праці для того щоб зібрати золотий пісок. Я пригадала безліч речей, які пов’язані з цією людиною в подальшому. Я щораз віддалялась від теперішнього моменту пам’яті і наближалась до спогаду трирічної давності.

Нарешті сьогодні вранці я наткнулась на золоту жилу. Я випадково заплющила очі, поки їхала в переповненій маршрутці і цілком чітко, так наче мені вдалось повернутися в часі – побачила той спогад. Це було навіть більше ніж спогад – це був справжній відтинок відео про моє життя. Один спогад потягнув інший і я раптово побачила цілу купу подій. Це ніби зламати секретний пароль, розгадати надскладну головоломку, розламати руками надтвердий горіх. Ти наче віднаходиш скарб, який завжди був у тебе під носом.

І тоді я подумала – а скільки ще речей, які нам видавалися незначними – ми і далі носимо в голові? Скільки спогадів застрягло десь в глибинах нашого буферу обміну між реальністю і минулим? Як далеко ми можемо розкрутити цей клубок послідовних подій? Чи можна пригадати момент власного народження? А ще далі? Куди взагалі тягнеться ця нитка пам’яті і чи є в неї інший кінець? Якщо ж він існує - то хто там стоїть? Чи це ще я?

Korin Ogata (1658-1716) - Crows and the Moon


15 жовтня 2012 р., понеділок

вівторок, 23 жовтня 2012 р.

про гори



Чому так важливо бачити гори? Хоч би раз на рік вибиратися на вершину? Мабуть тому, що по проходженню якогось часу починаєш сумніватись не лише у інших, але і у собі. Чи правильно я роблю? Що насправді мені потрібно? Куди я йду? Чого шукаю? Іноді починаєш поневолі сумніватися у всіх аксіомах, які раніше просто приймав і починаєш копати в собі не просто іграшковою лопаткою, а наганяєш бульдозерів і ескалаторів і розпочинаєш ґрунтовні розкопки. Переоцінюєш усі свої рішення стосовно справ, які уже давно не мають ніякого значення, перетворюєшся на молотарку… зерно вже давно не просто очищене від полови, але й стерто на муку, а ти все працюєш, молотиш, очищаєш від уявних лусок неіснуючі зернини. Зрештою все сходить до абсурду, адже немає сенсу щось зважувати і переважувати, якщо самі ваги не відкалібровані.
Людина – надто плинне явище, щоб існувати самій по собі. Її життя і погляди швидко змінюються, дні проминають зі швидкістю світла, вона пересувається і пересуває усе довкола і, врешті, губиться. Рано чи пізно. Тому людині абсолютно необхідний ще хтось, або щось. Щось  зовнішнє і неодмінно більше, в сотні і тисячі разів більше, від неї самої. Бо в системі людина – і щось менше від неї – добре культивується лише людський егоїзм і пихатість. Отож, людині потрібен хтось ще. Хтось третій. Бо є людина, світ, як вона його уявляє і  хтось третій. Цією третьою особою може бути Бог у деяких випадках. Для тих, кому пощастило мати щиру і сильну віру у свого Бога, не залежно від того, як він називається в конкретному випадку. Є ж багато людей, для кого Бог існує в уявному світі і тому в якості третього виступати не може.  Для них третьою точкою може стати хтось інший… може людина, що має авторитет і безмежну мудрість, може улюблене дерево у саду, яке щороку восени дає великі спілі яблука, зрештою це може бути просто шматок пейзажу чи ландшафт, який вказує на деяку незмінність речей, попри швидкість людського існування.
Особисто я люблю приїздити на біологічний стаціонар у горах. Там є низенька лавочка біля кухні. Якщо на ній вигідно вмоститися, то можна побачити Кваси внизу, часто вкриті туманом чи хмарами, кілька сусідніх невеликих гір і частину Свидовецького хребта, по той бік від колії. Для мене виявилось великою містерією усвідомлення того, що є речі, які залишаються незмінними у порівнянні не лише з тим відрізком часу, який мені вже було дано прожити, але і з усім моїм життям, яке ще не відбулось. З книжок по геології можна дізнатися, що Кавказ, наприклад, - це молоді гори. Тамтешні високі шпилясті вершини ще будуть рости і набиратимуть висоти, коли Карпати всихатимуть і потроху руйнуватимуться. У порівнянні з тим, скільки існують ті гори, що я можу побачити з сіренької лавочки – ціле моє життя прирівнюється приблизно до однієї мілісекунди. Всі мої довгі хвилини до зустрічі з улюбленими людьми, довгі години навчання, довгі дні зими чи осені,коли чекаєш на тепло і сонце, довгі роки мого існування – все це для них непомітно. І навіть якщо я сидітиму цілий день і дивитимуся на ці гори – навряд чи вони помітять мене.
Час взагалі володіє критерієм відносності і залежно від того добре тобі чи погано, холодно чи тепло, ситно чи голодно - він пливе зовсім по-різному.  Він може проминати повз, наче вагони швидкісної електрички… Так буває, коли починаєш нехтувати дрібницями. Тоді завжди складається враження ніби щось відбулось, але зовсім немає що згадати. Іншим разом навпаки – час наче розтягнена плівка на магнітофонній касеті. Події розтягуються, липнуть до тебе і тривають нескінченно довго. Такий тип часу легко підхопити, якщо на щось дуже чекаєш.  Якимось чином час кожної окремої людини триває по-різному, залежно від  того що в кожен конкретний момент та чи інша особа відчуває, думає чи робить.  З іншого боку плин часу значно залежить від того скільки та чи інша істота живе. Для маленької плодової мушки час мав би бути значно пришвидшеним в порівнянні з плином часу для мене. Зрештою, щораз коли я спостерігаю, як повільно ця комашка летить над вазою з виноградом я ніколи не можу позбутися враження, що цій істоті здається ніби вона пересувається зі швидкістю реактивного літака, може, якщо не на першій космічній швидкості. Зрештою.. невідомо чи усвідомлює ця мушка факт власного існування. Я не знаю також чи властиво горам, у якомусь їхньому вимірі, де вони існують, чекати на щось дуже сильно, або бути байдужими до того що відбувається, але мене не здивувало б, якби якомусь невеликому горбочку видалось ціле моє життя – реактивним польотом плодової мушки.
Мені подобається приїздити на стаціонар час-від-часу. Немає суттєвого значення якою буде погода. Якщо падатиме дощ, то можна буде сидіти на кухні і підкидати дрова до печі, аж у маленькій кухоньці стане спекотно від розігрітого каменю і металу. Якщо ж буде сонячно – завжди можна піти прогулятися на сусідню полонину щоб дорогою напитися з гірського потоку холодної води, а на самій уже полонині, якщо пощастить – можна побачити, як пасуться вівці – велика отара, що рухається ніби високоорганізований живий організм, іноді також коні, яких ніхто не прив’язує і вони вільні гуляти де хочуть. Можна пити свіже молоко на фермі, піти на Петрос і подивитися звідти на вершину Говерли, за яку часто зачіпаються хмари, що пливуть з Румунії… Зрештою за якийсь час мого перебування в такій безпосередній близькості з горами, я майже фізично відчуваю, як мій час починає уповільнюватись і хмари починають плисти розміреніше, дні стають довшими, хоч я абсолютно ні на що не чекаю. В горах я часто забуваю про свою квартиру у місті, про те як виглядають мої меблі, як пахне у мене вдома, адже кожне помешкання має якийсь свій неповторний запах.
Мені доводилося читати колись про магнітні поля Землі і Місяця… Йшлося власне про те, що коли Місяць наближається до Землі – він спричиняє припливи і відпливи за рахунок свого магнітного поля, яке в свою чергу пов’язане з його масою. По суті, уся Сонячна система тримається за рахунок того, що існує Сонце з велетенською масою, яка притягує інші маси, але трохи менші. Кожна така велетенська маса утворює магнітне поле, яке впливає на магнітні поля інших планет, дещо їх викривлюючи. Якщо вода в океанах частково піднімається під впливом Місяця, так це за рахунок того, що його магнітне поле локально впливає на магнітне поле нашої планети.  Зрештою, як говорить шкільний підручник з фізики – муха сидить на стелі, лише за рахунок того, що маса стелі значно перевищує її власну масу. Можливо щось подібне можна застосувати і стосовно такого відносного поняття, як час. Коли я потрапляю в  часову гравітацію гірської системи – мій власний момент обертання сповільнюється і мій час починає рухатися інакше. Така собі локальна зміна швидкості під впливом зовнішнього фактора.
Зрештою, я взагалі дуже люблю гори. На відміну від багатьох моїх знайомих – я люблю раз за разом повертатися  в ті самі місця, де вже була. Мені імпонує те, що гори досить великі, щоб надто швидко зникнути. Якщо я залишу свій гаманець у людному місці, то він неодмінно зникне за якийсь нетривалий період часу, якщо я необачно залишу телефон на столі у кафе, то є велика ймовірність, що я не побачу його, коли повернуся від барної стійки, проте я можу абсолютно спокійно залишати улюблені ландшафти, стежки і вершини. Їхати додому і не припинати їх ланцюжком, як велосипед. Я точно знаю, що всі ці мої улюблені місця нікуди не зникають, коли я перестаю існувати з ними в одному часо-просторі. Я можу приїхати до них, як до родичів чи друзів і побачити що все на тому самому місці. І навіть якщо за рік чи два я вже не побачу сіренької лавочки за кухнею на біологічному стаціонарі, то я сподіваюсь, що краєвид, який я звідти можу спостерігати – нікуди не подінеться ще найближчі кілька мільйонів років. І я в своїй ненадійній квартирі в будинку, на який забудовники дали гарантію в 50 років, 20 з яких вже пройшло, сиджу зараз за комп’ютером, на який маю гарантію на п’ять років, рік з якої вже минув… Сиджу попри склянці молока, яке вже післязавтра буде вважатись зіпсованим і чітко усвідомлюю плинність часу навколо. Для кожного з нас він плине по різному – для мене, для будинку, мого ноутбука і для молока в склянці. Мене дещо лякає найгірша перспектива, яка може статися – до прикладу що через 30 років мій будинок визнають аварійним і мені доведеться терміново виїжджати, при чому залишити багато речей, які я люблю, що через чотири роки – мій ноутбук зламається, я втрачу всі свої улюблені світлини і важливі документи, які на ньому зберігаються, чи може що решта молока у холодильнику зіпсується швидше ніж я встигну його використати. Часто я замислююсь також над тим що рано чи пізно закінчиться і мій власний термін придатності. Я зістарюся і згорблюся, шкіра моя покриється глибокими зморшками, зітруться суглоби і випадуть зуби… Колись.. рано чи пізно і мені прийде час закінчити період перебування в цій конкретній реальності. Іноді це лякає мене. Я боюся не встигнути зробити те, що мені видається важливим. І тоді я заплющую очі і з легкістю відтворюю собі у пам’яті знайомий до деталей ландшафт. Я можу пригадати собі ту саму лінію гір у будь-який час доби і за будь-якої погоди. Я знаю що навіть коли я відійду – ця лінія продовжить існувати і мені від того стає тепло і затишно. Приємно усвідомлювати, що хоча б щось, в порівнянні з миттю мого існування залишається майже незмінним.


неділя, 14 жовтня 2012 р.