понеділок, 24 листопада 2014 р.

#Ungvár (15-17 листопада 2014)


У́жгород (угор. Ungvár, словац. Užhorod; У́нґвар — до січня 1919, 9 листопада 1938 — жовтень 1944) — місто на ріці Уж, адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Розташоване за 785 км від Києва, на кордоні зі Словаччиною.
Повідомлення Аль-Ідрісі у 1154 р. є найдавнішим письмовим джерелом, в якому згадується Ужгород. Як свідчать історичні документи, місто з часу свого першого згадування фактично до кінця Першої світової війни мало тільки одну назву: Унґвар (видозміни Гункбар, Гунґвар, Онґвар).
(с) Вікі

Я вже досить давно планувала поїхати в Ужгород, та все якось не складалось. І хоч початково це мала бути поїздка весною, коли цвітуть сакури... то зібралась я нарешті лише через два роки, та ще й восени. Зрештою, з цього приводу я зовсім не переймаюсь, оскільки впевнена, що все стається рівно тоді, коли для цього приходить найкращий час.
То ж, їхали ми з Орестом в маршрутці до Яремче після експедиції на Пожижевську і домовились, що після того, як я повернусь з ретриту, ми ще кудись поїдемо на вихідних. І тут, з глибин моєї свідомості, випливла згадка про давню мою задумку відвідати Ужгород. Ну, не весна вже, але чому б і ні) Якщо чесно, то крім того, що в Ужгороді гарна стара частина міста, є сакури, маленькі скульптурки і річка - я не знала про це місто рівно нічого).
Я запропонувала Оресту таку ідею і він погодився) Та ще й просвітив мене, що в Ужгороді є замок. А замок це вже цікаво. Вирішила я погуглити, що за замок і як виглядає, але, як то часто буває, дядько гугл відправив мене не зовсім туди, куди я думала потрапити. А саме, на якусь статтю про Невицький замок :))). Я навіть не помітила підміни, принаймні спочатку. Добре, що Орест, який багацько про замки знає, мене просвітив, що то не в Ужгороді, а біля нього. Виявилось що Невицьке - зовсім поруч біля Ужгорода, тому в культурну програму ми його теж включили) Отак, троха погугливши стосовно цікавинок в місті на ріці Унг і околицях, ми купили квитки в один бік і домовились зустрітись у поїзді Київ-Ужгород, який спочатку проїжджає через Тернопіль, де живе Орест, а потім через Львів, де живу я) Весь тиждень до виїзду Львів, як і більша частина України, кутався у густі холодні тумани і періодично поливав землю дощами. Я все ж сподівалась, що кохане Закарпаття не підведе мене з погодою.

понеділок, 17 листопада 2014 р.

Півдатун "Чотири безмірні" в Українських Карпатах (26 жовтня - 8 листопада 2014)

Або висновки з двотижневого ретриту

Мы часто забываем почувствовать волшебство момента, однако именно на таких волшебных моментах строится сценарий нашей жизни...

[Мишель Буто]

То ж не пройшло і.. не знаю скільки років, як я нарешті потрапила на двотижневий ретрит, який відбувався цього року в Карпатах, в Ямній (присілок Яремче). Ретрит багато в чому був подібний до життя в монастирі - багато годин медитації, усвідомлене споживання їжі, навчання і зовсім трохи вільного часу. Розпорядок дня - один для всіх - підйом, сніданок, обід, чай, вечеря, відбій. А ще були деякі додаткові правила - не можна слухати музику, співати чи грати на музичних інструментах, після відбою не можна шуміти, щоб не заважати іншим. Щодня також були суспільно корисні наряди - прибирання, миття посуду, сервування під час обіду. І періодично були додаткові правила - наприклад дні "розмов за потребою" - можна сказати, наприклад, "передай, будь-ласка хліб", але не можна розводити які-небудь теревені не практичного змісту і "Дні тиші" - коли розмовляти і порушувати тишу будь-яким способом було заборонено. Окрім всього іншого в мене була додаткова місія на весь ретрит - робити красоту, яка, в основному, виражалась в букетах і екібанах.




четвер, 13 листопада 2014 р.

Передзимова розвідувальна експедиція. Чорногора. Пожижевська. (18-26 жовтня 2014)

Не пам'ятаю чи вже хвалилась вам, любі читачі, що тепер я аспірантка кафедри ботаніки ЛНУ ім. І.Франка. Тема моєї кандидатської дисертації "Епіфітна ліхенобіота Чорногори (Українські Карпати)", то ж я продовжую  збирати гербарій на цій території, а також шукати літературу, яка б стосувалася лишайників, Чорногори та Українських Карпат в цілому, то ж раптом у вас є електронні файли такої літератури, чи валяється вдома непотрібна вам паперова книжка - з вдячністю прийму в дар :) А ще, раптом будуть якісь акції з прочистки лісу в нетрях Чорногори - пишіть мені! Деякі лишайники ростуть дуже високо, але я була б не проти їх дістати. Тому перш, ніж якесь дерево піде на дрова - хотілось би забрати те, що має наукову цінність. (Не забувайте узгоджувати такі дії з Карпатським Біосферним Заповідником та Карпатським НПП). До слова, Чорногору я маю на увазі в гео-морфологічному сенсі. Тобто окрім хребта Чорногора, мене цікавлять різноманітні його відгалуження, а також хр. Кукул, хр. Кострич. Фактично все від Квасів до Кривопільського перевалу і від Ворохти до гори Стіг на Мармаросах :).

Тепер це все - моя територія досліджень :)
 Але це був ліричний відступ. Перейдемо до справи!

середа, 12 листопада 2014 р.

Соло на Пікуй (4-5 жовтня 2014)

Давно планувала податися у солопоходик. Перше довго про це думала. Уявляла собі як буду почуватись. Всі байки від знайомих, хто вже встиг спробувати, зводились приблизно до наступного: ну, пішов я. І шо? Нема ні з ким поговорити, ні кого послати. Скучно.
Або - бляяя.. Ото було стрьомно. Я літом в пятій вечора розкладала палатку шоб до темна заснути бо там шарудить шось і взагалі. Та ну його нах. Це для психопатів. Або: тільки в соло і ходжу. Не соло - для слабаків.
Я ж мала чітку ціль для такої мандрівки - таке собі самозаглиблення, зближення з природою без відволікання на компанію і абсолютно вільний графік - де хочу там на краєвид залипаю, треба зібрати якісь трави - стою збираю, хочу йти без привалів іду. Так-так. Багато хто скаже шо "візьми мене з собою, я буду мовчати і робити все як ти", але це зовсім не те. Ти не можеш позбавитись від відповідальності, навіть якщо людина підписалась на рабство. А ще хотілось тиші. Тиші в розумі і на стежці... Я помітила що іноді мене напрягає навіть коли хтось йде за мною. Загалом, я особа не надто соціальна і часто спілкування мене виснажує. Тоді я можу цілий день просидіти вдома наодинці і відпочивати від соціуму, але в чотирьох стінах зовсім не те що на природі. То ж я вкінець доведена марафоном вступних іспитів в аспірантуру, роботи і доскіпуванням родичів до повної соціальної нудоти, з бажанням шоб усі нарешті мене, курва, лишили в покої, зі спокійним щасливим серцем спакувала наплічник і, як то кажуть, вйо.
Якщо подумати логічно, то 1) час для першого солопоходу не ідеальний 2) прогноз погоди галімий 3) вже холодна осінь і треба нести більше речей+ намет 4) для підстраховки що мені буде дуже страшно можна було б вибрати маршрут коротший і щоб поїзд прибував в адекватнішу годину.
Але... цими роздумами хай займаються ті, які планують соло "для галочки" чи для понтів чи для чого там ше. Мені ж це взагалі була не перешкода. Хотілось подальше, де нема ні одної двоногої істоти з виду Homo sapiens (хоча епітет розумна точно для багатьох не підходить), шоб нарешті ні одного слова, ні одного лишнього звуку, який видає людина. Нехай погода буде галіма. Я була готова всі три дні гребти в дощ, туман чи мокрий сніг, аби мене лишили в покої і чути було лише цей дощ, туман чи мокрий сніг.

понеділок, 10 листопада 2014 р.

Чорногора на день Незалежності (23-25 серпня 2014)

Не довго я сиділа вдома, як прийшов час традиційного день-Незалежності походу. Ех.. Були часи у роки моєї буремної молодості, коли ще всі мої друзі не працювали і ми могли дозволити собі валансатись горами і не тільки горами коли і скільки захочемо. Але старість- не радість. Всі тепер заклопотані, запрацьовані, то ж незалежно від прогнозів погоди вибираємось кудись на державні свята. От і цього року - передали штормове попередження на день Незалежності, та і з власного досвіду я знаю, що це якась просто аномальна дата, коли погоду точно не назвеш найкращою для гірської мандрівки. От наприклад і минулого року на Свидовці було "не фонтан".
Попри довгі попередні збори назбиралось нас аж! троє людей :) Ну і фіг з ним - менше народу - більше толку. Підніматись на Чорногору вирішили з боку Піп Івана з с. Шибене (бо я ще з Шибеного не ходила, а хотілось якось урізноманітнити мандрівку. Добирались зі Львова поїздом на Івано-Франківськ, потім маршрутка до Верховини, з Верховини - на Шибене.
День Незалежності не тільки у нас вихідний, тому ще у Франківську ми зрозуміли як багато тут у нас конкурентів на маршрутку. На щастя, частина поїхала у Ґорґани, а отже на Калуш. Частина з нами на Верховину (ми і так лише в другу маршрутку помістились).


субота, 8 листопада 2014 р.

Боржава (09-10 серпня 2014)

Отож, натхненна Чорногірськими соло-прогулянками запланувала я собі сходити в повноцінний солопохід. Намітились вільні вихідні і я вже почала собі уявляти як я свобідно розсікаю простори полонин, коли з'явились бажаючі скласти мені компанію. Вірніше, дуже просили вивести вперше в житті в гірську мандрівку. Тут я розумію, що солопоходик мій відкладається, але що не зробиш для доброго діла :).
На щастя, спорядження в мене за роки мандрування назбиралось достатньо, тому я змогла навіть дещо позичити. І ось ми 8 серпня чекаємо вечірню електричку на приміському у Львові, а далі п'ять довгих годин в поїзді до Воловця. По мірі руху потягу тіні за вікном все густішають, сонце зникає за горизонтом, людей у вагоні стає все менше. Ось ми проминули Скотарське і спостерігаємо за вікном безліч світел - це будівничий майданчик нової гілки тунелю. Тут навіть гуртожитки для працівників побудували і дорогу для техніки. Мало не найбільший проект у Карпатах з тих, що я бачила. А потім тунелі з їх блимаючими лампами і ще кілька станцій. Навіть дозволяємо собі висунутись з вікна, бо у вагоні дуже спекотно. Коли потяг повертає, то видно ряди освітлених його віконечок, та і загалом картинка така, що вартує фотографії. Але путньої фототехніки в нас нема, а смартфон нічого якісного в динаміці вночі не знимкує :(.
Нарешті, Воловець. Я впізнаю його внутрішнім чуттям, вночі і вдень. Знайомий паркан і будівлі. Виходимо. Після нас у вагоні майже нікого не залишається. Троха прогулюємось селом, виходимо на окраїну, ставимо намет. Ромко прямує на пошуки дрів з моїм ліхтариком, а мені він не потрібен. Місяць світить наче прожектор... "Видно, хоч голки збирай...", як то співають у відомій народній пісні. Палимо вечірню ватру.

пʼятниця, 7 листопада 2014 р.

Тиждень тиші. Чорногора. Польові нотатки. (2-10 липня 2014)


Current music: Теленис – Ni auta Numenna

"Думаю, что вряд ли скоро вернусь в цивилизацию. Природа меня не утомляет. Напротив, я все более наслаждаюсь ее красотой и жизнью странника, которую веду. Я предпочитаю трамваю седло, крыше – звездное небо. Неясный трудный путь в неведомое для меня милее любой мощеной дороги, а глубокий мир природы куда приятней суеты городов. Как ты можешь винить меня за то, что я остаюсь здесь, в месте, которому принадлежу, в котором чувствую единение с миром? Это правда, что мне не хватает общества разумных существ, но среди них так мало с кем можно разделить важные для меня вещи, что я выучился хранить их при себе. Достаточно и того, что я окружен красотою…
Даже из твоих коротких зарисовок мне ясно, что я не смогу выносить рутину и однообразие жизни, которую ты принужден влачить. Не думаю, что когда-либо смогу остепениться. Я уже почерпнул слишком многое из глубин жизни, и что угодно предпочту возврату к прежнему существованию."

Последнее письмо, полученное от Эверетта Рюсса его братом Уолдо, датированное 

11 ноября 1934 года
***
То ж хлопці поїхали у Франківськ, а моя подорож продовжилась. Попуткою я дісталась в Кваси. Водій маршрутки підбирав багато людей, в основному своїх знайомих. Виявилось вони знають і наш стаціонар і завгоспа і сторожів, то ж мене прийняли за свою. Як люблю я за це Закарпаття - тут наче всі один одного знають. І якщо ти з Ясіні, то високо ймовірно, що у Видричці про тебе теж чули. Попри всі здобутки цивілізації люди і далі носять інформацію один про одного на вустах від села до села, повідають історії, троха додають вигадок. А ще тут люблять тих, хто не тримається відсторонено. Говори як тут, знай гори і села, май шо повісти і тебе приймуть за свого, пригОстять, забАвлять.

четвер, 6 листопада 2014 р.

Мармароси (28 червня - 01 липня 2014)

Щось літо видалось дуже завантаженим і зовсім не натхненним. Тому лише зараз, НАРЕШТІ, дісталась до написання звіту про ще червневий похід. Це майже як "довгими зимовими вечорами"... Тільки ще листопад. Так що я майже вчасно :).Планувати похід на Мармароси ми, як годиться, почали завчасно. Зараз багато говориться про те, що попередню реєстрацію за 10 днів наче відмінили і що нічого тобі не буде. Але ми громадяни свідомі, - якщо це бажано - чого б не зареєструватись? Команда назбиралась величенька (це при тому, що я не дуже люблю коли багато людей) і тому аж до дня виїзду потрібно було вирішувати проблеми з цим пов'язані. Зокрема, і проблему каструлі в якій можна зварити їсти на 7 - 8 людей! Взагалі, це рекордна за кількістю учасників група з тих, що я коли-небудь водила.

Білети на Рахівський поїзд купили. Я склала меню і придбала продуктів. Частину, на щастя, встигла роздати перед виїздом, а більшу довелось пакувати в рюкзак і торбу. Плюс завантаженість в універі і з самою організацією мало не "запізнила" мене на поїзд.