неділя, 1 квітня 2012 р.

Слива.

Я сплю і мені сниться одне-єдине слово, яке отак ніби зависло у мене перед очима - це слово "Данціж" і я знову і знову прочитую його для себе. Я прокидаюсь і мені з голови все не йде оте нав'язливе "filipendula... filipendula...". Я вже й не пам'ятаю відки воно взялося таке надоїдливе і що означало. Вдягаю того светра, що носила коли мені було шість чи сім років і всі слова ніби зникають. Сиджу якийсь час у безслівному вакуумі і знову вибираюся назовні, бо ж не можна дозволяти собі стільки байдикувати, бо ж не можна залишити розум без слів на довго, а то він всохнеться і випаде через очницю, наче кісточка від сливи... Сливи.. дивовижні плоди... Завжди видавалися мені надзвичайно загадковими. Але лише такі троха подовгасті і обов'язково сливові на запах і смак... темні і ніби пухнасті від воскового нальоту... А потреш - блищить наче на торті з галярети.
Я пам'ятаю в нас в саду була одна слива і на ній ніколи не бувало плодів. Вона щороку зацвітала гарними білими квітками і я все чекала.. сподівалася, що побачу на ній сливи. Але коли приходив кінець літа то жодної сливи на ній не знаходили. Але пам'ятаю якось раз ми побачили на гілці три плоди. Одна сливка зігнила вже на дереві, але дві були ще цілком добрі, тож ми забрали їх додому, помили, обтерли вафельним рушником і порівну розділили між усіма.. Того дня я була щаслива і вдячна.. мені видавалось наче відбулося щось надзвичайне. А наступного дня ми побачили, що на вершечку є ще сливки, але надто високо, щоб дістати з землі, а дерево надто тонке, щоб певно сперти на нього яку драбину. Так сливки і залишились на дереві. Втім я так дуже сливи ніколи і не їла.. мабуть не навчили мене, що то смачно, а може мені завжди видаватимуться священними сливи з того дерева в нашому саду, поруч з якими всі інші просто втрачають сенс.