середа, 14 грудня 2016 р.

Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)


The words I hear, the signs I saw

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.
Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.



Ми зустрілись на іншому боці мосту - я і двоє чудових однакових і неподібних - Мар'ян та Ігор - брати-близнюки, які зробили наступні два дні мого життя живими та яскравими. Бачились два роки до того, про що я вже писала коротко ось тут: #Ungvár (15-17 листопада 2014).

Ми вирушили в кафе "Годинка" неподалік пішохідного мосту, якого ще не було під час мого попереднього візиту. Основна фішка в кафе - велика кількість годинників, які тут повсюди. Ціни демократичні. Плюс в тому, що можна і поїсти і випити чогось - у Львові спробуй щось таке знайти - вічно одна і та ж проблема - або їж, або пий, або дорого :). Їли лангош - дуже смачна штука. До речі, традиційно закарпатська - хто не пробував - рекомендую.
Побалакали про різне і пішли додому) Наступного дня мене чекала конференція, тому хотілось хоч трохи виспатись.

Комендар і ностальгія :)

Вранці мене чекала реєстрація на конференцію на біологічному факультеті УЖНУ. На кафедрі ботаніки, звісно. Ви ж пригадуєте - що першопочатково я приїхала на конференцію для ботанів :) Втрьох прогулялись ранковим містом до центру і попрощались до вечора. 
На факультеті просторо і світло. Пропонували добру каву (це ж Закарпаття!) і печиво. Поступово почали підтягуватись інші учасники - колеги зі Львова в тому числі. Особливо радісно було бачити Юрія Нестерука. Далі - відкриття пам'ятної дошки біля входу на факультет. Серед присутніх багато іменитих людей, мер міста, керівники факультету та університету, біологічна професура всеукраїнського масштабу.

Історичний момент:


Відкриття пам'ятної дошки Василю Івановичу Комендарю - відомому дослідникові в області ботаніки. Найвідоміший, мабуть завдяки дослідженням лікарських рослин Українських Карпат, та праці докладеній для утворення заповідної території в "Долині Нарцисів", куди ми якось вже теж їздили, про що можна почитати тут: Сонячне Закарпаття. Хуст і долина нарцисів.

Після конференції - зустрілась знову з хлопцями і ми пішли на обід до їх дуже кльової бабці. Мені особисто було цікаво послухати її історій за обідом, гладячи маленьких ще зовсім симпатичних цуценят :).

Хлопці грають в групі Siberian Sun - всіх запрошую до прослуховування Siberian Sun on SoundCloud і перегляду Siberian Sun on YouTube, а також додаватись до сторінок vk і fb. Звісно, на колір і смак товариш не всяк, але особисто мені їх музика подобається, хоч я явно не претендую на музичного критика. Ми вирушили на репетицію в якісь віддалені від центру райони Ужгорода. Такі віддалені, що проїхали лише кілька зупинок маршруткою. І як після того Ужгород не любити - якщо його насправді можна з легкістю перетнути пішки? До речі, для довідки мандрівникам - маршрутки в Ужгороді по 4 грн)

А поки - атмосферних фото вам з репетиції:

Мар'ян з гітарою та Ігор на вокалі


Антон


Степан

Після репетиції ми вирушили в Outsider - заклад подібний до львівської Gas Station - концертний майданчик Ужгорода, в якого девіз "менше слів - більше музики". Неонова підсвітка, яка змінює колір, напівтемрява, столики і стільці-лави з дерев'яних дощок, невелика сцена, графіті на стінах. Ну, ви зрозуміли)
Грала якась фонова музика і безхозно стояла ударна установка. З того почався справді кльовий вечір, коли хлопців поперло :) Далі був тотальний імпровіз, сейшин та "на живо" - в усіх сенсах цього слова. Приємно було, що туса приблизно одного віку і музичних вподобань, тому вечір видався душевним.

On the dark side...


Ігор на барабанах
Та і спонтанні імпровізації - завжди хороша тема) Але що вам про то все писати - краще ж один раз побачити і почути ніж десять раз прочитати. Стежте за оновленнями - приходьте на концерт.

Затишок і акустика (лампове світло)

Нарешті настав день доповідей. Погладила я з самого ранку декілька котиків на щастя і вкотре насолодилась прогулянкою містом, яке не зважаючи на пізній холодний ранок було закутане в легкий туманець і переважно безлюдним.

На факультеті вже тривали виступи учасників конференції. Мені теж вдалося представити свою скромну доповідь, не займаючи багато дорогоцінного часу та отримати дуже хороші зауваження і поради від старших колег. Оскільки не всі учасники конференції приїхали, то розклад дещо змістився і все це дійство закінчилось швидше. Була невеличка перерва на обід. З захопленням і цікавістю поспілкувалась з Русланом Глєбом з Карпатського Біосферного Заповідника та Іриною Олександрівною Дудкою, професоркою-мікологом, яка не потребує представлення, оскільки відома як спеціалістам, так і широкому загалу, зацікавленому в мікології.

А далі вирішила навідатись в кафе-музей "Під замком", яке запримітила ще під час минулого візиту, проте тоді ми туди так і не втрапили.
Що я вам скажу... Я досі не уявляю як мені вдалось змусити себе з цього кафе вийти, бо хотілось залишитись там назавжди. Атмосфера закладу відсилає до польського і австрійського періодів історії. В кафе сила-силенна цікавих старовинних речей - предметів побуту, музичних інструментів, посуду, табличок, дверок, гасових і свічкових світильників і навіть старий мотоцикл. Лише погляньте на цю всю неймовірну красу!

Старі таблички

Годинники, ваги, мапи, слоїки і free Wi-Fi

Just look at this!

От це для мене загадка - я навіть не знаю що це. Млинки для кави промислових масштабів?

Вхідні двері і неймовірна кількість цікавостей

Дуже сподобались полички навіть на вікнах з різними скляними посудинами, які перетворюють звичайне вікно на вітраж


Колекція примусів, лямп і інших красот
 Як помітно - всі ці найрізноманітніші речі тут повсюдно - вони лежать, висять, і знаходяться у всіх найрізноманітніших станах, які тільки доступні. Посеред залу висить здоровенний просто кущ омелли, під яким можна цілуватись :)



Обіцяний мотоцикл
Потішила табличка над баром :) Хотіла б я похвалитись такими задатками поліглота!


Йти звідти мені зовсім не хотілось, але чекала екскурсія для учасників конференції. Зупевне - жила б я в Ужгороді - я б в це кафе заходила дуже часто. Тим більше там показують вечорами старі фільми, які крутять з справжньої плівки! 

Екскурсія включала коротку історію приміщення в якому зараз знаходиться факультет (колись єврейська школа для хлопчиків, адже будинок примикає до синагоги). Загалом тут колись були, як і багато де - єврейський квартал в самому центрі. Євреї були тою ланкою, яка забезпечувала діяльність міста - оскільки вони володіли ремісничими професіями. На першому поверсі будівлі, в якій зараз знаходиться факультет колись була пекарня. Я оце собі уявляю як воно мало бути гарно і чудово тут до першої світової війни і не зважаючи на сіре післяобіддя починаю відчувати запах свіжих булочок, чую старий ритм міста, бачу панів в сюртуках і з пейсами та в капелюхах, поважних панянок у сукнях та з парасольками. Багатонаціональність, багатокультурність, багатомовність - хіба ж не райські то були деньки? Жаль, ми їх не застали...

Далі наша екскурсія відвідала крипти в приміщеннях парафії УГКЦ (колись університетська бібліотека), саму парафію та подивились на замок, прослухавши короткий екскурс в історію заснування міста. Шкода, що цього разу я знову не втрапила ні в замок ні в скансен. Далі ми відвідали зоологічний музей, де у трьох кімнатах побачили неймовірну кількість опудал від найменших до найбільших тварин. Якщо чесно - не дуже то я любитель таких артефактів :-/.

Під кінець - ми вирушили у ботанічний сад. Шкода лише, що на вулиці вже було майже зовсім темно, та і такої пізньої осені - більшість рослин вже були в анабіозі.

Приміщення для працівників ботанічного саду
Тим не менш, ми потрапили в оранжереї, де в тьмяному світлі побачили трохи екзотів. Тут вже кілька фото

Нутрощі оранжереї... Тропічний сад серед зими

Суцвіття банана. Видно маленькі зелені бананчики навіть вже)
 Коли ми вийшли з оранжереї - на дворі вже було зовсім темно. Настав час прощатись з організаторами та іншими учасниками конференції. А попереду ще один музичний вечір - концерт знову ж таки в "Outsider". В місті займалися вогні ліхтарів, примарно дрижали в легкому тумані світла проїжджаючих повз машин. Я вкотре прогулювалась набережною. Мені подобався тихий Уж, невеликі компанії людей, яких я минала, кривенькі вузькі вулички. Все навколо здавалось сповненим особливою магією. А ще здавалось, що стало значно тепліше, ніж вранці, чи то мені було просто тепло на душі. Тепло і одночасно хвилююче від сутінкової краси.

Перед концертом ми ще навіть встигли глянути шматочок "Живої ватри", події фільму відбуваються переважно на полонині Радуль, де ми були під час нашої Вздовжкордонної експедиції. Я ніде окремо не писала про цей фільм. Дивилась його ще восени у Львові. Раджу для широкого загалу, проте справді оцінити його зможуть зупевне не всі. Знову ж питання смаку. Тим не менш - якщо у вас є зацікавленість горами, полонинським господарством, культурою горян, а також якщо ви полюбляєте документалістику наближену до арт-хаусу з сюжетом, що повільно розвивається, та акцентує на чомусь, притаманному всім людям - душевності, сердечності, відкритості, простоті - цей фільм для вас.

Та час не чекав - попереду акустичний концерт, на якому хлопці зіграли декілька каверів та своїх власних композицій. Цього разу було не так драйвово, проте душевно.






Про сам концерт трохи менше фото. Щоб поринути у атмосферу вечора можете глянути відео мого авторства на їх ютуб-каналі. В принципі за цих два дні я назнімала трохи всякого і різного, проте недостатня кількість освітлення і певний експромт в такому фільмуванні призвели до того, що якість відео не така, якої б мені хотілось :-/. Тим не менш - я того наразі заливати на свій канал не буду, щоб не дублювати це все діло в мережі. Може з часом воно частково десь там на каналі гурту з'явиться.

Вечір закінчувався в центрі у веселій компанії, аж нарешті настав час мені рушати додому до туманного альбіону - міста Львів.

Outro about Love

Untill the world burn down
I'll keep it inside
Siberian Sun "Outro"


На завершення хочеться додати трохи роздумів метафізичних стосовно вподобань. Видається дуже цікавим для роздумів феномен вподобання чогось, як такий. Чому одні речі нам подобаються, а інші ні? Чому в одних місцях цієї великої планети ми почуваємо себе наче вдома, а в інших - не можемо звикнутись навіть після років проживання? Звичайно, психологія запропонує нам ряд теорій про спогади з дитинства, особливості характеру, наслідки виховання. Але я особисто в цю наукову теорію абсолютно не вірю, бо інтуїція мені підказує, що вподобання якщо і зумовлене чимось таким, то лише частково.

Насправді ж кожен просто намагається знайти себе, бо в кожного в душі, можливо в найдальших її куточках є якась туга за чимось. Повірте, якщо ви проведете "розкопки" в своїй - ви неодмінно цю тугу десь там відкопаєте. Це прагнення, вічний поклик душі, який спонукає шукати допоки не знайдеш. Так наче у нас є ключ, і ми намагаємось знайти двері, які він відкриває. Ми можемо змусити себе перебувати там чи інде, але це не гарантує нам душевного комфорту. І це зовсім не питання логіки, не питання раціонального мислення і не питання комфорту фізичного. Це питання комплементарності душі.

Тому чудесно бачити людей, які займаються тим, чим люблять і самому знаходити себе в якійсь діяльності, відчуваючи свою цілісність. Все життя проживши у Львові - я зберегла до нього певну байдужість, наче він фон, на якому розвивається моє життя. Не те щоб нестерпний, але і не те щоб чимось приємний. Я сприймала його як данність і константу, щось незмінне. Наче Львів, хочу я цього чи ні - буде назавжди... Допоки не почала подорожувати.

Тоді я зрозуміла, що є місця в яких я ніколи не почуватимусь в своїй тарілці, а є місця в яких я знаходжу себе. Є ландшафти, які відкривають друге дихання самим лише фактом свого існування.

Колись Даша в одному зі своїх листів написала мені слова когось з єврейських мудреців про те, що призначення людини полягає в тому щоб знайти себе, знайти своє місце в світі і своє покликання. Це саме те, чого від неї хоче Б-г. І це звісно метафізично, але і абсолютно буквально. Що для кожної людини на світі є той маленький куточок, географічна точка довготи і широти, в якій вона відчує себе нарешті вдома. І саме тому, людина не дерево - вона може переміщатись, переїжджати, рухатись - в пошуку того самого місця, в якому найкраще розкриються всі її таланти.
А може, це наша пам'ять з минулих життів - пам'ять про щось прекрасне що у нас колись було? Кожен може звісно притримуватись своєї теорії. Мені ж здається тепер ясно куди варто їхати на пошуки себе, мені ж здається тепер і назавжди - Ужгород - one Lve, місце моєї душі. На скільки я почуваю себе вдома - на Закарпатті - в своєму душевному Єрусалимі, туга за яким ніколи не зникає. Рівно на стільки ж Ужгород став моїм особистим душевним Єрусалимом.

Подорожуйте, шукайте, знаходьте. Будьте щасливими!



shooting stars above try to turn back time

all we are is just a drop in a ocean
just a drop in a ocean

Escape from what have we become
just to be free, just to be free again

I just wanted to say you'll never learn anyway
all these lessons are echoes in your mind
in your mind

so lets just pretend that you hold my hand 
and we sleep across the universe

Немає коментарів:

Дописати коментар