пʼятниця, 7 листопада 2014 р.

Тиждень тиші. Чорногора. Польові нотатки. (2-10 липня 2014)


Current music: Теленис – Ni auta Numenna

"Думаю, что вряд ли скоро вернусь в цивилизацию. Природа меня не утомляет. Напротив, я все более наслаждаюсь ее красотой и жизнью странника, которую веду. Я предпочитаю трамваю седло, крыше – звездное небо. Неясный трудный путь в неведомое для меня милее любой мощеной дороги, а глубокий мир природы куда приятней суеты городов. Как ты можешь винить меня за то, что я остаюсь здесь, в месте, которому принадлежу, в котором чувствую единение с миром? Это правда, что мне не хватает общества разумных существ, но среди них так мало с кем можно разделить важные для меня вещи, что я выучился хранить их при себе. Достаточно и того, что я окружен красотою…
Даже из твоих коротких зарисовок мне ясно, что я не смогу выносить рутину и однообразие жизни, которую ты принужден влачить. Не думаю, что когда-либо смогу остепениться. Я уже почерпнул слишком многое из глубин жизни, и что угодно предпочту возврату к прежнему существованию."

Последнее письмо, полученное от Эверетта Рюсса его братом Уолдо, датированное 

11 ноября 1934 года
***
То ж хлопці поїхали у Франківськ, а моя подорож продовжилась. Попуткою я дісталась в Кваси. Водій маршрутки підбирав багато людей, в основному своїх знайомих. Виявилось вони знають і наш стаціонар і завгоспа і сторожів, то ж мене прийняли за свою. Як люблю я за це Закарпаття - тут наче всі один одного знають. І якщо ти з Ясіні, то високо ймовірно, що у Видричці про тебе теж чули. Попри всі здобутки цивілізації люди і далі носять інформацію один про одного на вустах від села до села, повідають історії, троха додають вигадок. А ще тут люблять тих, хто не тримається відсторонено. Говори як тут, знай гори і села, май шо повісти і тебе приймуть за свого, пригОстять, забАвлять.



За вікном минали гори, вони все росли і ставали стрімкішими. За стільки років я вивчила цю дорогу дуже добре, але ландшафт - не єдине поняття. Серце моє працює краще будь-якого GPSнавігатора і, чим ближче були рідні місця, тим чіткіше я відчувала цю м'якість і цей щем у серці. Його переповнювала любов і смуток одночасно. Тут легко помітити минущість усього і від того кожна мить стає лише ціннішою. Нарешті, мене висаджують у Квасах і бажають гарної дороги. Щиро. Не так, як часто це роблять містяни. Тут люди все ж не втратили своєї сердечності, вміють співчувати і радіти.

Стихає за спиною по троху шум траси. Підходжу до буркута набрати води. Мене пропускають без черги, хоч я не кажу ні слова. А далі йду вгору до колії стежкою. На стрімкій вузькій стежині зустрічаюсь з бабусею, яка прожила тут, мабуть, усеньке своє життя. Вона не знає мене і я ніколи не бачила її раніше. Але вона заговорює до мене. Дає поради, які снує з власного життєвого досвіду. Отак просто. Пропускає мене першу, "бо ж я йду вгору і повна, а вона порожня і в долину". Думаю собі про те, що і за правилами руху туристичних груп завжди мають побочитись зі стежки ті, хто йдуть вниз і пропустити тих, що підіймаються, але чи всі туристи про це знають? Навіть ті, що мандрують довго. Санаторій космонавтів. Якісь двоє також підіймаються вгору, їм туди ж куди і мені. Але я не хочу компанії. Я знаю інші стежки, то ж звертаю непомітно в гущавину, де мене ніхто не помітить. Тут вигідно йти - стежка не розмита, присипана опалим листям. Сонце не пече у голову, чути співи пташок і нікого не зустрінеш. Переходжу подвір'я чийогось обійстя. Пес ліниво дивиться на мене одним оком, але не гавкає, за що я йому вдячна. Люблю мандрувати непомітно. Неподалік пасеться корова. Передзвін котиться царинками, мішається з шелестом листочків і шумом трав. Все заповнено запахом сіна, квітів, смерек, вогкої землі - ідеальним ароматом. Пригадується фільм "Парфумер", де головний герой цінив запахи як такі, він хотів їх колекціонувати і поєднувати, створювати парфуми, що пахнули б тим, що є навколо. Так і я йду і думаю собі, що хотіла б мати такі парфуми, які пахнули б горами. Горами вранці і ввечір; горами на весні, в літі, восени і взимку; горами в туман і горами в дощ; горами на сінокосі, на полонині, в буковому і в смерековому лісі, в жерепі і на вершині. Може хтось колись мені і справді подарує літрову банку таких парфумів, щоб можна було їх використовувати на щодень.

Але зараз дорогу перебігає потічок. Схиляюсь до нього напитись. Тут же висить горнятко. В горах ніколи не гребую тим, щоб напитись води з джерела, бо кожне джерело унікальне, має свої властивості і смак, а достатня кількість доброї води - запорука здоров'я.
Трошки виходжу на ту дорогу, якою крокують всі і за пару сот метрів знову занурююсь у ліс. Піднімаюсь на гребінь і згори спостерігаю за кавалком дороги, по якій крокують ті двоє. Сонце добряче пригріває і їм мабуть важко. Мене ж від людських очей і спеки ховають буки. Ще з дитинства думала собі, як могла б стати партизаном. На всіх маршрутах завжди помічаю стратегічні місця - виверти коренів, ями, густі чагарники - все де можна було б зробити оборонну позицію чи криївку. Не те, щоб я робила це навмисно, це просто наче інстинкт. На всяк випадок. От і цього разу - звернула трохи не туди і натрапила на ще іншу стежку. Перебралась через кілька повалених дерев і зарості кропиви. Я не турбуюсь з приводу того де я. Я знаю напрямок, а далі буде видно. Все навколо таке цікаве. Тут з усього видно - ходять дуже рідко. Виходжу нарешті за якийсь час в полонину. Я знаю - це десь поруч з Джорджевою прелукою. Скоріш за все це вона і є, але якийсь дуже дальній її край. Йду по внутрішньому компасу у високій полонинській траві, яка часто сягає мені по пояс. Давно не косили тут. Схил досить крутий. Бачу десь між трав і старих дерев дах. Ніколи раніше не бачила тут хати, окрім хіба що каплички.

Приходжу. Розглядаюсь. Стара хата, в поганому стані, але ще не розвалюється. Мабуть, колись тут була стая, бо план побудови не такий як у жилих хатах. Пічки нема. Земляна долівка. Може, тут ще іноді і залишають інвентар якісь косарі під час косовиці, але зараз я тут одна. Чергова знахідка, якої нема на карті. Скільки себе пам'ятаю закинуті приміщення завжди вабили мене. Я уявляла собі яким воно було колись, в часи свого розквіту. Як, можливо, довго хтось чекав на цю споруду, як вона принесла комусь радість, а комусь може смуток, які події тут відбувались. Може, тут жили довго і щасливо, може познайомились, щоб більше не розлучатись, може тут сиділи в усамітненні, ненавиділи, працювали, навчались, боялись, любились. Скільки всього можуть пам'ятати ці стіни? Скільки байок можуть оповісти? Скільки чули і бачили? Скільки доль було пов'язано з ними? 

Мовчить хата. Дивиться на мене пусткою. На вітрі риплять двері, дошки на даху час від часу лопочуть. Тихо. Спокійно. Прощаюсь з хатою, що мов стара бабуся гріє кості на сонці. Вона теж прощається зі мною, наче махає в слід рукою і каже "Бувай здорова!". Далі йду по пояс в густій полонинській траві. Часом шпортаюсь за щось, що лежить на дні цього трав'яного моря і пливу далі. Співають коники-стрибунці, кує у лісі зозуля, шелест, вітер, воля. Далі стрічаю самотнє дерево. Схоже на яблуню. Листя на ньому майже нема - дуже старе вже. Може, посадили його власники хати? Висвітлена на сонці попеляста кора вкрита кольоровими лишайниками. Суха і приємна на дотик. Гладжу його трохи. Може, самотньо йому тут, хочеться уваги, яку приділяли колись? Але не смію порушити ідилії словом. Проте мовчати не значить не спілкуватись. Ми спілкуємось з деревом. Але десь з глибини єства. І мені здається воно теж привітним, хоч уже й втомленим. Прощаюсь з деревом і йду ще далі.

Нарешті виходжу таки у Джорджеву перлуку і перед мене - знайомий краєвид.
А далі просто - дорога в буковому лісі, майже увесь час рівна. За кілька поворотів бачу свою полонинку, ферма, стаціонар. Я вдома. Студенти вже повернулись з екскурсії. Я їх не знаю. Мене вітають з приїздом сторожі, собака Пальма, викладачі. Я вдома. Я на своєму місці. Та й поселили мене в облюбовану мною лабораторію. Там звісно холодно. Це, мабуть, одна з найхолодніших кімнат тут, зате які вікна! Який краєвид!



04.07.2014

Current music: Telenn Gwad – Heart In The Stone

"Іі чарувала та гуцульська особливість - самому вибудувати свою хату далеко від інших. На чистому місці. Коли дім збудований, він стає мудрішим від усіх пророків і віжлунів - він завжди скаже, що тобі робити далі"
Т. Прохасько НепрОсті

Дочитала Прохаська "НепрОсті". Не знаю вкотре вже, але лише на стаціонарі вдруге. Відіслала повідомлення без сподівання отримати відповідь - розрядився телефон. Гуляла на Шумнєску, потім вийшла вище Веснарки. Знайшла дві дороги, яких нема на карті, один порожній балон з газу і розкладне крісло.

Secret road





05.07.2014

Current music: Telenn Gwad – Day falls

9,69 км шляху                                                                                N48°10.078′
1543 м н. р. м.                                                                                E024°26.109′
7 год 15 хв до заходу сонця                                                         Прелука Какарадза
14:12


"Як почув, що буде вмирати - постановив собі йти в гори, як зранений звір і гори, або виходять його, або доб'ють і поглинуть."
Т. Прохасько НепрОсті

Сходила сама на Петрос. Вийшла в 10:15 зі стаціонару. Робила зупинки, щоб переписати текст з каменя і під вершиною, щоб малювати і поїсти. Бачу Мармароси і Говерлу.
Після спуску на душі лагідно і тихо. Навкруги пасуться корови і передзвін їх дзвоників для мене найкраща музика. 
На вершині Петроса якісь чуваки влаштували точку для трансляції. Встановили антену і щось передавали. У горах лагідно світить сонце, мелодійно шумлять смереки. Я все думала на спуску, що ялівець на дотик, як чоловіча щока через тиждень небритості. 
Ходити самій зовсім не страшно - є досить часу подумати і зовсім не мусиш говорити, ніхто не робить твій настрій, не модулює поведінку. Можна бути так як є, розчинитись в просторі навколо. Сожна скільки завгодно детально переглянути своє життя. Прийняти ті речі, які не встигаєш "переварити" в буденному житті і вони посеред душі муляють ніби кістка поперек горла. Переповнює любов і вдячність. Гори - це я, а я - це гори.



08.07.2014


Current music: Ben Howard – To Be Alone


Життя без фінансових відносин. Мінімум спілкування, проста їжа, чисте повітря, міцний сон. Так добре бути тут і тепер. Дивитись, дихати, відчувати. Жити природньо, просто - насолода. Коли все навколо тече і змінюється так явно - дихається легше ніж в бетонній коробці великого міста.
Я не знаю, не знаю що буде далі, коли повернуся до Львова. Особисті трагедії на лоні природи з космічних масштабів всихають до розмірів пилинки. Тут все зовсім інакше. Відрізана від новин і світу, заколисана смереками і потоками - гори бавлять мене, наче улюблене дитя. Досить було побачити табличку "Вас вітає Рахівщина туристична" і почути солодку закарпатську говірку, як в душу полився медвяний бальзам, що стишував і гоїв. Якщо колись доведеться втікати, то не знаю як зможу виїхати надто далеко звідси. Куди ж я без Чорногори? Хто ще зцілить душу і вислухає?








Любіть гори! І вони любитимуть вас у відповідь.

Немає коментарів:

Дописати коментар