Мармароси (28 червня - 01 липня 2014)

Щось літо видалось дуже завантаженим і зовсім не натхненним. Тому лише зараз, НАРЕШТІ, дісталась до написання звіту про ще червневий похід. Це майже як "довгими зимовими вечорами"... Тільки ще листопад. Так що я майже вчасно :).Планувати похід на Мармароси ми, як годиться, почали завчасно. Зараз багато говориться про те, що попередню реєстрацію за 10 днів наче відмінили і що нічого тобі не буде. Але ми громадяни свідомі, - якщо це бажано - чого б не зареєструватись? Команда назбиралась величенька (це при тому, що я не дуже люблю коли багато людей) і тому аж до дня виїзду потрібно було вирішувати проблеми з цим пов'язані. Зокрема, і проблему каструлі в якій можна зварити їсти на 7 - 8 людей! Взагалі, це рекордна за кількістю учасників група з тих, що я коли-небудь водила.

Білети на Рахівський поїзд купили. Я склала меню і придбала продуктів. Частину, на щастя, встигла роздати перед виїздом, а більшу довелось пакувати в рюкзак і торбу. Плюс завантаженість в універі і з самою організацією мало не "запізнила" мене на поїзд.


 Довелося їхати на таксі. Тут ще також зіграв той факт, що самий заюзаний мною поїзд з усіх 606 Львів-Рахів-Львів перенесли. І раніше він виїжджав після п'ятої, а тепер біля четвертої. Ніхто на це спеціально уваги не загострив і як результат - ми втрачаємо одного учасника - Таня не помітила, що поїзд в іншу годину і на вокзал не встигає :( Я ще сподівалась, що вона добереться якось іншим способом, але мабуть така невдача забрала все її натхнення. А я сподівалась, що ми зберемо трохи їй рослин і наче продовжимо нашу експедицію 2012 і експедицію 2013 років (клікаєм по посиланнях і читаєм, хто ще не читав). А решта всі тут. Деяких учасників я до самого кінця тримала в таємниці від інших - люблю робити сюрпризи, про декого сама нічого не знала до цього походу, як от +Vitaliy Galeta з яким ми перетнулись десь у коментах блогу +Про Походы, списались в Google+ (що не кажіть а навіть він може стати в нагоді) і ось ми в одному вагоні. А з нами +Дижовский Дмитрий і в Яремче долучається +павло артемишин. Вже відомий вам +Сергій Поліщук їде з нами зі Львова, але квиток в нього в загальному вагоні, де він насолоджується дерев'яними лавками :). Ми прибуваємо у Рахів біля опівночі, а разом з нами просто неймовірна кількість туристів. Звісно, - кілька додаткових вихідних - ніхто не може таке пропустити! На щастя, Рахів до такого звичний. Ми всі завалюємось в приміщення щойно відремонтованого залізничного вокзалу і розміщуємось на підлозі спати. Приходить сторож, питає чи вже всі є і.. люб'язно зачиняє двері на ключ, щоб нас ніхто не турбував до ранку.

День перший

Вранці сторож відкриває двері і всі туристи ломанулись на першу ж маршрутку на Ділове. А ми ні. Ми ще чекаємо +Іра Татомир та +Pavlo Legkun, які добираються автобусом з Коломиї. Йдемо снідати у кафе біля вокзалу. Ціни бюджетні, порції ситні, що ще треба для щастя? Хлопці ще в припадку істерики і перед страхом померти з голоду докупляють собі ковбаску в магазині, бо ж походи в мене вегетаріанські)

Я-йог)

Вія спить завжди і всюди і якщо вона вже вирішила поспати то ніхто їй не стане на заваді

І ось приїжджає Іра і Павло, ми сідаємо в ту ж маршрутку і через кілька хвилин вона відправляється на Ділове. А там нас чекає просто фестиваль. Стільки народу під заставою я ще не бачила. Нічого не зрозуміло, реєстрація триває безконечно довго. Нарешті прикордонники виходять і кажуть щоб залишились лише керівники груп, а всі решта не товпились. Групи всі великі і я розумію що наша семірка це взагалі таке щось трохи більше ніж найменше, бо є команди по 15-20 людей. І поки всі мої відпочивають в затінку - я смажусь на сонці.

Формується колєйка капітанів.

Під цією хвірткою я реально простовбичила 1,5 години. Часом мені приносили щось смачне або холодне. Перевага поклеєної скотчем карти - вона прекрасно відбиває сонце.

Нарешті! Я заходжу, дуже швиденько реєструюсь, БО В НИХ Є МОЯ ЗАЯВКА НА ПОШТІ (і в цей момент я думаю, що це все тривало б менше часу, якби і інші теж відсилали заявки їм на пошту!!!). Рушаємо.

Ще всі такі свіженькі

Дорога відома. Йдемо і балакаємо. Сонце пече в голову безбожно. Нас доганяють і переганяють якісь групи, ми теж доганяємо і переганяємо якісь. Загалом, дорога нагадує автобан, а я таке ну дуже-дуже не люблю. Але в мене є хітрий-хітрий план :). Нарешті, бачу потрібну стежку вліво і все - ми в затінку дерев, тут тихо, під ногами листя, повітря свіжіше... Правда, і премо ми в гору інтенсивніше. Всі ж бо йдуть прямо на пол. Лисичу, а в нас є ще бонус. Але про нього пізніше.

Нарешті відпочиваємо і їмо. 

Нам відкриваються краєвиди, які майже всі проїжджають

Стежка петляє вгору і вгору. Місцями вона дуже заросла. В якийсь момент в мене відкривається друге дихання в той час, як у когось лише закривається перше. Я відриваюсь вперед, Діма за мною, решта розтягуються і ми нарешті перестаємо нагадувати стадо слоників і в кожного з'являється трохи вільного простору. І ось я перетинаю фінішну стрічку: Ялинський водоспад, висота падіння води 26 метрів! (в той час, як водоспад Шипіт, який всі, мабуть, бачили, - 14 метрів) 

Карпатські тропіки

 Читано-перечитано мною про нього в інтернеті. І він вже, навіть, позначений на стежківських картах, але всеодно ще не досить відомий і відвідуваний. І воно добре - менше народу - більше толку і менше сміття. А видовище та атмосфера - вражають.Ще кілька кльових фото. Насправді, той водоспад велетенський і там треба побувати, щоб побачити і відчути особисто. Крім скелі, по якій безпосередньо тече вода, сама стінка розходиться у два боки. Монументальність цього всього вражає. На жаль, немає жодного місця з якого можна було б повністю охопити цю всю красу. От, наприклад, кльова панорама від Віталіка ) Базуємся на поваленому дереві. Варимо чай. В хід ідуть перші шоколадки і печиво. Фотографуємось на фоні водоспаду, роззираємось на природу навколо.

Ялинський водоспад у всій красі.

 

Команда в зборі

 Далі є два варіанти - вертатись скількись назад, де була розвилка стежок, або пробувати на пролом. Вертатись я не люблю. Тому після такої кльової сієсти ми за рюкзаки і вйо! Спочатку щось нагадує стежку, а потім стежка йде не туди, тому ми її покидаємо і починаємо рухатись прямо вгору, потім тримаємо висоту і забираємо трохи правіше, ще чагарники, премось поміж смереками. Засохлі тоненькі гілочки шкребуть наплічники і одяг, дряпають обличчя і руки, навішують на нас дрібне сміття і павутину, але нам туди - вгору. Ще б тільки не ці прогнилі колоди... -_-І о щастя! Стежка! Це не міф. Це справжнісінька стежка! Витрушуємо хвою з светрів і футболок, якої туди нападало добряче і рухаємось вправо. Періодично стежка заросла, часом осипається. Часом відкриваються красиві краєвиди.

Потім ми потрапляємо на ту дорогу, якою йшли всі групи на пол. Лисичу. На самій Лисичій вже 100% зайнята колиба. Після недоспаної ночі і активного дня всі замахані, тому стаємо на ночівлю під Берлебашкою. Тут зовсім трошка туристів і красивий краєвид



Кладемо намети, розміщуємось. Скоро зовсім темно. Палимо ватерку, готуємо вечерю і смачний чай. Над головою зорі. Потім Павло ще довго бігає навколо зі штативом і роздає команди "ввімкни ліхтарик", "вимкни ліхтарик", "відсунь наплічник від стінки намета". Нарешті ми перестаєм піддаватись на провокацію і засинаєм.

Але ж файно вийшло

День другий

Якщо вечір закінчується фотками, то фотками починається наступний день.Снідання, вмивання в потічку, пакуванняі... постановочне фото, бо без нього Павло нас нікуди не випустить :). 

Фото з одного намету з краєвидом на інший намет ) 

панорама табору 

До речі, ми людимо Deuter)

Нарешті, на старт. Легко долаємо відстань до пол. Лисича. Вкотре переконуюсь, що нема сенсу змушувати себе йти понад силу. Краще лягти відпочити і вранці пройти той самий кавалок, але набагато швидше. А на Лисичій, як і передбачалось, - фестиваль.

Фестиваль на Лисичій

Наметів море, людей теж море. Добре що ми заночували в тиші. Далі ми дістались до всім відомої колиби на Лисичій. Дорогою повз нас проїхала ескадрилья машин. Всюди спостерігалось пожвавлення соціуму, від якого так хочеться втекти в гори, але ось ти в горах, а суєта також тут. Біля колиби нас перестріли працівники КБЗ. Ми заплатили за вхід на територію парку, бо ж ми чесні громадяни. Вони ж виявились чесними працівниками парку і видали нам правила поводження - це раз, квиток-квитанцію - це два. Це мене приємно здивувало, бо я вже думала поскандалити. Не раз зустрічалась з свавіллям на КПП під Говерлою, де вічно п'яні працівники парку зшибають з туристів гроші за прохід, при тому не дають ніякого засвідчення про те, що ти заплатив. А по-простому вони забирають ці гроші собі. Запам'ятайте - якщо ви оплачуєте прохід - вимагайте квитанцію!

Під колибою) 

Далі рухаємось по дорозі. Численні групи, які, як стада, ходять туди-сюди мене нервують. В якийсь момент ми щось десь проїжджаємо і опиняємось біля джерела. Очевидно, зашвидко взяли вліво. Ну, не вертатись же? Ми і ще якась група вгризаємся в схил по руслу струмка. Дорогу видно вище і попереду, як вона підрізає схил Піп Івана. А тут ще досі цвітуть рододендрони. Краса.

Вперед і вгору!

"Червона рута"

 Нарешті ми доповзли до кінця дороги. Далі лише стежка вгору. Сонце пече як в пеклі. А я таку погоду переношу найгірше. Віталік побіг вперед, а ми киснемо над краєвидом урвища і сподіваємось на додаткові сили і друге дихання, їмо лимон. Нарешті збираємось і повземо вгору. Купа людей підпирають з усіх боків. Як же мене це нервує. Оцей автобан, оцей натовп, який біжить вгору. І хто їх сюди пустив? Єдине, що мене тішить, - я знаю, бо мені розказали інші керівники груп - більшість сьогодні ж їде додому, а це означає, що далі по маршруту людей стане менше, набагато менше.

Може то піти по траверсу? нєєє.... Забобонний страх нас ще не залишив

Цей краєвид - візитівка Мармаросів)

Троха Діма втомився)

Натовп на вершині

Нарешті ми на вершині. Дорогою зустрічаємо знайомих. Де ще побачишся, як не в горах!Спостерігаємо овець, що ніби дрібні цяточки носяться схилом вже Румунської Мараморощини, і кордон - де ще так чітко побачиш на скільки це все умовно - кордони?

На Румунській стороні... вівці) 

Я і кордон) 

Колективне фото на згадку. Тут холодний пронизливий вітер, який дуже скоро видуває мій перегрів на сонці і мені стає краще.

А якщо мені стає краще, це значить, що я можу вибитись на свій звичний темп. Рушаємо!

Впіймай мене, якщо зможеш

А навколо килими рододендронів - красотааа

Campanula alpina 

Ми з Сєрим десь в тому місці, яке на карті позначено жирною червоною лінією - вже не Україна і ще не Румунія

Далі вниз і знову грунтова дорога. Чап-чалап. Доречі, коли ви зареєструєтесь на заставі, вам дадуть перепустку, де вписують дані керівника групи і кількість осіб в групі. А ще на цій перепустці внизу є телефон і вас, неодмінно, попросять відсилати їм смс - керівник групи Прізвище, Дані про місце знаходження.



Яким чином це здійснювати - я не знаю, бо мережа не ловить майже ніде. В деяких місцях на Лисичій можна спіймати Київстар, а потім вже піля прикордонної застави "Богдан", перед Міка-Маре. Але лише біля самої застави. З дороги не ловить нічого, або іноді пробивається Румунський оператор. А ми до цієї застави трошки не доходимо. В мене на карті є позначена полонинка і на ній має бути вода. Тому в потрібний момент ми сходимо з дороги в кущі, знаходимо в заростях невелике рівне місце де ставимо три наші намети. Всі вигружають ємності для води, хлопці за наплічник і на пошуки води.

Доречі, перша експедиція була не успішна, а от друга принесла нам повно води. Ще й зазнимкували захід сонця.



Сонечко сідає. Ми кладемо традиційну вечірню ватру.

День третій

Ранішні збори. Ірця чується не дуже добре, їй нагризли черевики, а в Павла не дуже добрий наплечник і вони вирішують сходити з маршруту. По троху пакуємось і рушаємо. Дорогою в Ірці розвалюються сандалі, в які вона перезулась з черевиків. Пробуємо ремонтувати їх перемотуючи пластирем, але нічого з того не виходить :(. Доходимо до розвилки на прикордонну заставу. Ірця і Павло спустяться в с.Богдан, а нам далі - на Межипотоки.



Підйом на Межипотоки досить міцний і в жаркий літній день вашу футболку скоро можна буде викручувати, але це мало не найскладніше, що вам трапиться на хребті після підйому на ПІМ. А далі класно!

Після підйому на Межипотоки

А потім отака класна ненапряжна дорога на Ненєску 

Панорама Чорногори

Скали смерті

Вони ж 

Після Ненєски під Міка-Маре ми знайшли смачнюче джерело холодної води і влаштували привал. Навіть зробили собі обід - Мівінку, як нз.На Підйомі на Межипотоки ми обігнали якусь групу і лише після нашого тривалого відпочинку біля джерела вона з'явилась на горизонті. А ми вже відпочилі і не голодні піднімались йти далі.Десь на схилах так класно відпочивати в соковитій траві з видом на Чорногору...

Нарешті ми доходимо до Стогу. А під Стогом є класна галявина. Не дуже рівна, але цілком придатна. І навіть є вода в джерельці, хоч тече вона повільно. Там ставимо табір. Після нас ще одна група приходить, розміщується трохи вище. От і все. Чим далі тим менше народу. Ура!

Сєрий на камнє сидить 

Пробуємо з Павлом зловити мережу. Виходимо на гору, але там ловить якось дуже місцями. Погода починає псуватись. Хмари густішають і нависають все нижче, дме пронизливий холодний вітер. Доброї погоди чекати, мабуть, не варто.Потім ще вечірні посиденьки біля вогню.

А тепер можна і спати.

День четвертий

Силою волі ми змусили себе вибратись з намету і почати збиратись. Снідали дуже швидко, бо пальці дубіли.

Як і передбачалось - погода різко зіпсувалась і покращуватись не збиралась. Періодично падав дрібний дощик, все навколо затягнув туман.

Потім вийшли на маршрут - попереду спуск в Шибене, хоч спочатку планували йти ще на Чорногору. Дорогою майже не зупинялись, бо потім почав падати дощ з холодним вітром і варто було хоч на кілька хвилин зупинитись, як холод проймав до кісток. Черевики, одяг і речі в наплічнику частково позамокали. В тумані нічого не видно. Нарешті з'являється хоч якесь розуміння куди нам.





За більш ніж пів дня ми нарешті дістаємось Шибеного. Маршрутки вже не ходять. Якраз щойно приїхала остання з Верховини і їхатиме звідси лиш зранку. Водій каже нам, що ночує тут у одної жінки, яка живе недалеко. Вона єдина хто приймає на ніч. Ми теж йдемо туди ночувати.

Там є груба і не паде на голову. Одна кімната на всіх і досить не дорого. Хлопці пішли в магазин і купили там може половину асортименту. Всюди висів мокрий одяг, замоклі спальники та інші речі. Ми класно поїли смаколиків на ніч. Дощ вже теж перестав і навіть вийшли прогулятись перед сном...

вечірнє Шибене

To be continued...

P.S. В мене тепер є GPS, то ж шукайте в кінці звітів нову інформацію - мапа, профіль висот, посилання, щоб скачати GPS трек. А для вашої зручності, я навіть запроваджую відповідний тег (GPS track), тицьнувши на який (дивись хмаринку тегів), ви втрапите на всі дописи, де така інформація подається. Сонячної вам погоди і не блукати! Мапа і профіль висот:

Дорога додому

Ми встали дуже рано, бо і маршрутка була дуже рано. Встигли зібратись лише. А потім довга розбита дорога, маленька маршрутка, мерзнуть руки. Хтось продовжує спати. Можна було б йти ще Чорногору, адже погода наче покращилась, але настрій в команді якось вже не той. Тому ми їдемо на Верховину. Там їмо перекус з якихось пиріжків куплених тут же, вантажимось в маршрутку на Івано-Франківськ. Пора прощатись, бо я з хлопцями до Франківська не їду. В мене свій шлях, тому в Татарові я виходжу. Час прощатись. На душі троха сумно. Але ми ще побачимся. А поки.. поки мене чекають гори, мене чекає моє Закарпаття. Я пиняю попутку. Водій говорить по телефону. Як тільки я чую його закарпатський говір мені стає світло на душі. Тут я наче вдома. Тут мені добре. Переді мною гори. І я тут і тепер.

За фото і компанію дякую учасникам походу - +павло артемишин (головний фотограф!), а також +Vitaliy Galeta +Дижовский Дмитрий та +Pavlo Legkun.