середа, 21 жовтня 2015 р.

НР 2015 (23 грудня 2014 - 02 січня 2015), або перший справжній зимовий похід.

Нарешті змогла знайти час між багатьма справами і подорожами, щоб дістатись блогу, а то якось він запустів за останній рік... Сподіваюсь, ви не подумали що я сиджу вдома увесь цей час? А ще мені подобається довгими зимовими вечорами писати спогади про тепле літо... А жарким літнім днем цілком можна написати спогади про морозну зиму) Але ось уже знову випав перший сніг -і в горах і у Львові, скоро знову новий рік, а я вам ще про попередній не розказала) Тож..
Підходив до кінця теплий грудень 2014 року, коли почали витати в повітрі ідеї поїхати зустрічати Новий рік в Карпати. Насправді, нічого нового в цих думках немає, бо вже кілька років поспіль, як тільки по місту починають вивішувати гірлянди, ставити ялинки на площах і в торгових центрах та продавати різноманітну новорічну мішуру в мене в голові великим дошкульним цвяхом засідає думка про те, щоб поїхати кудись зустрічати Новий рік. І всі попередні роки ця думка просто залишалася думкою і за деякий час розсіювалась, бо було багато чи мало "але" для її реалізації. Я не надто тим переймалась, бо розуміла, що все так не буде і рано чи пізно настане сприятливий період і для цієї затії. 
Розтягнувши похідний сезон 2014 року максимально - від залишків снігів зими 2013-2014 у весняному поході на 8-ме березня, до останнього - зустрівши у горах перший, другий і третій сніг зими 2014-2015 вилазка у гори в кінці грудня вже не лякала. Зимові гори більше не здавалися іншою далекою невідомою країною, не здавались ворожими і неприступними.
Людський соціум влаштований так, що ми постійно користуємося передачею знань і навчанням менш досвідчених під керівництвом більш досвідчених. Звісно, можна було "впасти на хвіст" якимось прошареним туристам з багаторазовим досвідом зимових сходжень... Проте, ця перспектива мене не приваблювала, хотілось щоб у нас була "своя атмосфера", а не так, що ми би потрапили у кимось усталену схему... тому, коли було вирішено їхати, - я добре все обміркувала - організовувати вилазки за різних погодних умов, різної тривалості в мене досвіду не бракує, тож треба було просто зробити поправку на зиму...
Як хтось писав, для тривалого мандрівного життя людині потрібна хоч би одна з трьох схильностей - релігійна, мистецька, або розумова. Гори живуть, - писав у передмові автор книжки, - Вони змінюються до невпізнання, залежно від кута зору, пори року і настрою спостерігача. Отже, треба запам'ятати найголовніше: дивлячись на гори ми завжди можемо схопити лише невеличку частинку того, чим вони є насправді. Саме тому, я надаю перевагу тривалим мандрівкам. Тоді встигаєш придивитися до тієї місцевості, де знаходишся і бодай трохи зрозуміти - яка вона є насправді, як вона живе, які тут звичаї, особливості природи, якими бувають дощові і сонячні дні, якого кольору небо... як пахне повітря вранці і ввечір, вивчити таємні знаки і прикмети... Лише за якийсь час вдається по-справжньому "розсмакувати" і полюбити ту чи іншу місцину, стати хоч трошки її часткою.
Ми вирішили їхати удвох... Зібрали речі і вирушили майже за тиждень до настання нового року... певною мірою ми повторювали нещодавній осінній маршрут. Але з поправками - бо на поїзд Львів-Рахів, на який ми мали квитки - ми запізнились. Проте, встигли одразу ж на Вокзалі придбати квитки до Івано-Франківська, де сіли на маршрутку до Ворохти. Прибувши врешті на знайомий вокзал лягли спати на тому ж місці де і восени. Перше, що вразило - морозяне повітря ті кілька хвилин надворі вночі. Такого повітря у Львові ще досі не вдавалося почути. На вокзалі було досить людно, на диво, але нам хотілося спати, тому ми розклали каремати, спальники і поснули. Люди, що спали просто на викладеній кахлями підлозі чи на твердих дерев'яних лавах навсидячки певною мірою нам заздрили.

24.12.2014
Прокинулись і почали збиратись. Вийшли з вокзалу досить пізно. Намагались застопити щось до повороту на Заросляк. Врешті-решта нам зупинилась машина-будка від Укрпошти. Ми закинули наплічники в багажник, сіли до водія і щасливі поїхали крізь морозяне повітря на зустріч горам. Підніматись вирішили альтернативним методом, тому за кілька метрів від повороту з траси Ворохта-Верховина ми почали брати вправо від дороги. Тут нас зустрів перший сніг, мокрий і важкий, що застилав все покривалом і то тримав тебе на своїй поверхні, то ти провалювався по коліно, а під сподом річкою текла вода. Почали підйом одним з кулуарів. Взяли безіменну вершину 1038 м, а далі натяк на стежку зник і ми майже траверсували г. Остра Клива. В результаті - спустились на пол. Борсучу (Борсучню). На полонині охайні будинки, запаси дрів, і привітні люди. Так-так. Бо це не типова полонина-літнівка, де живуть вівчарі з худобою протягом теплого сезону, а щось ніби туристичного притулку-музею, як в Альпах чи Татрах. Ми познайомились з її власниками - паном Михайлом і його внуком. Вони люб'язно пустили нас посушити речі і переночувати в вагончику де колись жили самі, перш ніж побудували саму хату. З того ми були надзвичайно раді. У вагончику була пічка, тож нам було тепло і затишно. На дворі піднявся сильний поривчастий вітер, що весь ліс довкола полонини скрипів і стогнав. Пан Михайло строго заборонив нам заходити в ліс і йти за межі полонини до наступного дня, бо як він казав - від такого вітру дерева ламаються немов сірники. Нас припросили до хати грітись і частуватись трав'яним полонинським чаєм. Казали, що зараз багато вовків - вже одного пса їм з'їли. Ми пригадали собі великих полонинських псів розміром з алабая, які були у міцній клітці неподалік хати. Може бути, що і з'їв... Кажуть вовк все ж спритніший і сильніший за такого пса. Хотіли нас пригощати вуджениною і ковбасою від якої ми, нем'ясоїдні відмовились. Пан Михайло посміявся добродушно, розказував, що в них тут раніше частенько літом жив один чоловік, який походить з Ворохти, а зараз живе в Одесі - йог, медитує, книжки пише, теж м'яса не їсть. Казали, що він страшний дивак і ніхто з ним справи мати не хоче. Книжки теж давали почитати - як на мене каша в голові в того йога) Та не нам вирішувати. Чи мало диваків на горах буває). Ще розказували, що літом туристів приймають, показують як ведеться традиційний полонинський побут, тримають тут вівці, коней пару. Зараз лишився один коник - допомагає в господарстві. А худоба пішла до села. Ще повно цікавих розмов, які тяглися в затишку аж допоки почало сутеніти. За такими душевними розмовами і від теплого чаю і печі ми вже стали рум'яні, як снігурі) Перш ніж йти до свого вагончика вирішили все ж прогулятись навкруг полонини - зазнимкувати чудові кольори призахідного сонця, ці охайні будівлі, гори... Ліс стогнав і скрипів несамовито, наче на тебе дихало якесь здоровенне чудовисько, собаки не переставали надривно гавкати, аж потім забились разом в куток свого воль'єру, щоб було тепліше. У нас з фототехніки був мій старий "Зеніт", а ще два телефони. Від металевого корпусу Зеніту ставало холодно в руки, а в рукавицях було майже нереально звести затвор. Ну і плівка то не цифра) Там кількість кадрів обмежена)

пол. Борсучня

пол. Борсучня - житловий будинок і колиба - на задньому плані

Поки ми прийшли - добрий пан Михайло вже розклав нам ватерку в буржуйці у нашому вагончику. Взагалі - він дуже щира і приємна людина. Весь час поки спілкувались з ним мене не покидало таке якесь почуття, наче ми вже дуже давно знайомі, або він мені якийсь родич. Феноменально - як часто заїжджаючи за 300 км від дому, дістаючись до Срібної Землі я знаходжу тут справді рідних людей і дім.
Ми приготували собі скромну вечерю і пішли їсти до хати за компанію. На столі горіла гасова лямпа, при якій все в хаті здавалось ще більш чарівним. Пан Михайло переживав як же ми на самій каші виживемо, чи маємо доста продуктів. Казав, як не будемо їсти то замерзнемо і помрем. І куди ж ми в таку студінь і чого. Припрошував лишатись у них. Ми, звісно, красно дякували і розпливались, танули від такої кількості турботи про нас - двох загублених подорожніх, яких вони бачили вперше у своєму житті.

25.12.2015. Негура.
Прокинулись традиційно пізно і довго збирались.

Краєвид з нашого вікна

і я в процесі його знимкування)
 На дворі падав дрібний мокрий сніг, який несло вітром, небо було низьке і похмуре. Пан Михайло прийшов запитати як нам спалось і знову пропонував лишатись, бо така негура, що то краще нікуди не виходити, бо можуть і дерева попадати і все що завгодно. І залишати цей панцерник, який чимось нагадував автобус з фільму "В диких условиях" не хотілось, в голові крутились думки про те, що це останній оплот цивілізації, остання точка з людьми, а попереду засніжені гори, які безмовною тишею простяглись на кілометри у різні боки. Ця тиша манила і сипала дрібним крупинчастим снігом у обличчя, завивала, ніби наспівуючи мелодію, чи промовляючи, рипіла столітніми смереками і чекала. Ми приїхали до цієї тиші, хоч і знайшли тут затишне тепле житло, ому нам був вже час. Ми сердечно прощались. П. Михайло дав нас свій номер телефону - казав телефонувати раптом що, підказав правильний напрямок і ми пішли.
Стежка від полонини потяглась вгору, перетнула стару Мадярську військову дорогу, аж до краю лісу. У лісі не перший день читалось багато слідів - вовчі, лисячі, козулячі... Але щойно ми вийшли з-під захисту дерев ми потрапили в непроглядне молоко. Видимість рідко сягало більше двох метрів - у рідкі хвилі прояснення, безперестанно мів густий лапатий сніг, який заліплював куртку, очі, обличчя... Налипав товстим шаром на щоку і майже не танув. Орієнтуватись було не можливо - ми ходили туди-сюди, намагались зрозуміти де ми, проте часто намотували якісь круги і петлі. А сніг падав так швидко, що вже за яких 10 хвилин власні сліди було важко розгледіти. Через снігопад і товстий шар хмар стало темно, ніби сонце вже зайшло... В такій повній дезорієнтації ми дістались до колиби на пол. Лаб'єска і хоч година ще не була пізня вирішили залишитись в ній до прояснення погоди, яке очікувати швидше, ніж наступного дня не доводилось. Зовні колиба виглядала як курна хата, а насправді виявилась велетенською, з ватерником, але і з пічкою. Було навіть трохи дрів. У нас була дешева невелика сокира, яку ми успішно зламали, поки воювали з тими дровами ( Все тепло якого вдалось добитись - тут же вивіювало вітром через шпари, тому жарко так і не стало. Залізли в спальники у одязі. Перед сном читали книжку ( я взяла свій PocketBook, який довелося спочатку відігріти у спальнику, бо екран замерз і не показував нічого). Так і заснули.

26.12.2014. Вихід на гору Кукул. Штиль.

Прокинулись пізно... Просто ми не вміємо прокидатись рано) Збирались дооовго, бо пальці дубіли і не слухались. В колибі було холодніше, ніж на дворі. Їсти варили дооовго. Що приємно - хурделиця вляглась. Ранок зустрів нас сліпучим зимовим сонцем, іскристим снігом і деревами, як у казці, тому частину часу присвятили фотографуванню. Зеніт знову примерзав до рук) Часто здавалось, що затвор теж підмерзає, бо витримки на слух здавались довшими, ніж мали би бути)

Орест сміється на сонці)

І я тут)
Краєвиди... і сарай на полонині)

час бере своє від усього, що було створено і тільки гори - вічні.
яке ж радісне це сонце на стінах колиби) - інтер'єр
 Вийшли біля полудня. Снігу насипало місцями більше ніж по коліно. Піднялись "в лоб" на хребет - а там вже знайомий ландшафт) І краєвиди.. Краєвиди які)))

Петрос в пухкеньких перинах хмар

Смереки вкриті памороззю...

Вершина гори Кукул.

Смереки з тягарем снігу...
І я теж тут)
На хребті ще більше слідів - додались рябчиків і кабанів) Майже увесь час йши по слідах вовків. Зліва залишались колиби, які тягнули до себе. Хотілось зазирнути в кожну, дізнатись як там - уявити як люди там живуть влітку, як вони провадять своє господарство. Для мене завжди цікаво оглядати всілякі дрібнички, елементи інтер'єру, способи побудови і планування таких приміщень. Одразу видно на скільки вони продумані, прибрані і впорядковані... Іноді можна побачити якісь світлини пришпилені до стіни, записи, жмутки засохлих і почорнілих трав. Це майже так само цікаво як читати сліди тварин - читати старі колиби на горах. А все навколо наче залито добре збитим білковим кремом. Мені таким видавався сніг ще у дитинстві - постійно хотілось взяти трошки його на палець і лизнути - здавалось що він неодмінно буде солодким і густим. На дорозі навіть зустріли заметики на стільки схожі на цей крем, що я не втрималась, щоб не повалятись)


А ось вам і відео від Ореста :)


До пол. Григорівки дійшли десь за 1,5 години від пол. Озірна - не так зле). Хата порожня! Це власне і є наше місце призначення, де ми плануємо зустріти новий рік... А перед тим прожити майже цілий тиждень серед гір і снігу. Так виглядає, що ми взагалі поки-що єдині на цілому хребті. Роздобули трохи дрібних дрів, бо в хаті лише великі поліна - з них не розпалиш, прибрали в хаті, почали обживатись. А наступного дня ми вже чекаємо гостей. З рідких контактів зі світом через інтернет відомо, що у Львові тим часом бридкий снігодощ, то ж ми дуже раді, що тут у нас така краса. В пічечці затріскотіли дрова - вона закоптила всю хатку - давненько її не запалювали.

Наша хата на тиждень... поки-що в диму...

Пічечка
 За якийсь час тяга більш-менш налагодилась і стало не так кіптюжно. Ми спалили сміття, посортували і розклали речі, почали готувати вечерю. Лягають спати гори - лягаємо і ми - синхронізація.



27.12.2014. Гості дорогіє :)
Зранку довго не вилазили зі спальників, бо в колибі було холодно. Потім почали збиратись, здобувати дрібні дровця - розбираючи напівструхлявілі сараї і палити піч. ЗА якийсь час стало досить теплооо :). А на дворі був неймовірної краси іній...



З гори до нас спустилось 5 людей, просили погрітись. Всі у міському одязі і взутті - з промоклими ногами, замерзлі - виїхали на один день. Виявились свідками Єгови... На щастя, не агресивними. Журнальчиків з собою не принесли - а жаль - було б чим розпалювати пічку. Піднялась одвічна суперечка креаціонізму і еволюціонізму, але на щастя скоро затихла.
Потім сходили з Орестом до ближчих смерек - наламали гілок на віник, коврик для ніг і декорум до Нового року.
Під вечір до нас дістались наші гості - гуманітарна допомога з цивілізації - Михайло Плясун (deviant_nul), Андрій Плясун (bramms), Юрій Ольш (Бур). Гуманітарна допомога складалась з необхідних дрібниць і сокири. За то все ми їм були дуже вдячні. Почалась активна стадія використання дров, які лежали в колибі. А також вони нам склали прекрасну компанію на цілий довгий вечір, оповідаючи різні життєві історії, аж поки ми з Орестом не почали під ці історії засинати.

28.12.2014.
Я щось ніби застудилась, бо за ніч піднялась температура. Пила чай з терафлю і довго не вилазила зі спальника.
by deviant_nul
Наші гості - фотографи не ліниві - встали пораніше і пішли на пошуки шедеврів).


Потім знову мали час на теревені і розваги - деякі люди дримбали)...
І просто ранкові ми від Юрій Ольш :)


Потім гості почали збиратись додому... Ми їх проводжали - в своїй чарівній хаті з їхньою сокирою лишались, за що їм дуже вдячні)

by Юрій Ольш
На дворі почало холодати, піднявся вітер... До нового року залишилось... три дні :)

Гості пішли...
А я малюю... поки сонце не сіло.


29.12.2014
Різко похолодало, тому вилізти зі спальника було не просто. Втратила лік днів - здається ми були тут, в цій хаті завжди і завжди була зима. Валялись і балакали майже до обіду. Всю ніч падав сніг, дув сильний вітер. Смереки в красивому снігу... В хаті все замерзло на лід - імбир, апельсин, лимони, чай в горнятках і термосі, вода в пляшках... Пухляку насипало по коліна і вище.Вийшла зробити кілька фото і послухати зиму.



Що прекрасно в зимових горах, так це тиша... Немає шуму листя, рикання худоби, передзвону дзвіночків, немає співу пташок, шурхоту трав, комашиного дзижчання... Після буйного активного літа все лягає до сну. т и ш а ... Абсолютна і непорушна... Коли чути як стеляться сніжинки під час снігопаду і хочеться зупинити власний віддих, таким він видається неймовірно голосним, недоречним... І гупання власного серця... Коли видихаєш, то одного разу здається, що цей шум розноситься луною на всі довколишні гори... а іншого разу тиша стає ще більш густою і тоді ти навіть власного існування не можеш у ній виділити, так наче якийсь пристрій поглинає усі звуки, наче це біле середовище починає тиснути на тебе з усіх боків так, що аж жоден звук не може відділитись від твого тіла і кудись поширитись, він природнім чином завмирає в момент свого утворення. Тоді стоїш немов вкопаний, як статуя і відчуваєш як зима починає проникати всередину, наскільки чужорідне тут твоє тепло. Людина - маленька чорна цятка серед маси ландшафту, значно древнішого і близького за своєю суттю до вічності. Що ти загубив тут - самотній мандрівник?... Співає колискову хурделиця... Уууууу-у-у-у-у... Замітає снігом. Ще трохи і можна стати горбиком снігу серед цього застиглого досконалого ландшафту. Немає нічого поза цим і більше нічого не має значення, окрім гострого і чіткого моменту перебування в кожній секунді, моменту тут і тепер. Все навколо таке кришталево-чисте і ти бачиш і чуєш як стелиться кожна сніжинка, як колихаються важкі лаби смерек, як дихаєш, як мовчиш. Тиша - не відсутність звуків - це інший, набагато витонченіший вимір, в який іноді вдається зазирнути немов в холодний колодязь спекотного літнього дня. В такий момент можна пережити дуже гостре відчуття самотності - людина перед обличчям цілої природи і вічності... - загублена. Хто я, звідки і куди йду? На що маю право перед цим світом? Маленька піщинка, яку легко здути в небуття... Єдине що тішить - маленька хатинка - така наче хитка, а все ж - фортеця, в якій тріскотять в пічці дрова, створюючи тепло, маленьке тепло серед квадратних кілометрів снігу, льоду і зими. А ще - людина... Як прекрасно в цей момент усвідомити, що тут є ще хтось. Навіть не пересічна людина, а цілком конкретна - найбільш бажана, яка несе з собою не лише реальну допомогу, розраду і розмову, а велике гаряче людське серце, яким може зігріти набагато краще за пічку, людина, яка випромінює турботу і не шкодує докладати рук до вашого спільного виживання посеред зими...
Решту дня ми присвятили активній праці - рубанню дров. За весь день їли вівсянку і суп. Взагалі всі дні їли мало, менше, ніж я розраховувала. Мабуть, ми синхронізувались з природою. Всі лісові звірі взимку їдять мало. Більше сплять. І ми так. Весь довгииий придооовгииий вечір присвятили читанню книжки. Екран періодично замерзав і його доводилось відігрівати.

30.12.2014
А вже завтра новий рік)
І завтра до нас приїде Орестовий друг. Хотіли встати раніше - майже вдалось - встали об 11 :). Варили макарони. Координували приїзд нашого майбутнього гостя і сказали що треба докупити для повного щастя :). Телефон остаточно розрядився. Орест повинен по плану піти наступного дня вранці в село, щоб зустріти нашого гостя - Антона в селі. В хаті холодно, хоч постійно горить пічка, тому підготовка до святкування йде досить в'яло. Спалили майже всі дрова заготовлені попереднього дня... А ми ж то думали, що їх на довго вистачить. Я почала займатись прикрашанням - плела два вінки з ялицевих гілок, які ми зібрали ще кілька днів тому і прикрашала їх підручними матеріалами. На двір майже не виходили.

31.12.2014
Прокинулись дійсно рано... Можна сказати для нас - екстремально рано :). Поки розпалювали пічку, гріли воду - я все поглядала в вікно бо інтуїція підказувала мені, що сьогодні повинно бути щось справді грандіозне. Я вийшла з Зенітом до найближчих колиб... Було зрозуміло, що потрібно поспішати вгору. Пухляк утруднював моє просування, іноді провалювалась більше ніж по коліно і було дуже-дуже холодно, а Зеніт відморожував руки... І хто придумав металеві корпуси робити? В черевики набрала снігу, бо бахіл не взяла - я ж не планувала кудись далеко відходити. Холодне повітря ламало легені. Чорногора освітлювалась ранковою сірістю, але хмар зовсім не було. Смереки білосніжні обліплені інеєм, а рельєф проглядався наче накреслений чи вирізьблений. На віддалі з правого боку сонно мерехтів Драгобрат на відрогах Свидовця. На сході - чіткі і контрастні силуети смерек на фоні червоного неба... Неймовірна гра кольорів, світла і тіней захоплювала. Навряд людина створить колись, щось більш вражаюче і захоплююче, ніж те, що створено природою. Від холоду у Зеніту примерзав затвор і стрілка експонометра, вкрився льодом видошукач... Ніхто не створював цей апарат для таких умов) То й що) Бігаю по горі туди-сюди намагаючись зробити якийсь кадр. І ще хочеться щоб Орест теж вийшов на це подивитись, але я надто далеко, щоб погукати, а збігти вниз і нагору я вже не встигну... Я знаю, що йому скоро треба виходити в долину. Він виходить з хати і піднімається. А навколо все світліше з кожною секундою. Смереки зайнялись золотим світлом на нашій полонинці, а я вже цілком замерзла. Робимо фото на телефон і на мій замерзлий кусок металу і йдемо д'хаті. Запощу вам фото, які зробив Орест, бо я ту плівку так досі і не відсканувала :)






Наш острів..
А саме головне - що Оресту вже нікуди не треба йти... Антон впав на хвіст двом хлопцям, які теж підіймаються сюди і скоро буде тут).  Піч загасла.
Потім тримала заготівля дров, якою займався Орест, а я почала готувати щось до святкування. За кілька годин з'явились наші гості - Антон і Ваня і Ваня :) Це не опечатка - їх просто так звати, тож компанія на новий рік розширилась. Погода чудова. Тут і далі фото від Антона...







А ще в новоприбулих є мачете, що прискорило заготівлю дрів. І в хаті натопили так, що можна було зняти куртку і сидіти в светрі. Я зробила вегетаріанське олів'є. Десь о сьомій сідаємо за стіл.



ахахах
А перед годиною Ч, ми вирішили лягати спати - вітаємо один одного з НР вже лежачи у спальниках - за вікном стріляють салюти - на Драгобраті, в селі, на сусідній полонині... Пробувала додзвонитись додому, щоб привітати, але абонент не може прийняти мій дзвінок.

01.01.2015 З Новим роком!
Я вже не намагаюсь відновити лік днів... Як для першого січня - прокинулись рано. Мене боліло горло, тому я писала записки в блокноті і мовчала майже весь день. Вані почали збиратись - вони з Франківська і їм сьогодні ж додому. Робимо колективне фото на згадку


Погода знову стала сіра і волога.


Майже весь день - говорили, читали по черзі книжку в голос, періодично спали. Ну, зовсім як ведмеді в барлозі.

02.01.2015 Час додому.
Прокинулась коли було ще темно. Розштурхала Антона, який хотів знимкувати світанок, але він здається не спав. За якийсь час ми вибрались з хатинки на двір, а надворі ми вибрались на хатинку) З даху відкривається чудовий краєвид :)









Ми пакуємо речі - час додому. Виходимо з теплої колиби... Гори проводжають нас своїми неймовірними краєвидами і прекрасною погодою. Світить сонце.

Наша полонинка...


Петрос в волохатій хустині...


Говерла <3 td="">
 Останні фото на фоні краєвиду і вниз... Починається зворотній відлік і ми ніби йдемо свою ж дорогу але задомнаперед.




Ліс чаруюче гарний...


Повертаємось на Лаб'єску. Заходимо... П'ємо чай... І далі в долину...

пол. Лаб'єска
 Спускаємось до Борсучні...


Заходимо до пана Михайла - знайомимось з його сином Василем і ще онуками. Вони пригощають нас. Сидимо за тим самим столом, говоримо про різне. п. Михайло сміється з наших пригод. Потім заграв ще нам на флоярі, трембіті і козі. Яка різностороннє розвинута людина... Прийшли на полонину ще якісь туристи і ту ж хочуть йти в Ворохту. Один з онуків п.Михайла готовий їх провести. Та і ми з ними... Прощаємось. Знимкуємось на пам'ять.

Пол. Борсучня, зліва направо - Пан Михайло, Я, Орест, син Михайла - Василь.
 Разом з туристами швидко спустились на околицю Ворохти... Видніється цивілізація. Трохи шкода залишати гори... Як пощастило всім цим людям жити серед такої краси...



Доходимо пішки в центр Ворохти - вечеряємо в ресторані біля вокзалу - готують смачно, ціни помірні. Принаймні у нас у Львові за статус "ресторан" і таку саму порцію того ж самого точно здерли би більше. Чекаємо поїзд на вокзалі - людей стає все більше, бо всі хочуть заховатись від холоду і тиснуться у маленьке приміщення. Люди з лижами і сноубордами, місцеві з клунками, дехто, як і ми, - з наплічниками. Поїзд приходить з запізненням - ми вміщаємось в нього і нарешті засинаємо, бо спати хочеться вже дуже і дуже. І поки ми спимо - поїзд нас везе до ще більших міст, до цивілізації... до натовпу.
Не зважаючи на холод - це був найкращий Новий рік у моєму житті :) Дякую всім хто до цього доклався. Сподіваюсь цього року придумаємо ще щось, може навіть краще.

Зима си ближит...

Музика: Буготак – Северный зверь песец

Немає коментарів:

Дописати коментар