Фотоколаж 6 - 7 "Третій курс. Чорногора"

Я почала помічати, що чим далі тим щільніше невидимі нитки змотували мене з Чорногорою. Зміна теми диплому, статті в інтернеті, книжки. Зрештою я почала шукати сама все, що можна було знайти. Починаючи від даних геологів про формування самого щита, склад порід, флору, фауну, створення заповідника, про гуцулів Рахівщини, народні промисли, полонинське господарство, просто все, що могла знайти. Також нагадала собі, як у дитинстві у великій книжці з українськими народними казками (які чомусь були написані російською мовою) була одна про Олексу Довбуша. Як тоді захопила мене його постать, вразив його розум і надзвичайна сміливість. Там навіть була ілюстрація, яку пам'ятаю до нині - Олекса і опришки серед лісу, його гострий погляд дивився просто на мене з-під кресані зі сторінки книги. А ще багато читала також про обсерваторію на Піп Івані Чорногірському, познаходила у інтернеті старі мапи і вивчала, вивчала, вивчала. І ось я знову у автобусі на Кваси зі студентами. За вікном пейзажі, багато з яких вже добре мені знайомі. І зі мною Славік - мій одногрупник і колега, який погодився скласти мені компанію. Із кожним кілометром, як гори стають все ближче, я все чіткіше чую, як вони промовляють до мого серця. Їм можна довіряти.


І знову я в кінці колонни, Микола Володимирович попереду і це вже мене не дивує, бо то направду велике щастя мати такого наукового керівника :). Студенти йдуть поволі, але особливо нещасних помираючих в цьому заїзді немає. А далі - дні вилазок по всіх околицях стаціонару. Ми обійшли всі сусідні полонини, перевірили багато стежок і деякі віднайшли самі, назбирали кілька коробок гербарного матеріалу. Що саме цікаве -чим більш густі і безнадійні дебрі ми знаходили, тим веселіше нам було. Дертися в певному напрямку без стежки просто через ліс - викликало незрозуміле почуття щастя. Всі пригоди, про які мріялось у дитинстві ставали реальністю. І часто вдавалось знайти щось дуже цікаве. Жарти сипались рікою. В якийсь день ми придумали брати з собою домашні капці Славіка, спеціально до фотосесії. Ніби він тут господар, а то все його володіння, тому він може вийти собі в тапках куди схоче. А ще тоді було надзвичайно багато метеликів, але я вам про них не скажу. А зі Славіком я по-справжньому подружилась, хоча ніколи його навіть не бачила попередні два роки навчання, бо ми були у різних потоках.

Але думки про всю Чорногору мене не покидали. Я почала думати про те, щоб йти весь хребет ще минулого року. Коли потрапила на Говерлу. І навіть була така спроба, але через славнозвісні Чорногірські зливи і грози ми дійшли тоді лише до Петроса і змушені були повертатись негайно назад. Невжеж тепер мені довелося б знову їхати додому і сподіватись що може наступного разу? Погода була нестабільна... Але Чорна Гора міцно сиділа мені в голові вже 2,5 роки, відколи я вперше побачила фото обсерваторії у інтернеті.

А поки все здавалось мені нереально чудовим. Здавалось, що мене від світу загадок відділяє лише тоненька, як павутинка пелена і досить простягнути руку і можна буде поздороватись із духом природи, що на наступній галявині мавки поведуть свій танок, а ввечір біля ватри цілком можна зустріти Чугайстра. Я б не сказала, що тут відчувалась якась безлюдність. Ні. Тут було досить людей, адже Чорногорою пролягають одні з найпопулярніших маршрутів в Українських Карпатах і мало на якому хребті зустрінеш таку кількість туристів. Але лише тут мені вдавалось по-справжньому синхронізуватись, привести до єдності розум і серце. Всі ці люди наче не важили для мене більше, ніж шум листя, а справжня розмова точилася десь з глибини єства і співрозмовниками мені виступали гори, струмки, дерева...

Довго вагаючись до останньої хвилини, я все ж вирушила до Чорної Гори. І про це навіть можна прочитати отут. Весь шлях був для мене великою медитацією, дорогою паломника до святих місць, мене не злякав ні вітер ні темні хмари, бо в глибинах себе я і далі чула голос гір і він був вартий того, аби йому довіряти. В такий момент, навіть якби тебе стерли з лиця Землі тобі не стало би страшно, бо це так направду дуже достойне місце навіть для того, аби перейти в небуття.

На все життя запам'ятаю, як радісно було стояти там, на горі. Біля омріяної обсерваторії, досліджувати її, уявляти якою вона була у кращі свої часи. А прапор, який майорів на вершині неочікувано викликав безліч почуттів. Почуття патріотизму. Я мушу сказати, що ніколи мене не виховували патріотично. Мої батьки виховані радянським союзом знали лиш те, що мусили вивчити перелік з'їздів, знати основи комунізму і праці Маркса і Енгельса. І при тому ніколи не любили союз, як такий, бо як можна любити таку страхітливу індустріальну машину? Союз ніколи не говорив про любов, адже вона дуже погано грає з концепцією матеріалізму. А тут, далеко від дому стоячи на вершині мені раптом було так радісно від жовто-блакитного прапора, який хлюпотів на вітрі. І я так направду зрозуміла, що люблю свою батьківщину, зрозуміла про що писав Шевченко, і стала пишатись своєю направду багатющою Батьківщиною.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Т.Г. Шевченко "Заповіт" (уривок)