понеділок, 14 квітня 2014 р.

Кострича-Кукул-Яблуниця 07-09 березня 2014. Відкриття сезону

Не мало - не багато, а майже місяць пройшов, як я нарешті змогла сісти до написання цієї історії. І якщо бути скурпульозним то почалась ця історія вже давно, ще в році 2013. Знайшлися якось люди на просторах блогу Про Походи, списались потім у фейсбуці, говорили-балакали, обмінювались фотографіями, навіть надумали спільну мандрівку, але була вже пізня осінь, тож глобальні плани переїхали на рік наступний. Зима, як знаєте, видалась теплою, малосніжною, тому аби відпочити від нагнітання атмосфери "нашими" і "не нашими" ЗМІ вирішила я поїхати в гори, на два місяці раніше відкриваючи сезон, ніж зазвичай. А було то восьме березня. Було багато, "але", як то зазвичай буває, але я все ж сіла на поїзд у Львові, який прямував до Івано-Франківська, та ще й не сама, а з +Дижовский Дмитрий, якого ви певно вже дуже добре знаєте, по моїх розповідях і фотографіях. Там ми кукали-бомжували, їли просто гидосну їжу, яка залишилась в забігайлівці на залізничному вокзалі, трохи спали на лавках на автостанції і чекали на +павло артемишин. Нарешті "утро доброє"! Поснідали в тій же таки забігалівці на вокзалі, але вже був вибір великий і харчі свіжі. Було навіть смачно. Сіли на маршрутку і поїхали... А їхали ми довго. Мабуть з три години. Народу в маршрутці було купа, хоч то було 7 березня - будній день. Нарешті щастя невимовне - висідаємо на Кривопільському перевалі. Перевдягаємось тут же на зупинці, натягаємо бахіли, навіть шапку, шалик і рукавиці - бо в маршрутці всі кінцівки заніміли і мені здавалось, що дуже холодно, фотографуємось на старті і рушаємо.



 Прямо з перевалу є маркування. Місцями його дотримуємось, а місцями веде Павло, бо він вже тут був і знає коротший шлях :). Погода, скажемо прямо - така собі. Небо сіре, але не таке вже похмуре. Під ногами - болото (добре шо є бахіли), вітер горами переганяє отари хмар, які висідають інеєм на деревах. Загалом - обстановка пізньоосіння. Вже з перших метрів підйому кров починає рухатись по жилах швидше, стає навіть жарко. Скидаю і шалик, і шапку, і рукавиці, починається краса.

Позаду -смереки з інеєм, як на поштівках :)
Поки рухаємось вгору - смереки вкриті голочками льоду стають все ближче. На невеличкому хребті - холодний вітер нагадує, що тут ще з останніх сил тримається зима. Фотографуємось за допомогою різноманітних стовпчиків огорож і пеньочків :) По малу піднімаємось в гору і нарешті заходимо у справжній зимовий ліс.


Ну а далі.. що сказати - краса неземна. Тільки й встигай розглядатись навкруги, а під ногами повно слідів лісових жителів - тільки і встигай читати цю загадкову книгу. Тут тобі і:

"У лісі-лісі темному де ходить хитрий лис...
Росла собі ялиночка і зайчик з нею ріс..."


А ще:      "Там на неведомых дорожках
Следы невиданных зверей;

Избушка там на курьих ножках

Стоит без окон, без дверей;
Там лес и дол видений полны..."

Ну і без того не обійшлось: "Там чудеса: там леший бродит..."


Сліди борсука
Все далі і далі піднімаємось вгору. Сніг, ліс, ялини, туман.




По троху починає темніти. От я і зустрілась з мінусами зимових походеньок - день згорає як тоненька свічечка. Продовжуємо йти лісом. Кілька разів робимо привал, в основному з ціллю фотографії. Нарешті виходимо на полонину Веснарка, що на Костричі. Кругом такий самий туман - краєвидів нема :( Це мінус. Але крокуси вже повитикались зі снігу і це плюс :)

Крокус в снігу

Розганяємо хмари руками :)
На вершину Костричі вирішили не йти, бо в тумані темнота наставала ще швидше ніж за ясної погоди. Спустилися вниз до колиби і почали порядкування. Сміття купа, якісь "туристи" зняли двері з петель і залишили їх лежати в коридорі, тому в хаті було досить сиро. Загалом - колиба курна, тобто пічки немає, а є спеціальне місце для багаття в хаті. Має три кімнати - одна власне з вогнищем і великою коморою і дві жилі з лежанками. Поки ми позгрібали кучугури різноманітного сміття, в основному - кульки, папір, одяг непридатний до використання, який валявся на підлозі, залишки упаковок і консервні банки, а також розпалили багаття щоб спалити три відра цього хламу то на вулиці стало зовсім темно. Я знайшла старого і понівеченого життям дзвона, якого вішають корові на шию. Давно про такий мріяла, тому нероздумуючи вирішила забрати додому. А що був прикручений сталевим дротом до грубезного ланца то і ланець теж довелося везти до Львова.

Стали готувати вечерю. З добиранням всі були невиспані, в шпари між дошками в стінах задував вітер і хотілось пошвидше залізти в теплий спальник, тому ми скоро полягали спати і заснули солодким сном. Спати правда ми чомусь вирішили на одній лежанці втрьох. І виявилось, що так дуже тісно. Були шанси випасти за борт, але стіл підсунутий поближче врятував ситуацію.

День другий

Вставати раненько ніхто не хотів. Особисто я люблю їздити в гори щоб добре виспатись. Та ми і з самого початку вирішили що ми їдемо відпочивати а не ставити якісь рекорди. Але коли я прокинулась то у віконце ласкаво зазирали промінчики і стало ясно - тумани скінчились. На дворі шикарна погода. Наскоро натягнувши якісь черевики всі вибрались з колиби грітись на сонечку і розминати занімілі кінцівки. Хмар не було. Сонце світило ласкаво. Проглядалась панорама Чорногори, та ще й як!

Діма і вид на Говерлу

Колиби на пол. Веснярка - жиле приміщення і стодола.
Загалом поки те, поки се... Поки приготували сніданок, помили посуд, поскладались, прибрали після себе... Снігу на полонині порівняно навіть з вчорашнім днем поменшало. Крокуси просто на очах потягнулись до сонечка і повідкривались. Ми не могли піти так просто не надивившись і не назнимкувавшись. Ну і восьме березня знаєте. Я вірила що гори подарують мені гарну погоду на свято. А Павло подарував мені шоколадку :)



Загалом - настрій чудесний. Виходили з хати на маршрут, коли на пагорбі з'явилась група туристів - також двоє хлопців і дівчина. Ми залишили для них нашу хатку і попрямували далі... вниз. Спускались ґрунтовою дорогою через ліс, аж раптом її перервав невеликий лісовал. Судячи з усього - через те, що зима була не холодна то вологи в ґрунті було забагато. Дерева змило разом з селевим потоком каміння і землі.

Отакі наслідки теплої зими
А далі вниз, вниз, вниз. Жіноча інтуїція підказувала мені що треба і далі йти прямо, але в нас був Павло. Павло вже був в цих краях і він каже повертати на ліво і круто скидатись з хребта. Ну ок, -  думаю я. Спускаємось до річки. Річки-невелички (потік Озірний, яяк виявилось потім). Мене сильно мучать сумніви, що це може бути Прут. Але поки їхали маршруткою бачили знайомі потоки у вікно - води в них було дуже мало. Може і справді Прут? Але інтуїція вже нав'язливіше каже, що треба йти вліво, хоч якщо логічно прийняти що це Прут то треба було би йти направо. Ну... Зробили гак трошки. Зрозуміли, що таки не туди і повернулись назад. Нарешті міст через річку і це таки Прут. Далі ще трохи нудної дороги на Заросляк і підйом. Влаштовуємо привал. Їмо пряники, допиваємо чай з термоса, набираємо трохи води і вйо! Підйом тут з тих, про які кажуть "дорога робить на Адєсу" (таке психологічно-оптичне явище коли здається, що дорога спочатку в'ється під ногами, в'ється, а потім різко стає вертикально наче піднімаючись і здається, що зараз вдаришся в неї чолом).
Поволі чухаємо вгору, дорогою скидаємо куртки і шапки, бо підігрів такий з середини що пар валить. Щоразу бачачи просвіт між деревами сподіваємось що він останній і щоразу облом. Потім знову починається туман і пробираючий холодний вітер - добрий знак. Ми на хребті. Натягаємо куртки назад. Нарешті ми починаємо петляти стежкою між смерек. Мені пригадуються ранньовесняні походи в Ґорґани. Снігу доста. Але він важкий, злежаний, йти зручно. Нарешті невелика відкрита діляночка і загадковий артефакт. Павло оповіщає нас що це і є вершина Кукул. Фотографуємось.

Діма, Павло,Я і АРТЕФАКТ
І знову вниз. Місцями туман трохи рідшає а місцями навпаки густішає. Особисто мені в голові одне - полонина Григорівка. Я багато разів бачила її на фотографіях у різних блогерів у інтернеті, але оцінювала тоді швидше мистецький бік фотографії. Як вловлено світло і як промальована картинка. А от тепер мені потрібно було зорієнтуватися у густому тумані на незнайомому хребті і я пригадувала собі ті світлини в деталях, але тепер доскіпливо приглядалась на них до рельєфу. Під яким кутом до хребта стоїть відріг з полониною, яка крутизна схилу і як намітає на нього сніг. Ну і вкотре довірилась своїй інтуїції. Прямуємо дорогою повз кілька полонин. В основному там курні хати і стан колиб не дуже хороший.Потім бачимо одну, дуже тісненьку колибу, але там вже є металева грубка і димар. Сухі дрова поскладані під дашком. Там же видно і варять сир, бо є пристосування для завішування казана. Хатка непогана, але ми удумали собі ночувати на пол. Григорівка бо там найкраща колиба на весь хребет. Йдемо далі. Починає сутеніти, але внутрішнє відчуття підказує, що вже близько. І от в якийсь момент на ґрунтовій дорозі щось привертає мою увагу. Інтуїція каже мені негайно притормозити. В якийсь момент густина туману падає на кілька відсотків і що це - здалося може? Здається там були будиночки. Бачу що і Павло дивиться в той бік. Стоїмо на дорозі ні в сих ні в тих, впиваючись очима в сіріючий від низьких хмар вечора туман. Холодний вітер повагом жене туман з дрібною мжичкою. На карті вказується що маркування повинно подати знак де повернути, але мій особистий досвід навчив мене довіряти маркуванню з пересторогою. Знову вітер трохи проріджує хмари. Вдалось розгледіти лише кілька будиночків, хоч на фото я точно пам'ятаю їх має бути більше. Вирішуємо спускатись на пряму по траві вниз і роздивитись що там. Чомусь хочеться поспішати. Вглядаюсь в туман. Бачу будиночки. Більшість в поганому стані. Похилені стаєнки порипують дверми. Шпари між дошками дивляться пусткою. Невже помилились? Вітер звідкись доносить дівчачий голос? Мої хлопці поруч. То не вони. Скоро здогадуюсь що то інша група туристів. Отже в ці дні ми не самі тут. Скоро набираємо води і рушаємо до хатинок, через туман я вже бачу ЇЇ. Димар обіцяє пічку, а нерівноскатистий дах добре впізнається. Я стільки раз бачила її на фото. Затишний невеликий ґанок де поскладані нарубані дрова і лавочка. Затримую подих на секунду і.... Вона порожня всередині! Лежанки з запашним сіном, мурована пічка, ще трохи дров у хаті, невелике вікно, якісь запаси їжі на полицях і нікого. Ми перші на цій колибі. Вона не зайнята. І це обіцяє теплий вечір. Ось і хлопці входять в хату. Щастя переповнює. З дитинства в мене слабість на маленькі хатинки в горах і лісах. І неодмінно щоб з пічечкою, мінімумом меблів, маленьким віконечком і щоб ввечір на віконечку блимала свічечка. Всі замерзли. В мене перша думка - перевдягтись і перевзутись у сухе і тепле і з'їсти чогось гарячого. Починаємо приготування вечері, для тепла розпалюємо у печі. Вона враз обростає черевиками, шкарпетками і одягом на шнурках, які понатягувані над нею. В хаті столик, три лежанки на 2 людей, невелика лавиця і пічка. Оце й усе.
В якийсь момент чути кроки на вулиці, хтось стукає черевиками об сходи і заходить у хату. Такий же замерзлий хлопчина як ми. З наплічником. Один. Вітається, розпитується. Якби він так і був сам то ми б припросили його до себе, а виявляється їх багато. Ідуть в протилежному напрямку, в бік вершини Кукул. І їх 4 людей - двоє хлопців і двоє дівчат. За ним заходять решта. Гріються, балакаємо. Ясно що на всіх тут місця малувато. Розповідаємо їм про полонину з металевою грубою, яка відразу наступна на цій дорозі. За якийсь час вони йдуть. На дворі вже майже темно. Але їм туди ще хвилин 20 іти. А ми залишаємось самі.
Готуємо все ж на примусі. В святковому меню на вечерю кукурудзянка з піджаркою з цибулі і сиром. А сир справді добрий і скоро плавиться у каші.


Павло продовжує сумлінно виконувати функцію фотографа. Шукає експозицію, і композицію.
Нарешті їмо і можна лягати спати. На цей раз лягаємо так щоб було не тісно. Я скоро заповзаю у м'якенький спальник і вже сплю.

День третій

Рано вставати ніхто не спішив. У вікні було видно мряку і більше нічого. Хтось вийшов надвір і виявилось що вночі був заморозок - земля замерзла на лід. Бррр... Закидаємо кашку ячневу в казанок і снідаємо. Я люблю кашки які майже цілком сирі. Тоді і перетравлюються довго. Для тих хто не готовий на таку аскезу в меню "Мівіна" :) Мммм... яміііі...
Дуже поволі збираємось, пакуємось, натягаємо теплі речі і вибираємось з хатки. Тут би згодились кошки. Земля така мерзла що почуваєшся коровою на льоді. Трекпалки в неї не втикаються хоч як не старайся. Поволі виповзаємо назад на ґрунтову дорогу з якої так вглядались в далечінь вчора. Йдемо обережно. Рятує трава біля дороги - не так слизько. Вирішуємо влаштувати фотосет наплічників, бо всі наплічники від Deuter. Вкотре нахваляючи улюблений бренд і всяко розписуючи які вони кльові виставляємо модельний ряд як в магазин в колоду з якої напувають худобу в літі, припасовуємо окуляри і трекпалки. Загалом - розважаємось :)

Мій ACT Lite 35+10 SL; Дімин Aircontact 55+10; Павловий Aircontact 75+10 :)
 Повертаємось на дорогу і зустрічаємо двох туристів. Вони перший день на шляху. В одного теж наплічник від Deuter. І ми вже вкотре подумали, що це найкращі наплічники, які є. Вони нам розповіли що далі на полонині в колибі люди з франківська. Варять чай і співають, а ми їм що далі колиба з пічкою. Так і розійшлись. Прямуємо вниз. Тут земля не так замерзла і можна йти. Навіть зустріли підсніжник (Galanthus nivalis L.). Просто на стежці. Це вперше я бачила підсніжник в дикій природі. Знимкуємо.


Беремо курс на станцію Вороненка. Чим далі в ліс тим більше болото :) Промайнули останню полонину.


Далі останній рівномірний спуск вниз. Ліс знову чарівний.

ну і автокреатив від Google :)
Поступово сніжок зникає. Болота все більше. Зрештою дорога просто перетворюється на суцільну баюру. Болото липне до черевиків величезними брилами і ноги стають важчими. Ось і Вороненка. Орієнтуємось в який нам бік, трохи блукаємо, але нарешті втрапляємо на правильну стежку. Йдемо горбами між хат і чудесним чином потрапляємо в Яблуницю. Там теж трохи петляємо. Миємо в річці черевики, палки і я навіть вирішила попрати бахіли. Хочу вам сказати - зручна штукенція, бо штани від того болота відмивати довелось би довго.
Виходимо на трасу. В мене ноги розпарились в черевиках і я вже хочу пошвидше ті черевики зняти. Скидаю верхні штани - нейлонки, бахіли, черевики, вологі шкарпетки, вивертаю на автобусній зупинці все, що маю в наплічнику, бо черевики на самому дні! Хлопці пішли в магазин тут же. Я загадала лише снікерс. Ну, люблю я снікерси :). А тим часом я натягую тепленькі сухі шерстяні шкарпетки, сухі просторі черевики, пакую все решту назад в наплічник, прилаштовую свої трекпалки Дімі на наплічник і смачно їм снікерс :)
Думали спочатку, що може вдасться застопити якусь попутку, але машин щось не густо, а ті які їдуть, або набиті, або просто не зупиняються - одразу видно мажорчиків за кермом. Врешті, простирчавши там не знати скільки, приїжджає великий автобус, в який ми запаковуємось і дуже комфортно їдемо. Мене тішать сухі ноги і зручне крісло. Доїжджаємо до Яремчі. Павло їде трохи далі, тому на зупинці прощаємось.
Ідемо на вокзал питати за потяги. Потрапляємо в годину коли касирки нема ( працює погодинно). Їсти хочеться страшне, тому йдемо в мою улюблену вареничну навпроти вокзалу. Щоразу їм тут, як буваю в Яремчі. З телика, з подвійною силою вдаряє у відпочилий і напоєний спокоєм природи, розум політичний інфопотік. Хочеться вимкнути його, або затулити вуха. З часом адаптуюсь до цивілізації. Їмо вареники. Дуже смачні вареники. Діма йде в каси і повертається з нічим - квитків нема. Розраховуємось, беремо наплічники і йдемо на автовокзал. Ідемо по Яремчі, темніє. Запалюються ліхтарі. Місцеві жителі гуляють з дітьми, балакають. Я думаю про те, що їм додому тут два кроки, а мені дуже далеко. А вже так хочеться лягти в тепле ліжечко і заснути. Але, як то часто буває, - вибиратись ми будемо всіма видами транспорту з численними пересадками і очікуваннями - я це вже відчуваю. І є щось в тому прекрасне. Не опустити руки і плакати, а пробиватись на Львів, будь-якими способами, рухатись вперед.
На автовокзалі стоять автобуси в яких немає водіїв, каси зачинені. Варіант з маршруткою подумки викреслюю. Починаю думати ще швидше. Касирка через 30 хвилин має закрити своє вікно і зникнути, тому спішно ідемо на вокзал знову. Бо ж Діма запитав лише про Раховоз. А інші? Мають же тут бути хоч якісь інші потяги! Приходимо. Краєм ока помічаю чоловіка в уніформі провідника біля банкомату в приміщенні вокзалу, і дизель на платформі, двері відчинені. Прикидую в який бік він їде по відчиненим в локомотив дверях, і що це і є провідник цього поїзда, відповідно на вияснення в мене є не більше 5 хвилин, аби на нього встигнути. Жіночка касирка пиляє манікюр і їй явно нема діла до нас. Хочеться сказати їй щось неприємне, щоб вона хоч подивилась на мене, а потім у свій довбаний комп'ютер, але стараюсь бути вихованою. Вона авторитетно заявляє що ніяких поїздів сьогодні більше нема. І ніяких квитків ні на які поїзди теж нема. Хочеться виматюкатись і сказати, "а то шо бля на пероні стоїть?". Але просто розвертаюсь і прямую до потяга.
Сідаємо в перший вагон і питаю першу ліпшу жіночку куди їде цей потяг. Чую спасенне "Коломия" (а в думках - культурна столиця Гуцульщини). Ну, це те що треба. Жіночка дуже добра і явно з місцевих. А місцеві завжди знають розклад всіх видів транспорту свого міста чи села. Вона каже що на Франківськ десь зараз (хвилин 5 назад, або через 5 хвилин) буде їхати маршрутка на Франківськ. А може і не їхати, або вже поїхала. А потяг от-от рушить, тому вирішуємо їхати на Коломию. Тим більше, що добра жіночка каже, що сьогодні там ще буде потяг на Франківськ. Купуємо квитки. Їдемо.
В якийсь момент починає смердіти горілим. В потязі зимно і їде він поволі. Аж раптом все освічує прекрасне зарево навколо потяга. Я притуляюсь чолом до шибки і бачу як приблизно з комина голови потяга валить стовп іскор і дим. "Ми горимо." - і це вже ясно. Вагон заповнює чорний дим. Всі пасажири схоплюються і переміщаються в наступний. Світло у вагонах гасне, потяг починає гальмувати. Гасне і стовп іскор. За якийсь час швидкість повертається. З'являється світло в другому вагоні, перший і далі в диму і темряві. Добираємось до станції. Думаю зараз нас або висадять, і ми не доберемся до Коломиї, або все норм і поїдемо далі. Ніхто нічого не оголошує. Люди сідають, хтось виходить. Їдемо далі. Хтось ходить туди-сюди. Кажуть, то кочегари хотіли в потязі нагріти, щоб було не так холодно їхати, а потужність виявилась завелика і дизпаливо зайнялось. Але тепер все ок, але будемо їхати і мерзнути. Нарешті виходимо.
Купуємо в Коломиї квитки до Франківська. Я фактично вже сплю. Потім розумію, що це той же потяг, який їде до Львова. Міняємо на квитки на Львів. Потім оголошують, що потяг запізниться. Але виявляється це не наш потяг запізниться, а такий самий, але в зворотньому напрямку, тому ми свій благополучно провтикуємо і вибігаємо на перон коли він уже їде. Ідемо знову міняти квитки. Касирка сміється з нас, а нам щось зовсім не смішно. Вкотре міняємо квиток і вона каже нам, щоб ми не провтикали хоч цей, бо то останній на сьогодні. Хоча то вже після 12. Тобто почався новий день. Далі довгі години на підвіконні. Квиток до Львова прямий для нас не знайшли. Треба їхати до Франківська в одному вагоні. Там висідати і сідати в інший вагон, який вже до Львова. А це значить, що після ще чотирьох годин на вокзалі, ще годину до Франківська треба боротись з собою і не спати, щоб не завтикати перейти в інший вагон. При чому той вагон будуть в Франківську перечіпляти від іншого потяга і є шанс його загубити. На щастя, тут зібравши останні сили ми не провтикали і нарешті вдалось трошки поспати - три години сну мертвим сном.
Нас розбудили коли потяг вже в'їжджав на вокзал, то ж ми натягли куртки, взяли наплічники і виплюнулись пожовані з вагону. Сплючи на ходу я дісталась до маршрутки. Перевірила (на всякий випадок) чи то та маршрутка, заснула з наплічником на колінах (на щастя мені на кінцеву). Доповзла додому і нарешті лягла спати :).
Отакі пригоди.

P.S. Подяка попутчикам за компанію, а Павлові окремо за те, що тягав додаткові кілограми фототехніки і зробив стільки чудових світлин.
P.P.S. Версія Діми в його ЖЖ.

2 коментарі: