What`s new? Трохи про новини + опитування

 Дивно, пройшло кілька років з часу останнього мого допису тут, проте мені і досі згадують час від часу, що от колись я вела цей блог і що за ним дуже скучають. Треба було, мабуть ці кілька років, щоб переосмислити все. Проте найкраще починати спочатку.

Далі хочу розповісти трохи новин і потім хочу отримати вашу відповідь на кілька коротких запитань. Опитування буде анонімним, але спочатку прошу прочитати першу частину.

Отож, чому я почала писати цей блог?

Колись давно, коли світ був ще молодим, а інтернет на теренах нашої країни лише з'являвся в мене було непереборне бажання мандрувати, яке перейшло мені від батька. Власне на початках - він власне і був моїм поводирем у мандри, як вмів і що сам любив - брав мене на гриби, на риболовлю, просто на прогулянки до лісу, показував як розкласти багаття, вперше відбулась моя ночівля в старенькому брезентовому наметі і в ватяному радянському спальнику. Спогади про ті мандрівки, попри все - напевно найкращі з мого дитинства - про солодке повітря, запах лісу, особливі барви, коли сонце просвічує між листя, можливість лежати на землі, дивитись в небо, забути про все і бути собою... поїздки на потязі, гриби, рослини, мурашки, які заповзли в пакет з потовченими канапками, яскраві зорі на небі. Всі ці спогади та чудові моменти тягнули мене в подорожі, і в дорослішому віці. Після уроків ми часто гуляли в диких парках чи на Кайзервальді у Львові. І закономірно - мені того з часом також ставало мало. Ще з малих літ - непереборне бажання манило мене вперед - з'ясувати, а що ж там далі? За тим горбом, за тим будинком, за сусідньою вулицею. В Карпатах ми з татом були один раз, проте він часто згадував про те, як замолоду він їздив туди і відгукувався про них, як про чарівний край, сповнений безкраїх лісів і особливої краси. В нас була карта Західної України, на ній звісно були позначені основні гори, але годилась вона, хіба для того, щоб приблизно орієнтуватись на скільки далеко Ворохта від Коломиї. І от прийшов інтернет. Якесь повільне незрозуміле чудо, яке можна було якось запустити на кнопочному телефоні і пробувати щось шукати про світ. Екран був 2,5х3 см, інтернет лімітований і дорогий, трафік повільний і часто обривався, а саме головне - так було по цілій країні, тому інформації, яку я шукала - майже не було. Максимум шо можна було знайти - це якісь фотки генштабівської карти де було від руки намальовано маршрут. Карта була сфоткана без масштабу, але тоді про те, що таке орієнтування я ще не знала, тому цей факт мене не хвилював. Якщо пощастить - на тому огризку був якийсь населений пункт, який можна було спробувати знайти на моїй великій карті, яка вміщала кілька областей. Як туди добратись - треба було питати в тата, знайомих і загалом - постаратись. Проте ентузіазму було багато, споряги мало - але це нас не зупиняло. Ми брали з собою те, що тоді на нашу думку потрібно було брати в похід - консерви, картоплю, макарони, великий казан, вино в скляних пляшках, сокиру... це те, що можна було дістати. Спальника, карематів не було, перти 6-7 кг намет бажання не було, тому ми їздили без намету. В мене був батьковий Єрмак. З одягу брали старі в'язані сведри, куртку часів маминої молодості, яку вже не шкода, шерстяні шкарпетки, гади, або кеди ( по сезону). Відповідно рюкзак виходив дуже важким. Доперти його кудись далі, ніж за пару км від станції зазвичай не виходило. Потім ми почали мандрувати більше влітку, щоб нести менше речей, в мене з'явився каремат. Вдавалось зайти вже на порядок далі. Але як залізти на гору - так і залишалось невідомим. Зазвичай ми знаходили дорогу до гори, і в якийсь момент впирались в стіну непролазного лісу на крутому схилі, блукали, губили стежку, торчали в лісі день-два і їхали назад, але при тому вже були дуже щасливі.

Проте, прогрес не стояв на місці, і в когось були більші можливості, ніж в мене - тоді ще учениці старших класів школи. То ж поступово почали з'являтись блогери, які писали про Карпати. При тому описували вони досить доступно і послідовно, викладали фотки, розклади автобусів, ціни на проїзд - усю цю жадану інфу. Потім була практика в університеті в горах і понеслась. Саме головне - що ті блогери, які ділились інфою здавались мені тоді просто Боженьками. З їх допомогою я робила перші кроки в гори і нарешті вдалось знайти шлях на кілька вершин, а не застрягнути десь в підніжжі. Поступово в мене з'явився спальник, намет і інше спорядження. А з тим всім і досвід. В якийсь момент я відчула, що і сама можу поділитись інформацією, щоб інші люди могли також прочитати і піти в гори. І таким чином, я можу трохи віддати борг перед вселенською мережею. Це був класний період існування цього блогу ( кілька років).

Чому все зупинилось?

В певний момент світ почав змінюватись. Я любила в подорожах те, що пам'ятала з дитинства - тишу, свіже повітря, природу... і відсутність людей. Коли йдеш з татом весь день по лісу і навколо ні душі. Те саме було і на початку моїх мандрів - тоді ми іноді відчайдушно хотіли зустріти когось і запитати дорогу - але нікого не було. Проте зазвичай ми відчували в тому особливий кайф, і сидячи в лісі біля вогнища, за якихось 2-3 км від села кілька днів не бачили нікого окрім самих себе. В лісі було тихо, чувся лише шум дерев, потоків, спів пташок... і це було божественно. А в якийсь момент інфопростір подіяв - людей в лісі стало більше, на стежках - теж, на вершинах, в долинах, на місцях стоянок... і, о жах! вони були зовсім інші. Вони не цінували те, що любила я, мої друзі, мій тато і ті, кого мені доводилось читати. Мені здавалось, що люди, які ходять в гори - це вже однодумці, бо люблять те саме, і йдуть всі туди за цим відчуттям гармонії з природою, простотою і силою. І це була велика помилка, і велике розчарування. В горах все більше ставало "випадкових людей", які йшли туди шуміти, нищити, ламати, смітити - руйнувати все те, що ми любили. Доступність інформації - відкрила їм сюди дорогу. І я була однією з тих, хто розміщував цю інформацію у відкритий доступ. Хоч я завжди в своїх дописах закликала до правильного поводження і бережного ставлення до природи - але кожен бачить те, що хоче бачити. І кожен може взяти з будь-якої статті ту інформацію, яку хоче - наприклад про добирання, маршрут і пропустити "непотрібну" - про суть. Якщо спочатку я навпаки старалась написати про різноманітні місця, охопити найбільше різних точок, не повторюватись, то з часом я прийшла до того - що не варто зливати ті точки, де ще нема туристів. Нехай вони ніколи не дізнаються про них. А по другому-третьому разу писати про ті самі локації я не бачила сенсу. То ж блог помер.

Що зараз?

Багато змінилось. Я закінчила університет і аспірантуру. Дисертацію не дописала, бо перестала бачити в ній сенс. Тато помер. З Орестом ми попрощались. Я переїхала жити до бабусі, у якої була деменція і їй потрібен був догляд. Я почала працювати в gorgany - адміном в магазині. Пробувала паралельно ще щось вивчати, пробувати змінити напрям діяльності, знайти себе. На щастя - мені допомагав коханий чоловік, який був поруч і у всьому підтримував. Графоманство мене не покидало. Я любила писати ще з початкової школи. То ж трохи брала роботу перекладаючи укр-рос, англ-укр на фрілансі, потім почала іноді дописувати на ресурс компанії де працювала - gorgany pro (і ще поки що працюю дотепер). Переважно це поради, як обрати спорядження, чи огляди конкретного спорядження. Маршрути мені "зливати" більше не хотілось. Декілька моїх статей увійшли в топ-10 за кількістю переглядів. Загалом можете глянути, якщо цікаво все, що я там написала за лінком. Це те, де я публікувалась весь той час, поки тут була мовчанка.

Що далі?

Моя позиція про те, що про останні класні місця в Карпатах треба мовчати - не змінилась. Тієї ж думки дотримуються всі люди, яких я поважаю, і з якими співпадають мої погляди на багато речей. Постити інформацію про маршрути, карти, ціни на проїзд - більше немає сенсу. Зараз є безліч інформації в мережі на цю тему, особливо, якщо це стосується популярних точок. А ціни - штука нестабільна. Та і різниця в +- 50 грн думаю зараз ні для кого не складе проблеми. Писати звіти про походи по точках, які вже були в цьому блозі не дуже бачу сенсу. Як мінімум це мав би бути новий формат. Можливо з акцентом на те, що змінилось за цей час. Проте це точно не буде основним в цьому блозі, оскільки подорожую я тепер не так часто, і не завжди є бажання про мандрівку щось писати. Іноді класні спогади і думки хочеться залишити просто для себе. Основний формат блогу, який був раніше - вижив себе. Продовження можливе. Але мені потрібен відгук. Тож що буде далі - залежить від вас.

Тут і раніше було трохи дописів про мої роздуми, про подорожі Україною - різними містами, і щось, що можна назвати художньою творчістю. Проте, оскільки основний акцент був іншим - закономірно, що такі дописи не набирали надто багато переглядів, тому основне питання - наступне - чи взагалі комусь ще цікаво мене читати? Якщо так - то про що?

Що я можу запропонувати (перше, що приходить на думку) - роздуми, питання охорони природи, філософські рефлексії на тему природи, культури, Карпат, звичаїв, традицій і т.д., зрідка - інфо про якісь походи, цікаві точки - у випадку, якщо це місце, куди я б хотіла, щоб приходило більше людей, щось про психологію, можливо. Тобто загалом - про моє життя, те чим я живу, що мене цікавить, що дізнаюсь нового, про що думаю. Без надто особистих подробиць, але більше з метою підкинути інформацію для роздумів для вас. Якщо вам набридли короткі постіки в соцмережах, реклама, яка лізе звідусюди, гламурні фотошоплені несправжні фотки, і загалом пластмасовий світ, та ви відчуваєте, що вам потрібно, щось більш природнє, заземлене, справжнє і просте - це може бути тут. Не часто, без календаря дописів. Але якісно.

В цьому блозі було не багато коментарів від читачів. Чесно кажучи - мене це влаштовувало, бо якщо нема чого сказати по суті - краще промовчати. А писати просто "це класно" - безглузда витрата паперу та чорнил, хоч і віртуальних. Єдине, що в мене було - статистика переглядів. Але зараз мені потрібен ваш відгук. Я розумію, що тут давно нічого не було, тому навряд чи цей допис багато хто побачить в морі шуму, спаму і реклами, але я можу почекати. А щоб усім було комфортно надати мені відгук - я прошу залишити його у анонімній google формі за посиланням.

Усім дякую за ваш час! 

Дивна Скупова - серця мого печаль ( 5-7 березня 2016)

А вже сонечко блиснуло, сніжок підтанув... Розкажу вам шось небанальне (бо скільки вже будете слухати від мене про то, шо всі і так знають) з того, що в загашніках неописаного маю - розкажу вам байку про полонину Скупову на 8 березня 2016 року. Але звісно цей похід тільки номінально можна назвати восьмоберезневим, бо наче початку весни був присвячений, але 8-ого березня я, як годиться дівчині з традиційної родини пострадянського простору, була вдома - поїдала якісь смаколики за кавою з жінками своєї родини - мамою, бабцею і хресною.

Тож десь посеред ночі ми опинились в Франківську. Було неприємно зимно і сиро, висів бридкий туман. Мимовільно пробивало на дрижаки. З Франківська ми першою ж маршруткою виїхали на Верховину. В Верховині вже блиснуло нам привітно сонечко. Ми потусувались там години дві, з'їли пиріжочки місцеві, куплені на базарі і перегрузились в автобус на Пробійнівку. До пробійнівки тряслись ше біля півтори години по чудесній і вже добре знайомій розбитій дорозі. Правда, організм мій видно за кілька таких сеансів, які вже відбулись в моєму житті адаптувався до такої активності і цього разу я почувала себе майже нормально, коли автобус виплюнув нас зі своїх нутрощів на кінцевій.

На зупинці сидів якийсь старий сивий вуйко. Всі інші пасажири автобусу були місцеві і швидко розійшлися хто куди. Ми ж затримались на зупинці натягаючи бахіли, перепаковуючись, перевдягаючись і перекусуючи якимись ніштяками. Я дістала мапу, щоб вже на місці зорієнтуватись куди нам далі. Підйом на Скупову з Пробійнівки йде через великий присілок Стовпні. Ми перепитали на всяк випадок в дідуся чи нам в той бік, куди я зорієнтувалась по карті. Він з інтересом порозглядав нашу карту, підтвердив шо все там правильно намальовано і що ми правильний напрямок обрали. Ще ми троха з ним побалакали та й час було вже йти.

Соната в чотири руки про Кукул відомий і невідомий

Ми дуже часто проходимо повз і не звертаємо уваги на речі, які заслуговують нашої уваги. Часто переслідуючи лише одну ціль, все інше стає другорядним. Ми забуваємо, що іноді подарунки, бувають вдало заховані і головний ефект відбувається тоді, коли знахідку знайдено.

(с) Роман Тимофійчук (Treker)

За останні два роки я написала тут дуже мало, тим не менш кількість відвіданих місць і проведених в горах годин колосальна, як на середньостатистичного туриста. І от зараз, коли до мене знову повернулось натхнення і я хочу писати - цей весь масив даних, спогадів, фотографій і відео чавить мене велетенським пресом і я відчуваю свою безпорадність перед цим всім і не знаю з чого починати. А також в моїй душі таїться сумнів чи зможу я вже досить добре передати ті події давнини...

Тим не менш - трапляються маленькі випадки, маленькі зачіпки. І знову ж таки - мережа інтернет несе більше користі, ніж мінусів. Приносить знайомства... Одне з них - знайомство з Ромком Тимофійчуком. І я не пам'ятаю з чого вже воно все починалось - чи з взаємного читання чи з календаря, який Ромко зробив зі своїх світлин два роки тому... 

Попри любов до гір, спільні зацікавлення, публікації на одному ресурсі - мені здається в нас є щось спільне в тому як дивитися на речі - звертаємо ми увагу на щось таке невидиме, в тому, що всім давно відоме шукаємо незвідане. Для всіх зовсім не очевидно - навіщо дертись крізь дебрі, завали, пробивати "одноразові стежки" (с), аби добитись туди, де ніхто до тебе не був і вже після тебе ніколи не буде. Нащо шукати найглухіші закутини і безлюдні місця забрідаючи в хащі відомих гір? Мені важко це пояснити тим, хто запитує - це поклик серця, коли не можеш інакше. Здається мені - Ромко такий теж.

І попри може вже два роки віртуального знайомства і списаних кількох кілометрів повідомлень - ми наразі так ніде разом і не вибрались, хоч планували. І я надіюсь, що якось ми це таки виправимо і нам нарешті вдасться синхронізуватись у просторі і часі, а наразі історійка про десинхронізовану мандрівку - де ми перебуваємо в тому самому місці, лиш в різний час.

Про Новий 2017 рік, іглу і Мармароси

"Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью."

(с) Ричард Карлсон

Music:

Hugh Masekela – Stimela,

Oscar Peterson Trio – Mumbles

Осінь - період відмирання, а зима - період спокою. Коли щось зникає і відходить, то тільки для того, щоб звільнити місце для чогось нового. Принаймні, я в це вірю. Та цього року все так активно пішло на оновлення, що до початку зими майже нічого не залишилось. Вкотре пересвідчилась, що нема такого, що будучи тобі дорогим і важливим, не зникне одного дня. Ніщо не вічне і "все так не буде", як каже моя бабця - в чому заключається сенс глибинної філософії минущості.

То ж настав грудень, а разом з ним і питання зустрічі Нового року стало ребром. Не те щоб я дуже сильно святкую конкретно це свято. Зрештою, у кожного свята є як багато прихильників, які розкажуть чому це свято дуже важливе, так і багато супротивників, які мають безліч аргументів чому це свято не свято і чому його святкувати нема сенсу. Як на мене - чим більше свят, - тим більше нагод розважитись, класно провести час - то чому б ні? Взагалі після років різноманітних варіантів - від повної іґнорації свят, до активного їх святкування я дійшла до висновку - що в тому є свій прикол - в спеціальному антуражі, підготовці, плануванні і нарешті святкуванні чогось. Крім того, всі ці свята - це зупинки на довгому маршруті життя - вони дають відчуття плину часу і допомагають пам'ятати про минущість, при чому налаштовують на позитивний лад.

То ж настав грудень, а варіантів святкування нуль, компанії нуль - прекрасна перспектива) Я вже собі подумала про авантюрну затію зимового солопоходу в Карпати, як з'явився bramms (Андрій Плясун) на горизонті (в коментах в інстаграмі) і понєслась :) Тим більше - ми вже якось два роки тому і познайомились особисто якраз на зламі років, про що є туй.

За Брамсом, ясно шо і компанія підтягнулась і почався довгий, просто безконечний чат збирання - хто що бере, яке меню і т.д... Загалом, хто пробував кудись вибратись компанією і створював загальний чат - зрозуміє мене з пів слова)

В результаті, - назбиралось нас 7 людей - не маленька туса. План був такий - їдемо в Ділове, реєструємось, вилазимо на ПІМ, десь там під вершиною базуємось, будуємо іглу і в ній тусимо - ну, десь приблизно так. Нарешті, день виїзду настав - в машину ми звісно всі не помістились, тому я і Анфі (Ярослав Непик) пішли на комфортабельний Раховоз екстракласу (загальний вагон форева!), а решта компанії - їхали машиною. Ше одна людина доїжджєла, але це сюрприз, про все по порядку.

Лист про світосприйняття

Біологічна освіта спричиняє біологічний світогляд. Світогляд же в свою чергу залежить від способу цей світ сприймати. Психологія, яка міцно базується на біології виділяє три типи людей за способом сприйняття світу - візуали, аудіали та кінестетики. І хоч наука стверджує, що всі ми більшість інформації сприймаємо візуально, - це все не так однозначно, як здається.

Бо інформація - це одне, а її інтерпретація - зовсім інше. 

Найперше хочу тобі сказати, що по своїй природі - я візуал і трохи кінестетик. Спочатку я дивлюсь, а потім хочу торкнутися. І хоч кажуть, що жінки люблять вухами - я люблю очима.

Зупевне, я буду дивитись тобі у вічі, вивчаючи та запам'ятовуючи колір і рель'єф райдужки. Я стану неодмінно твоїм персональним іридодіагностом, який безпомилково відчитає відтінки твого настрою, по найменшій зміні виразу очей.

І не так важливо, якого кольору в тебе очі - попелясто-срібні, чи може кольору неба, може в тебе очі кольору моху на сірому камені, чи осіннього лісу; нехай будуть вони хоч би й медвяно-брунатні, або кольору відгашених вуглинок з ватри. Я неодмінно придумаю собі якусь асоціацію і знаходитиму твій погляд повсюди. Сидячи навпроти за столиком затишної кав'ярні чи стоячи навпроти тебе на переповненій людьми вулиці - я буду вдивлятись в твоє обличчя і запам'ятовувати його риси у кожну вільну хвилину, щоб до кінця життя, яке ми проживемо разом, в моїй пам'яті назбиралось стільки твоїх портретів, скільки днів у нас за плечима.

Я неодмінно зверну увагу на твоє волосся. І не так важливо - буде коротке воно чи довге. Скоріш за все, воно буде темним і жорстким, таким, щоб мені захотілось його торкнутись, провести рукою, поправити пасмо. Я неодмінно запам'ятаю мільйон і ще один твій жест та міміку і складу свою власну карту чи визначник для того, щоб врешті можна було б розумітись без слів, які в моєму світогляді мало важать у своїй звуковій формі.

Ти взагалі краще пиши мені, шли картинки, фото, свої селфі - де ти там і як в тебе справи. Подаруй мені свою футболку чи светер - я буду лягати в них спати, намагаючись відшукати в складках тканини запах твого тепла.

Memento mori, пам'яті Макса Ліпатова присвячується

Буквально вчора з запізненням майже на добу дізналась про смерть відомого багатьом (принаймні заочно) мандрівника і відеоблогера Макса Ліпатова.
Вперше на його відеоблог втрапила завдяки Жені Бритавському - автору блогу 40 000 km there and back. Він тоді приїздив до Львова з презентацією їх "Вздовжкарпатської експедиції", яка значно перекривалась з нашим Закарпатським туристичним шляхом. Ми власне навіть з різницею в кілька днів проходили точки на маршруті і вже в горах місцеві жителі нам розповідали, що тут нещодавно проходили теж кілька людей, які надумали всі Карпати перейти. Та, як відомо - ми скинулись додому швидше, а їх експедиція увінчалась успішним фінішом.

Так от, познайомились ми на пост-презентації їх експедиції і продовжили спілкування після заходу. Тоді Женя і показав мені вперше відео Макса на ютубі. За наступні кілька днів я передивилась їх всі. Яскраві, цікаві відео амбітних неймовірних пригод, розбавлені чудовими фішками монтажу і жартами автора - здається я і досі не бачила нічого крутішого в такому жанрі. Крім того, ми тоді сиділи утрьох - я , Женя і Андрій Крисько - засновник GoMountainsClub, який тоді був лише в задумах і дуже жваво обговорювали побачене. Таке не могло не надихати!
Пам'ятаю, неодноразово переглянула ще потім відео, як Макс з друзями зробили каяки, щоб обплисти навколо Криму. Ідея зробити самотужки каяк не покидає мене і сьогодні.

Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)

The words I hear, the signs I saw

Siberian Sun "The tears"

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.

Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.

ВЗДОВЖКОРДОННА ЕКСПЕДИЦІЯ. Частина 1: Гриняви і Чивчини (29 червня - 04 липня 2015)

Ця історія почалась задовго до... А саме далекого 2012 року, коли я вперше вирушила у ці гори у складі першої ботанічної експедиції для збору ендемічних видів рослин для дисертації Тані. З цього звіту починаються звіти в моєму блозі. Ми вирушили тоді утрьох на пошуки Saussurea porcii Degen, а по дорозі вирішили ще завітати на ПАМІР. Багато води протекло річками Перкалаб, Чорний Черемош і Сарата з того часу. За цей час той мій допис встигли без зазначення авторства викрасти декілька туристичних груп вконтакті -_-, а від них перепостити сайт міста Верховина, з посиланням на групу вк. На щастя, на сайті міста Верховина люди реагують на коментарі і посилання на автора потім виправили.

Але щось я відійшла від теми. Почну спочатку. Почалось це все далекого 2012 року, першою ботанічною експедицією на Гриняви на пошуки Saussurea porcii. Як пишуть світила ботанічної науки, - цей вид навіть іноді називають "напівлегендарним" і навіть "найрідкіснішою рослиною Карпат". Потім була друга ботанічна  експедиція на Мармароси, в якій ми насправді не знайшли те, що шукали. Після Мармаросів було в планах перейти на Чивчини, або на Чорногору, але в зв'язку з погодою експедицію довелось звертати. А рослини все росли на своїх місцях і чекали коли хтось візьме їх для аналізу ДНК. Тому ще на початку 2015 було вирішено, що третій ботанічній експедиції бути! Склад її в результаті суттєво змінився. І на маршрут 29 червня 2015 вирушила я, як єдиний учасник попередніх експедицій і мої друзі, які не мають жодного стосунку до ботаніки, але були не проти пройтись цікавими місцями за компанію. А було їх троє - +павло артемишин з яким постійні читачі мого блогу вже знайомі, +Орест Дмитрик з яким вже теж мали б бути знайомі, і наш з Орестом друг - Антон.

29.06.2015 Ворохта - Верховина - пол. Дуконя
Приїхали у Ворохту вночі Львівським поїздом і лягли спати на вокзалі, вже традиційно. Зранку Антон розбудив всіх пів 6 ранку, закинулись печивом з медом, скинулись грошима і якийсь місцевий завіз нас машиною у Верховину (160 грн за 4-х), де ми благополучно купили квитки на Пробійнівку (маршрутка в 9:40) по 22 грн з копійками. З тих часів вже пройшло пів року, але все так добре пам'ятати мені допомагає бортовий журнал)

Підсумки 2015… або дуже коротко про цей рік

Отже на календарі ось уже 31 грудня і рік неочікувано добігає кінця. Ці 365 днів пролетіли так швидко і несподівано, що навіть не вкладається в голові. Було надзвичайно багато подій і ці 12 місяців багато на що ніяк не вистачало часу. Хоч би і на написання цього блогу. От і сьогодні, коли багато хто вже встиг написати грунтовні підсумки року я сиджу в потязі і набираю цей текст на смартфоні, щоб встигнути ще підвести товсту червону риску до того як куранти проб'ють 12 і карета перетвориться, або на гарбуз або на космічний вертоліт.

Загалом цей рік був насичений різними речима, які були вперше, а ще новими місцями в яких раніше не була.

Цей рік почався у горах. З 10 днів серед справжньої зими. Це був перший новий рік, який я зустічала не вдома, перший новий рік, який я зустрічала в горах і перший справжній зимовий похід. Ми зустріли його на Кукулі в колибі вівчарів. Ми пішли на хребет тою дорогою, якою ніколи раніше не ходили, і як потім виявилось, - нею навіть місцеві не ходять. Дорогою ми познайомились з чудовими місцевими жителями і безпосередньо 31 грудня і за кілька днів до того з приїжджими, а ще тими з ким були знайомі лише в віртуальному світі.

Потім рік продовжився  зимовим походом на мій день народження на колибу під Яйком

Авторський курс Тараса Прохаська, Київ, 14-15 листопада 2015 року

Попри гори і полонини, про які я найчастіше тут пишу, я ще часом буваю у якихось містах і навіть на культурних подіях. Власне, деякий час тому побувала в Києві на короткому курсі, який складався з чотирьох лекцій і стосувався таких питань: як можна здійснювати писання, про що можна написати, що таке література і що з нею робити :) Проводив курс Тарас Прохасько. Хто не знає хто це - клікає по посиланню і йде ознайомлюватись з Вікіпедією.

Про мовне питання на сучасний лад

Буду намагатись воскрешати блог і писати частіше... Проте, не звітами про мандрівки єдиними... Звіти буду розбавляти філософсько-роздумливими постами, своїми спостереженнями і відгуками про якісь речі чи явища. Зрештою, як і було раніше. Кого цікавлять лише подорожі - вибачайте, можете пропускати такі дописи і чекати наступних звітів.

Взагалі, є така окрема категорія, і я мабуть навіть введу для таких дописів спеціальну мітку "на злобу дня", якою згодом позначу і інші (старіші) дописи такого плану. Під цією міткою будуть розміщуватись здебільшого дописи  переважно про враження-роздуми про якесь явище, яке мені постійно втрапляло в око, втрапляло і аж нарешті в якийсь момент чимось мене аж сподвигло на допис, щось, про що я готова широко і ґрунтовно висловитись.
От, до прикладу сьогодні, - їхала я в забитій маршрутці ввечір додому, як то водиться - стоячи... (Сів в маршрутку - стою). Ну, і в зв'язку з цим не мала можливості залипати в телефоні чи книжці, тому роззиралась навколо, почала читати рекламки і плакатики і один мене остаточно вкурвив, що я аж вирішила написати про те, про що давно збиралась. А власне про мову, а зокрема її використання.

НР 2015 (23 грудня 2014 - 02 січня 2015), або перший справжній зимовий похід.

Нарешті змогла знайти час між багатьма справами і подорожами, щоб дістатись блогу, а то якось він запустів за останній рік... Сподіваюсь, ви не подумали що я сиджу вдома увесь цей час? А ще мені подобається довгими зимовими вечорами писати спогади про тепле літо... А жарким літнім днем цілком можна написати спогади про морозну зиму) Але ось уже знову випав перший сніг -і в горах і у Львові, скоро знову новий рік, а я вам ще про попередній не розказала) Тож..

Підходив до кінця теплий грудень 2014 року, коли почали витати в повітрі ідеї поїхати зустрічати Новий рік в Карпати. Насправді, нічого нового в цих думках немає, бо вже кілька років поспіль, як тільки по місту починають вивішувати гірлянди, ставити ялинки на площах і в торгових центрах та продавати різноманітну новорічну мішуру в мене в голові великим дошкульним цвяхом засідає думка про те, щоб поїхати кудись зустрічати Новий рік. І всі попередні роки ця думка просто залишалася думкою і за деякий час розсіювалась, бо було багато чи мало "але" для її реалізації. Я не надто тим переймалась, бо розуміла, що все так не буде і рано чи пізно настане сприятливий період і для цієї затії. 

Розтягнувши похідний сезон 2014 року максимально - від залишків снігів зими 2013-2014 у весняному поході на 8-ме березня, до останнього - зустрівши у горах перший, другий і третій сніг зими 2014-2015 вилазка у гори в кінці грудня вже не лякала. Зимові гори більше не здавалися іншою далекою невідомою країною, не здавались ворожими і неприступними.

Бетонна клаустрофобія

Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.

— Ричард Карлсон

В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома.  Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою...  Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися.  На згині коридору мене чекають двері,  на підлозі - розсохлий паркет,  за який так просто зачепитися,  а ще мінімум меблів,  які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді,  бо все пізнається в порівнянні.  Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово,  не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали,  штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців,  які до останнього не знали де саме будуть жити.  Потім їх наповнювали меблями - типовими,  масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення.  Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою,  але і позбавленою будь-якого душевного тепла.  Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер,  як виглядають,  що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок,  іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами,  їх сварками, ремонтами,  музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі,  в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)

Про пріорітети

Скількох проблем і непорозумінь можна було б уникнути, якби ми вміли правильно розставляти пріорітети. Очевидно, - що це сприяло би підвищенню продуктивності і досягненню бажаних цілей в коротші терміни. Але якщо подивитись на це менш прагматично... Ми любимо критикувати владу, "мажорів", олігархів і т.д. Посилатись на індіанську мудрість, проявляти себе як гнівних захисників природи в стилі "я б їх всіх повбивав, руки повиривав, кругом козли". Бо природа, очевидно важливіша і дає нам більше ніж короткотривалі фінансові прибутки і матеріальна вигода. Але чому нам не очевидно, що дуже часто ми неправильно розставляємо пріорітети в тому що стосується соціального життя? Те, чи полайкають твій особливо розумний твіт чи пост у фейсбуці нас цікавить більше, ніж людина яка поруч (думаю всі бачили як люди збираються разом, щоб посидіти в інтернеті). Хоча в самих постах і лайках нічого поганого нема. Питання лише в тому, як ми розставляємо пріорітети.
Коли одна жіночка в маршрутці сказала ( дівчинка/хлопчик у фейсбуці написав) - ми приймаємо їх твердження за істинне, бо вони типу незалежні експерти, бо їм нема чого нами маніпулювати (хоча вони насправді будують такі самі здогадки як і ми, ніякими експертами зазвичай не виявляються). Ми приймаємо твердження абсолютно посторонніх людей, і не бажаємо слухати близьких нам (я не маю на увазі родичів, я маю на увазі - духовно близьких і значущих).
Ми легко купуємось на славу у віртуальному просторі. Багато хто фанатично підраховує кількість підписників чи читачів, яка на 90% складається з абсолютно незнайомих людей, яким в більшій мірі - на тебе абсолютно наплювати, вони так само як і ти - просиджують години онлайн переварюючи новини абсолютно чужих їм людей, замість піти погуляти з собакою, яка

Говори зі мною... Або "Протагор" Платона

коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною 

хай навіть слова ці нічого не змінять 

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною 

говори зі мною 

бо словом також можна любити 

я одне лиш знаю і одне засвоїв

і прошу тебе тихо незграбно несміло:

говори зі мною 

говори зі мною 

і нехай твоє слово станеться тілом 

(с) Іздрик

Читаю діалог Платона "Протагор". Раніше читала лише "Федон" і він мені не подобався.  А тут я справді зацінила Сократа і його метод. А головне, цей діалог наштовхнув мене на масу розмислів не філософського, а цілком прикладного характеру, якими я і хочу поділитись, перемежовуючи їх з короткою оповіддю по контексту твору.

Тож перше одкровення - використовуючи діалог нема ніякого місця для сварки ("... можно спорить о таких вопросах, но не ссориться. Спорят ведь и друзья, которые хорошо относятся друг к другу, а ссорятся противники и враги"). В діалозі можна дійти до спільного висновку,  навіть,  якщо це не істина в останній інстанції, то принаймні з цього моменту і надалі, ви, двоє, що мали діалог, дивитесь на цю річ однаково. Проте, для діалогу потрібна не сприйнята, чужа ідея, а своя власна.  Бо, якщо людина не здатна обґрунтовано власну позицію висловити, то висловлювати її впринципі не варто, бо в такому випадку відкривається, що людина живе чужим розумом, а не власним. Можна, звісно, і потрібно до чужих ідей дослухатися, але перш, ніж впроваджувати їх в життя,  а тим більше висловлювати чи ставити в протиріччя комусь, - варто їх самостійно обміркувати і з усіх боків піддати сумніву (такий собі принцип верифікації).

Пост про взаємовідносини чоловіків і жінок в честь восьмого березня.

У нас в Україні справді багато красивих жінок. Поки їхала в маршрутці з дому в центр нарахувала 5 з 10. І ці 5 були не такі-собі, не нічогенькі і не симпатичні, справді красиві, з якоюсь цікавою самобутньою зовнішністю. Це були ті 5, на яких хочеться дивитись щодня і щодня в них знаходити щось нове і привабливе. Їх я хотіла би сфотографувати для виставки жіночих портретів у Луврі і чи ще в якомусь визначному місці. Цікаво лиш чи є ті, хто бачить в них цю красу і цінує її?

Вже сьогодні, напередодні восьмого березня трохи зачіпали тему емансипації і фемінізму. Я раніше про це не замислювалась. Потім певна думка на цю тему виникла, проте виходячи з багатьох факторів - змінювалась з часом. Так, жінка якщо схоче, то може у всьому бути рівною чоловікові. Якщо схоче то навіть перевершить його у будь-якій справі, проте навіщо воно тоді їй потрібне? Жінка хоче почуватись потрібною і любимою. І, як виявилось вчора на філософії, не лише жінка - а й чоловік. Ми заговорили на тему сім'ї і тут раптом один хлопчина дуже прямо сказав, що найголовніше для нього - створити сім'ю, бо це його спосіб не бути самотнім. Тоді викладачка запитала його, чи допускає він, що можна бути самотнім в сім'ї? На що він відповів досить мудро - допускаю, але не бачу сенсу тоді таку сім'ю створювати. Я хочу сім'ю де буду почутим і де мене зрозуміють.

З цього виходить, що не така безглузда теорія про взаємодоповнення. Все ж вона дуже

Підведення підсумків 2014 року, та АНОНС на рік 2015

Багато хто дотримується хорошої традиції - в кінці року робити підсумковий пост, де коротко можна описати яким же був цей рік, що нового приніс і відкрив, з чим довелося, або вдалося попрощатися. Не знаю на скільки цікаво читати таке вам, особисто я люблю і чекаю таких дописів від друзів. Ще це хороший пост, посилання на який можна кидати знайомим у відповідь на запитання "як справи?" Але в першу чергу це хороша практика для того, хто цей пост пише. Можна підвести жирну червону лінію: ось, цей рік закінчився. Що я зробив з запланованого, скільки спонтанних речей виникло і вдалось реалізувати, які мої досягнення і які невдачі, що нового я навчився і дізнався, на скільки ефективно працював над собою, чи займався тим, що любиш чи протупив цілий рік свого життя? Ну, а ще я особисто вирішила зробити анонс на наступний рік. Так би мовити, оголосити перед всесвітом свої наміри і відрізати собі шлях до відступу, якщо я раптом запанікую :). Намітити такий собі план до виконання і полегшити написання підсумкового поста в наступному році)
То ж поїхали!

#Ungvár (15-17 листопада 2014)

У́жгород (угор. Ungvár, словац. Užhorod; У́нґвар — до січня 1919, 9 листопада 1938 — жовтень 1944) — місто на ріці Уж, адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Розташоване за 785 км від Києва, на кордоні зі Словаччиною.
Повідомлення Аль-Ідрісі у 1154 р. є найдавнішим письмовим джерелом, в якому згадується Ужгород. Як свідчать історичні документи, місто з часу свого першого згадування фактично до кінця Першої світової війни мало тільки одну назву: Унґвар (видозміни Гункбар, Гунґвар, Онґвар).

(с) Вікі

Я вже досить давно планувала поїхати в Ужгород, та все якось не складалось. І хоч початково це мала бути поїздка весною, коли цвітуть сакури... то зібралась я нарешті лише через два роки, та ще й восени. Зрештою, з цього приводу я зовсім не переймаюсь, оскільки впевнена, що все стається рівно тоді, коли для цього приходить найкращий час.
То ж, їхали ми з Орестом в маршрутці до Яремче після експедиції на Пожижевську і домовились, що після того, як я повернусь з ретриту, ми ще кудись поїдемо на вихідних. І тут, з глибин моєї свідомості, випливла згадка про давню мою задумку відвідати Ужгород. Ну, не весна вже, але чому б і ні) Якщо чесно, то крім того, що в Ужгороді гарна стара частина міста, є сакури, маленькі скульптурки і річка - я не знала про це місто рівно нічого).
Я запропонувала Оресту таку ідею і він погодився) Та ще й просвітив мене, що в Ужгороді є замок. А замок це вже цікаво. Вирішила я погуглити, що за замок і як виглядає, але, як то часто буває, дядько гугл відправив мене не зовсім туди, куди я думала потрапити. А саме, на якусь статтю про Невицький замок :))). Я навіть не помітила підміни, принаймні спочатку. Добре, що Орест, який багацько про замки знає, мене просвітив, що то не в Ужгороді, а біля нього. Виявилось що Невицьке - зовсім поруч біля Ужгорода, тому в культурну програму ми його теж включили) Отак, троха погугливши стосовно цікавинок в місті на ріці Унг і околицях, ми купили квитки в один бік і домовились зустрітись у поїзді Київ-Ужгород, який спочатку проїжджає через Тернопіль, де живе Орест, а потім через Львів, де живу я) Весь тиждень до виїзду Львів, як і більша частина України, кутався у густі холодні тумани і періодично поливав землю дощами. Я все ж сподівалась, що кохане Закарпаття не підведе мене з погодою.

Півдатун "Чотири безмірні" в Українських Карпатах (26 жовтня - 8 листопада 2014)

Або висновки з двотижневого ретриту

Мы часто забываем почувствовать волшебство момента, однако именно на таких волшебных моментах строится сценарий нашей жизни...

[Мишель Буто]

То ж не пройшло і.. не знаю скільки років, як я нарешті потрапила на двотижневий ретрит, який відбувався цього року в Карпатах, в Ямній (присілок Яремче). Ретрит багато в чому був подібний до життя в монастирі - багато годин медитації, усвідомлене споживання їжі, навчання і зовсім трохи вільного часу. Розпорядок дня - один для всіх - підйом, сніданок, обід, чай, вечеря, відбій. А ще були деякі додаткові правила - не можна слухати музику, співати чи грати на музичних інструментах, після відбою не можна шуміти, щоб не заважати іншим. Щодня також були суспільно корисні наряди - прибирання, миття посуду, сервування під час обіду. І періодично були додаткові правила - наприклад дні "розмов за потребою" - можна сказати, наприклад, "передай, будь-ласка хліб", але не можна розводити які-небудь теревені не практичного змісту і "Дні тиші" - коли розмовляти і порушувати тишу будь-яким способом було заборонено. Окрім всього іншого в мене була додаткова місія на весь ретрит - робити красоту, яка, в основному, виражалась в букетах і екібанах.

Чорногора на день Незалежності (23-25 серпня 2014)

Не довго я сиділа вдома, як прийшов час традиційного день-Незалежності походу. Ех.. Були часи у роки моєї буремної молодості, коли ще всі мої друзі не працювали і ми могли дозволити собі валансатись горами і не тільки горами коли і скільки захочемо. Але старість- не радість. Всі тепер заклопотані, запрацьовані, то ж незалежно від прогнозів погоди вибираємось кудись на державні свята. От і цього року - передали штормове попередження на день Незалежності, та і з власного досвіду я знаю, що це якась просто аномальна дата, коли погоду точно не назвеш найкращою для гірської мандрівки. От наприклад і минулого року на Свидовці було "не фонтан".
Попри довгі попередні збори назбиралось нас аж! троє людей :) Ну і фіг з ним - менше народу - більше толку. Підніматись на Чорногору вирішили з боку Піп Івана з с. Шибене (бо я ще з Шибеного не ходила, а хотілось якось урізноманітнити мандрівку. Добирались зі Львова поїздом на Івано-Франківськ, потім маршрутка до Верховини, з Верховини - на Шибене.
День Незалежності не тільки у нас вихідний, тому ще у Франківську ми зрозуміли як багато тут у нас конкурентів на маршрутку. На щастя, частина поїхала у Ґорґани, а отже на Калуш. Частина з нами на Верховину (ми і так лише в другу маршрутку помістились).