Мармарош, або три кобіти на кордоні) (12 - 14 вересня 2012)

Літо закінчилось, почалось навчання, але ніхто не сумував, принаймні, я точно - попереду ще дві мандрівки в гори, то ж  - літо триває. Нарешті, квитки куплені, речі спаковані, єдина пара і розминочний марш-кидок від університету на головний вокзал. Вкотре всідаючи до вагона я думала про те, як все ж таки звично за це літо стало для мене оце: квитки, паспорта, рюкзак підсаджуєш правим коліном і ривком закидаєш на полицю, спати на лаві, притуляючись головою до холодної шиби, скрутившись калачиком, надягнувши всі речі, які маєш. То ж ми сіли в потяг Львів-Рахів і поїхали...в експедицію.
Десь вночі поїзд прибув на кінцеву станцію - моросив дрібний дощик, дув пронизливий вітер, залізничний вокзал вже вічність, як на ремонті і ми - в тісній кімнатці автовокзалу, а ще невідомі і такі самі, як ми -  ніби відчужені пасажири, що чекають на свій рейс. Потрібна маршрутка була за три години, чотири години, п'ять годин... Взагалі маршрутки з Рахова на ділове ходять часто і навіть в непривабливий час доби. Та що там Ділове - з Рахова ходить пряма маршрутка на Прагу, не те що зі Львова) Ми вирішили, що робити нам вночі в Діловому в таку погоду нічого і що ліпше до пори до часу залишатись тут. Постелили каремати за лавкою просто тут і лягли спати, як справжні циганчата. На станції сидів чоловік. Може йому було шось не то, але він почав ходити туди-сюди і говорити сам з собою, що його переслідують татари і ще що він когось убив і що в нього завжди ніж з собою, тільки от тупий, треба буде нагострити. Часом ставало смішно з того, що він там собі (досить голосно) балакав, а часом страшнувато. З голови не йшло "чому касирка, яка продає квитки і все це чує не викличе наряд міліції?". Так чи інакше - сон як рукою зняло. Ми лежали і мерзли. Іноді дрімали в пів ока. Нарешті зібрали речі, купили квиток і вийшли в сіріючий ранок.

На старт.. увага.. марш!

В Діловому ми мало не пропустили зупинку, але добрі люди підказали. Знайшли прикордонний пост, подзвонили в двері і... тут же з дверей один за одним почали появлятись прикордонники.  Мені це нагадало якусь казку про білосніжку і сім гномів))). За якийсь час їх там з'явилось достатньо - всі видно хотіли дізнатись чого хоче трійко дівчат в таку рань на прикордонній заставі. А дівчата хотіли дозвіл на проходження прикордонної зони:). Сказали нам - перезмінка, приходьте пізніше. І відправили в кафе недалеко. Ми випили кави і нам здалось, що час поснідати, тому ми зварили банош на примусі, що власниці не сподобалось і довелось скоренько вшиватись звідти.

Нарешті на заставі нас прийняли. Таня пішла ставити печатки в корпус, а я з Любою залишилась біля калітки. Спокусливими свіжими барвами синьо-жовтів неподалік прикордонний стовпчик. Хотіла біля нього зазнимкуватися, але Любця сказала, що прикордонники того не люблять. Така заява і недоброзичливе око відеокамери змусили мене відмовитись від цієї ідеї і я залишилась без фото(

Нарешті нам усе підписали і ми рушили в гори). Спершу ми йшли по каменистій дорозі і нарешті звернули на стежку, яка петляла лісом і круто йшла вгору. Всю дорогу я думала як же мене ниють сухожилки на ногах, які я вочевидь надірвала на Свидовці два тижні перед тим, а ще про те чи довго ще зможу я так пройти. З одного боку - давно хотілося потрапити на Мармароші, в універі мене з пар відпустили, я вже приїхала сюди подолавши більше 500 км, я вже на маршруті... і з іншого боку - жахливо ниючі сухожилки, які робили кожен крок мукою і позорне дезертирство після першого дня походу. Е ні! Таке не про мене! Я вирішила твердо дійти якомога далі. Мене від моїх роздумів відірвав голос Любці - "дивись - гриб!" Моховик.
Далі зустріли ще кілька саламандр. Доречі, саламандра, це не ящірки, як багато хто помилково вважає. Попри всю схожість - саламандра належить до земноводних, так  само як і жаби. Тому її рідко зустрінеш у посушливий період. А тут нам пощастило - тепло, вологість 100%  і саламандри навкруги)))

А потім ми почали зустрічати виключно гриби. І хоч я не спеціаліст в "тихому полюванні", я за якийсь час почала теж знаходити боровичків)

Грибники)

Дорогою бачили ще інші цікаві екземпляри, але оскільки білих грибів було так багато, то нічого окрім білих не брали.От наприклад:

Бараняча голова

Нарешті близько п'ятої години ми з важезним кульком грибів, який я з Любцьою несла по черзі, втрапили на полонину Лисича, яка була вкрита густим туманом. Останній підйом і ми в колибі. Там порожньо і затишно. Шкода лише, що всі дрова мокрі і пічку немає чим розпалити. Залишили речі, принесли води і взялися до обробляння лісового багатства.

А потім ми обідали грибами. І вечеряли грибами. І нам снились грибні сни. А зранку ми грибами снідали, щоб не зіпсувались і щоб менше було нести. Отакі от грибні дні.
Зранку ми зібрались і вийшли у вже такий звичний туман. Фото на пам'ять на фоні хатинки і рушаємо.

Знову кам'яниста дорога, яка закінчується проваллям. Далі дороги нема. Лише стежка, яка різко підіймається на Піп Іван Мармароський - Кордон України і Румунії. Нарешті! Я потрапляю на третій кордон України в цьому році і почуваю себе задоволено.

Тут навіть у вересні ще цвіте Червона рута (Rhododendron kotschyi) - вид занесений до Червоної Книги України. Не зривайте її будь-ласка!

Далі стежка в тумані, час-од-часу прикордонні стовпці і ми - єдині. Шкода, що за туманом не було нічого видко, і ми не змогли насолодитися краєвидами. А вони тут воістину фантастичні.
Потім спуск з іншого боку гори. Погода дарує нам короткочасне прояснення. Праворуч від дороги - Румунські полонини і колиба. Ліворуч - українські ліси).

Щойно ми знову спустились на дорогу і випили по горнятку чаю - почався дощ. Дрібний і холодний. Ми вирушили далі. Дорогою зустріли двох хлопців, які йшли нам на зустріч - оце й усі туристи. Дорогою знову збирали гриби. Хоч в нас були ще попередні запаси - не збирати ТАКІ гриби було неможливо. Як результат - кульок з супермаркету повний грибів, який просто ВАЖЕЗНИЙ. Нарешті поворот дороги до прикордонної застави "Богдан" де ми зібралися заночувати. На щастя, хлопці-прикордонники були добрі і пустили нас переночувати на заставі. Нам на трьох виділили велику кімнату з ліжками. Ми розвісили свої дощовики і взялися до грибної вечері.

Я і гриби

Новий улов

Таня і гриби)

Наша вечеря - смажені гриби і нічого більше)

Нарешті можна лягти спати - під шум дощу за вікном. На щастя ми ночуємо не в наметі)
Зранку дощ лив як з відра. Потім почав по троху стишуватись. З нашими темпами дійти у визначений час до г. Чивчин не було і мови, а безрадісно гребти по хребту, не спостерігаючи навіть краєвидів і всеодно вибиратись додому - теж перспектива не найкраща. Тому ми вирішили сьогодні ж спускатись у с. Богдан і вибиратись додому. Ми почали пакуватись. Любця побігла шукати гриби і знайшла отакий гриб-рекордсмен.

Знову фотографуємось на фоні хатинки і рушаємо.

По мірі того, як ми скидаємо висоту - хмари піднімаються вгору, але хребет все так само в тумані. Дорогою нас кількаразово поливає дощ. Грибів більше не знаходили, але це не так сумно, бо в нас ще є їх певний запас, щоб почастувати домашніх. За час нашого перебування в хмарах осінь ще більше вступила в свої права. Жовтого листя на деревах наче побільшало, хоч ми досі на теплому Закарпатті.

Я і осінь :)

 Нарешті ми спустились в с. Богдан. В першому ліпшому магазині купили вкусняшок - пічєньки, шоколадки... Аааа... мені всього і побільше! Розшукали прикордонну заставу і знялись з маршруту. Маршруток на Рахів вже не було, тому рішення було очевидним - їхати автостопом. Ми вийшли на трасу і почали "вибиратись". О чудо - нам зупинили... радянського взірця швидку допомогу і погодились підвезти до сусіднього села. Правило автостопу каже, що хоч кілька кілометрів машиною краще ніж пішки, тому ми довго не думали)

А потім ми ще трохи йшли трасою... І нас підібрав молодий чоловік, який їхав бусиком. Таким чином ми дуже швидко телепортувалися аж до Ясині, де застопили ще іншого бусика і заїхали так аж у Франківськ. Там ми купили квитка, поїли в новій забігайлівці на вокзалі і нарешті солодко заснули на полицях в вагоні.

Отака-от прикордонна історія.