вівторок, 21 лютого 2017 р.

Дивна Скупова - серця мого печаль ( 5-7 березня 2016)

А вже сонечко блиснуло, сніжок підтанув... Розкажу вам шось небанальне (бо скільки вже будете слухати від мене про то, шо всі і так знають) з того, що в загашніках неописаного маю - розкажу вам байку про полонину Скупову на 8 березня 2016 року. Але звісно цей похід тільки номінально можна назвати восьмоберезневим, бо наче початку весни був присвячений, але 8-ого березня я, як годиться дівчині з традиційної родини пострадянського простору, була вдома - поїдала якісь смаколики за кавою з жінками своєї родини - мамою, бабцею і хресною.

Тож десь посеред ночі ми опинились в Франківську. Було неприємно зимно і сиро, висів бридкий туман. Мимовільно пробивало на дрижаки. З Франківська ми першою ж маршруткою виїхали на Верховину. В Верховині вже блиснуло нам привітно сонечко. Ми потусувались там години дві, з'їли пиріжочки місцеві, куплені на базарі і перегрузились в автобус на Пробійнівку. До пробійнівки тряслись ше біля півтори години по чудесній і вже добре знайомій розбитій дорозі. Правда, організм мій видно за кілька таких сеансів, які вже відбулись в моєму житті адаптувався до такої активності і цього разу я почувала себе майже нормально, коли автобус виплюнув нас зі своїх нутрощів на кінцевій.

На зупинці сидів якийсь старий сивий вуйко. Всі інші пасажири автобусу були місцеві і швидко розійшлися хто куди. Ми ж затримались на зупинці натягаючи бахіли, перепаковуючись, перевдягаючись і перекусуючи якимись ніштяками. Я дістала мапу, щоб вже на місці зорієнтуватись куди нам далі. Підйом на Скупову з Пробійнівки йде через великий присілок Стовпні. Ми перепитали на всяк випадок в дідуся чи нам в той бік, куди я зорієнтувалась по карті. Він з інтересом порозглядав нашу карту, підтвердив шо все там правильно намальовано і що ми правильний напрямок обрали. Ще ми троха з ним побалакали та й час було вже йти.


понеділок, 20 лютого 2017 р.

Соната в чотири руки про Кукул відомий і невідомий


Ми дуже часто проходимо повз і не звертаємо уваги на речі, які заслуговують нашої уваги. Часто переслідуючи лише одну ціль, все інше стає другорядним. Ми забуваємо, що іноді подарунки, бувають вдало заховані і головний ефект відбувається тоді, коли знахідку знайдено.

За останні два роки я написала тут дуже мало, тим не менш кількість відвіданих місць і проведених в горах годин колосальна, як на середньостатистичного туриста. І от зараз, коли до мене знову повернулось натхнення і я хочу писати - цей весь масив даних, спогадів, фотографій і відео чавить мене велетенським пресом і я відчуваю свою безпорадність перед цим всім і не знаю з чого починати. А також в моїй душі таїться сумнів чи зможу я вже досить добре передати ті події давнини...

Тим не менш - трапляються маленькі випадки, маленькі зачіпки. І знову ж таки - мережа інтернет несе більше користі, ніж мінусів. Приносить знайомства... Одне з них - знайомство з Ромком Тимофійчуком. І я не пам'ятаю з чого вже воно все починалось - чи з взаємного читання чи з календаря, який Ромко зробив зі своїх світлин два роки тому... 

Попри любов до гір, спільні зацікавлення, публікації на одному ресурсі - мені здається в нас є щось спільне в тому як дивитися на речі - звертаємо ми увагу на щось таке невидиме, в тому, що всім давно відоме шукаємо незвідане. Для всіх зовсім не очевидно - навіщо дертись крізь дебрі, завали, пробивати "одноразові стежки" (с), аби добитись туди, де ніхто до тебе не був і вже після тебе ніколи не буде. Нащо шукати найглухіші закутини і безлюдні місця забрідаючи в хащі відомих гір? Мені важко це пояснити тим, хто запитує - це поклик серця, коли не можеш інакше. Здається мені - Ромко такий теж.

І попри може вже два роки віртуального знайомства і списаних кількох кілометрів повідомлень - ми наразі так ніде разом і не вибрались, хоч планували. І я надіюсь, що якось ми це таки виправимо і нам нарешті вдасться синхронізуватись у просторі і часі, а наразі історійка про десинхронізовану мандрівку - де ми перебуваємо в тому самому місці, лиш в різний час.

четвер, 12 січня 2017 р.

Про Новий 2017 рік, іглу і Мармароси

"Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью."

(с) Ричард Карлсон

Music:
Hugh Masekela – Stimela,
Oscar Peterson Trio – Mumbles

Осінь - період відмирання, а зима - період спокою. Коли щось зникає і відходить, то тільки для того, щоб звільнити місце для чогось нового. Принаймні, я в це вірю. Та цього року все так активно пішло на оновлення, що до початку зими майже нічого не залишилось. Вкотре пересвідчилась, що нема такого, що будучи тобі дорогим і важливим, не зникне одного дня. Ніщо не вічне і "все так не буде", як каже моя бабця - в чому заключається сенс глибинної філософії минущості.

То ж настав грудень, а разом з ним і питання зустрічі Нового року стало ребром. Не те щоб я дуже сильно святкую конкретно це свято. Зрештою, у кожного свята є як багато прихильників, які розкажуть чому це свято дуже важливе, так і багато супротивників, які мають безліч аргументів чому це свято не свято і чому його святкувати нема сенсу. Як на мене - чим більше свят, - тим більше нагод розважитись, класно провести час - то чому б ні? Взагалі після років різноманітних варіантів - від повної іґнорації свят, до активного їх святкування я дійшла до висновку - що в тому є свій прикол - в спеціальному антуражі, підготовці, плануванні і нарешті святкуванні чогось. Крім того, всі ці свята - це зупинки на довгому маршруті життя - вони дають відчуття плину часу і допомагають пам'ятати про минущість, при чому налаштовують на позитивний лад.

То ж настав грудень, а варіантів святкування нуль, компанії нуль - прекрасна перспектива) Я вже собі подумала про авантюрну затію зимового солопоходу в Карпати, як з'явився bramms (Андрій Плясун) на горизонті (в коментах в інстаграмі) і понєслась :) Тим більше - ми вже якось два роки тому і познайомились особисто якраз на зламі років, про що є туй.

За Брамсом, ясно шо і компанія підтягнулась і почався довгий, просто безконечний чат збирання - хто що бере, яке меню і т.д... Загалом, хто пробував кудись вибратись компанією і створював загальний чат - зрозуміє мене з пів слова)

В результаті, - назбиралось нас 7 людей - не маленька туса. План був такий - їдемо в Ділове, реєструємось, вилазимо на ПІМ, десь там під вершиною базуємось, будуємо іглу і в ній тусимо - ну, десь приблизно так. Нарешті, день виїзду настав - в машину ми звісно всі не помістились, тому я і Анфі (Ярослав Непик) пішли на комфортабельний Раховоз екстракласу (загальний вагон форева!), а решта компанії - їхали машиною. Ше одна людина доїжджєла, але це сюрприз, про все по порядку.

четвер, 15 грудня 2016 р.

Лист про світосприйняття

Біологічна освіта спричиняє біологічний світогляд. Світогляд же в свою чергу залежить від способу цей світ сприймати. Психологія, яка міцно базується на біології виділяє три типи людей за способом сприйняття світу - візуали, аудіали та кінестетики. І хоч наука стверджує, що всі ми більшість інформації сприймаємо візуально, - це все не так однозначно, як здається.
Бо інформація - це одне, а її інтерпретація - зовсім інше. 

Найперше хочу тобі сказати, що по своїй природі - я візуал і трохи кінестетик. Спочатку я дивлюсь, а потім хочу торкнутися. І хоч кажуть, що жінки люблять вухами - я люблю очима.

Зупевне, я буду дивитись тобі у вічі, вивчаючи та запам'ятовуючи колір і рель'єф райдужки. Я стану неодмінно твоїм персональним іридодіагностом, який безпомилково відчитає відтінки твого настрою, по найменшій зміні виразу очей.

І не так важливо, якого кольору в тебе очі - попелясто-срібні, чи може кольору неба, може в тебе очі кольору моху на сірому камені, чи осіннього лісу; нехай будуть вони хоч би й медвяно-брунатні, або кольору відгашених вуглинок з ватри. Я неодмінно придумаю собі якусь асоціацію і знаходитиму твій погляд повсюди. Сидячи навпроти за столиком затишної кав'ярні чи стоячи навпроти тебе на переповненій людьми вулиці - я буду вдивлятись в твоє обличчя і запам'ятовувати його риси у кожну вільну хвилину, щоб до кінця життя, яке ми проживемо разом, в моїй пам'яті назбиралось стільки твоїх портретів, скільки днів у нас за плечима.

Я неодмінно зверну увагу на твоє волосся. І не так важливо - буде коротке воно чи довге. Скоріш за все, воно буде темним і жорстким, таким, щоб мені захотілось його торкнутись, провести рукою, поправити пасмо. Я неодмінно запам'ятаю мільйон і ще один твій жест та міміку і складу свою власну карту чи визначник для того, щоб врешті можна було б розумітись без слів, які в моєму світогляді мало важать у своїй звуковій формі.

Ти взагалі краще пиши мені, шли картинки, фото, свої селфі - де ти там і як в тебе справи. Подаруй мені свою футболку чи светер - я буду лягати в них спати, намагаючись відшукати в складках тканини запах твого тепла.

середа, 14 грудня 2016 р.

Memento mori, пам'яті Макса Ліпатова присвячується

Буквально вчора з запізненням майже на добу дізналась про смерть відомого багатьом (принаймні заочно) мандрівника і відеоблогера Макса Ліпатова.
Вперше на його відеоблог втрапила завдяки Жені Бритавському - автору блогу 40 000 km there and back. Він тоді приїздив до Львова з презентацією їх "Вздовжкарпатської експедиції", яка значно перекривалась з нашим Закарпатським туристичним шляхом. Ми власне навіть з різницею в кілька днів проходили точки на маршруті і вже в горах місцеві жителі нам розповідали, що тут нещодавно проходили теж кілька людей, які надумали всі Карпати перейти. Та, як відомо - ми скинулись додому швидше, а їх експедиція увінчалась успішним фінішом.

Так от, познайомились ми на пост-презентації їх експедиції і продовжили спілкування після заходу. Тоді Женя і показав мені вперше відео Макса на ютубі. За наступні кілька днів я передивилась їх всі. Яскраві, цікаві відео амбітних неймовірних пригод, розбавлені чудовими фішками монтажу і жартами автора - здається я і досі не бачила нічого крутішого в такому жанрі. Крім того, ми тоді сиділи утрьох - я , Женя і Андрій Крисько - засновник GoMountainsClub, який тоді був лише в задумах і дуже жваво обговорювали побачене. Таке не могло не надихати!
Пам'ятаю, неодноразово переглянула ще потім відео, як Макс з друзями зробили каяки, щоб обплисти навколо Криму. Ідея зробити самотужки каяк не покидає мене і сьогодні.

Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)


The words I hear, the signs I saw

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.
Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.

понеділок, 12 грудня 2016 р.

Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)


Intro

Щось мене покинуло натхнення, чи то розлінилась я остаточно і давно нічого не пишу тут. А може вся справа в тому, що мандрівки стають все довшими і невідомо чи комусь взагалі може бути цікаво, що я місяць чи два роблю в квадраті 60*60 км в безлюдних, чи малолюдних горах :). Адже це вже дуже докладні дослідження, дуже маленького клаптика Землі, і тому - мало цікаві широкому загалу. Але, якщо раптом є охочі на такі дописи - пишіть в коментарях і я буду мати більше натхнення, щоб це написати. Взагалі - пишіть, що вам найцікавіше тут читати, а то я в дезорієнтації стосовно розвитку цього блогу.

На початку грудня завіяло мене всього лиш на три дні на Закарпаття і це цілком підйомний ще об'єм для написання, а головне - прочитання :)
А почалось все з конференції для ботанів. І важко було відмовитись від перспективи з'їздити на мою персональну землю обітованну - Закарпаття, а тим більше в мій персональний Єрусалим - Ужгород. Попутно вирішила нарешті втрапити нарешті в Мукачево. Найскладніше з того всього, звісно було написати тези на конференцію. Але з цим важким завданням я тако-сяко впоралась (то вам не в блозі строчити). Написала також, до чудових знайомих з Унґварщини, які обіцяли на вулицю не виганяти. То ж настрій чудовий, квитки на руках, прокинулась в 5 ранку навіть без будильника, поїхали!