Передзимова розвідувальна експедиція. Чорногора. Пожижевська. (18-26 жовтня 2014)

Не пам'ятаю чи вже хвалилась вам, любі читачі, що тепер я аспірантка кафедри ботаніки ЛНУ ім. І.Франка. Тема моєї кандидатської дисертації "Епіфітна ліхенобіота Чорногори (Українські Карпати)", то ж я продовжую  збирати гербарій на цій території, а також шукати літературу, яка б стосувалася лишайників, Чорногори та Українських Карпат в цілому, то ж раптом у вас є електронні файли такої літератури, чи валяється вдома непотрібна вам паперова книжка - з вдячністю прийму в дар :) А ще, раптом будуть якісь акції з прочистки лісу в нетрях Чорногори - пишіть мені! Деякі лишайники ростуть дуже високо, але я була б не проти їх дістати. Тому перш, ніж якесь дерево піде на дрова - хотілось би забрати те, що має наукову цінність. (Не забувайте узгоджувати такі дії з Карпатським Біосферним Заповідником та Карпатським НПП). До слова, Чорногору я маю на увазі в гео-морфологічному сенсі. Тобто окрім хребта Чорногора, мене цікавлять різноманітні його відгалуження, а також хр. Кукул, хр. Кострич. Фактично все від Квасів до Кривопільського перевалу і від Ворохти до гори Стіг на Мармаросах :).

Тепер це все - моя територія досліджень :)

 Але це був ліричний відступ. Перейдемо до справи!

Лишайники, як і інші живі істоти, мають свої вподобання стосовно місць зростань. Хоч вони і "піонери" в заселенні нових територій, у великій кількості водяться вони все ж не всюди. Саме для того, щоб визначити місця, де їх вартувало би шукати влітку, мені і треба було конче їхати на розвідку восени) А ще лишайники не рослини - хоч зимою збирай)

Попередні роки я вже трохи західну Чорногору обходила, то треба було на цей бік позирати) В наметі пізньої осені довго сидіти не хочеться, тому через мою рідну кафедру і Інситут Екології Карпат добулася я дозволу на поселення на Високогірному біологічному стаціонарі ІЕК "Пожижевська". Та лиш техніка безпеки у горах не дозволяє ходити самому, через те почала шукати когось до компанії) А восени знайти когось, хто мав би час виявилось не так то просто, бо ж усі працюють, або вчаться. Відпустки вже використані, а мені на тиждень їхати. І тут сила фейсбуку непереборна - знайшла двох добровольців, а до моменту виїзду лишився один) Але того вже достатньо, аби мене пустили, тому харчів закупила, рупцак на плечі і вйо)

Тож познайомлю вас з новим персонажем у моєму блозі - це +Орест Дмитрик. У Ореста теж були якісь свої справи на цей час, але мені вдалося його вмовити на авантюру. На щастя, великих зусиль для цього докладати не довелось :).
Я приїхала на вокзал трохи пізніше, ніж планувала, але все ж до відправлення поїзда. А Орест добирався з Тернополя автостопом і був на грані того, що поїзд поїде без нього. Але добре те, що добре закінчується, то ж я бачу Ореста, як він добігає до нашого майже останнього вагона по перону. А я саме почала переживати, що він не встигне...
Вперше і востаннє ми бачились у 2012 році на змаганнях з пішого мандрівництва "Стежками Героїв". +Lyu Pikulyk нерозважливо взяла мене без підготовки і спорядження у свою команду на похід другої категорії складності з додатковими техетапами, для виконання яких у мене не було жодних навиків. Щодо інших учасників тієї нашої команди "Апачі" - то вони якраз були "всі бойци, як на подбор". Я ж, після трьох чи чотирьох днів гонитви, успішно зійшла зі збитими і стертими ногами з маршруту, разом з +Наше Літо (який був у іншій команді і теж постирав ноги) на Синевир. І от, майже через три роки, знову привіт)

Команда "Апачі" на вершині Яйка Перегінського, СГ 13, 29.04.2012

 Орест за ці три роки виріс, відпустив бороду, подорослішав і відпустив довге волосся) Я навпаки підстриглась, а ще встигла трошка прикупити спорядження і обійти трохи Карпат та побачити Шацьк і Крим.
Нашими сусідами в поїзді виявилась молода пара з Дніпропетровська - Діма і Лєна. У Діми день народження і Лєна вирішила зробити такий йому подарунок - повезти його до Львова і показати гори, то ж вони їхали до Яремче, а ми до Ворохти. Швидко розговорились. Діма запропонував нам зіграти в карти. Потім грали в наліпки і ще якісь забави, то ж час пройшов непомітно.

Пізно вночі ми вийшли з вагону на перон Ворохти і попрямували до приміщення вокзалу. Тут же постелили на підлозі карімати і лягли спати.

Добирання до місця призначення, 19 жовтня.

Я сподівалась ми сядемо на маршрутку на Веховину і по дорозі вийдемо на повороті на Заросляк, але маршрутки, як такої, не було. Казали, буде зара щось їхати, але не від самої станції а з зупинки на дорозі навпроти, бо там живе водій. Ми пішли туди і чекали невідомо чого. Врешті, мені набридло. Недалеко зупинився якийсь маленький бусик, який підвозив місцевих. Я пішла запиталась чи вони бува не в той бік і чи не підвезуть нас. І нас підвезли) Цілком безплатно :). Люблю Закарпаття, я вже десь писала? Ми вийшли на Арджелюджі і пішли в бік Заросляка. Спочатку я собі думала, що це трохи ближче, тому ми не поспішали зупиняти попутні машини, та і година була рання - не особливо то хтось і їхав. А потім виявилось що навколо стільки цікавого росте. А зокрема лишайників, що я вже й передумала їхати до Заросляка і ми просто збирали гербарій вздовж дороги. Троха навіть нагребли цікавинок) Нарешті останні кілометри, спортбаза і кам'яниста дорога вгору. Холодний сильний вітер і сонце. На саму полонину піднялись досить швидко і легко.
Працівники стаціонару трохи з нас постібались. Судячи з усього, вони були не дуже раді гостям, проте папір у нас на руках з усіма можливими підписами працює як непереборний аргумент. То ж нас поселили у кімнату для гостей (ті хто працюють в ІЕК називають її "холодильник" і не дарма - одна невелика пічка, як такі, що стоять у старих квартирах у Львові і величезна кімната на 6 ліжок). Проте на стаціонарі досить мило - посаджені квіти на акуратних клумбах, стіни і стеля без видимих дефектів, чисто. Щоб трохи розім'ятись пішли оглядати околиці стаціонару. Спустились трохи з горбочка, на якому стоїть сама будівля і знайшли якусь оглядову вишку. А ще нижче - неграбаний чорничник. Попри те, що було прохолодно і продовжував дути дуже сильний вітер ми припали до кущів і паслися там поки всі руки не стали сині) Чорниця була вже троха в'ялена і не така соковита, а от ґоґодзі якраз трохи підмерзли і були в пору солодкі. Потім ми зайшли в ліс в пошуках грибів, проте крім мухомора нічого не знайшли. Повернулись до стаціонару.

Фінансування тут особливо нема, як і багато де по наукових установах, тому дрова нам довелося йти добувати самостійно. На щастя неподалік був засохлий кущ вільхи, який ми успішно вичистили під корінь, поламали на дрівця і вже далеко після того, як сіло сонце, при світлі ліхтариків закінчили цю роботу. Приготували якусь просту вечерю і лягли спати.

Перша вилазка на Несамовите, 20 жовтня.

Дуже швидко загубилась в днях. Знаючись з Чорногорою не перший рік я розуміла, що погода буде мінлива і непередбачувана, тому будь-який день з відносно нормальною погодою треба використати. Хоча, ми продовжували вичікувати ідеальної погоди, бо мені потрібна була максимальна видимість. А для цього потрібно було, щоб важкі осінні хмари відірвались від хребта і відкрили панораму. Цього дня туман лежав досить низько, проте вітер наче трохи ущух. Я вирішила, що це підходяща погода для того, щоб розвідувати територіюю і вивчати навколишні стежки. Ми впали на марковану жовту стежку, яка вела прямо до озера. Дорогою насолоджувались строгим смерековим лісом, бадьорими потічками і тишею.

Видно пласти пісковика, який колись був дном моря)

Шумні потоки творять невеличкі водоспади

Загадковий ліс Чорногори...

Кізли накрились хмарою

Долину нище озера, що утворилась кілька мільйонів років тому під впливом льодовика заповнював туман. Ми піднялись до озера маневруючи між калюжами в тумані. Саме озеро побачили лише коли підійшли майже впритул. Густина туману була така, що з одного берега інший не було видно, тому складалось враження, що озеро розчиняється в просторі, білому всепоглинаючому просторі. Все навколо нагадувало картини з фільмів де хтось потрапляє до бога, або з "Матриці", де Морфей показує Нео простір програми подібної до матриці. А ще було дуже тихо. Вітер припинився. Стояв штиль. Озеро наче дихало накочуючи і відкочуючи свої невеличкі хвилі до берега. Майже непомітно шуміла трава. В такі моменти дуже важко зрозуміти де ти, а де світ. Саме в цей момент усвідомлюєш яким ілюзорним є цей поділ, бо ти і світ - це одне ціле. Ми пили гарячий чай з термоса і переважно мовчали. Навіть печивом хрумтіти чи шарудіти обгорткою шоколадки видавалось якимсь кощунством.

Несамовите в загуслій тиші...

 Не знаю скільки часу ми так просиділи. Коли зібрались йти назад - неподалік зустріли групу. Якісь горетуристи, що явно прийшли з Заросляка у різноманітному дивакуватому непідходящому одязі питали нас де озеро. Ми показали їм рукою в бік звідки щойно прийшли і рушили в зворотню дорогу. Потім зустріли їх друзів, які не захотіли йти нагору і чекали під коритоподібною льодовиковою долиною з якої витікала річка. Потім ми заглибились у ліс. Дорогою збирали гриби, які видавались нам їстивними, бо ні я ні Орест дуже в грибах не розуміємось. Що я знала колись уже геть позабувала. Паралельно зібрала дещо в гербарій. Коли ліс закінчився - у нас був повнісінький кульок грибів. В основному жовтих сироїжок, але трапилось і кілька моховиків. Говорили про якісь глобальні речі до самого стаціонару. Потім знову вирушили у зовнішній світ - на деревні промисли. Ще вчора запримітили ділянку з засохлими молодими смереками. По троху відвойовували деревину у густих переплетених трав і тягали під гору до самого стаціонару. Потім Юрій Степанович попиляв то все нам бензопилою, за що ми були дуже вдячні. Я розтопила пічку з залишків вчорашніх дрів. Орест ще довго рубав ті дровенячки надворі під дрібним дощем при світлі ліхтарика. Потім ми почистили гриби (попередньо давши Юрію Степановичу їх на перевірку  :)) і зварили з них суп. Від великої кількості запасених дров було якось приємно на душі і тепло в хаті)

Вечірній вогник)

Горяни спускаються подивитись на цивілізацію, 21 жовтня.

Погода з самого ранку видалась така собі. Періодично падав дощ. Спочатку були сподівання, що до 11-12 розпогодиться, але потім сподівання швидко мене покинули. Ми натягнули дощовики і щоб не пертись в бік вершин - пішли вниз. Я вже писала, що лишайники - не рослини. Збирай хоч в дощ хоч в сніг і в будь-який сезон!
Внизу біля спортбази щось типу мінібазарчика з сувенірами. Подивились там на людей. Після кількох днів ізоляції завжди трохи дивно бачити багатьох людей, їх клопоти і сподівання часто починають здаватися дивними і незрозумілими. Пройшлися однією із стежок вздовж річки. В пошуках лишайників говорили знову на глобальні теми. До стаціонару піднялись досить швидко (ще ж без наплічників). Побродили іншою стежкою та посиділи на знайденій перед тим вишці, спостерігаючи за хмарами. По троху все ж випогоджувалось. Нас чекала ще вчорашня грибна зупа, якій абсолютно нічого не трапилось, бо в кімнаті було досить холодно, тож мені не довелось вимудровувати ніякої їжі). А ще за ці кілька днів я повністю перейшла на режим ліхтарик-свічки. Цього дня працював генератор тому було електричне світло, але ми не дуже ним користувались, бо якось незвично. Хотілось зарядити телефон (бо все на нього фотографувалось), але зарядного я не взяла (хто ж знав що тут буває електрика). Допізна Юрій Степанович працював з деревом - пиляв на дошки. Взагалі він цікава людина і багато вміє робити своїми руками, а такі люди мені завжди подобались.

Марш-кидок на хребет, або урвати трохи видимості, 22 жовтня.

Рано вранці, коли ми прокинулись, все ще падав дощ, тому ніхто не спішив вставати. А от вдруге ми прокинулись, коли внутрішнє чуття підказало - є погода! А погода пізно осінню на Чорногорі - це велликий скарб, тому було ясно - треба йти на хребет. Це він - наш шанс, заради якого ми приїхали!
На хребет вирішили піднятись на пряму. Ще з вікна я запримітила гіпотетичну лінію стежки і думала про неї вже кілька днів. Перепитали у працівників стаціонару і мої припущення підтвердились - стежка там є. То ж ми вийшли на штурм. Проминули станцію метеорологів попетляли трохи лісом і почали дертись вздовж потічка вгору. Підйом досить крутий і швидко втрачає вигляд стежки. Зате дорогою зловили мережу і я вперше за кілька днів подзвонила додому, а потім мережа знову зникла. Під самим хребтом перейшли якийсь мочар, потім попаслись трохи на ягодах і щойно ми визирнули з-за гребеня хребта, як нам в обличчя вдарив сильний потік вологого холодного повітря. Західний вітер! Дуже швидко ми натягнули всі запасені додаткові речі. Спокусливо манила порожньою вершиною Говерла, так хотілось піднятись на неї зараз - коли там жодної людини, а навколо предвічні гори, тиша і вітер.
Як давні знайомі манили до себе Петрос і Шешул. Десь там за Шешулом мій рідний привітний стаціонар, там десь під дверима спить кудлата собацюра на прізвисько Пальма, яка часом складає мені компанію у моїх прогулянках, займаються побутовими справами знайомі сторожі, а ще далі - в улоговині, вкрите туманами, спить с.Кваси, і з горбочка дзюрчить недалеко від колії мінеральне джерело, пахне на полицях в магазині свіжий хліб з Великого Бичкова, приваблюють угорські слова на шоколадках, банках з соусами і сирах. Потужно несе свої води Чорна Тиса. Але я тут. Між мною і Говерлою - Брецкул. Між мною і сутінками - кілька годин.

Весь хребет - порожній і ми - єдині люди на хребті. Це саме відчуття, коли ти сам-на-сам, face-to-face з предвічним, величним і всесильним духом природи. Коли в твої зіниці дуже відкрито і прямо дивляться гори, зважуючи силу і міцність твоєї душі.
Вирішуємо піднятись на Пожижевську, бо звідти кращий огляд. А огляд - саме те, що мене цікавить. Вирішуємо повертатись на базу іншою дорогою ніж прийшли, тому йдемо ще на Данцер, траверсуємо Туркул. Десь на траверсі Туркула вкотре насолоджуємось фундаментальними краєвидами. Мене, як то часто буває, занесло вже в дольодовиковий період і я подумки прокручую собі хронологію подій. Ось Карпати постають з дна моря... Ось вони піднімаються, руйнуються і піднімаються знов. Ось пласти осадових порід перемішуються... Ось приходить злеженіння... Рухається льодовик, котить поперед себе морену, формує кари і троги, ось він тане... І ось.. Перед нами озеро Несамовите... Мільйони років формувались ці гори і перед цією красою не гріх впасти на коліна і молитись. Хіба такими вже й дикунами були наші предки? Такими дурними язичники? Може, насправді, це просто ми осліпли? Мружить до мене око Несамовите Чорногора, мовляв "ну-ну.. продовжуй... я слухаю"

Та мої роздуми перериваються, бо я часом відбігаю до країв урвищ з роздрукованою чорно-білою картою і роблю свої помітки, закладаю фундамент для літніх виїздів. А роздуми свої я продовжу і напишу вже потім.
Спускаємось до озера. Здоровеньке будь! Еге! Давно не бачились ;) Як живеш? Озеро мовчить і наче ластиться водою до ніг - раде нас знову бачити. Тиша і спокій душі...
Сідаємо на тому ж місці. П'ємо чай, їмо смаколики.

Тепер озеро навіть видно. І ми тут самі. Нема надокучливих туристів. Нема легіону з наметів. Про людей і туристичний сезон нагадують лише попелища і залишене ними сміття повіддаль від краю води. Але тут добре. Затишно. По троху починає накрапати дрібний дощ.

Вже знайомою дорогою вирушили на стаціонар. В лісі дощик майже не діставав і можна було навіть зняти кілька шарів теплого одягу і перестати нагадувати капусту. Задумливий настрій не покидав, то ж ми говорили про всіляке різне аж до самого стаціонару. Прийшли, як вже почало темніти. Розтопили пічку і сушили речі.

Самітництво, 23 жовтня

Оскільки, нічого безплатно не буває, то після хорошої погоди настала погана. Густий туман, і мряка. Нікуди не виходили. Про щось говорили, часом мовчали. Періодично грілись по спальниках під ковдрою.

З першим снігом!, 24 жовтня

А вночі вся та мрячка раптом, як під дією якоїсь магії, перетворилася на сніг. Я прокинулась ще затемна і вийшла на двір. Густина вологості зменшилась, сніжило. Після залипання в хаті цілий попередній день - ніщо не могло втримати від того щоб піти прогулятись.

як написали деякі "це тупо скайрім" :)

Сніг був мокрий і зовсім не тримав, продовжував падати великими лаптями. Ми пішли прогулятись в симпатичне урочище подібне на чашу, повністю заповнену жерепом.  Дорогою нас чекали засніжені смереки

Жереп якось дивно всотує сніг у свої гілки, тому здалека складається враження ніби він в цяточку

Вологи в повітрі ще було повно, і температура трималась біля нуля, тому було мокро і холодно. Гілки всіх рослин вкрились товстою ковдрою снігу

отакі вони - перші дні зими, в жовтні)

якийсь троха сумний пейзаж

А ось і секрет поцяткованості жерепів)

трошки бєзисходності

Така погода на межі нуля градусів завжди сама дошкульна, тому вже за годину ми добряче замерзли, а ноги промокли. Довелося повертатись. Постійно було шкода, що нема нормальної камери. Телефон не передає нормально кольори, та і взагалі.. що тут казати. То є телефон. Все ж мене не покидала надія на покращення погодної ситуації на завтра. Дорогою на стаціонар розмірковували, що було б класно поїхати взимку в гори, може на Новий рік.

Знайомство з сусідами-метеорологами, 25 жовтня

Ранок зустрів свіжістю і красою. Покажу вам, як то було, навіть без коментарів)

Все було наче святково прикрашене і блищало та переливалось дрібними білими кристалами сніжинок. А небо було всіх можливих відтінків бірюзового, білого і сірого. Поки ми стояли і залипали на цю всю красотєнь до нас підійшов чоловік зі станції метеорологів. Попросив допомогти. А нам ж не шкода) Метеорологи, доречі, майже щовечора запускали собі дизель і мали електрику, але от стало холодати і соляра почала замерзати, тому дизель працював не так як треба. На зиму вони забирають його в підвал і власне для цієї місії їм і потрібні були помічники. На станції був ще один молодий хлопець - працівник. Застрахувавши важку дизеляку линвою ми почали спускати його через вузький отвір в підлозі, який закривається лядою в підвал. Троха повозились бо дизель був великий а отвір ледь його вміщав. А під ним - вузька дерев'яна драбина. Метеорологи - люди місцеві, веселі. Розказували нам всякі байки поки ми спільно возились з тою махіною. Нарешті все було готово. Ми відмили руки гарячою водою! (бо у них є бойлер) та й пішли до себе. Оскільки нам завтра треба було вибиратись в путь, то вирішили складати речі. Мені то тільки до Яремчі, а Оресту аж в Тернопіль. Та і поки ми дійдем ті 14 чи скільки там км до траси на Ворохту - теж час піде. Порядкувала зібраний гербарій, поприбирали в кімнаті, де прожили трохи більше тижня - буденні клопоти. Якось більше мовчали. Кожен думав про своє.

Па-па Пожижевська, 26 жовтня

Прокинулись вдосвіта. Надворі було високе чисте небо густо засіяне великими волохатими зірками. До сходу сонця ще було далеченько, тому не поспішали збиратись. Снідали традиційно біля 9. Для місцевих ми мабуть трохи дивакуваті - пізно прокидаємось і пізно їмо. Але такий вже він є - режим містянина. Від сонечка сніжок трохи підтанув.

 Остаточно склали речі, закінчили прибирання і пішли на Заросляк. Дорога вкрилася льодом, тому йшли повільно. Юрій Степанович попередив нас, що їхатиме до Арджелюджі і підбере нас дорогою, то ж ми не дуже спішили, а насолоджувались чистотою повітря і приспаними смереками. Вже на трасі, де було трохи менше льоду нас таки підібрали. Ми кинули речі у кузов і самі завантажились туди. Морозне повітря прояснювало голову на швидкості біля 50-60 км/год. На повороті ми благополучно вигрузились і розпрощались з працівниками стаціонару. Підставляючи себе з різних боків сонечку чекали на маршрутку на Ворохту, що от от мала над'їхати. І вона таки приїхала. А там повно місцевого люду - їдуть голосувати. То ж ми доїхали до Ворохти, але до вокзалу ще довелося йти добрячий шмат пішки. Воно навіть добре, бо сонце ласкаво пригрівало і хотілось розім'ятись.



У Ворохті ми пообідали у ресторані одразу навпроти станції (ціни бюджетні, капєц! Як в нас в "Пузатій хаті"!), взяли квитки на маршрутку до Яремче. Я просила зупинити мені в Ямні, то перед Яремче. В дорозі знову мовчали. Ми взагалі якось багато мовчали. І це дуже зручно, коли не мусиш говорити, бо так треба, а можеш сказати тільки, якщо хочеш щось сказати.
Водій зупинив мені задалеко. Довелося повертатись біля 1,5 км. Попереду мене чекало ще багато мовчання - двотижневий ретрит з медитації, де було багато дів тиші. Але про це може якось згодом.

Хочу подякувати усім людям, які зробили можливим цей виїзд - працівникам кафедри ботаніки та кафедри екології ЛНУ, працівникам Інституту Екології Карпат НАН України, працівникам високогірного біологічного стаціонару ІЕК НАН України "Пожижевська" а також Оресту, за те що відклав свої справи і погодився поїхати невідомо куди невідомо з ким і невідомо чого)

А ще Орест писав польовий щоденник нашої експедиції, яким я користалась, щоб пригадати хронологію подій, то ж його версію можете почитати в його блозі.