Про Новий 2017 рік, іглу і Мармароси

"Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью."

(с) Ричард Карлсон

Music:

Hugh Masekela – Stimela,

Oscar Peterson Trio – Mumbles

Осінь - період відмирання, а зима - період спокою. Коли щось зникає і відходить, то тільки для того, щоб звільнити місце для чогось нового. Принаймні, я в це вірю. Та цього року все так активно пішло на оновлення, що до початку зими майже нічого не залишилось. Вкотре пересвідчилась, що нема такого, що будучи тобі дорогим і важливим, не зникне одного дня. Ніщо не вічне і "все так не буде", як каже моя бабця - в чому заключається сенс глибинної філософії минущості.

То ж настав грудень, а разом з ним і питання зустрічі Нового року стало ребром. Не те щоб я дуже сильно святкую конкретно це свято. Зрештою, у кожного свята є як багато прихильників, які розкажуть чому це свято дуже важливе, так і багато супротивників, які мають безліч аргументів чому це свято не свято і чому його святкувати нема сенсу. Як на мене - чим більше свят, - тим більше нагод розважитись, класно провести час - то чому б ні? Взагалі після років різноманітних варіантів - від повної іґнорації свят, до активного їх святкування я дійшла до висновку - що в тому є свій прикол - в спеціальному антуражі, підготовці, плануванні і нарешті святкуванні чогось. Крім того, всі ці свята - це зупинки на довгому маршруті життя - вони дають відчуття плину часу і допомагають пам'ятати про минущість, при чому налаштовують на позитивний лад.

То ж настав грудень, а варіантів святкування нуль, компанії нуль - прекрасна перспектива) Я вже собі подумала про авантюрну затію зимового солопоходу в Карпати, як з'явився bramms (Андрій Плясун) на горизонті (в коментах в інстаграмі) і понєслась :) Тим більше - ми вже якось два роки тому і познайомились особисто якраз на зламі років, про що є туй.

За Брамсом, ясно шо і компанія підтягнулась і почався довгий, просто безконечний чат збирання - хто що бере, яке меню і т.д... Загалом, хто пробував кудись вибратись компанією і створював загальний чат - зрозуміє мене з пів слова)

В результаті, - назбиралось нас 7 людей - не маленька туса. План був такий - їдемо в Ділове, реєструємось, вилазимо на ПІМ, десь там під вершиною базуємось, будуємо іглу і в ній тусимо - ну, десь приблизно так. Нарешті, день виїзду настав - в машину ми звісно всі не помістились, тому я і Анфі (Ярослав Непик) пішли на комфортабельний Раховоз екстракласу (загальний вагон форева!), а решта компанії - їхали машиною. Ше одна людина доїжджєла, але це сюрприз, про все по порядку.

Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)

The words I hear, the signs I saw

Siberian Sun "The tears"

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.

Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.

Мармароси (28 червня - 01 липня 2014)

Щось літо видалось дуже завантаженим і зовсім не натхненним. Тому лише зараз, НАРЕШТІ, дісталась до написання звіту про ще червневий похід. Це майже як "довгими зимовими вечорами"... Тільки ще листопад. Так що я майже вчасно :).Планувати похід на Мармароси ми, як годиться, почали завчасно. Зараз багато говориться про те, що попередню реєстрацію за 10 днів наче відмінили і що нічого тобі не буде. Але ми громадяни свідомі, - якщо це бажано - чого б не зареєструватись? Команда назбиралась величенька (це при тому, що я не дуже люблю коли багато людей) і тому аж до дня виїзду потрібно було вирішувати проблеми з цим пов'язані. Зокрема, і проблему каструлі в якій можна зварити їсти на 7 - 8 людей! Взагалі, це рекордна за кількістю учасників група з тих, що я коли-небудь водила.

Білети на Рахівський поїзд купили. Я склала меню і придбала продуктів. Частину, на щастя, встигла роздати перед виїздом, а більшу довелось пакувати в рюкзак і торбу. Плюс завантаженість в універі і з самою організацією мало не "запізнила" мене на поїзд.

Кострича-Кукул-Яблуниця 07-09 березня 2014. Відкриття сезону

Не мало - не багато, а майже місяць пройшов, як я нарешті змогла сісти до написання цієї історії. І якщо бути скурпульозним то почалась ця історія вже давно, ще в році 2013. Знайшлися якось люди на просторах блогу Про Походи, списались потім у фейсбуці, говорили-балакали, обмінювались фотографіями, навіть надумали спільну мандрівку, але була вже пізня осінь, тож глобальні плани переїхали на рік наступний. Зима, як знаєте, видалась теплою, малосніжною, тому аби відпочити від нагнітання атмосфери "нашими" і "не нашими" ЗМІ вирішила я поїхати в гори, на два місяці раніше відкриваючи сезон, ніж зазвичай. А було то восьме березня. Було багато, "але", як то зазвичай буває, але я все ж сіла на поїзд у Львові, який прямував до Івано-Франківська, та ще й не сама, а з +Дижовский Дмитрий, якого ви певно вже дуже добре знаєте, по моїх розповідях і фотографіях. Там ми кукали-бомжували, їли просто гидосну їжу, яка залишилась в забігайлівці на залізничному вокзалі, трохи спали на лавках на автостанції і чекали на +павло артемишин. Нарешті "утро доброє"! Поснідали в тій же таки забігалівці на вокзалі, але вже був вибір великий і харчі свіжі. Було навіть смачно. Сіли на маршрутку і поїхали... А їхали ми довго. Мабуть з три години. Народу в маршрутці було купа, хоч то було 7 березня - будній день. Нарешті щастя невимовне - висідаємо на Кривопільському перевалі. Перевдягаємось тут же на зупинці, натягаємо бахіли, навіть шапку, шалик і рукавиці - бо в маршрутці всі кінцівки заніміли і мені здавалось, що дуже холодно, фотографуємось на старті і рушаємо.

Фотоколаж 6 - 7 "Третій курс. Чорногора"

Я почала помічати, що чим далі тим щільніше невидимі нитки змотували мене з Чорногорою. Зміна теми диплому, статті в інтернеті, книжки. Зрештою я почала шукати сама все, що можна було знайти. Починаючи від даних геологів про формування самого щита, склад порід, флору, фауну, створення заповідника, про гуцулів Рахівщини, народні промисли, полонинське господарство, просто все, що могла знайти. Також нагадала собі, як у дитинстві у великій книжці з українськими народними казками (які чомусь були написані російською мовою) була одна про Олексу Довбуша. Як тоді захопила мене його постать, вразив його розум і надзвичайна сміливість. Там навіть була ілюстрація, яку пам'ятаю до нині - Олекса і опришки серед лісу, його гострий погляд дивився просто на мене з-під кресані зі сторінки книги. А ще багато читала також про обсерваторію на Піп Івані Чорногірському, познаходила у інтернеті старі мапи і вивчала, вивчала, вивчала. І ось я знову у автобусі на Кваси зі студентами. За вікном пейзажі, багато з яких вже добре мені знайомі. І зі мною Славік - мій одногрупник і колега, який погодився скласти мені компанію. Із кожним кілометром, як гори стають все ближче, я все чіткіше чую, як вони промовляють до мого серця. Їм можна довіряти.

Фотоколаж 5 "Знову і знову на Фіолент"

А море все ближче... Літо набирає сили і це значить лише одне - час пакуватися, час їхати на південь, де дме вітер, світить сонце, пахне морем і такі самобутні пейзажі.  Ще минулого року ми так гарно обжили мис Фіолент, вивчили стежки, магазини, облюбували великі камені під кухонні меблі, вигини рель'єфу під кухню, невеличкі плато під місце для наметів, і кожне дерево і кожну гілку на ньому для певної функції, що зовсім не хотілося їхати деінде. Ми просто наче повертались додому. Взяли лиш кількох львів'ян з собою - наших знайомих І рушили давно відомим маршрутом.
Попри всі переваги блукання, кочівництва, постійного руху з місця на місце є безліч переваг для осідання на певних стоянках в певні періоди року. Так мабуть що, робили первісні люди, так робили степові кочівники і так досі роблять стада диких тварин на безкраїх просторах Африки і перелітні птахи. Тож розтаборувавшись в знайомому місці скоро налагодилось повсякденне життя і тому було безліч часу, аби просто дивитись на море, слухати звуки, читати, думати. Направду часто серед всієї цієї краси втрачався лік часу, забувалось навіть власне я і так просто було бути ландшафтом, а ландшафтові бути мною. Це коли сонце сходить і заходить просто в твоєму серці щодня, а все на стільки гарне, що хочеться кожен момент випити до дна, записати, замалювати,сфотографувати і навіть висікти в камені. Коли можна розтектись між травами, каменями, кущами і деревами, розчинитися в морі, годинами розглядати молочний шлях прямо над головою. Ну, і звісно ми знайшли нових друзів, які приїхали з Росії і зустріли старих, яких знали минулого року. Але так направду кожному можна було набутися наодинці з морем. Таким насправді великим, спокійним і вічним.

(Ще так направду не вибрала що з того роздруковувати. Може роздрукую всі чотири :))

Фотоколаж 4 "Перше традиційне паломництво на Петрос"

Ото ж на першому курсі я вирішила повернутись на Петрос чого б то мені не коштувало. Пройшов ще один рік навчання і студенти мого потоку, і я разом з ними, вирушили на літню практику в Шацьк. Цілий місяць екскурсій, гербарію, співів пташок, слідів, купання в озері і страждання від комарів. Не можна сказати, що в Шацьку було погано, але я постійно думала про стаціонар і Петрос. Можливо тому, що по натурі я мізантроп - тобто не надто люблю людей, а особливо їх великі скупчення. Шацький стаціонар в часі коли там нема студентів працює, як будь-яка відпочинкова база. Там є гаряча вода в душі, електрика, ловить мобільний зв'язок, тепліший клімат... Ну і безконечний "рівний" ландшафт навколо, який під кінець заїзду почав викликати в мене нудьгу і депресію. Нарешті ми пакуємо речі і сідаємо в автобус в довгу дорогу додому, де нас чекають екзамени, до яких ніхто не готувався.

Фотоколаж 3 "Мій Крим"

Не довго думали і не довго гадали, а вирішили їхати в Крим з наметами :) Колись давно я вже в Криму бувала у батькового друга. Тоді ми всією родиною два тижні жили в Керчі, їздили на море автобусом, бо в Керчі порт і купатись особливо нема де. Тоді я отримала запалення вуха і половину відпочинку просиділа вдома з температурою більше 40. До слова, я завжди була дуже хворобливою дитиною і саме тому рідко кудись подорожувала і мало де бувала. Хоч і на морі була перед тим не раз, але набридло їздити з мамою, сидіти в будиночку в санаторії, слухати нотації цілими днями і їсти щось огидне в їдальні. Скоординувалась з +Ігор Устинський , дістали квитки і поїхали.

Боржавський трикутник, або Володар кілець - частина друга

Нічого не передвіщало біди) Ми зібрались на приміському вокзалі як завжди... І тут виявилось що той поїзд, яким ми їдемо ЧОМУСЬ (!!!) іде тепер з головного вокзалу! На щастя було часу ще майже година до відправлення і ми пішли на головний. Де довго-довго стояли в черзі в касу де мєдлітєльна накрашена чікса, коли дійшла наша черга, сказала, що вже не продасть нам квитка, бо вже менше 10 хв до відправлення. На, що я побажала їй від всього серця "най би їй комп згорів" і ми побігли до поїзда.  А біля поїзда в першому-ліпшому вагоні тьотя провідниця сказала шо не візьме нас, бо вже і так купа народу без квитків. Ми її просили-просили... А тоді плюнули і побігли до іншого вагона де була тьотя добра - всіх без білєтіків пускала, а коли поїзд поїхав то розсадила всіх так, що ніхто майже не стояв і ми нормально собі їхали цілу дорогу до Воловця, а то майже 4 (!!!) години. Ми заплатили тьоті-провідниці таку саму ціну, яку заплатили би в касі і щасливо наближалися до гір. В Сколе більшість людей вийшла і вагон став майже пустим.

З Бистриці до Осмолоди, або пролітаючи над гніздом зозулі)

Дійові особи (в порядку на маршруті) (в дужках - імена з відповідних епізодів)

Я (Вія) - керівник походу (гендальф сірий, один з грузинів, товариш_старший_інструктор, Наполеон, жінка на вокзалі на ім'я Сара, хвора )

Весна прийшла... і пішла

Весна прийшла.. і зразу пішла. Учора випало стільки снігу ніби потепління і не було. Все ж не так холодно, але сніг лежить. Нам вкотре доведеться переживати період хляпи. Восьме березня відзначилось особливо неприємною погодою і солодощами. Сістер поїхала в гори. Відео як вони прибирають на колибі ТУТ :).
А сьогодні подарувала мені свою шапку, в якій вона була, коли ми їздили в експедицію на Гриняву восени (читайте докладніше тут)

Тут сестра в тій шапці

А тут я в тій шапці :)

Практика в школі закінчується, а роботи з нею не меншає. Нас чекає ще купа писанини. Сьогодні треба принаймні почати готувати рецензію уроку і виховний захід. А виховний захід уже в п'ятницю :( Потім ще психологічну характеристику учня і звіт про практику. А ще диплом і стаття не ждуть.. Але на них ніяк не вистачає часу. Вихідні знову пропали через те, що на комп'ютері помер Windows. Якась смуга невдач і бюрократії...
Отака весна.

про портрети.

Якось раз мій друг запитав мене що я думаю про вартісні фотографії.
Якщо говорити про фотографії, то найбільшу вартість, на мою думку, мають портрети. І не важливо - академічний портрет, на якому центральну частину світлини займає чиєсь обличчя, чи портрет більш нетрадиційний - на якому зображені, допустимо, чиїсь руки, чи, може, просто добре знятий пейзаж, який можна вважати портретом певної місцевості, в тому світлі в якому вона тебе вразила. Портрет мені видається чимось таким, що відображає суть, минаючи оболонку і в цьому уся загадковість.
Можна годинами вибудовувати постановку у студії, подумки вимальовувати готовий знимок, пересувати світло і виставляти діафрагму, аби один раз натиснути на спуск після того, як здасться, що побачив щось дійсно цікаве, а потім проявити негатив і абсолютно розчаруватися. Те, що видавалося неабияким шедевром виявляється зовсім нецікавим. В чому ж секрет? Де взяти тієї пресловутої глибини?
Портрети, які мене коли-небудь вражали об'єднувало кілька речей, які пізніше я намагалась використати у власних спробах зробити хоча б одну гідну картку. Найперше - варто подбати про геометрію і колір. Надто строкатий фон чи одяг неодмінно відволікатимуть на готовій світлині. Якщо одяг - простий і лаконічний, найпростіше - однотонний, якогось цікавого відтінку, який би пасував персоні. Якщо фон, то можна скористатися якимись природніми об'єктами, як то дерева в парку, густа жива огорожа, несфокусована безмежність чи просто одноманітна стіна.
Перш ніж натискати на кнопочку - варто добре розібратись з технікою, правильно налаштувати камеру і надати їй стійку опору. Ну і нарешті побудувати кадр в своїй голові. Варто чітко уявляти, що хочеш отримати в результаті. Виставляючи кадр - звернути увагу на те, чи не потрапило якихось зайвих деталей, і чи все, як треба - налаштувати фокус, попросити людину подумати, мабуть, про щось, або самому їй щось розповідати. Мені не подобаються порожні портрети, де обличчя нічого не виражають. Мабуть, справа в якихось непомітних напруженнях м'язів, які непомітні оку, але задають настрій. Наостанок варто зачаїти дихання і чекати шлушної мілісекунди, аби закарбувати момент у вічність.
Теорія, як то буває зазвичай - проста, як двері. На практиці ж все набагато складніше. Мабуть, у всякому разі не мені тобі давати поради, бо я зовсім не фотограф і не претендую на таке звання. Мені просто подобається знимкувати. Для себе. Просто так.
Оце і все, що я думаю про портрети, якщо говорити коротко. Сподіваюсь, я відповіла на твоє запитання.