Лист про світосприйняття

Біологічна освіта спричиняє біологічний світогляд. Світогляд же в свою чергу залежить від способу цей світ сприймати. Психологія, яка міцно базується на біології виділяє три типи людей за способом сприйняття світу - візуали, аудіали та кінестетики. І хоч наука стверджує, що всі ми більшість інформації сприймаємо візуально, - це все не так однозначно, як здається.

Бо інформація - це одне, а її інтерпретація - зовсім інше. 

Найперше хочу тобі сказати, що по своїй природі - я візуал і трохи кінестетик. Спочатку я дивлюсь, а потім хочу торкнутися. І хоч кажуть, що жінки люблять вухами - я люблю очима.

Зупевне, я буду дивитись тобі у вічі, вивчаючи та запам'ятовуючи колір і рель'єф райдужки. Я стану неодмінно твоїм персональним іридодіагностом, який безпомилково відчитає відтінки твого настрою, по найменшій зміні виразу очей.

І не так важливо, якого кольору в тебе очі - попелясто-срібні, чи може кольору неба, може в тебе очі кольору моху на сірому камені, чи осіннього лісу; нехай будуть вони хоч би й медвяно-брунатні, або кольору відгашених вуглинок з ватри. Я неодмінно придумаю собі якусь асоціацію і знаходитиму твій погляд повсюди. Сидячи навпроти за столиком затишної кав'ярні чи стоячи навпроти тебе на переповненій людьми вулиці - я буду вдивлятись в твоє обличчя і запам'ятовувати його риси у кожну вільну хвилину, щоб до кінця життя, яке ми проживемо разом, в моїй пам'яті назбиралось стільки твоїх портретів, скільки днів у нас за плечима.

Я неодмінно зверну увагу на твоє волосся. І не так важливо - буде коротке воно чи довге. Скоріш за все, воно буде темним і жорстким, таким, щоб мені захотілось його торкнутись, провести рукою, поправити пасмо. Я неодмінно запам'ятаю мільйон і ще один твій жест та міміку і складу свою власну карту чи визначник для того, щоб врешті можна було б розумітись без слів, які в моєму світогляді мало важать у своїй звуковій формі.

Ти взагалі краще пиши мені, шли картинки, фото, свої селфі - де ти там і як в тебе справи. Подаруй мені свою футболку чи светер - я буду лягати в них спати, намагаючись відшукати в складках тканини запах твого тепла.

Memento mori, пам'яті Макса Ліпатова присвячується

Буквально вчора з запізненням майже на добу дізналась про смерть відомого багатьом (принаймні заочно) мандрівника і відеоблогера Макса Ліпатова.
Вперше на його відеоблог втрапила завдяки Жені Бритавському - автору блогу 40 000 km there and back. Він тоді приїздив до Львова з презентацією їх "Вздовжкарпатської експедиції", яка значно перекривалась з нашим Закарпатським туристичним шляхом. Ми власне навіть з різницею в кілька днів проходили точки на маршруті і вже в горах місцеві жителі нам розповідали, що тут нещодавно проходили теж кілька людей, які надумали всі Карпати перейти. Та, як відомо - ми скинулись додому швидше, а їх експедиція увінчалась успішним фінішом.

Так от, познайомились ми на пост-презентації їх експедиції і продовжили спілкування після заходу. Тоді Женя і показав мені вперше відео Макса на ютубі. За наступні кілька днів я передивилась їх всі. Яскраві, цікаві відео амбітних неймовірних пригод, розбавлені чудовими фішками монтажу і жартами автора - здається я і досі не бачила нічого крутішого в такому жанрі. Крім того, ми тоді сиділи утрьох - я , Женя і Андрій Крисько - засновник GoMountainsClub, який тоді був лише в задумах і дуже жваво обговорювали побачене. Таке не могло не надихати!
Пам'ятаю, неодноразово переглянула ще потім відео, як Макс з друзями зробили каяки, щоб обплисти навколо Криму. Ідея зробити самотужки каяк не покидає мене і сьогодні.

Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)

The words I hear, the signs I saw

Siberian Sun "The tears"

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.

Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.

Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

Intro

Щось мене покинуло натхнення, чи то розлінилась я остаточно і давно нічого не пишу тут. А може вся справа в тому, що мандрівки стають все довшими і невідомо чи комусь взагалі може бути цікаво, що я місяць чи два роблю в квадраті 60*60 км в безлюдних, чи малолюдних горах :). Адже це вже дуже докладні дослідження, дуже маленького клаптика Землі, і тому - мало цікаві широкому загалу. Але, якщо раптом є охочі на такі дописи - пишіть в коментарях і я буду мати більше натхнення, щоб це написати. Взагалі - пишіть, що вам найцікавіше тут читати, а то я в дезорієнтації стосовно розвитку цього блогу.

На початку грудня завіяло мене всього лиш на три дні на Закарпаття і це цілком підйомний ще об'єм для написання, а головне - прочитання :)
А почалось все з конференції для ботанів. І важко було відмовитись від перспективи з'їздити на мою персональну землю обітованну - Закарпаття, а тим більше в мій персональний Єрусалим - Ужгород. Попутно вирішила нарешті втрапити нарешті в Мукачево. Найскладніше з того всього, звісно було написати тези на конференцію. Але з цим важким завданням я тако-сяко впоралась (то вам не в блозі строчити). Написала також, до чудових знайомих з Унґварщини, які обіцяли на вулицю не виганяти. То ж настрій чудовий, квитки на руках, прокинулась в 5 ранку навіть без будильника, поїхали!