четвер, 31 грудня 2015 р.

Підсумки 2015… або дуже коротко про цей рік

Отже на календарі ось уже 31 грудня і рік неочікувано добігає кінця. Ці 365 днів пролетіли так швидко і несподівано, що навіть не вкладається в голові. Було надзвичайно багато подій і ці 12 місяців багато на що ніяк не вистачало часу. Хоч би і на написання цього блогу. От і сьогодні, коли багато хто вже встиг написати грунтовні підсумки року я сиджу в потязі і набираю цей текст на смартфоні, щоб встигнути ще підвести товсту червону риску до того як куранти проб'ють 12 і карета перетвориться, або на гарбуз або на космічний вертоліт.
Загалом цей рік був насичений різними речима, які були вперше, а ще новими місцями в яких раніше не була.
Цей рік почався у горах. З 10 днів серед справжньої зими. Це був перший новий рік, який я зустічала не вдома, перший новий рік, який я зустрічала в горах і перший справжній зимовий похід. Ми зустріли його на Кукулі в колибі вівчарів. Ми пішли на хребет тою дорогою, якою ніколи раніше не ходили, і як потім виявилось, - нею навіть місцеві не ходять. Дорогою ми познайомились з чудовими місцевими жителями і безпосередньо 31 грудня і за кілька днів до того з приїжджими, а ще тими з ким були знайомі лише в віртуальному світі.
Потім рік продовжився  зимовим походом на мій день народження на колибу під Яйком

вівторок, 22 грудня 2015 р.

Авторський курс Тараса Прохаська, Київ, 14-15 листопада 2015 року

Попри гори і полонини, про які я найчастіше тут пишу, я ще часом буваю у якихось містах і навіть на культурних подіях. Власне, деякий час тому побувала в Києві на короткому курсі, який складався з чотирьох лекцій і стосувався таких питань: як можна здійснювати писання, про що можна написати, що таке література і що з нею робити :) Проводив курс Тарас Прохасько. Хто не знає хто це - клікає по посиланню і йде ознайомлюватись з Вікіпедією.


понеділок, 26 жовтня 2015 р.

Про мовне питання на сучасний лад

Буду намагатись воскрешати блог і писати частіше... Проте, не звітами про мандрівки єдиними... Звіти буду розбавляти філософсько-роздумливими постами, своїми спостереженнями і відгуками про якісь речі чи явища. Зрештою, як і було раніше. Кого цікавлять лише подорожі - вибачайте, можете пропускати такі дописи і чекати наступних звітів.

Взагалі, є така окрема категорія, і я мабуть навіть введу для таких дописів спеціальну мітку "на злобу дня", якою згодом позначу і інші (старіші) дописи такого плану. Під цією міткою будуть розміщуватись здебільшого дописи  переважно про враження-роздуми про якесь явище, яке мені постійно втрапляло в око, втрапляло і аж нарешті в якийсь момент чимось мене аж сподвигло на допис, щось, про що я готова широко і ґрунтовно висловитись.
От, до прикладу сьогодні, - їхала я в забитій маршрутці ввечір додому, як то водиться - стоячи... (Сів в маршрутку - стою). Ну, і в зв'язку з цим не мала можливості залипати в телефоні чи книжці, тому роззиралась навколо, почала читати рекламки і плакатики і один мене остаточно вкурвив, що я аж вирішила написати про те, про що давно збиралась. А власне про мову, а зокрема її використання.

середа, 21 жовтня 2015 р.

НР 2015 (23 грудня 2014 - 02 січня 2015), або перший справжній зимовий похід.

Нарешті змогла знайти час між багатьма справами і подорожами, щоб дістатись блогу, а то якось він запустів за останній рік... Сподіваюсь, ви не подумали що я сиджу вдома увесь цей час? А ще мені подобається довгими зимовими вечорами писати спогади про тепле літо... А жарким літнім днем цілком можна написати спогади про морозну зиму) Але ось уже знову випав перший сніг -і в горах і у Львові, скоро знову новий рік, а я вам ще про попередній не розказала) Тож..
Підходив до кінця теплий грудень 2014 року, коли почали витати в повітрі ідеї поїхати зустрічати Новий рік в Карпати. Насправді, нічого нового в цих думках немає, бо вже кілька років поспіль, як тільки по місту починають вивішувати гірлянди, ставити ялинки на площах і в торгових центрах та продавати різноманітну новорічну мішуру в мене в голові великим дошкульним цвяхом засідає думка про те, щоб поїхати кудись зустрічати Новий рік. І всі попередні роки ця думка просто залишалася думкою і за деякий час розсіювалась, бо було багато чи мало "але" для її реалізації. Я не надто тим переймалась, бо розуміла, що все так не буде і рано чи пізно настане сприятливий період і для цієї затії. 
Розтягнувши похідний сезон 2014 року максимально - від залишків снігів зими 2013-2014 у весняному поході на 8-ме березня, до останнього - зустрівши у горах перший, другий і третій сніг зими 2014-2015 вилазка у гори в кінці грудня вже не лякала. Зимові гори більше не здавалися іншою далекою невідомою країною, не здавались ворожими і неприступними.

четвер, 7 травня 2015 р.

Бетонна клаустрофобія

Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.

— Ричард Карлсон

В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома.  Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою...  Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися.  На згині коридору мене чекають двері,  на підлозі - розсохлий паркет,  за який так просто зачепитися,  а ще мінімум меблів,  які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді,  бо все пізнається в порівнянні.  Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово,  не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали,  штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців,  які до останнього не знали де саме будуть жити.  Потім їх наповнювали меблями - типовими,  масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення.  Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою,  але і позбавленою будь-якого душевного тепла.  Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер,  як виглядають,  що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок,  іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами,  їх сварками, ремонтами,  музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі,  в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)

субота, 18 квітня 2015 р.

Про пріорітети

Скількох проблем і непорозумінь можна було б уникнути, якби ми вміли правильно розставляти пріорітети. Очевидно, - що це сприяло би підвищенню продуктивності і досягненню бажаних цілей в коротші терміни. Але якщо подивитись на це менш прагматично... Ми любимо критикувати владу, "мажорів", олігархів і т.д. Посилатись на індіанську мудрість, проявляти себе як гнівних захисників природи в стилі "я б їх всіх повбивав, руки повиривав, кругом козли". Бо природа, очевидно важливіша і дає нам більше ніж короткотривалі фінансові прибутки і матеріальна вигода. Але чому нам не очевидно, що дуже часто ми неправильно розставляємо пріорітети в тому що стосується соціального життя? Те, чи полайкають твій особливо розумний твіт чи пост у фейсбуці нас цікавить більше, ніж людина яка поруч (думаю всі бачили як люди збираються разом, щоб посидіти в інтернеті). Хоча в самих постах і лайках нічого поганого нема. Питання лише в тому, як ми розставляємо пріорітети.
Коли одна жіночка в маршрутці сказала ( дівчинка/хлопчик у фейсбуці написав) - ми приймаємо їх твердження за істинне, бо вони типу незалежні експерти, бо їм нема чого нами маніпулювати (хоча вони насправді будують такі самі здогадки як і ми, ніякими експертами зазвичай не виявляються). Ми приймаємо твердження абсолютно посторонніх людей, і не бажаємо слухати близьких нам (я не маю на увазі родичів, я маю на увазі - духовно близьких і значущих).
Ми легко купуємось на славу у віртуальному просторі. Багато хто фанатично підраховує кількість підписників чи читачів, яка на 90% складається з абсолютно незнайомих людей, яким в більшій мірі - на тебе абсолютно наплювати, вони так само як і ти - просиджують години онлайн переварюючи новини абсолютно чужих їм людей, замість піти погуляти з собакою, яка

понеділок, 9 березня 2015 р.

Говори зі мною... Або "Протагор" Платона

коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною 
хай навіть слова ці нічого не змінять 

і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною 
говори зі мною 
бо словом також можна любити 

я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною 
говори зі мною 
і нехай твоє слово станеться тілом 

(с) Іздрик


Читаю діалог Платона "Протагор". Раніше читала лише "Федон" і він мені не подобався.  А тут я справді зацінила Сократа і його метод. А головне, цей діалог наштовхнув мене на масу розмислів не філософського, а цілком прикладного характеру, якими я і хочу поділитись, перемежовуючи їх з короткою оповіддю по контексту твору.

Тож перше одкровення - використовуючи діалог нема ніякого місця для сварки ("... можно спорить о таких вопросах, но не ссориться. Спорят ведь и друзья, которые хорошо относятся друг к другу, а ссорятся противники и враги"). В діалозі можна дійти до спільного висновку,  навіть,  якщо це не істина в останній інстанції, то принаймні з цього моменту і надалі, ви, двоє, що мали діалог, дивитесь на цю річ однаково. Проте, для діалогу потрібна не сприйнята, чужа ідея, а своя власна.  Бо, якщо людина не здатна обґрунтовано власну позицію висловити, то висловлювати її впринципі не варто, бо в такому випадку відкривається, що людина живе чужим розумом, а не власним. Можна, звісно, і потрібно до чужих ідей дослухатися, але перш, ніж впроваджувати їх в життя,  а тим більше висловлювати чи ставити в протиріччя комусь, - варто їх самостійно обміркувати і з усіх боків піддати сумніву (такий собі принцип верифікації).

пʼятниця, 6 березня 2015 р.

Пост про взаємовідносини чоловіків і жінок в честь восьмого березня.

У нас в Україні справді багато красивих жінок. Поки їхала в маршрутці з дому в центр нарахувала 5 з 10. І ці 5 були не такі-собі, не нічогенькі і не симпатичні, справді красиві, з якоюсь цікавою самобутньою зовнішністю. Це були ті 5, на яких хочеться дивитись щодня і щодня в них знаходити щось нове і привабливе. Їх я хотіла би сфотографувати для виставки жіночих портретів у Луврі і чи ще в якомусь визначному місці. Цікаво лиш чи є ті, хто бачить в них цю красу і цінує її?

Вже сьогодні, напередодні восьмого березня трохи зачіпали тему емансипації і фемінізму. Я раніше про це не замислювалась. Потім певна думка на цю тему виникла, проте виходячи з багатьох факторів - змінювалась з часом. Так, жінка якщо схоче, то може у всьому бути рівною чоловікові. Якщо схоче то навіть перевершить його у будь-якій справі, проте навіщо воно тоді їй потрібне? Жінка хоче почуватись потрібною і любимою. І, як виявилось вчора на філософії, не лише жінка - а й чоловік. Ми заговорили на тему сім'ї і тут раптом один хлопчина дуже прямо сказав, що найголовніше для нього - створити сім'ю, бо це його спосіб не бути самотнім. Тоді викладачка запитала його, чи допускає він, що можна бути самотнім в сім'ї? На що він відповів досить мудро - допускаю, але не бачу сенсу тоді таку сім'ю створювати. Я хочу сім'ю де буду почутим і де мене зрозуміють.

З цього виходить, що не така безглузда теорія про взаємодоповнення. Все ж вона дуже