Півдатун "Чотири безмірні" в Українських Карпатах (26 жовтня - 8 листопада 2014)

Або висновки з двотижневого ретриту

Мы часто забываем почувствовать волшебство момента, однако именно на таких волшебных моментах строится сценарий нашей жизни...

[Мишель Буто]

То ж не пройшло і.. не знаю скільки років, як я нарешті потрапила на двотижневий ретрит, який відбувався цього року в Карпатах, в Ямній (присілок Яремче). Ретрит багато в чому був подібний до життя в монастирі - багато годин медитації, усвідомлене споживання їжі, навчання і зовсім трохи вільного часу. Розпорядок дня - один для всіх - підйом, сніданок, обід, чай, вечеря, відбій. А ще були деякі додаткові правила - не можна слухати музику, співати чи грати на музичних інструментах, після відбою не можна шуміти, щоб не заважати іншим. Щодня також були суспільно корисні наряди - прибирання, миття посуду, сервування під час обіду. І періодично були додаткові правила - наприклад дні "розмов за потребою" - можна сказати, наприклад, "передай, будь-ласка хліб", але не можна розводити які-небудь теревені не практичного змісту і "Дні тиші" - коли розмовляти і порушувати тишу будь-яким способом було заборонено. Окрім всього іншого в мене була додаткова місія на весь ретрит - робити красоту, яка, в основному, виражалась в букетах і екібанах.

Екібана-мастєр за роботою :)

Попри такі стандартні для будь-якого ретриту речі було і те, що відрізняло цей ретрит від інших. Так би мовити, тема, над якою ми працювали всі ці два тижні. Це тема чотирьох безмірних. То ж був вчитель. І він власне періодично "ускладнював" нам життя даючи додаткові завдання, теми для роздумів а також давав нам вчення, що, зрештою, знову ж таки, давало нам ґрунт для роздумів.

на лекції...

А оскільки, всілякі такі програми, тренінги і т.д. - це робота з власним розумом, то так просто і не розкажеш. Такі речі, як наше уявлення про самих себе і порядок речей подібні на тонкі напівпрозорі ниточки, які іноді здається от-от спіймаєш, але вони вислизають між пальців. Тому то і передати такі речі як просто інформацію практично не можливо. Швидше, можна спонукати людину до роздумів на тему, а вона вже зробить висновки для себе сама. Під час програми я періодично починала писати щось у моменти прозріння. Спробую зараз систематизувати ці роздуми і поділитися з вами.

Про страждання, співчуття, чесність і уважність.

Всі живі істоти страждають і прагнуть щастя. В погоні за щастям ми відкидаємо страждання, бажаємо його не відчувати, уникаємо, в той час, як у прийнятті страждання власне і заховано звільнення від нього.

Всі живі істоти страждають – перша благородна істина буддизму. Потрібно покинути зацикленість на власному стражданні. Страждають хворі і алкоголіки, страждають бомжі і люди на війні, страждають від самотності і від жорстокості в стосунках, страждають від недосягнення мети і від розчарування після її досягнення, страждають від страху захворіти і врешті решт від страху померти. Страждають люди, але страждають і інші живі істоти – домашні улюбленці, без належної уваги, свійські тварини, утримувані в поганих умовах на фермах і фабриках, дикі звірі від холоду, спеки і голоду, страждають птахи, риби і найменші комашки, страждають певним чином рослини і каміння. І в цьому нескінченному океані страждань твоє особисте страждання видається не таким уже і великим. З усвідомлення, що твоє власне страждання зовсім не єдине і всеохопне, а мізерна піщинка на фоні космічних масштабів пустелі, народжується співчуття.

Співчуття – красиве заїжджене слово, яким люблять спекулювати. Часто співчуття, як і інші моралістичні поняття, використовують для того, щоб натиснути на людину. І це дуже легко – піддатись на провокацію, бо інакше хто ж я – бездушна аморальна особистість? Звісно, етика існує для забезпечення існування соціуму, бо сліпе виконання етичних норм без усвідомлення звідки вони беруться і для чого придумані – це краще ніж повна аморальна поведінка, що походить з невідання і тупості. Співчуття і усвідомлення страждання інших істот не означає, що ми дозволяємо какати нам на голову, аби не зранити того, хто намагається це зробити. Усвідомленим співчуттям неможливо зманіпулювати. Воно точне і зовсім не глупе і робить виключно те, що справді потрібно в цей момент, а не те, що зручно, очікувано чи красиво виглядає.

Співчуття це не завжди активна діяльність, і точно - це не допомога, аби по швидше здихатись проблеми і не жалість. Жалість взагалі почуття, що розвиває слабкість і малодухість. Співчуття ж - це переживання чужого болю, без найменшого закривання. Це зустрітись з ним face-to-face і не змигнути, не відвернутись, а повністю прийняти, пережити. З цього прийняття і повного співпереживання може народитись правильна дія, або навіть доречна бездіяльність. І таке співчуття ніколи не буде ідіотським. А ще справжнє повне співчуття до всіх живих істот не повинно бути насильницьким до самого себе. Мати співчуття до всіх живих істот не означає, що ти мусиш розпродати все майно і залишитись бомжом, щоб всім показати який ти співчутливий. Бо це дія, що ймовірніше за все, походить з его. Люди можуть діяти зовнішньо правильно, і часто навіть перегинати в тому палку заради того, щоб інші їх оцінили, щоб сказати собі «який я молодець, я кращий за них, бо вони підтримали добрим словом. А що слово? Воно нічого не варте. Я ж спродав все майно. Тепер я бомж. Я можу ходити по хатах і розказувати про своє благородство і люди будуть дивитись на мене як на героя". Співчуття не повинно бути ідіотським, воно включає і аспект піклування про самого себе, аспект розумності, бо ж навряд ти зможеш допомогти багатьом, якщо сам будеш повністю занурений у проблеми і негаразди. Все в міру можливостей. Співчуття до тих хто на війні, не обов’язково означає, що попри повну відсутність фізичної підготовки ти йдеш воювати (і створюєш там проблеми для всього полка). Співчуття до того, хто не хоче дати собі раду в силу ліні чи страху, не означає, що ти робиш його роботу замість нього (це ж бо буде потаканням його слабостям). Співчуття до дитини не означає, що ти біжиш виконувати всі її захцянки, аби лиш вона не плакала.
Але як знати коли ти проявляєш ідіотське співчутя, а коли адекватне? Для цього потрібно пряме чесне бачення, така собі об'єктивність. Часто доводячи в суперечці комусь свою правоту нам видається, що ми зовсім не упереджені і знаємо єдиноправильну істину, яку і намагаємося донести, але чи справді це так?

Часто не так то просто бути чесним, бо для цього потрібна певна сміливість. І справа не лише в тому, щоб прямо висловити свою думку, навіть, якщо вона може комусь не подобатись. Часто нам важко бути чесними з самим собою. Ми приховуємо власну лінь, називаючи її зайнятістю, або ж просто залипаємо в тупості. Ми постійно виправдовуємо себе в своїх же очах, навіть внутрішньо цілком чітко розуміючи що були неправі. Ми женемо від себе неприємні нам думки, переконуючи себе, що все гаразд. Іноді ми так явно і грубо брешемо собі ж, що навіть чітко це розуміємо, але воліємо не помічати. Що ж говорити про моменти більш витонченої брехні? Боятись сказати правду комусь можна виправдати сотнею причин, але ж ми боїмось сказати її собі, хоч ми ніколи не підемо самі від себе, і так направду не дізнаємось нічого нового, а лиш визнаємо те, що є. Годі сподіватись чесності до інших, якщо не почати з чесності до себе. Часто в глибині душі всі ми себе трохи недолюблюємо. Нам здається, що ми знаємо все про самих себе, всі свої маленькі і великі грішки і те, якими ми є НАСПРАВДІ. Нам здається, що конче необхідно підтримувати всі ці маски, які ми створили для соціуму інакше люди дізнаються якими ми є і тоді нас ніхто не любитиме, всі відвернуться від нас, бо дізнаються які ми всередині покидьки. Але це повні бздури і ми лиш самі собі утруднюємо життя. І як би в це не було складно повірити - такі, якими ми є - грішні і з недоліками - цілком гідні любові і поваги інших. А інші нічим не кращі і не гірші від нас самих. Всі ми люди і це зовсім не соромно - зізнатись в цьому і розслабитись, бути собою. І лише з цього визнання очевидного факту і може початись робота з недоліками. З моменту коли такої чесності і відвертості стає більше - жити і дихати стає легше. Це перший крок, після якого починають відвалюватись всі зайві, доліплені маски і шаблони. Для нас виглядає правильним на людях вести себе показово, а наодинці ми "навіть чаю собі запарити порядно не можемо" (с) Макс. Хіба це не безглуздо? Не абсурдно? Хіба не повинно нас найбільше цікавити щоб ми гідно зустрілись самі з собою? Хіба не логічніше почати з себе? Поприбирати у власній голові, навести там порядок і повикидати хлам? Чесність десь якось стосується до уважності. Є речі, які ми не хочемо помічати, бо це нам не комфортно. Ми не хочемо помічати свою лінь чи пофігізм, тому там "де треба" стаємо неуважними. Це стратегії напрацьовані нашим его за багато-багато років нашого життя.

Зараз такий модний в туристичних колах слоган "Життя починається там, де закінчується зона твого комфорту". Він добре розпіарений компаніями спорядження і зазвичай супроводжується рекламними картинками, де зображені якісь екстремали, чи реально "круті" гори чи ще щось, що ну просто "реально круто". Нам здається, що треба теж бути такими крутими, як люди з плакатів і тоді всі наші друзі нас "зацінять", тоді всі будуть нас поважати і любити. Що ті, хто живуть простим життям - вони нудні боягузи. Бо стрибнути з парашутом - це реально круто. Бо це, чорт забирай, страшно! Але ти переборюєш себе і стаєш крутим. І для того щоб стати крутим, а відповідно "заціненим" оточуючими, треба зробити щось абсолютно божевільне, треба шукати щось екстремальне, щось, що виходить за рамки і  на що мало хто зважується... особливе.
Але десь там ми говорили про чесність і прямоту, нє? І я вам скажу, що є повно не менш екстремальних речей в буденному житті, які ми чомусь уникаємо, приховуємо від себе і прагнемо не відчувати. Як не парадоксально - стрибнути з парашутом, щоб перед кимось вимахнутись, може виявитись простішим завданням, ніж бути чесним з собою. Коли хлопцеві подобається якась дівчина, то йому страшно прямо про це сказати, страшно запросити її на перше побачення, страшно не те що визнати, а навіть допустити думку про те, що йому страшно щось просто сказати. Це ж так просто - кілька слів. Страшно йти до роботодавця, коли ти щось напартачив в роботі і знаєш, що зараз отримаєш догану. Страшно зізнаватись у чомусь, після того, як сказав неправду. Страшно бути викритим. І часто ми уникаємо цього відчуття. Ми вдаємося до накручування. І тут в нас є дві стратегії -
1) я супер-супер мен і мені це все ні па чьом. Та я зара як піду! Як скажу! Та мені взагалі не страшно!
2) я саме униле гавно. Я завжди гавно. В мене нічого не вийде. Краще я нічого не буду робити, краще я одразу піду додому, закриюсь там і буду сидіти за компіком, бо насправді нічого мене не обходить. Та і не так то вона мені подобається, а начальник взагалі казьол, чогось ото на мене нагнав. Взагалі всі казли!
То ж так, життя починається там, де закінчується зона твого комфорту. А закінчується вона там, де починається чесність і ти починаєш по справжньому переживати ті події, які з тобою трапляються, а не відкладати їх в довгий ящик. Переживати те, що є, а не те, що тобі хотілося б. Переживати реальність, а не своє уявлення про те, якою ця реальність повинна бути. Не проковтувати, як гуска не розжувавши, а просмакувавши кожен момент, не залежно від того приємний він чи ні, комфортний і тепленький чи дуже яскравий, від якого всередині все дрижить, а серце падає у п'яти.

А способів уникати цієї яскравості, яка нам "занадто", занадто інтенсивна, занадто яскрава, занадто некомфортна у нас за наше життя виробилось мільйон і одна звичка. Тому варто розвивати уважність, щоб почати помічати свої звички. Звички - це не лише колупатися в носі. Зі звичок в основному і складається все наше життя. Ми живемо оптом, пакуючи всі переживання, які могли б якісно по-справжньому пережити у великі контейнери і ліпимо на них ярлики. "Це я вже знаю". "Це не цікаво". Щодня прямуючи на навчання чи роботу ми йдемо тією ж дорогою, але скільки разів зі ста ми помічаємо дорогу? Часто ми стикаємось наче з магічним явищем "телепорту". Ось я здається вимкнула будильник, а ось я вже на роботі і нарешті прокинулась і то лише тому що мені дали до виконання якесь нестандартне завдання. А кілька годин до того? Де вони? Що ми можемо про них сказати? Часто людям важко пригадати що вони їли сьогодні на сніданок, а вчора? Не в плані що це дуже важлива інформація, а в плані що цей момент ми також "проспали". І так ми просипаємо безліч часу в своєму житті, а потім на старості років для нас виявляється неочікуваністю, що ми вже старенькі, життя пройшло, але що ж в ньому було? В голову приходить кілька спогадів і все. Часто можна почути "Життя пройшло, а я ж ще так і не жив". Ймовірно, навіть якби у нас не було можливості змінити свої дії в минулому, але було б даровано прожити всі ці самі моменти, але з уважністю наше власне сіре і нецікаве життя видалось би нам набагато ціннішим. І тут виникає питання підходу - всі ті ж самі буденні речі можна прожити якісно. Саму звичайну картоплю можна з'їсти якісно. Можна не просто проковтнути її, а відчути її смак, текстуру, спостерігати як відчуття голоду змінюється ситістю. Хіба не виникає з нашої неуважності безліч проблем, хіба не приносить ця неуважність страждання нам і нашим близьким? Коли дружина будь-як (без уважності і натхнення) приготує для чоловіка вечерю, а він прийде додому і будь-як (без уважності, залипаючи в телик) її поглине - це буде одна ситуація. І коли та сама ситуація, але дружина приготує ту самісіньку картоплю стараючись, будучи уважною, подасть її на чистій красивій тарілці, а чоловік буде їсти її не поспішаючи і дивлячись на свою кохану дружину, що сидить навпроти. При цьому, можливо, він навіть вкотре помітить яка вона гарна, а вона помітить, що в нього красиві сильні руки, які приносять добробут в їх дім. Хіба це не буде мати іншу якість? То ж уважність дає нам якість, навіть якщо кількість залишиться тією самою.

Наше дитинство часто видається нам чимось прекрасним. Тоді і трава була зеленіша і пташки співали краще. А зараз все сіре і буденне. Насправді, нічого не змінилось. Ми живемо в тій самій квартирі, за вікном співає той самий вид пташок а концентрація хлорофілу в травинках на стабільному рівні. Просто в дитинстві в нас ще немає цієї упередженості "це я вже знаю" - я вже сто разів бачив цю траву за вікном, я вже мільйон разів чув, як співають ці пташки. Діти цікаві до всього. Цікавість породжує уважність, тому багато речей видаються неймовірними, саме тому вони запам'ятовуються і гріють нас спогадами все життя. А трава, насправді, не буває такою самою. Щоранку це інша трава, бо якісь молекули в ній розклались, а якісь утворились. Щодня вона змінюється і весною вона одна, а восени інша. Але хіба помічаємо ми як суне річне коло? Ось настала весна і защебетали пташки, потім ми помічаємо якусь середину літа, потім, наче за мить, настає осінь і приходять холодні дощі, що раптом стають снігом. Роки летять зафасовані в багатотонні контейнери. Це не життя наше стало нудне і нецікаве а ми просто перестали його помічати. Ми отримуємо все ту саму кількість вражень, але більше не переживаємо їх, не надаємо їм значення, проїжджаємо. Це наче подарунки на день народження, отримувані поштою. Проте, раніше ми їх розпаковували, а зараз просто складаємо в стоси, так і не зазирнувши всередину.

Наша неуважність приводить до того, що ми нераціонально витрачаємо свій час, ми забуваємо про важливі речі, залипаючи на неважливих. Постійно шукаємо щастя невідомо де і невідомо в чому, коли воно лежить в нас під носом. Не переживаючи по справжньому прості речі, ми вирішуємо, що прості речі нецікаві, і шукаємо щось з більшою інтенсивністю, щось, що могло б збудити нас, але при тому продовжуємо спати. Ймовірно, якогось серійного вбивцю не вражає нічого крім вбивства, та може статись так, що з часом навіть вбивство не приноситиме йому ніякого враження, а стане буденністю. Тому, очевидно, що такий підхід - зростання інтенсивності, в суті своїй - тупіковий. Найперше, треба змінити своє бачення, а не контрастність та зміст картинки.

"В чаще своего сознания" (с) Діжовський Д.

Треба навчитись приймати речі такими, які вони є, а не тішити себе ілюзіями. Навчитись цінувати те, що маєш і тоді те саме звичайнісіньке життя набуде цінності і глибини. Бо, як не дивно, справді щасливими нас роблять зовсім прості речі.
Я не знаю чи матиме мій допис якийсь у вас відгук. Може, у вас взагалі нема ніяких проблем і ви взагалі вже за крок до просвітлення? Ймовірно так і є, бо всі ми володіємо Будда-природою, тобто все, що потрібно у нас уже є. Але ми про це трохи призабули і піднакопичили зайвого.
Для мене це в певні моменти ставало одкровеннями, які спонукали до годин і годин роздумів. Проте, це лише варіант і не факт, що він єдиноправильний. То ж

Нехай всі істоти насолоджуються щастям і коренем щастя

Нехай всі істоти будуть позбавлені страждань і кореня страждань

Нехай всі істоти будуть невіддільними від великого щастя та позбавлені страждань

Нехай всі істоти перебувають у великій рівнісності.

Амінь :)