Чорногора предвічна.

Норовлива моя Чорногора. Шерсть її дибиться жерепами, ялівцями, смереками і травою полонин. Так любо, йдучи дорогою пригладити чи скуйовдити її наче гриву велетенського полонинського пса. Може вона і не помітить, бо ж я для неї лише плодова мушка, та все ж це спосіб комунікувати.
Тече потічками її кров. Без жадібності дають гори своєї крові напитись, набратись їх сили і глибини. Мільйони років вони існують, дихають, ростуть, а все роздають і роздають всім воду.
Виставляє Чорногора свої ребра з худих боків, стирчать дрібні її кісточки, кам'яні суглоби. Час од часу прикриває себе периною хмар, - жене непрошених гостей.
Норовливий її характер видає жіночу природу. Сьогодні прихильна до тебе, як до любаса, а завтра проганяє холодними вітрами, шмагає дощем чи снігом, наганяє в шию грозою - сердиться. Ніколи не знаєш що може її розгнівити, через те мусиш всіляко годити їй і шанувати, як і жінку, яку любиш.



Є в неї цілий почт різних служок, бо Чорногора - панянка ще та. Різні то духи, мавки, лісовики, а ще лісова звірина та птаство. Радо роздає всім обов'язки. От озеро Несамовите - ніби око

Чорногори, що невсипущо за всім стежить. Кажуть, на дні озера живе дух, що погодою відає. Якщо кинути в озеро камінь чи збаламутити воду - враз зіпсується погода і зможеш на власній шкірі відчути що таке немилість Чорногори. То ж до озера підходь шанобливо, мов до святині. Шанобливо вклонися, привітайся. Не каламуть води і не ставай в неї ногами, не купайся і посуду не мий.

Повно скарбів таїть Чорногора. Скільки погублено їх по зворах і ямах? Скільки сховано віковічним смерековим лісом, що наче списи війська ощетинився до неба? Десь тут ходив Олекса Довбуш, точилися бої двох світових воєн, ховалися в криївках партизани. Ці стежки і смереки багато бачили, багато пам'ятають. Лиш треба навчитися слухати, зупинити нарешті потік власного его і зникнути, розчинитись.

Не людина керує світом. Природа всьому голова. Тому кожному варто схилитись перед нею, розчинитися в ландшафті, мов гекон на скелі - стати непомітним. Роль людини - вчитись читати світ навколо, шанувати його і дозволяти бути таким, який він є. Не пасує істоті з коротким таким життям під себе міняти те, що існує мільйони років, що з доброти своєї до пори до часу дозволяє думати людині, уявляти себе головною, дає ресурси жити. Проте, нахабство завжди буде покараним. Що є ми без природи, яку намагаємся запрягти в збрую і зорати нею поле? Хто ми порівняно з могутньою предвічною стихією? Яке право маємо перед всесвітом?

Вдячність повинна бути безмежною, варто лиш трошки помовчати.