#Ungvár (15-17 листопада 2014)

У́жгород (угор. Ungvár, словац. Užhorod; У́нґвар — до січня 1919, 9 листопада 1938 — жовтень 1944) — місто на ріці Уж, адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Розташоване за 785 км від Києва, на кордоні зі Словаччиною.
Повідомлення Аль-Ідрісі у 1154 р. є найдавнішим письмовим джерелом, в якому згадується Ужгород. Як свідчать історичні документи, місто з часу свого першого згадування фактично до кінця Першої світової війни мало тільки одну назву: Унґвар (видозміни Гункбар, Гунґвар, Онґвар).

(с) Вікі

Я вже досить давно планувала поїхати в Ужгород, та все якось не складалось. І хоч початково це мала бути поїздка весною, коли цвітуть сакури... то зібралась я нарешті лише через два роки, та ще й восени. Зрештою, з цього приводу я зовсім не переймаюсь, оскільки впевнена, що все стається рівно тоді, коли для цього приходить найкращий час.
То ж, їхали ми з Орестом в маршрутці до Яремче після експедиції на Пожижевську і домовились, що після того, як я повернусь з ретриту, ми ще кудись поїдемо на вихідних. І тут, з глибин моєї свідомості, випливла згадка про давню мою задумку відвідати Ужгород. Ну, не весна вже, але чому б і ні) Якщо чесно, то крім того, що в Ужгороді гарна стара частина міста, є сакури, маленькі скульптурки і річка - я не знала про це місто рівно нічого).
Я запропонувала Оресту таку ідею і він погодився) Та ще й просвітив мене, що в Ужгороді є замок. А замок це вже цікаво. Вирішила я погуглити, що за замок і як виглядає, але, як то часто буває, дядько гугл відправив мене не зовсім туди, куди я думала потрапити. А саме, на якусь статтю про Невицький замок :))). Я навіть не помітила підміни, принаймні спочатку. Добре, що Орест, який багацько про замки знає, мене просвітив, що то не в Ужгороді, а біля нього. Виявилось що Невицьке - зовсім поруч біля Ужгорода, тому в культурну програму ми його теж включили) Отак, троха погугливши стосовно цікавинок в місті на ріці Унг і околицях, ми купили квитки в один бік і домовились зустрітись у поїзді Київ-Ужгород, який спочатку проїжджає через Тернопіль, де живе Орест, а потім через Львів, де живу я) Весь тиждень до виїзду Львів, як і більша частина України, кутався у густі холодні тумани і періодично поливав землю дощами. Я все ж сподівалась, що кохане Закарпаття не підведе мене з погодою.

15 листопада

Зустріч на вокзалі, на пероні. Я стою в черзі на посадку. Небо затягнене сірими низькими хмарами і незрозуміло чи то падає дрібний дощ, чи це такий сильний туман. Орест виходить на перон скласти мені компанію. З іншого боку перону стоїть поїзд Львів-Москва і він жахливо смердить і димиться (який збіг).
Нарешті, вагон. У вагоні сонне царство, душно і жарко. У нас боковушка. П'ємо каву з термоса, говоримо про всяке і різне... Тим часом вагон починає прокидатись і ми не застраховані від того, щоб чути балачки всіх пасажирів з сусіднього купе - в кого і за скільки грошей перекрили дах, чи була Марійка на прощі у Зарваниці і по скільки купили картоплю на зиму. Наші балачки про АТО і книжку Прохаська "Відстані і вібрації", а паралельно з нею - про залізниці і їх значення, троха не вписуються в загальний контекст. Але нам до того байдужо. Чим далі залишався Львів і чим ближче ставало Закарпаття - тим кращою робилась погода. Десь біля Воловця засвітили перші прямі промені сонця.

Близько обіду ми вийшли на перон в Ужгороді, а він, судячи з усього був радий нас бачити, бо зустрів нас пізнім літом. На деревах зелене листя, ніяких натяків на дощ і туман, сонце світить лагідно і привітно... Рушили по гуглмепс в бік центру) Скоро побачили річку, а в далині - славнозвісний пішохідний міст, отже правильно йдемо.

Пішохідний міст

Річка явно додає місту шарму, якоїсь камерності і відчуття умиротвореності. Ми прогулялись по набережній, роззираючись на всі боки. Дорогою нам трапився отакий цікавий пам'ятник. Неочікувано.

Підпис: Світлій пам'яті загиблим працівникам органів внутрішніх справ Закарпатської області. Вдячні земляки.

 А ще неймовірний вид на синагогу, яка тепер, як то водиться по різних містах України, - перетворена на філармонію.

Синагога над рікою Уж

Ми заодно приглядались до стратегічних місць спуску до річки. А річка, попри оманливу блискучу поверхню, зовсім не глибока. Де-не-де просто на середині річки стояли рибалки у високих гумаках з вудками. А де-не-де просто посеред річки на виступаючих з води камінцях сиділи пташки, тому здавалось, що річка "качці по коліно")

Бачиш пташок? Коля каже то звичайні мартини і крижні )

Вид з мосту.

Зустрілися з нашими хостерами - Орест знайшов нам вписку через каучсерфінг. Двоє дуже милих братів - Ігор і Мар'ян, поселили нас в напіввідремонтованій, але дуже атмосферній квартирі, просто за пару кроків від пішохідного мосту. А нам багато не треба - було б де спати лягти і аби дощ на голову не падав. А хлопці ще й музиканти - тому там було невелике джембе, фортепіано та дві гітари. Я особисто грати ні на чому не вмію, а що вміла - забула. Але просто слухати окремі ноти - завжди приємно)
То ж ми залишили свої речі, взяли якісь ніштячки, термос, щось утеплююче і вирушили досліджувати місто, поки сонце ще не заховалось за Карпати...

Найперше ми вирушили зблизька подивитись на Синагогу-філармонію, яку вже бачили раніше, з протилежного берегу річки.

Споруда вражає довершеністю дрібних деталей, підбором кольорів, а також якоюсь загальною збалансованістю. А ще вона прекрасно виглядає, як на свій вік, адже будівництво її закінчилось у 1904 році, тобто на даний момент їй вже більше 100 років! Синагоги мають в собі (як і всі культові споруди) певні елементи, по яким їх завжди можна впізнати, що зумовлено планом будівлі всередині. Наприклад оцей втоплений в глибину фасаду вхід, орнамени, високі вузькі вікна по бокам... Все це в поєднанні творить незаперечне враження, що перед вами саме синагога.
На споруді є меморіальна табличка

"В пам'ять про 85 тисяч закарпатських євреїв - жертв фашистського геноциду"

Дана споруда зазнала певних перебудов в ході історії, але вони не були такими недолугими, як то часом буває. Хоча в початковому варіанті вона була ще гарніша, як на мій погляд і навіть вважалась найгарнішою синагогою Закарпаття в свій час.

 Оскільки, тепер синагога перетворена на філармонію, всередину ми, на жаль, не потрапили.
З іншого боку - добре, що будівлю використовують, отже вона принаймні якось підтримується. Там якраз велись якісь дрібні реставраційні роботи. А якщо є збережена будівля - її завжди можна використати за першопочатковим призначенням, про що мені дізнаватись завжди радісно (відновлення справедливості або першопочаткового задуму, так би мовити). Це наче повернутись у минуле, відчути вітер, що прилетів з давніх віків... От наприклад, не так і давно тут святкували єврейське весілля. І власне в цій статті, на яку я випадково натрапила в інтернеті більше року тому, і відбулось моє перше знайомство з цією спорудою. А зараз я стою під нею. Дивовижно, чи не так?
Одразу біля синагоги знаходиться кінцева станція дитячої залізниці, судячи з усього, не діюча.

Ще нам вдалося знайти біологічний факультет, що мене, як біолога потішило) Теж неподалік, за рогом.

Ми піднялись провулком на початок вулиці Капітульної, де перед нами, у всій красі, постав Катедральний собор. Дві високі вежі в поєднанні з входом в храм, який розміщений на значному підвищенні і схований за колоннами візуально витягують споруду і вона видається дуже стрункою і високою.

Перед храмом вулиця досить широка, а також немає ніяких споруд, які могли б перекривати доступ світла чи візуально конкурувати з храмом, що робить його суб'єктивно ще більшим і вищим для спостерігача. До візуальних прийомів можна додати також те, що майже від самого храму частина вулиці стрімко спускається вниз.

Але зараз нам в інший бік... Загалом, вулички в Ужгороді, принаймні в центральній його частині, досить тихі, транспорту мало. Але воно й не дивно, адже серед обласних центрів - Ужгород має найменшу кількість населення, що, на мою думку, варто вважати перевагою. За наявності всього, що повинно бути в обласному центрі - певної інфраструктури, університету і т.д. - немає тих негативних проявів - як значна залюдненість і зайвий прагматизм.

Дорогою до замку ми звернули увагу на цей невеличкий приватний будиночок. Хто б міг сказати, що він знаходиться між кількома найвизначнішими пам'ятками обласного центру? Чи можете уявити собі такий затишок десь на проспекті Свободи у Львові чи на Хрещатику в Києві?

А ось і продовження все тієї ж вулиці. Ми підходимо під стіни замку.

Привіт, Ужгородський замок!

Як і всі замки - будували його довго. Історики стверджують, що закінчились добудови і перебудови в 16-17 столітті. А перша згадка про фортецю датується 903 роком. А з вигляду і не скажеш, бо замок в дуже хорошому стані. На жаль, прийшли ми вже перед самим закриттям, а оскільки в замку зараз розміщений краєзнавчий музей, то нас безкоштовно навіть за замковий мур не пустили, а платити вартість огляду трьох поверхів експозиції лише заради того, щоб побачити газончик внутрішнього дворика якось не хотілось. То ж ми вирішили повернутись сюди наступного дня, якщо буде нагода. Відразу біля входу в замок знаходиться Ужгородський музей архітектури та побуту, який теж вже закривався ( а то була лиш 5 година). Тому ми подалися далі тинятись містом. Куди б не звертали - всюди панувала затишна атмосфера, було тихо, майже не видно машин. Ми також натрапили на ботанічний сад. Дуже маленький і теж закритий. Позазирали в сад через паркан...  Тим часом сонце почало помітно золотити небо.

Сонце лягає спати в ботсаду )

Ми спустились з гори до річки. Натрапили на невеличкий скверик чи то парк, де ріс просто велетенський платан! В Ужгороді, як ми потім помітили, взагалі досить багато старих дерев велетенських розмірів і об'ємів, які не те що в містах - в лісі не завжди побачиш.

Платан і Орест)

 Ми навіть пробували обійняти це дерево, але удвох це було абсолютно неможливо. Для цього знадобилося б троє, а може й четверо людей. Висоту дерева навіть важко прикинути на око. Більше 20 метрів.

Кольори різних шарів кори і форма гілок чарують.

Потім ми попрямували знову в бік центру. Трохи попетлявши натрапили на колію дитячої залізниці і рушили вздовж неї. Дорогою бачили смаглявих дівчат, років по 12, які курили і говорили про щось на мадярській. Це не той Закарпатський діалект, який ми часто чуємо, це навіть не ті випадки закарпатського діалекту, які трапляються в глибоких селах під Мармаросами і Чорногорою, а сама натуральна угорська мова. Навіть просто блукаючи містом можна прислухатись і почути українську, російську, мадярську і мішані діалекти людей, що приїхали у справах з навколишніх сіл. Тут запросто також можна побачити циган, які говорять на своїй ромській мові. І від такої коловерті, мов обертом йде голова. А як цікаво було б вивчити їх всі і бодай трошки розуміти про що вони говорять. Рухаючись вздовж колії ми пройшли під мостом зі значним трафіком, що якось аж трохи пробудило після насонценого розміреного дня. А потім рушили вздовж річки по протилежному берегу, ніж йшли вранці.
Все певніше западали сутінки, ставало помітно холодніше. Холодом дуже відчутно віяло також від річки, яка дуже тихо хлюпала об камінці і шурхотіла до берега. Ми вирішили забазуватись десь, тож сіли просто на обкатаній рікою гальці неподалік від води, де знайшли чистішу від сміття ділянку (хоча сміття тут все ж не так багато, як то буває в інших містах) і взялись до чаю і смаколиків.

Разом зі згасанням дня - запалювались різноманітні ліхтарі і ліхтарики і ставало все гарніше.

Потім ми вирішили зайнятись творчістю, а разом з тим змаганням - складали вежі з річкових камінців - в кого вежа буде вища. В мене висока ніяк не вдавалась, зате вона була більш концептуальна, як на мене. Отак.

Моя вежа

Орестова вежа

А тим часом непомітно прийшов справжнісінький вечір і стало ще гарніше...

Але, разом з тим, ще холодніше, тому ми вирішили віддалятись від річки і рухатись в бік міста, будинків, людей... Орест якось навіть умудрився знайти серед каміняччя тюнер для гітари :) І він навіть був робочий. Потім мий його подарували нашим хостерам - їм згодиться, а нам ні до чого)
В центрі світились ліхтарі, гуляли люди, але все ж відчуття перелюдненості не було.

В цей день відбувався фестиваль "Закарпатське божоле" - фестиваль-дегустація молодого виноградного вина, який супроводжувався різноманітними дегустаціями сирів. Все це відбувалось у винних підвалах, куди ми і вирушили пооглядатись. Ще перед входом в підвали розгорнувся великий ярмарок, який лише набирав пожвавлення. Ми потинялись серед звеселеного вином підхмелілого люду. Спробували навіть якесь одне червоне вино у підвалах і рушили "додому", себто до місця ночівлі.
Після прогулянок містом спати дуже навіть хотілося, тому, як тільки ми потрапили в тепло помешкання - відразу почали позіхати і скоро таки вляглися спати.

Відвідини замку Поганої Діви

Наступного дня ми планували встати раніше, щоб відвідати Ужгородський замок і в Невицький встигнути з'їздити, але успішно проспали. Тому, поки ми поснідали і зібрались - часу лишалось на щось одне. Вибрали Невицький, бо він безплатно, а ще це візитна картка Закарпаття і по ньому можна ходити скільки завгодно і як завгодно. Трохи поблукавши потрапили таки на автостанцію, де сіли на міжміську маршрутку. Хоч замок і називається "Невицький", виходити краще все ж після села Невицьке - звідти до замку йти ближче і простіше. Нам власне там водій і зупинив. Руїни замку видно ще з дороги, вони проглядають між кронами дерев. Можливо, влітку буде не так очевидно. Але вам у будь-якому випадку на цей пагорб!

Вид на Невицький замок від автомобільної дороги.

Спершу буде підвісний міст, а потім асфальтована дорога повз якийсь ресторанно-відпочинковий комплекс. Потім від неї буде поворот на право, на гору, де і стоїть замок. Щось подібне на стежку... Підйом досить крутий, то ж, якщо перед вашим візитом падали дощі, - будьте обережні.
Як свідчать літературні джерела, замок був збудований близько 13 століття. Фінальною частиною будівництва опікувалась одна з представниць роду Другетів, який тоді був панівним на цій території. Подейкують, що вона була якоюсь далекою родичкою того самого графа Дракули з Трансільванії :). А ще, що вона була дуже зла і жорстока (через що її і прозвали Поган-дівою) і заставляла селян зносити молоко і курячі яйця, на яких замішували розчин для кладки каміння (цілком реалістична частина легенди, бо в середньовіччі це був відомий, хоч і витратний по грошах прийом зробити кладку міцнішою).

фото Невицького замку 1920-1930 рр

Ще є більш радикальні легенди - що в розчин домішували кров молодих дівчат. Але це я вже думаю перебор. Потім замок був зруйнований в середині 17 століття, частково реставрувався на початку 19, але так і залишився в руїнах. Розказують ще, що привид Поган-діви і досі бродить по замку вночі. Ми навіть думали перевірити - і залишитись ночувати в замку, але хлопці, які нас вписали відмовили. Сказали, що то вже дуже холодно вночі і що замок в поганому стані тому там ніякого укриття толком нема.
Доречі, про замок в наші дні. Поступово підіймаючись на пагорб, на якому стоїть замок, ви бачите... Ем... Недобудований готель. Який в архітектурному вирішенні скопіпастив собі головну вежу замку. І знаходиться цей готель за яких може 200 метрів від самого замку. Пощастило, що принаймні з іншого боку замок оточений урвищем і там ніхто нічого не побудує. Сам замок, хоч і добряче поруйнований, - все одно вражає - розмахом, товщиною стін, кількістю вкладеної в нього непосильної людської праці. А якщо ще підключити фантазію і уявити яке воно все було, колись давно... Коли замок щойно добудували, все таке нове... чимось нагадує початок історії з фільму "Титанік"... Які там сподівання в інженерів, новий посуд в їдальні, дерев'яні двері і меблі ще не розсохлись і не попсувались... Красота...

Щоб потрапити за замковий мур потрібно піднятися сходами і пройти вузькою вуличкою, де могли тримати оборону, на випадок, якщо ворог прорветься за ворота. Потім ви потрапите у внутрішній дворик замку. Посередині - залишки старого колодязя, який збирав дощову воду. Простір між замком і замковим муром, на жаль, зараз дуже захаращений і там росте повно бур'янів.

Захаращі...

При вході є табличка з короткою інформацією про замок і з правилами поведінки - типу нікуди не вилазити, по стінах не ходити і що дах вежі в поганому стані, тому треба бути обережним, бо від нього відвалюються шматки і можуть впасти на голову.

Якщо чесно - з одного боку все правильно вони написали - з іншого жалюгідно. Ніхто ніяких реставраційних робіт не проводив в замку вже дуже давно. Поки ходили по замку підслухала, що навіть ці сходи (що на фото) встановили тут лише коли сюди мав приїхати якийсь чиновник чи може навіть президент, а до того всі відвідувачі брали замок "штурмом". На цих сходах будь-які гаразди для відвідувачів починаються і ними і закінчуються. Замок не лише не підтримують і не вживають жодних мір для консервації, але і не розвивають туристичний потенціал. Повсюдно шпари між камінням заповнюють рослини, які по трошки вносять тріщини і виламують камені зі стін один по одному.

І що основне - замок заполонили не лише отакі милі маленькі рослинки - в стіни запускають свої корені і молоді деревця (як видно на фото нижче).

Окрім деревець, які дуже швидко і ефективно руйнують стіни є ще, наприклад, отакий живописний плющ. Виглядає він, звісно, гарно, але ми ж говоримо про історичну пам'ятку без належного догляду...

Плющ належить до вічнозелених ліан. Він не скидає листя на зиму, а завдяки своїм кореням чіпляється за стіни і може утворювати суцільні "килими", які закривають стіну від сонячного світла, а під листками утворюється середовище з підвищеною вологістю. Все це погано впливає на збереження стін таких давніх споруд. На скільки я бачила сама і на скільки я розуміюсь - стіни складені з брил вулканічного походження і деякі з пісковиків. Кладка, судячи з усього, вапнякова. Такі вапнякові розчини чутливі до впливу кислотних дощів, які тепер падають постійно, а ще вона досить міцна, проте крихка.
І дивитись в замку, якщо не лазити по його стінах фактично нема на що. Дворик всередині - маленький і закритий з усіх боків. Вся туристична фішка якраз - вид, який відкривається з його стін, на які можна вилізти і пройтись ними цілком спокійно, бо стіни справді дуже широкі.

ширина стін близько 1,5 метра

Ще прочитала в мережі, що кілька років тому ще можна було піднятись сходами на саму вежу. А вежу, доречі, перекрили дахом якраз з ціллю консервації, але дуже дуже давно (на початку 20 століття). Насправді, з дахом колись було дві вежі - оця велика і одна менша, яка знаходиться в зовнішньому мурі. Дах на великій вежі ледве тримається, даху на меншій, як такого, вже фактично нема. Ще зовсім не додають естетики оці незрозумілі металеві балки.

на цьому фото видно і незрозумілу металеву конструкцію і дірявість даху на великій вежі і все, що залишилось від даху на маленькій вежі, яка є частиною муру.

Тож, ми пройшлись стіною зазираючи з муру замку на простір між замком і оборонною стіною. З іншого боку - оглядали все, що залишилось від колишніх кімнат чи може казарм. Спустились у дворик. Сонце вже хилилось до заходу і все раптом стало неймовірно золотисте.

Справа видно дірку в мурі з якої стирчить балка - це замурований вхід в велику вежу.

Інтер'єр внутрішнього дворика.

З боку дворика на вежі є сліди від сходів, якими, вочевидь, і можна було піднятись на верх.

 Що цікаво, - попри всі моменти описані мною вище - відсутність якоїсь туристичної інфраструктури і не найкращий стан замку - туристів тут все ж таки багато (про що свідчить хоча б сильно затоптана широка стежка у внутрішньому дворику).
Ми вилізли також на ще одну стіну замку, де примостились над урвищем, дістали приготований завчасно чай з термосом, карімат і смаколики. Внизу виднілась Невицька дамба.

Гарні лишайнички

І ми... Тобто, наші ноги на фоні Невицької дамби, яка проглядає між дерев

Що вам хочу ще сказати, друзі (може вам вже і набридло про ці руїни 13 століття читати, але ще одне). Попри плачевний стан замку, жахливий готель під боком і все, про що я вже писала раніше - замок все ж володіє якоюсь неймовірною атмосферою, яка затягує і хочеться залишатись тут ще (тому байки про погану діву і її привид викидаємо). При тому, що крім руїн тут нема абсолютно нічого - ми пробули тут не одну годину. Я б дуже хотіла, щоб зібралась якась ініціативна група волонтерів, чи нарешті влада прокинулась і виділила якісь кошти на консервацію цієї древньої споруди. Пропри заходи, які відомі лише реставраторам, очевидно, треба буде розчистити всі ці завали, позрізати деревця, які руйнують стіни. Ще я б запропонувала на стінах, щоб люди їх не руйнували, коли лазять по них, зробити щось типу місточків чи то терас. Просто покрити торець стіни дошками, щоб люди ходили по дошках, а не по самій кладці (заодно і стіна буде захищена від дощу). Розчистити від чагарників простір між замком і стіною, відновити дах на вежах і сходи на велику вежу. От.. Розмріялась. Але цей замок точно треба зберегти. Є мабуть і інші, не менш цікаві, але ця вежа з типовим дахом - це ж бо візитка Закарпаття. Як же можна було все так запустити?
Під кінець наших відвідин замку ми ще дослідили його частину біля входу. Там, що цікаво, збереглась штукатурка, з фрагментами древніх форм чек-іну, чи то новітніми зразками петрогліфів.

Там наприклад є запис з датою 1858

Десь на просторах мережі теж знайшла інформацію, що якийсь час деякі кімнати ще функціонували. Ймовірно, тоді тут ще існувало перекриття між поверхами. Бо цей шматок штукатурки досить високо і з теперішнього рівня його не дістати ніяк.
І в такому якомусь задумливому настрої, ми не поспішаючи залишали замок...

Спустились ми вниз, і вирушили подивитись на дамбу, яка теж досить стара. Але нічого аж дуже цікавого, насправді там нема. Хоча, кожен знає, що на воду, як на одну з трьох речей, можна дивитись вічно.

Невицька дамба

 Влітку, я знаю, тут купаються. То ж це не поганий варіант - після відвідин замку скупатись і позасмагати біля річки. Зараз же було досить холодно, тому ми просто пішли на зупинку, де за якийсь час сіли на маршрутку до Ужгорода.
Після повернення у місто ми вирушили на прогулянку набережною, заодно вирішили пошукати славнозвісні мініатюрні скульптурки. Скільки їх всього - невідомо, але я точно знала, що вони мають бути біля річки.
Тут ще якраз ініціативні люди тротуар на набережній перетворювали на "вишиванку". Як на мене класна ідея.

Дійшли до того іншого моста, який видно на фото. На цьому мості теж досить великий трафік, з нього видніються нові висотні будинки з яскравою ілюмінацією. Було незвично бачити таке після затишного центру - наче в інше місто потрапив. Тому, ми звернули на інший берег, знову занурились у тишу і затишок і там, нарешті, зустріли перші скульптурки. А ще знову ж таки - алею з дуже старих дерев.

Потім ми зустрілись з нашими "вписчиками" та їх друзями і просиділи ще кілька годин розмовляючи з ними власне про те, чим живе Ужгород і чим живуть вони самі. Наші хостери виявились дуже цікавими особистостями, до того ж музиканти, і як виявилось пізніше навіть мої знайомі виявились їх знайомими) Ех.. Світ тісний.. Потім ми ще перемістились на дислокацію нашої вписки і вечір продовжився виконанням музики "на живо". Я не дуже music-addicted, але отримала масу приємних вражень)

Але після активного дня мене вже почало хилити до сну. Та і то вже було за північ. То ж скоро ми таки вляглися спати.
Наступного дня ранок зустрів нас дощем, який на щастя, припинився, коли ми зібрались.

Вид з вікна нашої "вписки"

В сам замок ми так і не встигали. Було вирішено їхати додому автостопом. На прощання знайшли ще одну скульптурку.

Поблукали містом перш ніж знайшли як вибратись на окружну. Питали місцевих... Нарешті, якоюсь маршруткою доїхали до розвилки траси на Львів і на Мукачево.
Там стояв прекрасний біг-борд зі словами відомої всім пісні.

Застопили одну машину не дуже далеко. Потім сподівались зловити TIR. Але застопили просто класну машину з молодою парою - хлопець і дівчина. Вони теж колись багато подорожували стопом. А тепер от мають свою машину. Часто подорожують автом. Власне, зараз вони повертались з подорожі Європою.

Погода дорогою ставала то гірше то краще. Ця пара їхала аж до Києва) Нажаль, нам сьогодні не туди, але вони і так нас підвезли біля 200 км).

Гугл мепс, нарешті, згодились)

Ми висіли на окружній Львова, де поворот траси на Тернопіль. Почався дощ, тому ми трохи пересиділи під дашком біля заправки.

Далі нам тимчасово в різні боки. Ми вийшли на трасу - застопили TIR Оресту до Золочева, а я прогулялась пішки у центр Винників, де сіла на звичайну маршрутку. Це видалась цікава мандрівка, яка подарувала багато нового і ще принаймні кілька теплих днів осені на сонячному Закарпатті).

Фото з телефону мої і Ореста :).
Чекайте нових історій незабаром)