середа, 12 листопада 2014 р.

Соло на Пікуй (4-5 жовтня 2014)

Давно планувала податися у солопоходик. Перше довго про це думала. Уявляла собі як буду почуватись. Всі байки від знайомих, хто вже встиг спробувати, зводились приблизно до наступного: ну, пішов я. І шо? Нема ні з ким поговорити, ні кого послати. Скучно.
Або - бляяя.. Ото було стрьомно. Я літом в пятій вечора розкладала палатку шоб до темна заснути бо там шарудить шось і взагалі. Та ну його нах. Це для психопатів. Або: тільки в соло і ходжу. Не соло - для слабаків.
Я ж мала чітку ціль для такої мандрівки - таке собі самозаглиблення, зближення з природою без відволікання на компанію і абсолютно вільний графік - де хочу там на краєвид залипаю, треба зібрати якісь трави - стою збираю, хочу йти без привалів іду. Так-так. Багато хто скаже шо "візьми мене з собою, я буду мовчати і робити все як ти", але це зовсім не те. Ти не можеш позбавитись від відповідальності, навіть якщо людина підписалась на рабство. А ще хотілось тиші. Тиші в розумі і на стежці... Я помітила що іноді мене напрягає навіть коли хтось йде за мною. Загалом, я особа не надто соціальна і часто спілкування мене виснажує. Тоді я можу цілий день просидіти вдома наодинці і відпочивати від соціуму, але в чотирьох стінах зовсім не те що на природі. То ж я вкінець доведена марафоном вступних іспитів в аспірантуру, роботи і доскіпуванням родичів до повної соціальної нудоти, з бажанням шоб усі нарешті мене, курва, лишили в покої, зі спокійним щасливим серцем спакувала наплічник і, як то кажуть, вйо.
Якщо подумати логічно, то 1) час для першого солопоходу не ідеальний 2) прогноз погоди галімий 3) вже холодна осінь і треба нести більше речей+ намет 4) для підстраховки що мені буде дуже страшно можна було б вибрати маршрут коротший і щоб поїзд прибував в адекватнішу годину.
Але... цими роздумами хай займаються ті, які планують соло "для галочки" чи для понтів чи для чого там ше. Мені ж це взагалі була не перешкода. Хотілось подальше, де нема ні одної двоногої істоти з виду Homo sapiens (хоча епітет розумна точно для багатьох не підходить), шоб нарешті ні одного слова, ні одного лишнього звуку, який видає людина. Нехай погода буде галіма. Я була готова всі три дні гребти в дощ, туман чи мокрий сніг, аби мене лишили в покої і чути було лише цей дощ, туман чи мокрий сніг.

То ж, наплечник готовий, білет купила. Чекаю поїзд і прислухаюсь до себе. З дитинства пам'ятаю як відчувала певне хвилювання перед кожною мандрівкою. Дивлячись востаннє на краєвиди свого району перед тим як на тиждень поїхати в інший район міста пожити у бабусі відчувала якусь тугу, уявляла що раптом більше сюди не повернусь. Потім коли почала ходити в гори - завжди була в ролі організатора походів і нервозність перед тим, як нарешті почнеш йти теж не покидала мене - чи ніхто нічого не забув, чи встигнемо з пересадками, чи ніде не затупимо.
Я стояла на пероні, поїзд запізнювався, навколо було багато людей, які всі гуртувались, обговорювали спільних своїх знайомих, гостини, весіллє, родичів. Багато хто їхав додому після робочого тижня у Львові... А в мене в голові були гори, я пригадувала маршрут, трошки роздумувала про те ЩО робитиму на випадок дощу. А в душі був повний штиль, спокій, якого я мабуть ніколи не відчувала перед мандрівкою, бо вже не було потреби думати про когось ще, перейматись тим чи він щось не забув, думати про те, що робити у різних екстренних випадках, бо ж організовуючи щось ти несеш відповідальність, і відповідальність мало не за все включно з погодою і кількістю болота на стежці. Я їхала додому, туди де мене приймуть, де тихо і спокійно.


Не прикол діждати поїзда чи купити квиток. Прикол пережити зомбі-апокаліпсис погрузки (це ж, до речі, п’ятниця). Ще перед прибуттям народ починає групуватись на такі-собі групи захоплення. Вибирають 1-2 найбільш пробивних і висувають їх в перший ряд, решта ж стають трохи позаду. Коли поїзд прибуває завдання цих «делегатів» за будь-яку ціну, як можна швидше пробитись у вагон і захопити територію, себто сидіння.  Для більшої успішності операції «делегати» штурмують вагон «на лєгкє», а їх безконечні клітчаті торби і кравчучки волочать інші учасники команди.  Я ж самотня мандрівниця з великим наплічником. Мені нема з ким кооперуватись, але я знаю – мені їхати далеко, з кінця в кінець і якщо я не захоплю собі маленького місця в душному вагоні, то мені доведеться принаймні половину дороги їхати в тамбурі зі злосними курильщиками дешевих цигарок без фільтру. Але думки це одне а інстинки виживання – інше. Як тільки поїзд, що запізнювався на 20 хв з’явився на горизонті – піднявся шум і люди почали нагадувати коней, які беруть участь в перегонах – затупцяли на місці, зашуміли, дихання пришвидшилось, адреналін потрапив у кров, зіниці розширились, м’язи прийшли в тонус. І ось двері відкриваються, поїзд спускає пар і з нього вивалюються, як нутрощі здоровенного змія пожовані спітнілі люди з торбами і спертим повітрям і тут же починають прориватись перші «делегати», серед яких і старенькі згорблені бабулі в хустках, зав’язаних під бородою. Ці бабусі часто так люблять спекулювати тим що вони старі і немічні, багато бубніти про твоє виховання, тата-маму, і про то як тепера галімо жити, коли ти не уступиш їм місце, розсусолювати як важко вони працюють, щоб виростити хрін (да-да, біля нього стільки роботи!) і тому не продадуть тобі його дешевше.. Так от, ці бабусі на заскакуванні в поїзд проявляють таку силу і спритність, що ні одне дітьо асфальту молодого анорексичного покоління з ними не зрівняється. Складається враження, що вони готові затовкти тебе своїм ціпком і скинути під колеса, аби лиш здихатися тебе, як конкурента. Але я теж собі в борщ наплювати не дам, тож я заскакую в поїзд в першій десятці, паралельно отримуючи кілька стусанів ліктями в ребра від здорових мужиків, які в основному працюють у Львові на будові. Я взагалі не буду творити вам ілюзій стосовно джентльменства і порядності, якими такі люди часом спекулюють, вважаючи себе чимось кращими за інших. Мішн комплітед – я в вагоні, рюкзак цілий, зомбі-апокаліпсис продовжується, але мене він вже не обходить. Навпроти мене сидить добра з вигляду жіночка старшого віку з маленькою внучкою. Жіночка досить огрядна, то ж я думаю собі про те, як їй вдалося заскочити у вагон ще й з малою швидше ніж мені, але ми дивимось одна на одну і на зомбі-апокаліпсис і киваємо одна-одній головою передаючи такими чином фразу «Боже-Боже шо то з людьми ся робе». На тому мовчим. 
Поїзд Львів – Сянки – це шумний дизель, який не поспішає по своєму маршруту, він часто запізнюється як з прибуттям так і з відправленням, і не надто докладно дотримується часу стояння на зупинках. В цьому плані він часто більше нагадує маршрутку, яка зупиняється на зупинці і якщо ніхто не грузиться і не вигружається то одразу зачиняє двері і їде далі. Типові-вагони з дерев’яними лавами, охрещені в народі словом «ковбойки», шпари у вікнах, тітоньки з торбами «пиво-печиво-водичка-сємушки-пірожки» з жилавими худими руками і ногами, проте масивним тілом, часто згорбленим чи покрученим після років курсування переповненими вагонами. Одна з таких тітоньок завалюється в наш вагон з купою клітчатих торб, кидає діловито дві з них під лавку на якій я сиджу, перекладає і поправляє речі в двох інших, дістає «примірники», того що вона має і хвацько розміщає дві півлітрові пляшки і пачку вафель в одній руці. У всьому її вигляді зрозуміло – це її поїзд, її територія, вона знає тут все і вона знає для чого вона тут. За п’ять хвилин вагони повністю забиті і поїзд спішно рушає. Ту-туууу…. Слухаю плеєр в навушниках. Хлопчина через прохід і трохи далі дивиться на мене великими телячими очима, вдаю що не помічаю його, занурююсь в навушники, і думаю «лиш би не домахувався штибу «давай познайомимся, куда їдеш»». Проходять контролери, а далі народ в поїзді починає бухати, обговорювати друзів-знайомих-родину, періодично виходить курити в тамбур, не надто дбаючи про щільно зачинені двері. В моєму вагоні туалет, бо це останній вагон, тому періодично через вагон ходять туди-сюди люди з інших вагонів, зустрічають знайомих, роблять затори, здороваються за руку, перекидаються парою слів. Складається враження, що в цьому поїзді принаймні половина людей так чи інак між собою знайомі, а ти тут просто гість. І мені подобається тримати позицію такої особи інкогніто, я не хочу щоб хтось знав хто я і куди їду, бажано щоб ніхто до мене не говорив.


А поїзд їде довго, навіть дуже. Близько п’яти годин а біля опівночі він нарешті прибуває у Сянки. З запізненням. Чим далі від Львова тим стає темніше за вікном і людей у вагонах стає все менше, нарешті залишаюсь я, тітонька, яка розпродала більшість товару зі своїх торб і хлопець з телячими очима. Мене таки розпитуються куди то я сама так їду, чи до батьків додому, чи чекає мене хтось там і чи є ще якісь знайомі-друзі у поїзді. Такі конкретні запитання мене троха насторожують і нервують. Це те, що, як мені видається саме стрьомне в соло поході – доводиться розмовляти коли не хочеш і пояснювати те, що людям важко зрозуміти. Потім виходить тітонька на своїй станції бажаючи мені по-щирості удачі, а до мене підсідає хлопець, який вже чотири години витріщається на мене. З зачатками лисини на маківці, біля тридцяти, типовий гастарбайтер у Львові, проте досить вихований і сам із Сянок. Розказує не надто нав’язливо про своє життя і розпитується про мене. Перед походом, я все думала як діятиму в таких ситуаціях – говоритиму по щирості, усвідомлюючи, що певним чином видаю інформацію про себе, чого мені не хотілося б, але щирість це завжди добре, чи вигадати собі якийсь образ в більшій чи меншій мірі подібний на реальний, але щоб мене за ним не можливо було розшукати (знову ж таки, в такому випадку люди можуть відчути фальш, а ніколи не знаєш як далі складеться доля). Думала я думала і нічого не придумала. А оскільки я добре знаю що одна брехня тягне за собою ще і ще і врешті приводить в повний світ ілюзій то відповідаю неохоче і максимально коротко але правдиво. Нарешті кінцева, я виходжу в ніч, він в останнє намагається запросити мене на каву, і сам ніби не поганий, але мені не до того, в мене свій шлях, я не хочу кави, мені треба йти.
І я йду, але не довго, бо за метрів 200 мене зупиняють прикордонники. Вірніше, до мене підходить хлопець в цивільному і каже що він прикордонник і щоб я показала свої документи. Голос приємний, з вигляду не рагуль, але це ще не підстава, тому прошу щоб він спершу показав посвідчення. Насправді, це такий троха блеф, бо а) я не маю уявлення як виглядає справжнє посвідчення прикордонника і як його відрізнити від фальшивки, б) на пероні так темно, що я все одно нічого не зможу прочитати в світлі одинокого ліхтаря, але мета в мене інша – я дивлюсь на його реакцію – здивується він чи ні, на скільки добровільно погодиться, яким чином дістане і покаже посвідчення. Єдине що я знаю точно – по закону я маю право вимагати показати посвідчення. Ще прошу притримати, не закривати, роблю вигляд що читаю – червона корочка, там все як завжди – фото, щось вписано від руки, щось – друкована форма. Ніби пише ПРИКОРДОННА СЛУЖБА УКРАЇНИ, є емблема. Мабуть, справжнє. Хлопчина на моє прохання зреагував спокійно, дістав тут же, порозглядати з своїх рук дав. Вія-Станіславський каже «вірю». Паралельно він розпитується мене хто я, чого і куда. Паспорт в мене відверто хз де і я знімаю наплічник і паралельно розповідаючи починаю викладати частину речей в пошуку документів. Він розуміє раптом, що дівчата, навіть якщо вони восени вночі на вокзалі поруч з кордоном, якщо вони йдуть самі в гори з наплічником і приїжджають коли на дворі не дуже хороша погода – все ж залишаються дівчатами і в рюкзаку їхньому знайти щось так само складно як в дамській сумочці. Видно це його розчулює, тому він каже «Ладно. Звідки кажете – зі Львова? На Пікуй? Дорогу знаєте? Ну, то йдіть вже» І я йду.
З вокзалу в Сянках на Ужоцький перевал є дві дороги – довша через село і коротша вздовж колій. Йти через село я не хочу, ще й туди довше, тому я йду вздовж колій. Спершу є щось подібне на стежку.  Перед тим йшли дощі, вона в болоті. Туман, світло лише від ліхтарів над коліями, а тут збоку  не видно нічого. Але в мене є ліхтарик, правда в тумані він нагадує прожектор. Потім стежка збігається з потічком. Місцевість стає ще більш заболочена, безладно ростуть кущі, перемішане болото, мокра трава намочила мені взуття і штани, але саме головне – куди йти – не зрозуміло. Попереду болото. Може вдень, я б і побачила варіант, а зараз я просто пробираюсь на колію, минаю труп якоїсь хижої пташки і виходжу на саму колію. Озираюсь – Сянок не видно. Ходити по коліях не можна, але якщо ніхто не бачить, то ок) Я ж почую в цій дзвінкій тиші, якщо щось буде їхати. Вимикаю свою лампу і йду в світлі ліхтарів, що освітлюють колію. Кричать якісь дві сови в лісі зовсім поруч, а все таке наче сюрреалізм. Вкотре в житті подумки благословляю той день, коли поступила на біологічний і за стабільну психіку в природних умовах, яку виховав тато. Уявляю як би перешугався хтось, хто не знав би, як кричить сова в даній ситуації. Уявіть собі північ, туман, легкий дощик, прохолодно, ти один/одна, колія. 


Ну, як?
Шарудю насипом на колії і йду максимально швидко, бо треба встигнути виспатись. Думала перше дійти до Ужоцького перевалу, але в тому місці, де закінчується шлях по колії треба зайти в ліс де нічогісінько не видно, плюс потім йти ще кавалок по трасі. Я вирішую шо ну його нафіг. Мені в спину світить прожектором поїзд Львів – Сянки, який їде сусідньою колією. Він нагадує велетенське космічне чудовисько в цьому антуражі. Доїжджає до якогось тупічка і стоїть там якийсь час, наче причаївся, потім їде назад. Сюрреалізм. Я ставлю намет на більш-менш рівному місці на пасовищі між колією і лісом, все навколо мокре від туману. Поки розкладаю його – сова кричить особливо голосно, противно і близько. Я крикнула до неї щось штибу «Та цить ти уже» і вона дійсно замовкла. Заповзаю в свій «домік» і дуже скоро засинаю.
Рано. Думала встати і вийти рано. Висунула ніс з намету – дрібний дощик, туманець і майже нічого не видко – закрила намет як було і вирішила годинку ще поспати. Знову ж таки – красота – ні перед ким не треба відчитуватись. Знову прокинулась біля восьмої. Погода не особливо змінилась, але стало світліше і дощ перестав. Вода в мене з собою, якраз щоб не шукати її джерело – два літра негазованої "Карпатської джерельної". Вже нема чого вилежуватись, починаю готувати сніданок, складати речі. Тут ось тобі і на – газ в балоні замерз, шоб його качка копнула! Навіть тих якихось 200 мл води не хочуть закипіти, бо полум’я як свічечка. Відігріваю балон руками і так грію воду, коли вона досягає десь 80’С вирішую що мені того доста, бо заколупало вже сидіти в позі «Зю». Закидаю туди вівсянку і за хвилин п’ять починаю її їсти. Роздумую про переваги соло походу знову – будь я з кимось – ми б може не змогли нагріти на такому полум’ї воду на двох взагалі, сиру вівсянку я їм без жодного дискомфорту, а моєму гіпотетичному товаришу це могло б бути складно чи неприємно, не треба робити винувате обличчя типу «ой як негарно получилось», нема жодного упередження, що я залишусь без чаю (коли ходжу з кимось, то чай входить в обов’язкову програму після кожного прийому їжі). Чую, як хтось приганяє корову на пасовище. Обговорюють типу: о дивися – намета поставили і сплять собі. Якийсь інший голос – ну а чого. Нормальний спальник і я би спав. Поки вони товчуться по пасовищу я сиджу майже беззвучно. Не хочеться ні з ким спілкуватись, хай думають, що я сплю. Беззвучно навертаю вівсянку. Доїсти свою порцію я так і не змогла. Подумала що мінус соло походу – нема кому згодувати, а викидати шкода. Іншим разом візьму менше продуктів (плюс соло походу J).


Нарешті, дуже оперативно пакую намета – він мокрий наніц від конденсату і туману, тому стає може на кілограм важчий. Запаковую його в кульок і вйо. Ну, нарешті – свобода. На Ужоцькому перевалі мене зустрічає афігєнська погода, кілька людей на заставі, які не дуже дістають балачками і ні одного намета. Кажуть шо одна група пішла вчора і всьо. Радості моїй нема меж.
Ужоцький перевал
Летять у вирій журавлі. І все навколо переповнене такою щемкою красою

Дзвоню мамі сказати, що в мене все не просто ОК, а ЗАШИБІСЬ, бо знаю що вона хвилюється і нарешті маршрут – стежка, ліс і я. Все навколо огорнене містичною красою, дихається легко і пара з рота розчиняється в навколишньому тумані – видиху лісу, який ще солодко дрімає. Мокрі від туману дерева і кущі льопають по штанах від чого вони скоро стають мокрі, як і черевики, але це не сильно мене хвилює. Насолоджуюсь тишею.




Славнозвісні лишайники Ужанського нацпарку.
Дивуюсь на скільки добре пам’ятаю дорогу, хоч єдиний раз коли я тут йшла, це було минулого літа в рамках ЗТШ, про що можна почитати ось тут. Навіть, калюжі на тих самих місцях. Все знову затягнуло хмарами. Виходжу нарешті на першу відкриту галявинку – внизу бачу Ужок. Неймовірні залізничні тунелі і мости Ужка будять уяву. Неодмінно хочу повернутись сюди з нормальною фототехнікою, простирчати в Ужку і околицях може з тиждень і зробити міліон і одну світлину, а поки – ось вам шкіц краси, яку я тут бачу.

Внизу в променях сонця Ужок
Доречі, фотоапарату в мене зараз немає, в походик взяла телефон, тому за якість фото наперед вибачайте)
Знову ліс і царинка і ліс. Безконечна ідельна комбінація. Скільки б я не була в Карпатах – вони мені не набридають. Тут я почуваю себе найкраще і їхати на рівнину зовсім не хочеться. Може набриднути ходити, або сидіти на одному місці, набриднути дощ чи палюче сонце, але в цілому Карпати не набридають ніколи. Сподіваюсь колись придбати собі будиночок на горі і жити там завжди, або постійно приїздити. А тим часом погода знову повертає на хороше. Хмари розходяться і попри всі прогнози виходить сонце, щоб уже не зникати до кінця дня.

Десь там с.Карпатське
Виповзаю на невеликий хребтик крутою стежкою. Наверху її з обох боків щільно обіймають невеликі смереки і висока трава. Штани мої разом з взуттям безнадійно перетворюються на шось мокре і брудне, але це не засмучує мене. Це просто якась дрібниця (а будь я з кимось ще, то, можливо, вже почала б слухати ниття). На душі легко і світло, думаю про гори, дихаю горами, живу горами. Життя прекрасне.

Стежечка
Ото я звідти спустилась

Після половини ходового дня
Нарешті полонинка, з якої відкривається вид на Верховинський вододільний хребет, в кінці якого мене і чекає Пікуй. Влаштовую собі привал-обід і насолоджуюсь краєвидами. Літом тут пасуть худобу, працюють на полонинах люди, косять і згрібають траву. Зараз же тут НІ-КО-ГО. Я одна на скількись квадратних кілометрів. Природа говорить шелестом кожного листочка і ніхто не заглушає її слів. Тішать око золоті буки, сліпучо блакитне небо, білі хмарки, зелені смереки і пожухла трава. Не знаю я кращого поєднання кольорів, ніж ті, які я бачу в природі.


Знаходжу дивний гриб


Ще скількись іду, далі дорога забирає дуже круто вгору. Шум дерев і сліпуча краса розчулюють. Нарешті, перша полонина вододільного хребта переді мною. А звідти – неймовірний краєвид на Польські Бєщади. Потім ще трошки лісу і я на хребті. І хребет гостинно  стрічає мене неграбаними кущами ґоґодзів. Я кидаю наплічник, падаю на коліна, благоговійніше, ніж багато хто у церкві, і їм їх. А ягоди вже троха підмерзлі, неймовірно солодкі і мені здається нема нічого смачнішого. Навколо гори, я, ягоди, вітер, хмари – це рай (і ніхто не відволікає, не заважає їсти, не складає конкуренцію на смакоту J). Мій наплічник теж відпочиває – сохне на сонечку.

Польські Бєщади

Пасмо Пікуя

Я щойно звідти

Мої-мої

Лєпший мовчазливий друг
Десь за хвилин сорок я нарешті відчуваю змогу відірватись від поїдання ягід і збирання самих кущів для чаю, який буду пити довгими зимовими вечорами і йду далі. Золото буків і яскраве небо пришвидшують моє серцебиття.


Верховинський вододільний хребет, як на долоні. І сьогодні тут лише я.


Ідеальне поєднання кольорів
 Квитки додому в мене на руках і єдине чим я переймаюсь – це не пропустити поїзд з Воловця на 5 годину вечора на наступний день. Саме тому, прикинувши загальний кілометраж по карті, час від часу поглядаючи на пройдений кілометраж на GPS я йду досить зібрано. Якось повз мене навіть проїжджає група на квадроциклах. Як же огидно чути їх у цій святій тиші, але тиша скоро поглинає їх згуки і знову як бальзам тече по моїм венам. Нарешті, сили мене покидають після численних вгору-вниз і я вже думаю де б то стати вигідненько наметом. По плану, який я сама собі придумала – мені ще дві гори і круто вниз. Але мені здається праворуч блиснула вода. Весь день я йшла на залишках все тієї ж Карпатської джерельної, без обіднього чаю, свято економлячи останні пів літра на випадок, якщо в місці ночівлі води теж не буде. Роблю останнє зусилля… Вода! Багато. І вона така чиста і смачна! Щастя!


Баста! Отакий воркаут за день. Мінус 1,5 км за вчора
Я нарешті скидаю мокрі брудні черевики і шкарпетки, натягую сухі капчурі, в яких і бігаю по траві. Витягаю намета і розкидаю його на траві щоб трохи просушити. Нарешті, можна витрусити з наплічника геть усе і докопатись до меду і лимонів, якими я насолоджуюсь на фоні гір. Сонце стрімко хилиться на захід і стає холодно, підіймається вітер, тому сушінню намета приходить кінець і я ховаюсь у свою зелену мушельку Terra Incognita. Готую Мівінку на вечерю (балона стає тільки закип’ятити води), любуюсь краєвидом, вже знаючи за хмарами і кольорами, що на завтра нема чого сподіватись хорошої погоди. Але то буде завтра. А зараз – краса…




Студiя Paramount нервово курить і заздрить 




Набираю води в пляшку з Карпатської джерельної – щоб вранці можна було готувати сніданок не виходячи з намета. Звітуюсь мамі телефоном, заповзаю у теплий спальник, завбачливо закидаючи туди газовий балон і пляшку з водою і заваркою білого чаю. Все. Можна спати. Мене заколисує вітер і шум трав, на фоні булькотить потічок. В тілі приємна втома і я дуже скоро вже сплю. І сняться мені такі неймовірно затишні сни.

Ранок :)
«Утро доброє, бля» - перша думка мого ранку, коли я визираю з намета – все затягнуто непроглядним гидотним туманцем-мрякою. Провидницькі таланти мене не підвели. Воно з одного боку кльово знати майбутнє – воно тоді не таке шокуюче, з іншого боку – неприємності приходять до твого розуму швидше, ніж станються насправді.
Тішусь хітрому плану з балоном і чайком в спальнику. Завжди беру білий чай, якщо маю, в походи, бо по-перше він, як на мене дуже смачний. Мало не найсмачніший з усіх. Друге – він чудово втамовує спрагу. І третє, не менш приємне – він заварюється навіть в холодній воді (якраз на випадок коли нема як загріти). Балона вистачає щоб нормально закип’ятити воду, а далі він знову замерзає. Їм, п’ю чайок, пакуюсь. Перевага соло і двомісного намету – місця всередині купа, а конкурентів нема. Я майже всі речі спакувала вже в наметі, і в несприятливому навколишньому середовищі не так і довго довелось возитись. А далі знову сюрреалізм – туман і туман. Ти ніби рухаєшся на місці. Іноді починає здаватись, що це просто ілюзія, бо дорога всюди однакова і жодних орієнтирів. Тут я подумки благословляю день коли придбала GPS. Нарешті доходжу до угруповання скель. Я пам’ятаю що за хорошої погоди я йшла через скелі, але от зараз все мокре і техніка безпеки, кагбе, не рекомендує. І є якась дорога вниз. Скидаю по ній метрів 200 і шарю, що це дурня – вона йде все вниз і вниз і я по ній, або зійду в село взагалі, або буду траверсувати половину хребта по низу, що дуже довго – вертаюсь назад.

Мені туди
 Ну, скелі то скелі. А шо? Там в принципі є протоптана стежка, але вона періодично повністю вкрита камінням, часом треба проявити чудеса розтяжки і чіпкість пальців, але загалом вона цілком під силу середньостатистичній людині. От тільки через туман – толком нічого не видно.

Туманець


Епічєскій бонсай

Ідеально розкидане каміння
Отаке.
Далі я продовжую насолоджуватись сюрреалізмом. Тішусь, що тепер хоч якось помітно зміну – отже я рухаюсь. Скелі одні і скелі інакші. Потім починає падати дощ. Спершу такий ніби мжичка посилилась, а потім він стає все рішучіший. Я натягаю куртку і дощовик на наплічник. Іду. Холодний вітер і холодний дощ шмагають мене по обличчю. Дощ падає прямо в очі і кліпати нема сенсу – дозволяю дощу омивати око замість сліз. Мінус – дуже скоро права сторона обличчя заніміває і я майже не можу нею порухати, думаю про те, що зараз головне не простудити лицевий нерв чи ще щось в тому роді. Натягаю баф і два капішони сильніше з вітряного боку. На душі спокійно і тихо. Навколо – лиш скелі. Свист вітру. Я йду і прислухаюсь до власного дихання, до ваги наплічника, до ритму кроків. Я знаю напрямок і я тут. Взагалі я помітила, що багато проблем можна уникнути, розчинити, навчившись приймати і покинувши прив’язаність. Якщо не зациклюватись на тому скільки вже пройшов і на тому, йой божечко, скільки ще треба пройти. Якщо не зациклюватись на концепції, якою МАЄ бути погода. Мати напрямок, а не чіткий план чи стандарт - то жити і дихати стає легше і з'являється простір для щастя та задоволеності. І ось падає дощ і я приймаю його. Я рада тому як він полоще мою куртку, він вчить мене смиренності. Це наче чергове випробування. Гори так ніби грають зі мною, як батьки з малою дитиною. Жартуючи лякають, або випробовують, ставлять завдання і дивляться, як ти будеш з ним давати раду. Дощ закінчується. Знову туман, в основному непроглядний. Вже на підході до Пікуя спостерігаю різке покращеня видимості:


Вершина в хмарі.
Мені радісно. Зустрічаю, дорогою лиш збирачів ягід і одну групу туристів - два чуваки і дівчина біля намету, штативи, фототехніка - знімають краєвиди. Скоро відходжу від них. На хребті чути відправу в церкві з села внизу. Мабуть, там динаміки на вулиці. Чути дуже чітко, кожне слово: "Знову і знову будьмо уважні. З Святого Євангелія читання..." Неділя.
Вкотре все огортає туман, але я знаю, що я вже поруч. І ось вершина. Спершу впізнаю дорогу, потім чую голоси, потім бачу вершину. Я тут. Присутність людей, звісно псує ідилію, але я ще не знаю на скільки.
Краєвид, звісно, зашибісь


А на вершині окрім мене - хлопець з капризною дівчиною, які тим не менш п'ють чай і особо не напрягають. І троє мудаків, вибачте на слові, але більш точно їх назвати не вийде. Це такий тип людей, який мене бісить найбільше. Товстолобики такі гоповатого вигляду, цінності в яких зводяться до "Єсть пять копачєк" і "Йдем на півас з тьолачьками, васа, сишиш". Такі кадри навіть можуть розмовляти біль-менш адекватно, але моральність їх від того не зростає. Так от такі три штріха вилізли на гору, вдусили пляшку вина і зашліфували її пивом на трьох і я прийшла коли вже їх добряче розвезло. Відповідно, вони почали до мене домахуватись з розмовами, які я аж ніяк не хотіла слухати. Спочатку я намагалась виховано відповідати і дати зрозуміти, що я не маю ні найменшого бажання з ними спілкуватись і що найкраще, що вони можуть зробити - це заткнутись. Виявилось, доречі, що вони Лєвандовскі гопніки, а не просто гопніки. А хто живе у Львові, або принаймні часто там буває, то має бути в курсі, що це за особо злосний підвид. Я закинулась своїми лимонами з медом, сьорбнула холодного чаю, пофоткала на тіліфончік, що було ризиковано в присутності таких штріхів і почала рухатись вниз.
Настрій був зіпсований, але я ще знайшла в собі сили помилуватись красою. Хоча б раз


 А далі ці мудаки всю дорогу від мене не відставали і компостували мені мозги. Я намагалась їх ігнорити і не відповідати їм, але це їх лиш ще більше провокувало. Нарешті я остаточно усвідомила, що натяків вони не розуміють і вирішила, що саме прийшов час звернутись до них їхньою ж мовою, що проявилось у цій реальності, як складні нецензурні конструкції. Взагалі, злити мене небезпечно. Зла я не довго, але сильно. Потім я з усієї щирості душі побажала їм якомога швидшого дозрівання карми і випадку, який би їх протверезив і змусив подумати про свою поведінку, а ще щоб я їх більше ніколи не бачила. Потім стежка стала максимально крута і слизька, я вирвалась вперед і більше їх не зустріла (на щастя). Карма вона така...
Далі Біласовиця, автостоп до Воловця. То ще дуже рано. Доречі, ввечір я подивилась на квиток і виявила, що я взяла його на інший поїзд, який відправляється близько восьмої. Касирка каже що якщо я здам квиток - мені повернуть 5 грн (з 50-ти!). І все-одно нема місць на поїзд, який буде раніше. Сиджу, думаю.
Нарешті вирішую, що я таки поїду тим поїздом о п'ятій - Мукачево-Львів. Іду в сувенірний магазин біля станції. А там такі кльові тарілки... Купую собі одну...


Карпатський реп)
 Добігаю на станцію. От от буде поїзд. То паде дрібний дощ, то сонце і небо прикрашають дві веселки. Визнаю це за добрий знак.




Приїжджає поїзд. Я прошусь у дяді проводнічка в тамбур. І він мене пускає. І я їду. Щаслива з такої пригоди. Життя прекрасне, попри всіх мудаків, як не крути.

"Не притулятись" - звучить якось сумно

Їду через тунелі. Обожнюю їх!

Доречі, навіть відео зняла, коли поїзд проїжджає через тунель Скотарське-Бескид. Найдовший в Україні. Дивитись можна тут.

Conclusions

Current music: Apocalyptica - Сonclusion

  1. Ходити в солопоходи можна і навіть потрібно для відновлення душевного спокою, АЛЕ лише якщо у вас стабільна психіка і є внутрішнє прагнення до усамітнення. Адекватно розраховуйте сили і не намагайтесь одразу ж побити власні рекорди, поставлені у мандрівках з компанією.
  2. В солопоході їсться мало. Якщо ви знаєте скільки каші ви берете з собою, щоб один раз приготувати на двох осіб, то не сподівайтесь, що половина цієї порції буде для вас якраз. Мабуть весь секрет в тому, що за балачкою, як і перед теликом з'їсти можна більше.
  3. Оберіть маршрут з легким добиранням, принаймні для початку. Чим менше ви зустрічатимете людей, які будуть нагружати вам свої власні страхи стосовно подорожей і гір взагалі так і стосовно "як то так самому в горах" тим менше буде у вас неврозів на цю тему
  4. Маршрут теж краще обрати такий, де ви вже раніше бували. Це на випадок, якщо на вас таки нападе паніка і/або зіпсується погода і/або видимість і/або трапиться щось непередбачуване і потрібно буде швидко вибратись додому.Не забудьте мапу, компас, навігатор, якщо він у вас є.
  5. Перш ніж вирушати поконтемплюйте (пороздумуйте) на тему нещасних випадків взагалі. Усвідомте, що відповідальність за власне життя несете ви самі, подумайте про тих, хто вас любить і про те як вони почуватимуться, якщо з вами щось трапиться. Уявіть всі можливі екстремальні ситуації і прикиньте план дій, які ви будете здійснювати перебуваючи у соломандрівці. Наприклад, якщо ви послизнетесь і заб'єте ногу, або навіть отримаєте тріщину чи перелом. На ногу в таких випадках стати майже не можливо. Ваші дії? Або вас вкусила гадюка. Що робитимете? Легковажними часто є якраз туристи, які ходять групами, а не солери. В групі всі покладаються на керівника, що він усе спланує, усе візьме, що керівник знає що робити в надзвичайних ситуаціях і як надати першу медичну допомогу. І так то воно має бути, але це не означає, що а) все це не повинні знати інші учасники походу б) варто так безоглядно довіряти одній людині. Як мінімум можете поговорити з керівником походу на цю тему і вияснити на скільки він обізнаний.Крім того керівник не супермен. Що робитимете, якщо нещасний випадок станеться з керівником і він втратить свідомість чи ще з якихось причин не зможе дати вам вказівки стосовно того як йому можна допомогти.
  6. Забезпечте себе медикаментами на різні випадки, а також пластиром, еластичними бинтами і бандажами.
  7. Одяг також підберіть максимально ретельно. Тут ніхто вам светр не позичить і сухе взуття також не дасть.
  8. Їжу беріть таку що максимально швидко готується, а також сухпайок на випадок, якщо приготувати хоч щось з тих чи інших причин не вдасться. Не забудьте смаколики для гарного настрою.
  9. Не забудьте про засоби зв'язку і номери телефонів рятувальників.
  10. Солопоходи - це добре, але і мандрівки в хорошій компанії теж не зле. Ніхто не каже, що потрібно вибрати одну єдиноправильну стратегію. Цінуйте різноманіття.

Take care!


P.S.
У мене тепер є GPS, хоч я ще досі не мала часу толком розібратись як обробляти треки на компі. Тим не менш для вас уже трошка більше інфи.
Мапа:

Профіль висот:

І трек в форматі gpx.:



9 коментарів:

  1. Файно написано, так наче сам в соло ходив.

    ВідповістиВидалити
  2. І вдалося. Особливо - зі звуками :)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Хлопчина-орнітолог допоміг визначити що то за птася)

      Видалити
  3. Гарна осінь і цікаво написано, та й взагалі молодець, що сходила соло! я по доброму заздрю - мені на самоті доводилося робити лиш одноденні прогулянки Боржавою)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Та нема чого заздрити) Завжди можна спакувати наплечник і вирушити в мандри ;)

      Видалити
    2. та знаю) якось поборю страх до самотньої ночівлі, надихнуся звітом про соло і таки піду:)
      (розум то розуміє що боятися, а що ні, але ж емоції беруть гору)

      Видалити
    3. Або знайди справді кльову компанію ;)

      Видалити
    4. на компанію не завжди настрій є, зазвичай беру когось одного з собою, але ж так хочеться і соло:)

      Видалити