Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)

The words I hear, the signs I saw

Siberian Sun "The tears"

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.

Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.

ВЗДОВЖКОРДОННА ЕКСПЕДИЦІЯ. Частина 2: Чивчини - Чорногора (04 липня - 07 липня 2015)

В попередній серії...
То ж ми вирушили з с. Пробійнівка, пройшли хребтами Озірний, Пнєв'є, спустились в долину Чорного Черемоша в ур. Чемірне, пройшли Черемошем вгору по течії до Кляузи Бальтагуль, і вище - до пол. Бальтагул. Вийшли на г. Гнатасю, пройшли Україно-Румунським кордоном до відгалуження невеликого хребта - Добрина, де наша команда зменшилась вдвоє - Антон і Павло рушили цим хребтом вниз - в с. Буркут. А я та Орест продовжили наш транскордонний марафон. Докладніше про це, та деякі інші цікаві деталі в першій частині цього звіту за посиланням.

Ліричний відступ...
Пам'ятаю як вперше потрапила на Мармароси... Це була пізня осінь. Гори були безлюдні та загадкові. Безконечний потік туману, в прорізах якого час від часу відкривались краєвиди на зовсім інші, такі незвичні гори - з гострими верхами, скелясті і стрімкі. А ще кордон - усвідомлення того, на скільки це умовне поняття, яке насправді, як і будь-яке обмеження живе в нашій голові. Там немає високого кам'яного муру і цілодобової охорони. Це просто стовпці, переважно лише синьо-жовті серед заростів жерепу і ялівцю, або в лісі. Ту експедицію довелося звертати завчасно через погіршення погоди, але вона заронила в моє серце зерно цікавості - які ж вони... Мармароси на кордоні? І який він далі - кордон?

Взагалі так насправді виходити з дому небезпечно. А надто в гори. Бо коли стоїш на вершині однієї гори і бачиш вершини в усі боки навколо, то одразу ж виникає бажання обійти їх всі. З однієї перейти на іншу, а ще на ту і он-ту... В усіх можливих комбінаціях і напрямках...

Я повернулась на Мармароси влітку, майже через два роки, щоб пройти цей хребет від початку до кінця і, нарешті, роздивитись його у всій красі... Я повернулась з найбільшою компанією, яку коли-небудь водила. Це був виклик моїм організаторським здібностям. Але такі виклики мене ніколи не лякали, лише ще більше зацікавлювали... Тоді з погодою нам спочатку пощастило, але в кінці почав лити дощ і довелося скидатись з-під гори Стіг до цивілізації, хоч ми і планували продовжити похід по Чорногорі...

НР 2015 (23 грудня 2014 - 02 січня 2015), або перший справжній зимовий похід.

Нарешті змогла знайти час між багатьма справами і подорожами, щоб дістатись блогу, а то якось він запустів за останній рік... Сподіваюсь, ви не подумали що я сиджу вдома увесь цей час? А ще мені подобається довгими зимовими вечорами писати спогади про тепле літо... А жарким літнім днем цілком можна написати спогади про морозну зиму) Але ось уже знову випав перший сніг -і в горах і у Львові, скоро знову новий рік, а я вам ще про попередній не розказала) Тож..

Підходив до кінця теплий грудень 2014 року, коли почали витати в повітрі ідеї поїхати зустрічати Новий рік в Карпати. Насправді, нічого нового в цих думках немає, бо вже кілька років поспіль, як тільки по місту починають вивішувати гірлянди, ставити ялинки на площах і в торгових центрах та продавати різноманітну новорічну мішуру в мене в голові великим дошкульним цвяхом засідає думка про те, щоб поїхати кудись зустрічати Новий рік. І всі попередні роки ця думка просто залишалася думкою і за деякий час розсіювалась, бо було багато чи мало "але" для її реалізації. Я не надто тим переймалась, бо розуміла, що все так не буде і рано чи пізно настане сприятливий період і для цієї затії. 

Розтягнувши похідний сезон 2014 року максимально - від залишків снігів зими 2013-2014 у весняному поході на 8-ме березня, до останнього - зустрівши у горах перший, другий і третій сніг зими 2014-2015 вилазка у гори в кінці грудня вже не лякала. Зимові гори більше не здавалися іншою далекою невідомою країною, не здавались ворожими і неприступними.

Бетонна клаустрофобія

Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.

— Ричард Карлсон

В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома.  Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою...  Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися.  На згині коридору мене чекають двері,  на підлозі - розсохлий паркет,  за який так просто зачепитися,  а ще мінімум меблів,  які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді,  бо все пізнається в порівнянні.  Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово,  не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали,  штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців,  які до останнього не знали де саме будуть жити.  Потім їх наповнювали меблями - типовими,  масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення.  Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою,  але і позбавленою будь-якого душевного тепла.  Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер,  як виглядають,  що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок,  іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами,  їх сварками, ремонтами,  музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі,  в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)

Підведення підсумків 2014 року, та АНОНС на рік 2015

Багато хто дотримується хорошої традиції - в кінці року робити підсумковий пост, де коротко можна описати яким же був цей рік, що нового приніс і відкрив, з чим довелося, або вдалося попрощатися. Не знаю на скільки цікаво читати таке вам, особисто я люблю і чекаю таких дописів від друзів. Ще це хороший пост, посилання на який можна кидати знайомим у відповідь на запитання "як справи?" Але в першу чергу це хороша практика для того, хто цей пост пише. Можна підвести жирну червону лінію: ось, цей рік закінчився. Що я зробив з запланованого, скільки спонтанних речей виникло і вдалось реалізувати, які мої досягнення і які невдачі, що нового я навчився і дізнався, на скільки ефективно працював над собою, чи займався тим, що любиш чи протупив цілий рік свого життя? Ну, а ще я особисто вирішила зробити анонс на наступний рік. Так би мовити, оголосити перед всесвітом свої наміри і відрізати собі шлях до відступу, якщо я раптом запанікую :). Намітити такий собі план до виконання і полегшити написання підсумкового поста в наступному році)
То ж поїхали!