понеділок, 18 січня 2016 р.

ВЗДОВЖКОРДОННА ЕКСПЕДИЦІЯ. Частина 2: Чивчини - Чорногора (04 липня - 07 липня 2015)

В попередній серії...
То ж ми вирушили з с. Пробійнівка, пройшли хребтами Озірний, Пнєв'є, спустились в долину Чорного Черемоша в ур. Чемірне, пройшли Черемошем вгору по течії до Кляузи Бальтагуль, і вище - до пол. Бальтагул. Вийшли на г. Гнатасю, пройшли Україно-Румунським кордоном до відгалуження невеликого хребта - Добрина, де наша команда зменшилась вдвоє - Антон і Павло рушили цим хребтом вниз - в с. Буркут. А я та Орест продовжили наш транскордонний марафон. Докладніше про це, та деякі інші цікаві деталі в першій частині цього звіту за посиланням.

Ліричний відступ...
Пам'ятаю як вперше потрапила на Мармароси... Це була пізня осінь. Гори були безлюдні та загадкові. Безконечний потік туману, в прорізах якого час від часу відкривались краєвиди на зовсім інші, такі незвичні гори - з гострими верхами, скелясті і стрімкі. А ще кордон - усвідомлення того, на скільки це умовне поняття, яке насправді, як і будь-яке обмеження живе в нашій голові. Там немає високого кам'яного муру і цілодобової охорони. Це просто стовпці, переважно лише синьо-жовті серед заростів жерепу і ялівцю, або в лісі. Ту експедицію довелося звертати завчасно через погіршення погоди, але вона заронила в моє серце зерно цікавості - які ж вони... Мармароси на кордоні? І який він далі - кордон?

Взагалі так насправді виходити з дому небезпечно. А надто в гори. Бо коли стоїш на вершині однієї гори і бачиш вершини в усі боки навколо, то одразу ж виникає бажання обійти їх всі. З однієї перейти на іншу, а ще на ту і он-ту... В усіх можливих комбінаціях і напрямках...

Я повернулась на Мармароси влітку, майже через два роки, щоб пройти цей хребет від початку до кінця і, нарешті, роздивитись його у всій красі... Я повернулась з найбільшою компанією, яку коли-небудь водила. Це був виклик моїм організаторським здібностям. Але такі виклики мене ніколи не лякали, лише ще більше зацікавлювали... Тоді з погодою нам спочатку пощастило, але в кінці почав лити дощ і довелося скидатись з-під гори Стіг до цивілізації, хоч ми і планували продовжити похід по Чорногорі...


А взагалі з дитинства мала цікавість до різного роду мап- гортала атласи і уявляла як буду там подорожувати, прокладала олівцем гіпотетичні маршрути корабля, яким попливу навколо світу... Потім добралась до татових радянських карт і коли ми кудись їхали - роздивлялась ту місцевість... Коли почала ходити в Карпати - сама навчилась читати карти і користуватись компасом, що тата дуже тішило, бо він за все життя цього так і не навчився. Тепер є GPS, але я і далі дуже люблю паперові мапи і іноді довгими зимовими... або не лише зимовими вечорами, - люблю розкласти навколо себе карти і зайнятись плануванням чогось цікавенького на літо... або на найближчий час. Мене тягнуть до себе ті точки на карті, де ще не була, а також ті, в яких бувала і хочу повернутися знов. Маю якісь зацікавлення стосовно переходу з одного хребта на інший, або певних тематичних маршрутів, або певного кілометражу. Після Мармаросів я довго роздивлялась карти і мені було цікаво організувати вздовжкордонну експедицію. Пройтись кордоном від Чернівецької області до гори Стіг. І в цьому році настав час цьому задуму здійснитись.

А заодно можна було поєднати приємне з корисним.

04.07.2015 г. Велика Будийовська - пол. Радуль
Ми попрощались з Антоном і Павлом біля відрогу Добрин, яким вони спускались в с. Буркут на зустріч маршруткам, поїздам і цивілізації. Ми перепаковували свої речі. Мене тішив той факт, що повернення в цивілізацію ще не скоро. Спочатку я думала, що нам доведеться спускатись в с. Шибене для поповнення запасу продуктів, які ми брали лише на перехід по Гринявам і Чивчинам, щоб не нести зайвого. Але хоч їли ми, як мені здавалось дуже багато, а по факту навіть якісь продукти лишились, тому спуск в Шибене було скасовано, з чого я була дуже щаслива. Сонце світило яскраво і привітно, а дорога попереду манила мене. Виднівся Піп Іван Чорногірський у правій руці. Ми йдемо туди!

Піп Іван Чорногірський манить мене з Чивчинських гір
 Дорогою зустріли отакого жучка. Якийсь вусач :)


На маршруті раптом стало тихо. Я в принципі не проти компанії, але найбільше люблю в тиші насолоджуватись краєвидами і мандрівкою, слухати звуки природи - шум трав і листя, звуки вітру, комах, птахів. Люблю слухати як розмірено шурхотять мої кроки на сухій каменистій дорозі, поскрипує наплічник... Дорога петляла змією і ще декілька кілометрів для мене простягалась незнайома раніше земля. Скоро з'явились знайомі верхи... Ми підходили до гори Стіг.

Дорога повертає в знайомі краї... Мармароси на горизонті.
 Було спекотно і сонячно. Я почала відчувати що я-бліднолиця - перетворююсь на я-червоношкіра. А взагалі я не дуже добре переношу спеку. Місцями траплялись живописні панорамні місця...
Чорногора моя! Іду до тебе!
 Дорогою майже весь час мовчали, що було мені як бальзам на душу. Взагалі, думати в часі ходьби - неабияке задоволення для мене. Особливо якщо навколо така краса і рідні місця... Саме тому я, мабуть, відчула таке невимовне задоволення організувавши собі соло-похід. Взагалі планую організувати собі ще якийсь. Це виявилось найдієвішим способом відпочинку, переосмислення, віднаходження себе...

Повернулась до роздумів про опришків. На г.Стіг був колись, як кажуть, їх табір. Саме тут вони сходились весною і тут розходились на зиму. Іноді тут і зимували ті, хто не мав куди йти на зиму в села. Раніше на цій горі розходились три кордони - тож опришкам було легко в разі чогось, рушити в іншу країну від переслідування. А ще її окремішність і форма робили її чудовим місцем для табору, бо до цієї гори важко було підійти непоміченим, а отже застати ватагу зненацька... Аж раптом побачили якісь будівлі біля дороги. Довелось перервати свої роздуми. Пішли подивитись...
 Побачили ось таку неймовірну стару хату... В мене шалена слабість до різного роду таких старих хат і колиб. Коли вони пахнуть ватрою, просонценим деревом, молоком, сиром, сіном... Як вписується її двоскатний дах в краєвид навколо...



 Щоразу стрічаючи таку хату - хочеться лишитись в ній жити.... Хоча б на якийсь час... В далині від людей, близько до природи... Але мусимо йти далі... Залишаємо хату і повертаємось на дорогу. Могутньо і все ближче здіймається Піп Іван...

Піп Іван Чорногірський
 А над ним пливуть отари хмар... За відрогом з'явився раптом в усій величі легендарний Стіг. Тут кажуть бував сам Довбуш. Як манить до себе вершина цієї гори - піти подивитись на давнє місце опришків. Тут, як і раніше, кордон... Зараз правда лише між двома державами - Україно-Румунський. Це остання точка на актуальному кордоні на цей похід, бо далі ми повернемо на Чорногору. Проте певною мірою вздовжкордонна експедиція продовжується, бо ж ми підемо старим кордоном, який розділяв Польщу і Чехо-Словаччину, про що і далі нагадують прикордонні старовинні стовпці...

гора Стіг
 Під самим Стогом одиноко стоїть - розвалюється стара колиба. Хто зна скільки ще протримається? Може за рік її вже зовсім не стане... Жаль діймає мене. Я б і тут лишилась пожити. Хоч біля тої хати.. А якби її відновити? А може перенести куди і відремонтувати? Мені здається такі хати мають кожна свою душу. Як то воно їй - колись була потрібна, жили в ній пастухи, ходила довкруж худоба... вирувало життя. А зараз стоїть самотня, покинута, забута... Тільки вітер свище і сонце палить. Мовчазна.


Вода в нас майже зовсім  закінчилась. Присідаю в тіньочку відпочити... Орест взяв пляшку і пішов за вказівкою до джерела... Правда, вернувся ні з чим. Води не знайшов.

прикордонне селфі)
Беремо наплічники і рушаємо далі. Проходимо закинуту колибу... Внизу ще одна велика колиба. І загін для корів... Не можу втриматись, аби не піти подивитись. Взагалі якось  розпачливо не хочеться звідси йти. Попереду, хоч і улюблені гори, але там вже люди... Туристи. А тут така неймовірно жива і солодка тиша...

пол. Радуль
 Не маю сили опиратись більше цим старим колибам і закинутим полонинам. І сонце добре спалило мене вже сьогодні. Зовсім не хочеться нікуди йти, тому вирішуємо залишитись тут на ніч. Заносимо речі в хату... і йдем на розвідку всього довкруж...

Сама наша колиба здоровенна і складається з 6 окремих блоків - курна хата, кухня, кліті(комора), спальня, одна велика кімната, яка могла бути їдальнею і спальнею одночасно, при вході коридор з якого сходи ведуть на піддашшя, де є окрема відділена кімнатка зовсім невелика - тут очевидно жив колись ватаг. Тут поселимось і ми. Ще там є кілька складських приміщень. Перед входом в хату великий широкий ґанок зі зручним широким поручнем, на який можна ставити сушитись відра з молока чи щось інше. На кухні знайшли трохи продуктів - макарони, приправи, олія. З того всього вирішили зварити собі на вечерю макарони і тим самим точно забезпечити собі достатню кількість провіанту на перехід. Біля хати загони для декількох свиней. Велетенський корівник... Порожній і тихий, але все ж такий ніби живий... Здається от-от почується ревіння худоби, замотають головами корови в очікуванні доїння... А поки тільки маленька пташка перелітає під дахом... Цвірінь-цвірінь.

Наш фешенебельний готель на цю ніч. Кращого годі і сподіватись.
 Йдемо через зарості альпійського щавелю, бо трохи далі бачили як блиснув новою бляхою дах. Знаходимо джерело з смачною водою і невелику зовсім нову колибу.
Судячи з усього, її тільки побудували і ще навіть ні разу не використовували. Мабуть, на заміну старої. Стара може рік чи два не функціонує...
Але от загадка - нова колиба є а пастухів нема. Ніхто її не зайняв.


Відповідь знаходимо в плакаті на стіні. Очевидно на фото - старий ватаг, що ватагував і в старій полонині. Видно і нову колибу за його часу зробили. А от заватагувати тут йому вже не судилось... І ніхто на його місце теж не прийшов.
Отак і занепадає полонинське господарство на горах...


Вернулись до наших речей. Взяли все необхідне і пішли до джерельця - випрати речі, влаштувати собі душ... Дикі місця можна любити хоча б тому, що де ще ти зможеш прийняти душ з джерельної води, та ще й так, щоб на тебе при тому світило сонечко і повівав полонинський вечірній теплий вітер?
Набрали води всі баклажки які мали і пішли дхаті ;).
Тут тепло від нагрітого сонцем даху. Поки я готую вечерю - Орест читає мені книжку... 

Орест читає мені Дж. Оруелл "1984"
Так так... Я не прихильник спортивних походів де біжать зранку до вечора, а потім скоро вечеряють і зразу ж лягають спати... а зранку встають 7-8 і починають бігти знов..
А вечір потішив мене ще й неймовірною вогненною панорамою Чорногори... прямо з піддашшя нашого 100 зіркового готелю на кордоні України і Румунії...



На вечерю у нас були макарони з засмажкою з грибів імбиря і спецій. Перед сном ще читали книжку при запалених свічках...

05.06.2015 пол. Радуль - ПІЧ
Збиратись почали біля 9. Дійшли до стаї і хотіли купити сиру, але сказали, що не продають. Чого б то -_-... Змогли купити сиру аж на полонині Щавник. Взяли там цілий кілограм будзу. Відійшли звідти на найближчий горб і там сіли в тіньочку смереки його їсти.

Він манить мене до себе... Піп Іван Чорногірський після полонини Щавник
Далі нас чекала дорога, яка постійно то йшла вгору, то вниз, але в середньому ми практично постійно перебували на середині висоти Чорної Гори. Нам майже весь час була видима вершина, але потім перед Васкулом, після пол. Вихід дорога різко пішла вниз і гора раптом почала тиснути на нас усією своєю величчю. А потім нас чекав крутий і важкий підйом... Сонце пригрівало і було дуже важко йти, поки ми набирали щойно втрачену висоту.

Орест теж трошки втомився)
нарешті показалась вершина на мить серед жерепів..
 Вище почався гірський холодний вітер і йти стало легше. Стежка вузька і кам'яниста петляла туди-сюди поміж жерепу, а попереду виднівся лише безконечний підйом і обсерваторії - нашої кінцевої цілі не було видно, що створювало враження ніби цей підйом не закінчиться ніколи)
Але ось останній ривок і обсерваторія з'являється, як з-під землі. В мене навіть десь взялись сили щоб побігти до неї) А щойно здавалось, що я зараз впаду)


Магазину, на який ми сподівались нема - а отже попереду ще кілька днів без шоколадки... :(
В нас закінчилась вода. Пішли оглядати обсерваторію. Вона тепер стала якась дуже темна, бо всі вікна забили дошками для консервації. Йдемо на оглядини з ліхтариками...

накрили дахом вежу

основний корпус тепер теж має дах

і як завжди - чудовий панорамний краєвид на весь хребет...

Орест озирається на те звідки ми прийшли...

Холодний вітер вже починає мене заморожувати... Так шо в мене вже бомж-стайл
 Після оглядин будівлі Орест вирушив на пошуки води по людях. Для тих, хто приніс воду сюди, але вже йде в село це актуально - скинути зайвий баласт. Хоч ше досить світло, але насправді це вже по шостій вечора, а нам ще треба зібрати гербарій... Тут ми переключаємось на іншу рослину... Doronicum clusii... Поки знайшли її, поки зібрали, зробили всі записи... Та і перехід відібрав багато сил. Вирішуємо ночувати просто тут. Тим більше вода є - внизу досі лежить сніг)

а тут все ще сніг... Липень на дворі...
 Поставили намет на верхньому майданчику. Декілька інших груп теж вже розставляють намети...
Інший ракурс на білого слона... який зараз сірий)
Doronicum clusii (All.) Tausch разом з метеликом передає вам привіт) Він занесений до Червоної книги України. 


Гербарій на сьогодні зібрано... Зразки закладено, етикетки написано... Можна познимкувати трошки краєвидів...



сідає 


Гори лягають спати.. Лягаємо і ми після вечері на розтопленому снігу). Доречі, він хоч виглядав білим - коли розтопився перетворився на якусь сіру рідину з маслянистим нальотом... І якимось землистим присмаком... Приготували вівсянку з ароматизаторами щоб нас не турбував смак і вигляд розтопленого снігу.

06.07.2015 ПІЧ - оз. Несамовите
Встали не дуже рано, - аж коли сонце добре пригріло намет і нас в ньому. Було сонячно і тепло, хоч скоро почався холодний вітер. Вітер нам не завадив взяти карімати і позасмагати на сонечку... Потім почали пакуватись. Вийшли біля 11.
А на зустріч нам на ПІЧ піднімався якийсь натовп - всі без речей, або з малесенькими міськими наплічниками, в однакових червоних і білих футболках з написом "Пліч О Пліч". Йшли судячи з усього з Дземброні. Галасували, викрикували шось і смітили... Як же мене нервують такі туристи... -_-
Взагалі на хребті "туристів" майже без речей було море. І стежка нагадувала якийсь автобан чи проспект у вихідний. Ррррр -_-.
Фоткаємся останній раз на фоні ПІЧі і йдемо...



І хоч пік рододендронів давно минув і ми навіть не їздили на традиційне фотографування - вони і досі цвітуть. Червона рута...
До речі, Червона книга України.


Дорогою зібрали ще деякий гербарій. А перед нами постало оз. Бребенескул.


ботанік на роботі :)
 Останній вид на ПІЧ...


Campanula alpina - мабуть мої улюблені дзвоники...
 Дорогою опрацювали ще дві популяції сугайника. На це йде не так уже й мало часу... Тому до Несамовитого доповзли біля 7 вечора.

оз. Несамовите і Туркул, видніється Говерла
 Тут теж ще цвітуть рододендрони...


Вода була така тепла, а літо посушливе, що з озера зробили якийсь басейн-купальню... -_-
Іноді я здається ненавиджу таких "туристів"...
Чим тут добре - є вода. Вечеряли "Мівіною" з соєвими гуляшиками - провіант майже закінчився. Читали книжку на ніч. Попереду - ніч на Івана Купала. Але в нас не було ніяких особливих ідей чи бажання щось вигадувати, чи шукати цвіт папороті, тому заснули ще перед тим, як остаточно стемніло....

07.07.2015 оз. Несамовите - г. Говерла - траверс Петроса - Стаціонар
Встали без будильника досить рано - приблизно о 7. Хмари на небі натякали на зміну погоди, тому, щоб не потрапити в гіпотетичний дощ, - ми почали досить активно збиратись. Поснідали дуже солодкою вівсянкою і біля 9 вийшли на маршрут.

папа! Несамовите)
 Поки ми вийшли - небо розпогодилось і було сонце, як в попередні дні. Вийшли на хребет, траверсували Туркул, обійшли ще кілька горбочків... Лізти на них бажання не було, бо мене ще попереднього дня почало боліти коліно. Піднялись на Пожижевську і почали брати штурмом Говерлу. Думали обійти її теж, але Орест був на Говерлі останній раз ще дуже давно, тому поповзли. Я хотіла привітати маму з Днем народження, і подумала що привітати її з Говерли - непогана ідея.


На вершині було досить багато народу, тому ми сіли від всіх подалі. Дув сильний холодний вітер. Хмари періодично згущувались. Якісь двоє чуваків втілюючи свою якусь задумку - прийшли сюди майже без речей, але приперли кальян і джезву - варили каву. Ще пили пиво і курили свій кальян. При тому дзвонили комусь по телефону і повідомляли радісно, що затія удалась. Ну і знімали все це на відео на селфіпалку....
Отакий от новий вид туризму... Здається, я вже десь писала, що деякі категорії туристів мене нервують... -_-

Орест передав привіт цивілізації по телефону...
 Попри моє коліно, яке вже дуже в мене нило - на підйомі ми обігнали дві групи солідних мужиків... А мені здавалось, що ми повзем як останні здохляки. З цивілізації по телефону нам передали, що у Львові +42. А я вже почала підмерзати ото на холодному вітрі... Почався просто скажений вітер. На спуску з вершини мене місцями заносило з рюкзаком, і на каменюках навіть з трекпалками було не дуже комфортно. Коліно нило і матюкалось)
Біля витоку річки Говерла вирішили підкріпитись - вигрібли все що було з провіанту - одна порція вівсянки, насіння кунжуту, маленька пачка згущонки - замішали це все в солодку і суху масу з кунжутним смаком і в сухомятку з'їли. Запили це водою з джерела і почухали вниз.

Прощальний погляд на ребро Говерли...
 На КПП КБЗ заплатили за вхід. Нам навіть видали квиток.... Спочатку перемичка між Говерлою і Петросом. Пол. Скопеська...


Під самим Петросом здається ніби він велетенський. Лізти на нього в лоб в мене бажання не було ніякого... То ж далі почався цей безконечний траверс :) Знайомий, та все так само безконечний...

Петрос
 Кидаємо останній погляд на Чорногору...


До пол. Рогнєска долетіли на крейсерській швидкості. Там щось розслабились і розлінились на привалі. Далі пішли на порядок повільніше. На фінішній прямій - за кількасот метрів від перемички між Петросом і Шешулом в мене порвався сандаль...

Так так... Моя пара Source Gobi в цьому році вперше потрапила в суворі польові умови, бо перед тим носила їх в основному в місті, або на нескладному треку. Так от - вони хоч і найдорожча модель фірми Source - не витримали випробування Карпатами... Шо мене засмутило... Вирвався ремінець з товщі підошви. На іншому сандалі от-от мало трапитись те саме... Орест дав мені свої сандалі, а сам взувся в кеди.. На щастя розмір в нього не надто більший від мого...

Ми з'їли останні запаси сухої вівсянки і кунжуту і на них дійшли до пол. Менчул Квасівський - мій рідний дім). Купили першим ділом на фермі молока) Знайомі доярки, рідні коровки, рідний краєвид...

На стаціонарі ми поселились в лабораторії, помились в душі. Продовжили вечір перекладанням і сушінням гербарію, прибиранням в кімнаті куди нас поселили, а ще читанням книжки...

А головне - на стаціонарі нас чекала ціла велика картонна коробка провіанту, закуплена, запакована і відправлена сюди мною ж два тижні раніше... Бо на цьому наша подорож не закінчується, а лише починається - попереду місяць у горах. Збір гербарію лишайників, цікаві місця та інше...

Але про це вже в іншому дописі ;)


1 коментар:

  1. Чудесно дорогі ботанічні друзі,
    будь ласка, прочитайте е-mail „ Saussurea porcii Carbonea vorticosa etc.” если вин не попал в спам…
    щастя,
    ws

    ВідповістиВидалити