вівторок, 21 лютого 2017 р.

Дивна Скупова - серця мого печаль ( 5-7 березня 2016)

А вже сонечко блиснуло, сніжок підтанув... Розкажу вам шось небанальне (бо скільки вже будете слухати від мене про то, шо всі і так знають) з того, що в загашніках неописаного маю - розкажу вам байку про полонину Скупову на 8 березня 2016 року. Але звісно цей похід тільки номінально можна назвати восьмоберезневим, бо наче початку весни був присвячений, але 8-ого березня я, як годиться дівчині з традиційної родини пострадянського простору, була вдома - поїдала якісь смаколики за кавою з жінками своєї родини - мамою, бабцею і хресною.

Тож десь посеред ночі ми опинились в Франківську. Було неприємно зимно і сиро, висів бридкий туман. Мимовільно пробивало на дрижаки. З Франківська ми першою ж маршруткою виїхали на Верховину. В Верховині вже блиснуло нам привітно сонечко. Ми потусувались там години дві, з'їли пиріжочки місцеві, куплені на базарі і перегрузились в автобус на Пробійнівку. До пробійнівки тряслись ше біля півтори години по чудесній і вже добре знайомій розбитій дорозі. Правда, організм мій видно за кілька таких сеансів, які вже відбулись в моєму житті адаптувався до такої активності і цього разу я почувала себе майже нормально, коли автобус виплюнув нас зі своїх нутрощів на кінцевій.

На зупинці сидів якийсь старий сивий вуйко. Всі інші пасажири автобусу були місцеві і швидко розійшлися хто куди. Ми ж затримались на зупинці натягаючи бахіли, перепаковуючись, перевдягаючись і перекусуючи якимись ніштяками. Я дістала мапу, щоб вже на місці зорієнтуватись куди нам далі. Підйом на Скупову з Пробійнівки йде через великий присілок Стовпні. Ми перепитали на всяк випадок в дідуся чи нам в той бік, куди я зорієнтувалась по карті. Він з інтересом порозглядав нашу карту, підтвердив шо все там правильно намальовано і що ми правильний напрямок обрали. Ще ми троха з ним побалакали та й час було вже йти.


понеділок, 20 лютого 2017 р.

Соната в чотири руки про Кукул відомий і невідомий


Ми дуже часто проходимо повз і не звертаємо уваги на речі, які заслуговують нашої уваги. Часто переслідуючи лише одну ціль, все інше стає другорядним. Ми забуваємо, що іноді подарунки, бувають вдало заховані і головний ефект відбувається тоді, коли знахідку знайдено.

За останні два роки я написала тут дуже мало, тим не менш кількість відвіданих місць і проведених в горах годин колосальна, як на середньостатистичного туриста. І от зараз, коли до мене знову повернулось натхнення і я хочу писати - цей весь масив даних, спогадів, фотографій і відео чавить мене велетенським пресом і я відчуваю свою безпорадність перед цим всім і не знаю з чого починати. А також в моїй душі таїться сумнів чи зможу я вже досить добре передати ті події давнини...

Тим не менш - трапляються маленькі випадки, маленькі зачіпки. І знову ж таки - мережа інтернет несе більше користі, ніж мінусів. Приносить знайомства... Одне з них - знайомство з Ромком Тимофійчуком. І я не пам'ятаю з чого вже воно все починалось - чи з взаємного читання чи з календаря, який Ромко зробив зі своїх світлин два роки тому... 

Попри любов до гір, спільні зацікавлення, публікації на одному ресурсі - мені здається в нас є щось спільне в тому як дивитися на речі - звертаємо ми увагу на щось таке невидиме, в тому, що всім давно відоме шукаємо незвідане. Для всіх зовсім не очевидно - навіщо дертись крізь дебрі, завали, пробивати "одноразові стежки" (с), аби добитись туди, де ніхто до тебе не був і вже після тебе ніколи не буде. Нащо шукати найглухіші закутини і безлюдні місця забрідаючи в хащі відомих гір? Мені важко це пояснити тим, хто запитує - це поклик серця, коли не можеш інакше. Здається мені - Ромко такий теж.

І попри може вже два роки віртуального знайомства і списаних кількох кілометрів повідомлень - ми наразі так ніде разом і не вибрались, хоч планували. І я надіюсь, що якось ми це таки виправимо і нам нарешті вдасться синхронізуватись у просторі і часі, а наразі історійка про десинхронізовану мандрівку - де ми перебуваємо в тому самому місці, лиш в різний час.