What`s new? Трохи про новини + опитування

 Дивно, пройшло кілька років з часу останнього мого допису тут, проте мені і досі згадують час від часу, що от колись я вела цей блог і що за ним дуже скучають. Треба було, мабуть ці кілька років, щоб переосмислити все. Проте найкраще починати спочатку.

Далі хочу розповісти трохи новин і потім хочу отримати вашу відповідь на кілька коротких запитань. Опитування буде анонімним, але спочатку прошу прочитати першу частину.

Отож, чому я почала писати цей блог?

Колись давно, коли світ був ще молодим, а інтернет на теренах нашої країни лише з'являвся в мене було непереборне бажання мандрувати, яке перейшло мені від батька. Власне на початках - він власне і був моїм поводирем у мандри, як вмів і що сам любив - брав мене на гриби, на риболовлю, просто на прогулянки до лісу, показував як розкласти багаття, вперше відбулась моя ночівля в старенькому брезентовому наметі і в ватяному радянському спальнику. Спогади про ті мандрівки, попри все - напевно найкращі з мого дитинства - про солодке повітря, запах лісу, особливі барви, коли сонце просвічує між листя, можливість лежати на землі, дивитись в небо, забути про все і бути собою... поїздки на потязі, гриби, рослини, мурашки, які заповзли в пакет з потовченими канапками, яскраві зорі на небі. Всі ці спогади та чудові моменти тягнули мене в подорожі, і в дорослішому віці. Після уроків ми часто гуляли в диких парках чи на Кайзервальді у Львові. І закономірно - мені того з часом також ставало мало. Ще з малих літ - непереборне бажання манило мене вперед - з'ясувати, а що ж там далі? За тим горбом, за тим будинком, за сусідньою вулицею. В Карпатах ми з татом були один раз, проте він часто згадував про те, як замолоду він їздив туди і відгукувався про них, як про чарівний край, сповнений безкраїх лісів і особливої краси. В нас була карта Західної України, на ній звісно були позначені основні гори, але годилась вона, хіба для того, щоб приблизно орієнтуватись на скільки далеко Ворохта від Коломиї. І от прийшов інтернет. Якесь повільне незрозуміле чудо, яке можна було якось запустити на кнопочному телефоні і пробувати щось шукати про світ. Екран був 2,5х3 см, інтернет лімітований і дорогий, трафік повільний і часто обривався, а саме головне - так було по цілій країні, тому інформації, яку я шукала - майже не було. Максимум шо можна було знайти - це якісь фотки генштабівської карти де було від руки намальовано маршрут. Карта була сфоткана без масштабу, але тоді про те, що таке орієнтування я ще не знала, тому цей факт мене не хвилював. Якщо пощастить - на тому огризку був якийсь населений пункт, який можна було спробувати знайти на моїй великій карті, яка вміщала кілька областей. Як туди добратись - треба було питати в тата, знайомих і загалом - постаратись. Проте ентузіазму було багато, споряги мало - але це нас не зупиняло. Ми брали з собою те, що тоді на нашу думку потрібно було брати в похід - консерви, картоплю, макарони, великий казан, вино в скляних пляшках, сокиру... це те, що можна було дістати. Спальника, карематів не було, перти 6-7 кг намет бажання не було, тому ми їздили без намету. В мене був батьковий Єрмак. З одягу брали старі в'язані сведри, куртку часів маминої молодості, яку вже не шкода, шерстяні шкарпетки, гади, або кеди ( по сезону). Відповідно рюкзак виходив дуже важким. Доперти його кудись далі, ніж за пару км від станції зазвичай не виходило. Потім ми почали мандрувати більше влітку, щоб нести менше речей, в мене з'явився каремат. Вдавалось зайти вже на порядок далі. Але як залізти на гору - так і залишалось невідомим. Зазвичай ми знаходили дорогу до гори, і в якийсь момент впирались в стіну непролазного лісу на крутому схилі, блукали, губили стежку, торчали в лісі день-два і їхали назад, але при тому вже були дуже щасливі.

Проте, прогрес не стояв на місці, і в когось були більші можливості, ніж в мене - тоді ще учениці старших класів школи. То ж поступово почали з'являтись блогери, які писали про Карпати. При тому описували вони досить доступно і послідовно, викладали фотки, розклади автобусів, ціни на проїзд - усю цю жадану інфу. Потім була практика в університеті в горах і понеслась. Саме головне - що ті блогери, які ділились інфою здавались мені тоді просто Боженьками. З їх допомогою я робила перші кроки в гори і нарешті вдалось знайти шлях на кілька вершин, а не застрягнути десь в підніжжі. Поступово в мене з'явився спальник, намет і інше спорядження. А з тим всім і досвід. В якийсь момент я відчула, що і сама можу поділитись інформацією, щоб інші люди могли також прочитати і піти в гори. І таким чином, я можу трохи віддати борг перед вселенською мережею. Це був класний період існування цього блогу ( кілька років).

Чому все зупинилось?

В певний момент світ почав змінюватись. Я любила в подорожах те, що пам'ятала з дитинства - тишу, свіже повітря, природу... і відсутність людей. Коли йдеш з татом весь день по лісу і навколо ні душі. Те саме було і на початку моїх мандрів - тоді ми іноді відчайдушно хотіли зустріти когось і запитати дорогу - але нікого не було. Проте зазвичай ми відчували в тому особливий кайф, і сидячи в лісі біля вогнища, за якихось 2-3 км від села кілька днів не бачили нікого окрім самих себе. В лісі було тихо, чувся лише шум дерев, потоків, спів пташок... і це було божественно. А в якийсь момент інфопростір подіяв - людей в лісі стало більше, на стежках - теж, на вершинах, в долинах, на місцях стоянок... і, о жах! вони були зовсім інші. Вони не цінували те, що любила я, мої друзі, мій тато і ті, кого мені доводилось читати. Мені здавалось, що люди, які ходять в гори - це вже однодумці, бо люблять те саме, і йдуть всі туди за цим відчуттям гармонії з природою, простотою і силою. І це була велика помилка, і велике розчарування. В горах все більше ставало "випадкових людей", які йшли туди шуміти, нищити, ламати, смітити - руйнувати все те, що ми любили. Доступність інформації - відкрила їм сюди дорогу. І я була однією з тих, хто розміщував цю інформацію у відкритий доступ. Хоч я завжди в своїх дописах закликала до правильного поводження і бережного ставлення до природи - але кожен бачить те, що хоче бачити. І кожен може взяти з будь-якої статті ту інформацію, яку хоче - наприклад про добирання, маршрут і пропустити "непотрібну" - про суть. Якщо спочатку я навпаки старалась написати про різноманітні місця, охопити найбільше різних точок, не повторюватись, то з часом я прийшла до того - що не варто зливати ті точки, де ще нема туристів. Нехай вони ніколи не дізнаються про них. А по другому-третьому разу писати про ті самі локації я не бачила сенсу. То ж блог помер.

Що зараз?

Багато змінилось. Я закінчила університет і аспірантуру. Дисертацію не дописала, бо перестала бачити в ній сенс. Тато помер. З Орестом ми попрощались. Я переїхала жити до бабусі, у якої була деменція і їй потрібен був догляд. Я почала працювати в gorgany - адміном в магазині. Пробувала паралельно ще щось вивчати, пробувати змінити напрям діяльності, знайти себе. На щастя - мені допомагав коханий чоловік, який був поруч і у всьому підтримував. Графоманство мене не покидало. Я любила писати ще з початкової школи. То ж трохи брала роботу перекладаючи укр-рос, англ-укр на фрілансі, потім почала іноді дописувати на ресурс компанії де працювала - gorgany pro (і ще поки що працюю дотепер). Переважно це поради, як обрати спорядження, чи огляди конкретного спорядження. Маршрути мені "зливати" більше не хотілось. Декілька моїх статей увійшли в топ-10 за кількістю переглядів. Загалом можете глянути, якщо цікаво все, що я там написала за лінком. Це те, де я публікувалась весь той час, поки тут була мовчанка.

Що далі?

Моя позиція про те, що про останні класні місця в Карпатах треба мовчати - не змінилась. Тієї ж думки дотримуються всі люди, яких я поважаю, і з якими співпадають мої погляди на багато речей. Постити інформацію про маршрути, карти, ціни на проїзд - більше немає сенсу. Зараз є безліч інформації в мережі на цю тему, особливо, якщо це стосується популярних точок. А ціни - штука нестабільна. Та і різниця в +- 50 грн думаю зараз ні для кого не складе проблеми. Писати звіти про походи по точках, які вже були в цьому блозі не дуже бачу сенсу. Як мінімум це мав би бути новий формат. Можливо з акцентом на те, що змінилось за цей час. Проте це точно не буде основним в цьому блозі, оскільки подорожую я тепер не так часто, і не завжди є бажання про мандрівку щось писати. Іноді класні спогади і думки хочеться залишити просто для себе. Основний формат блогу, який був раніше - вижив себе. Продовження можливе. Але мені потрібен відгук. Тож що буде далі - залежить від вас.

Тут і раніше було трохи дописів про мої роздуми, про подорожі Україною - різними містами, і щось, що можна назвати художньою творчістю. Проте, оскільки основний акцент був іншим - закономірно, що такі дописи не набирали надто багато переглядів, тому основне питання - наступне - чи взагалі комусь ще цікаво мене читати? Якщо так - то про що?

Що я можу запропонувати (перше, що приходить на думку) - роздуми, питання охорони природи, філософські рефлексії на тему природи, культури, Карпат, звичаїв, традицій і т.д., зрідка - інфо про якісь походи, цікаві точки - у випадку, якщо це місце, куди я б хотіла, щоб приходило більше людей, щось про психологію, можливо. Тобто загалом - про моє життя, те чим я живу, що мене цікавить, що дізнаюсь нового, про що думаю. Без надто особистих подробиць, але більше з метою підкинути інформацію для роздумів для вас. Якщо вам набридли короткі постіки в соцмережах, реклама, яка лізе звідусюди, гламурні фотошоплені несправжні фотки, і загалом пластмасовий світ, та ви відчуваєте, що вам потрібно, щось більш природнє, заземлене, справжнє і просте - це може бути тут. Не часто, без календаря дописів. Але якісно.

В цьому блозі було не багато коментарів від читачів. Чесно кажучи - мене це влаштовувало, бо якщо нема чого сказати по суті - краще промовчати. А писати просто "це класно" - безглузда витрата паперу та чорнил, хоч і віртуальних. Єдине, що в мене було - статистика переглядів. Але зараз мені потрібен ваш відгук. Я розумію, що тут давно нічого не було, тому навряд чи цей допис багато хто побачить в морі шуму, спаму і реклами, але я можу почекати. А щоб усім було комфортно надати мені відгук - я прошу залишити його у анонімній google формі за посиланням.

Усім дякую за ваш час! 

Memento mori, пам'яті Макса Ліпатова присвячується

Буквально вчора з запізненням майже на добу дізналась про смерть відомого багатьом (принаймні заочно) мандрівника і відеоблогера Макса Ліпатова.
Вперше на його відеоблог втрапила завдяки Жені Бритавському - автору блогу 40 000 km there and back. Він тоді приїздив до Львова з презентацією їх "Вздовжкарпатської експедиції", яка значно перекривалась з нашим Закарпатським туристичним шляхом. Ми власне навіть з різницею в кілька днів проходили точки на маршруті і вже в горах місцеві жителі нам розповідали, що тут нещодавно проходили теж кілька людей, які надумали всі Карпати перейти. Та, як відомо - ми скинулись додому швидше, а їх експедиція увінчалась успішним фінішом.

Так от, познайомились ми на пост-презентації їх експедиції і продовжили спілкування після заходу. Тоді Женя і показав мені вперше відео Макса на ютубі. За наступні кілька днів я передивилась їх всі. Яскраві, цікаві відео амбітних неймовірних пригод, розбавлені чудовими фішками монтажу і жартами автора - здається я і досі не бачила нічого крутішого в такому жанрі. Крім того, ми тоді сиділи утрьох - я , Женя і Андрій Крисько - засновник GoMountainsClub, який тоді був лише в задумах і дуже жваво обговорювали побачене. Таке не могло не надихати!
Пам'ятаю, неодноразово переглянула ще потім відео, як Макс з друзями зробили каяки, щоб обплисти навколо Криму. Ідея зробити самотужки каяк не покидає мене і сьогодні.

#Ungvár (15-17 листопада 2014)

У́жгород (угор. Ungvár, словац. Užhorod; У́нґвар — до січня 1919, 9 листопада 1938 — жовтень 1944) — місто на ріці Уж, адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Розташоване за 785 км від Києва, на кордоні зі Словаччиною.
Повідомлення Аль-Ідрісі у 1154 р. є найдавнішим письмовим джерелом, в якому згадується Ужгород. Як свідчать історичні документи, місто з часу свого першого згадування фактично до кінця Першої світової війни мало тільки одну назву: Унґвар (видозміни Гункбар, Гунґвар, Онґвар).

(с) Вікі

Я вже досить давно планувала поїхати в Ужгород, та все якось не складалось. І хоч початково це мала бути поїздка весною, коли цвітуть сакури... то зібралась я нарешті лише через два роки, та ще й восени. Зрештою, з цього приводу я зовсім не переймаюсь, оскільки впевнена, що все стається рівно тоді, коли для цього приходить найкращий час.
То ж, їхали ми з Орестом в маршрутці до Яремче після експедиції на Пожижевську і домовились, що після того, як я повернусь з ретриту, ми ще кудись поїдемо на вихідних. І тут, з глибин моєї свідомості, випливла згадка про давню мою задумку відвідати Ужгород. Ну, не весна вже, але чому б і ні) Якщо чесно, то крім того, що в Ужгороді гарна стара частина міста, є сакури, маленькі скульптурки і річка - я не знала про це місто рівно нічого).
Я запропонувала Оресту таку ідею і він погодився) Та ще й просвітив мене, що в Ужгороді є замок. А замок це вже цікаво. Вирішила я погуглити, що за замок і як виглядає, але, як то часто буває, дядько гугл відправив мене не зовсім туди, куди я думала потрапити. А саме, на якусь статтю про Невицький замок :))). Я навіть не помітила підміни, принаймні спочатку. Добре, що Орест, який багацько про замки знає, мене просвітив, що то не в Ужгороді, а біля нього. Виявилось що Невицьке - зовсім поруч біля Ужгорода, тому в культурну програму ми його теж включили) Отак, троха погугливши стосовно цікавинок в місті на ріці Унг і околицях, ми купили квитки в один бік і домовились зустрітись у поїзді Київ-Ужгород, який спочатку проїжджає через Тернопіль, де живе Орест, а потім через Львів, де живу я) Весь тиждень до виїзду Львів, як і більша частина України, кутався у густі холодні тумани і періодично поливав землю дощами. Я все ж сподівалась, що кохане Закарпаття не підведе мене з погодою.

Сонячне Закарпаття. Хуст і долина нарцисів.

Пройшов рівно місяць, як я добралась до свого блогу. Хочу поділитися як ми їздили в кінці квітня на Закарпаття. Поїхати в долину нарцисів я планувала вже давно, та все ніяк не виходило. Навіть кілька разів записувалась на екскурсію, але потім ці екскурсії відміняли з різних причин. Цього року я вирішила, що досить сподіватись на когось і що найнадійніший спосіб отримати купу позитивних незабутніх вражень від поїздки - це організувати її самостійно. Як виявилось, з університету теж планували провести екскурсію в долину нарцисів, але я вже твердо намірилась їхати окремо. Окрім того, довго теліпатись в автобусі я не люблю. Тим більше в жару. Тим більше заради дуже короткої програми. З Дімою ми домовились давно. А от і ще з Лєною поговорила і вона вирішила приєднатись. Купили квитки на потяг до Хуста і потім того ж дня до Львова. План був наступний - зі Львова їдемо в суботу ввечір, а вранці в неділю ми вже в Хусті. Можна нормально виспатись і буде досить часу погуляти по місту. В програмі - відвідини Хустського замку, прогулянка центральною частиною міста. Потім ми мали зустрітись в долині нарцисів з групою, яка буде їхати з університету автобусом. Разом погуляти по долині нарцисів і поїхати з ними на Новоселиську сироварню на екскурсію, а потім самостійно повернутись в Хуст і їхати потягом додому (в 19:00 виїжджаємо і вранці в понеділок у Львові).
Отже ми сіли в потяг ввечір суботи. Трошки поговорили і лягли спати, бо треба було рано вставати наступного дня.

Ранок.

Фотоколаж 4 "Перше традиційне паломництво на Петрос"

Ото ж на першому курсі я вирішила повернутись на Петрос чого б то мені не коштувало. Пройшов ще один рік навчання і студенти мого потоку, і я разом з ними, вирушили на літню практику в Шацьк. Цілий місяць екскурсій, гербарію, співів пташок, слідів, купання в озері і страждання від комарів. Не можна сказати, що в Шацьку було погано, але я постійно думала про стаціонар і Петрос. Можливо тому, що по натурі я мізантроп - тобто не надто люблю людей, а особливо їх великі скупчення. Шацький стаціонар в часі коли там нема студентів працює, як будь-яка відпочинкова база. Там є гаряча вода в душі, електрика, ловить мобільний зв'язок, тепліший клімат... Ну і безконечний "рівний" ландшафт навколо, який під кінець заїзду почав викликати в мене нудьгу і депресію. Нарешті ми пакуємо речі і сідаємо в автобус в довгу дорогу додому, де нас чекають екзамени, до яких ніхто не готувався.

Фотоколаж 3 "Мій Крим"

Не довго думали і не довго гадали, а вирішили їхати в Крим з наметами :) Колись давно я вже в Криму бувала у батькового друга. Тоді ми всією родиною два тижні жили в Керчі, їздили на море автобусом, бо в Керчі порт і купатись особливо нема де. Тоді я отримала запалення вуха і половину відпочинку просиділа вдома з температурою більше 40. До слова, я завжди була дуже хворобливою дитиною і саме тому рідко кудись подорожувала і мало де бувала. Хоч і на морі була перед тим не раз, але набридло їздити з мамою, сидіти в будиночку в санаторії, слухати нотації цілими днями і їсти щось огидне в їдальні. Скоординувалась з +Ігор Устинський , дістали квитки і поїхали.

Фотоколаж 2 "Тернопіль"

А ще на першому курсі я з +Мар'яна Вітер вирушила на день прогулятись до Тернополя. Ще добряче лежав сніг, озеро було сковане льодом і все видавалось таким незвичним. Ми приїхали рано вранці і близько першої ночі вирушали назад до Львова, тож мали досить часу аби говорити, дивитись, знимкувати, курити (о, так!), пити коньяк, їсти шоколад, запивати гарячою кавою, годувати голубів і навіть сходити в театр. І хоч наче не так мало разів я після того бувала на день в якомусь місті, і бувало, що було ще холодніше і бувало, що було зовсім жарко. Бувало що я їла щось смачне, а бувало що щось звичайне. Але це мабуть найвартісніша одноденна поїздка, хоч я і сама не знаю чому. А в колаж додала дві світлини лише. На першій - Мар'янка сидить на даху багатоповерхівки. Звідти, пам'ятаю, відкривався чудесний вигляд. І я біля вуличного ліхтаря незвичного вигляду, схожого на кульбабу :)

Фотоколаж 1 "Практика в Карпатах"

Засіла за старі світлини. Друкувати по 100 з кожної мандрівки задорого, та і нема сенсу, а цілком довіряти електронним носіям - не надійно. Не раз траплялось у мене і у моїх друзів, нещастя з комп'ютером, загубився диск, випадково натиснув стерти і все - спогади збережені в електронному вигляді назавжди втрачено. І потім отримати копію світлин зазвичай виявляється також досить важко. Саме тому вирішила світлини, які відображають основні моменти з кожної мандрівки зкомпонувати в колажі, відредагувати і роздрукувати. Ще не визначилась з розмірами, але мабуть кожен колаж буде форматом А4.

Отож, мій 1 курс.

Гербарію Львівського національного університету ім.І.Франка (LW) 230 років

Вчора мені пощастило потрапити на урочистість з нагоди 230-ти років гербарію Львівського університету, який по праву вважається найстарішим гербарієм в Україні. Оскільки широкий загал мало знайомий як з ботанікою в цілому, так і з гербарною справою зокрема, то я вирішила розповісти вам трохи цікавих фактів.