Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

Intro

Щось мене покинуло натхнення, чи то розлінилась я остаточно і давно нічого не пишу тут. А може вся справа в тому, що мандрівки стають все довшими і невідомо чи комусь взагалі може бути цікаво, що я місяць чи два роблю в квадраті 60*60 км в безлюдних, чи малолюдних горах :). Адже це вже дуже докладні дослідження, дуже маленького клаптика Землі, і тому - мало цікаві широкому загалу. Але, якщо раптом є охочі на такі дописи - пишіть в коментарях і я буду мати більше натхнення, щоб це написати. Взагалі - пишіть, що вам найцікавіше тут читати, а то я в дезорієнтації стосовно розвитку цього блогу.

На початку грудня завіяло мене всього лиш на три дні на Закарпаття і це цілком підйомний ще об'єм для написання, а головне - прочитання :)
А почалось все з конференції для ботанів. І важко було відмовитись від перспективи з'їздити на мою персональну землю обітованну - Закарпаття, а тим більше в мій персональний Єрусалим - Ужгород. Попутно вирішила нарешті втрапити нарешті в Мукачево. Найскладніше з того всього, звісно було написати тези на конференцію. Але з цим важким завданням я тако-сяко впоралась (то вам не в блозі строчити). Написала також, до чудових знайомих з Унґварщини, які обіцяли на вулицю не виганяти. То ж настрій чудовий, квитки на руках, прокинулась в 5 ранку навіть без будильника, поїхали!

Електричка Львів-Мукачево відправляється з головного вокзалу біля 7 ранку, правда до вокзалу ще спробуй дістатись з мого заокраїнного Сихова. І в мене були всі шанси на цю електричку не встигнути. Насправді, я заскочила в поїзд за хвилину до відправлення, але на цьому мої пригоди не закінчились - не встигли ми від'їхати, як в моєму вагоні, правда не біля мене (що дивно), але неподалік - заіскрило і бахнула немаленька електродуга. Пів вагону перелякалось і підняло кіпіш. Прийшов начальник поїзду, подивився багатозначно і пішов. А потім ми помітили - що опалення вимкнули і в вагоні почало ставати все холодніше. Після Сколе і Славсько вийшли лижники, а запаси тепла остаточно вичерпались. Я дивилась на проминаючі за вікном ліси, виростаючі гори, холодні синьо-зелені ріки з крижаними серпанками і слухала Phil Thornton - Tibetian mediation. Це той тип музики, коли з часом перестаєш усвідомлювати - що музика, а що звуки, які пробиваються крізь навушники і реальність розмивається. Особливо, коли спостерігаєш мінливий холодний пейзаж за вікном, поступово світає і починаєш вловлювати плин вічності навколо. Атмосфера наближалась до ірреальної.

Костел і цвинтар притулились на пагорбі

 

Тунелі, схили, долини, безконечний танець форм і відтінків чорно-білих картин. Все таке, наче на старих світлинах. Коли вічність дивиться тобі в обличчя.
 Наростання висоти схилів досягло апогею в районі Воловця, а потім гори наче примари розтанули ще швидше, ніж з'явились і ми опинились на Закарпатській рівнині - рівній, як стіл. А потім настало Мукачево.

Munkács

Здалось, що на дворі тепліше, ніж було в вагоні. Я сіла на маршрутку з написом "центр", щоб проїхати дві зупинки. Таких автобусів у Львові вже нема майже цілу вічність. А тим більше ці дивні номери маршруток - з дефісом. Атмосфера ірреальності продовжувалась і тягнулась густими пасмами. Просто навпроти зупинки з написом "центр" я побачила непогане з вигляду кафе і вирішила, що саме час випити чогось гарячого.

Мені запропонували каву приємні працівниці закладу з Закарпатським, милим моїй душі, акцентом. Напівусвідомлено я сіла за столик цього, з претензією на палац в дизайні, закладу, заплющила очі і перетворилась на слух. На душі ставало тепліше, разом з приходом усвідомлення повернення додому. Від різних куточків столу до мене линуло Закарпаття багатомовне - два поважних дядьки старшого віку за сусіднім столиком попивали коньяк і розмовляли на угорській. За іншим - відбувалась зустріч родичів, одні повернулись ненадовго із закордону і  сплітали затишну розмову закарпатського діалекту, характерного для цієї частини області, з усіма цими непомильними інтонаціями і способом вимови найзвичайніших слів, густо пересипаних угорськими. Вчувалась ця особлива сердечність і відкритість, яка існує виключно тут - на теренах Срібної землі. З тією ж сердечністю мені подали мою каву, до якої я попросила "пів деци коньяку" упиваючись відчуттям наростаючого щастя від абсолютно щирої посмішки офіціантки і від того, що ніхто не здивувався, не подивився осудливо і не перепитав "шо -шо?" як би то зробили у Львові. Від іншого столика почулась російська - хтось говорив по телефону.

Особливо тішили мене мої спостереження за людьми тим - що вони всі легко перемикались з однієї мови на іншу, абсолютно невимушено і незамислюючись. Явище, яке в окупованому понаєхавшими Львові вже майже не існує - зараз у нас більш принципові позиції, зумовлені політичною ситуацією. А колись я робила так само - я в принципі навіть не помічала раніше якою мовою розмовляю, бо це не дуже було для мене принципово.
Я дивилась на людей навколо, що не усвідомлювали своєї удачі - знати одну з найскладніших в світі мов, не докладаючи до того жодних зусиль. Те саме, що я знаю польську, просто проживаючи у Львові. Щоправда я не розмовляю нею, а всі ці люди ще й до всього мають можливість практикуватись у розмові.

Відтанувши фізично і душевно (принаймні частково) я вирушила блукати містом, хаотично складаючи маршрут вуличками, маючи на увазі врешті втрапити до замку. Дорогою зустріла декілька груп циган - ромів, з їх ромською мовою) Безконечний мікс мов не закінчується тут ніколи.

Блукаючи абсолютно хаотично, я врешті побачила майже всі основні must-see місця в Мукачево.
А огляд я почала просто від кафешки в якій засідала.
Let`s take a look...

Костел cвятого Мартина

Меркурій

Пам'ятник Духновичу

Ратуша схожа на пряничний будиночок :)

 А також дещо попри те - атмосферні дерев'яні старовинні ролети-жалюзі на вікнах

Суцільно заплетені виноградом стіни будинків, паркани, балкони.

Дивні скульптурки на проспектику пішохідному, який веде до ратуші.

І навіть пам'ятник гусакові - фотографу )

 До слова - зима си ближит, а в Мукачево того року - штучна ялинка, за що окремий респект. Хоча чула на вулицях, що не всі поділяють мій захват з цього приводу.

 А також - Мукачеов- неформальне, Мукачево - філософське, Мукачево непомітне )

Та найголовніше - Латориця. Хотілось дістатись річки, відчути її спокійну байдужість і при тому живість, глянути в холодні води вічності і минучості. Старе місто продовжувалось до ріки, а за нею, вже через радянського періоду міст - новобудови типового плану. Але сама ріка... Я стояла біля води і мені здавалось, що вдивляючись в Латорицю - можна зрозуміти, якщо не природу всесвіту, то щось близьке до того. Львову бракує попри все решту ріки. Я роздумувала про циклічність і разом з тим неповторність. Все вже колись було, але кожна секунда унікальна. Над водою зависла тиша буднього зимового дня міста. Я подумала, що всі міста і села, які люблю мають ріку - Кваси, Сколе, Стрий, Ужгород, Рахів, Воловець, Міжгір'я, Ворохта, Верховина, Косів. А тепер і Мукачево. Мукачево легко любити. Воно затишне і просте.

р. Латориця

 Я прогулялась вздовж річки і повернула знову в місто, а далі - нарешті, в бік замку.
За яких пів години він з'явився на горі, оточений кварталом невеличких будиночків.

До речі, по Мукачево бродила сама. Часом краще їздити кудись самій, щоб мати більше часу на роздуми і ні з ким не домовлятись - йти туди, тоді і стільки скільки хочеш. Нікому нічого не пояснювати, не відповідати. Мовчати скільки захочеш. Їсти і пити де подобається. Мімікрувати під місцевого жителя, або навпаки не приховувати того, що ти не звідси.
Хто ще не пробував - раджу скататись хоч в якесь нове місце самостійно

І нарешті дороговказ до штурму замкової гори. Температура біля нуля, але всеодно, як то завше тут - тепліше і суб'єктивно приємніше переживається ніж у Львові.
На підйомі до замку ще якийсь костел. З годинником. Взагалі в Мукачево - багато споруд різного призначення з годинниками. Ніде більше такого не бачила. Тішить - що всі історичні споруди відреставровані. Якихось зовсім плачевних об'єктів дорогою не траплялось.

До Замку веде крута дорога. На ній один дядько продавав різні картини. Пропонував мені купити, мало не по собівартості. Я звісно не проти допомогти людям мистецтва, але вішати мені картину ніде, та і перспектива ще два дні з нею носитись в руках не приваблювала.

Купую квиток на вході в касі - він схожий на чек, але має великий штрихкод, який зчитує спеціальний датчик на турнікеті. Нанотехнології!

Зразу ж за касою - плакат з короткою довідковою інформацією про замок.

І ще один

Взагалі тут досить багато різноманітних інформаційних табличок, пам'ятних дошок, роздрукованих текстів з короткою довідкою, тому можна скласти собі досить повне уявлення про історію замку, не залучаючи екскурсовода.
Сам замок такий як я люблю - "замок-замок". З вежами, з бастіонами, побудований з природного місцевого каменю, зі складною композицією і різними рівнями, численними галереями, переходами, відгалуженнями, коридорчиками та закапелками. Бродити тут - наче великий квест і ніколи не знаєш, що знайдеш на наступному кроці.

Середній замок

 Замок розділений на три рівні - нижній замок, середній замок, верхній замок. Досить багато вказівників. Не заблукаєте - це точно. Хаотично розкидані експозиції, але про них теж є інформація на вказівниках.
В окремих приміщеннях зачаїлись сувенірні крамниці де окрім традиційного сувенірного краму - магнітиків, карт, буклетиків, бус і т.д. можна також випити каву, або чай, сфотографуватись в костюмі за окрему плату. Знайшла також декілька приватних експозицій з окремою платою за вхід.

Але і без приватних експозицій - є що подивитись. Сподобалось - що багато приміщень просто відчинені. Це додавало відчуття пригоди. Але навіть на вулиці є на що подивитись - наприклад колодязь)

Макет замку, який дозволяє більш чітко уявити, як він збудований

В одному з закапелків - причаїлась експозиція етнографічна. Для мене особливо цікава - не часто трапляється можливість такі речі побачити.
Ось наприклад - закарпатські білі сердаки, подекуди прикрашені чорним оксамитом і повністю вишитий жіночий киптарик. Фантастика.

Також представлені типові для Закарпаття сорочки, подано короткі відомості про традиційний одяг регіону, та окремих його частин.
Унікальний крій, схеми і спосіб розміщення вишивки на одязі Закарпаття ні з чим не сплутаєш. Тільки погляньте - які взори, яка робота, яка фантазія!

До речі, що знову ж таки приємно - на експозиції нікого не було. Експонати у вільному доступі, окрім окремих розміщених за склом, що дозволило зробити такі докладні фото. Єдиний мінус, що світла там не було, лише з вікна.

Поруч знайшла ще один інформаційний плакат з зазначенням must-see місць і зрозуміла, що фактично вже всі побачила. Мукачево насправді невелике і це цілком реально - оглянути основні місця за один день. Якби приїхати ще дещо раніше і мати часу світлового дня, хоч би 8-9 годин - то можна навіть у всі костели зазирнути досередини. Я просто не дуже цікавлюсь такого типу архітектурою, тому свідомо це пропускала.

На Закарпатті - добре в будь-яку пору року. Питання лише в кількості світлових годин. Тому для особливо прецезійних дослідників-мандрівників - раджу приїхати ближче до літа.
Тим не менш - рослини тут і зараз думають, що то весна. От наприклад верба гілки якої сягали одного з бастіонів, на який я вийшла

Поки блукала серед мурів - бачила декілька екскурсій. Звісно - екскурсоводи подавали достатньо багато інформації, планували для туристів насичену програму. Проте це призводило до того - що часу відведеного на замок в них було насправді менше, ніж у мене. А вільного часу - ще менше. Тому позаглядати в загадкові приховані коридорчики вони точно не могли. А як на мене - це чи не найцікавіше)

Гармата

 Нарешті я вибралась на сам верх - до замкової церкви. Тут зустріла ще один пам'ятник - їх тут насправді багато.

Ілона Зріні і Ференц ІІ Ракоці в дитинстві

Купол церкви

отакий цікавий портал до сходів

Сходами від церкви нагору - потрапила на експозицію картин Закарпатських художників. Подаю тут кілька пейзажів, які найбільше сподобались.

Серед закапелків знайшла також кімнату, яка на мою думку - чи не найгірше в цілому замку виглядала. Загалом експозиції всі дуже добрі - але жахливого вигляду чучела з товстим шаром пилу - зовсім не сипатичні.
Кімната має представляти серед іншого - фауну краю.

Загалом на Замок - я витратила приблизно пів дня, при чому оглянула 80% всього, що там є - тобто по факту більшість, не враховуючи приватні експозиції, вхід на які потребував окремої плати, та одного чи двох залів, які були зачинені. Також не потрапила на один бастіон - бо вхід туди з якихось причин теж був зачинений. А взагалі - я почала підмерзати вже і хотілось їсти, бо окрім сніданку вдома я ще нічого не їла. Та і час спливав - мене ще чекала дорога до Ужгорода. І я хотіла встигнути на електричку, тому час було спускатись. Телефон майже повністю розрядився - і я була позбавлена допомоги Google-maps, тому йшла переважно по інтуїції. Вже біля самого вокзалу запитала одного старшого пана куди далі. Виявилось, що він теж йде на вокзал. Дуже приємний дядечко російськомовний.

Я якраз встигла придбати квиток, підзарядити на 10% телефон і сіла в електричку.
З запланованого на візит в Мукачево - не втрапила хіба в одну стару кафешку, про яку прочитала в інтернеті і яка мала б бути десь одразу під замком, бо вже не було часу її шукати. Але то не біда - буде привід приїхати ще раз в тепліший час року :).

Мукачево сподобалось, але попереду чекав Ужгород - який мені подобається більше. 

Сонячне Закарпаття було цього разу не таким сонячним, проте все одно - чудовим.

Продовження подорожі в Ужгороді читайте тут: Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)

Ще багато цікавого!