What`s new? Трохи про новини + опитування

 Дивно, пройшло кілька років з часу останнього мого допису тут, проте мені і досі згадують час від часу, що от колись я вела цей блог і що за ним дуже скучають. Треба було, мабуть ці кілька років, щоб переосмислити все. Проте найкраще починати спочатку.

Далі хочу розповісти трохи новин і потім хочу отримати вашу відповідь на кілька коротких запитань. Опитування буде анонімним, але спочатку прошу прочитати першу частину.

Отож, чому я почала писати цей блог?

Колись давно, коли світ був ще молодим, а інтернет на теренах нашої країни лише з'являвся в мене було непереборне бажання мандрувати, яке перейшло мені від батька. Власне на початках - він власне і був моїм поводирем у мандри, як вмів і що сам любив - брав мене на гриби, на риболовлю, просто на прогулянки до лісу, показував як розкласти багаття, вперше відбулась моя ночівля в старенькому брезентовому наметі і в ватяному радянському спальнику. Спогади про ті мандрівки, попри все - напевно найкращі з мого дитинства - про солодке повітря, запах лісу, особливі барви, коли сонце просвічує між листя, можливість лежати на землі, дивитись в небо, забути про все і бути собою... поїздки на потязі, гриби, рослини, мурашки, які заповзли в пакет з потовченими канапками, яскраві зорі на небі. Всі ці спогади та чудові моменти тягнули мене в подорожі, і в дорослішому віці. Після уроків ми часто гуляли в диких парках чи на Кайзервальді у Львові. І закономірно - мені того з часом також ставало мало. Ще з малих літ - непереборне бажання манило мене вперед - з'ясувати, а що ж там далі? За тим горбом, за тим будинком, за сусідньою вулицею. В Карпатах ми з татом були один раз, проте він часто згадував про те, як замолоду він їздив туди і відгукувався про них, як про чарівний край, сповнений безкраїх лісів і особливої краси. В нас була карта Західної України, на ній звісно були позначені основні гори, але годилась вона, хіба для того, щоб приблизно орієнтуватись на скільки далеко Ворохта від Коломиї. І от прийшов інтернет. Якесь повільне незрозуміле чудо, яке можна було якось запустити на кнопочному телефоні і пробувати щось шукати про світ. Екран був 2,5х3 см, інтернет лімітований і дорогий, трафік повільний і часто обривався, а саме головне - так було по цілій країні, тому інформації, яку я шукала - майже не було. Максимум шо можна було знайти - це якісь фотки генштабівської карти де було від руки намальовано маршрут. Карта була сфоткана без масштабу, але тоді про те, що таке орієнтування я ще не знала, тому цей факт мене не хвилював. Якщо пощастить - на тому огризку був якийсь населений пункт, який можна було спробувати знайти на моїй великій карті, яка вміщала кілька областей. Як туди добратись - треба було питати в тата, знайомих і загалом - постаратись. Проте ентузіазму було багато, споряги мало - але це нас не зупиняло. Ми брали з собою те, що тоді на нашу думку потрібно було брати в похід - консерви, картоплю, макарони, великий казан, вино в скляних пляшках, сокиру... це те, що можна було дістати. Спальника, карематів не було, перти 6-7 кг намет бажання не було, тому ми їздили без намету. В мене був батьковий Єрмак. З одягу брали старі в'язані сведри, куртку часів маминої молодості, яку вже не шкода, шерстяні шкарпетки, гади, або кеди ( по сезону). Відповідно рюкзак виходив дуже важким. Доперти його кудись далі, ніж за пару км від станції зазвичай не виходило. Потім ми почали мандрувати більше влітку, щоб нести менше речей, в мене з'явився каремат. Вдавалось зайти вже на порядок далі. Але як залізти на гору - так і залишалось невідомим. Зазвичай ми знаходили дорогу до гори, і в якийсь момент впирались в стіну непролазного лісу на крутому схилі, блукали, губили стежку, торчали в лісі день-два і їхали назад, але при тому вже були дуже щасливі.

Проте, прогрес не стояв на місці, і в когось були більші можливості, ніж в мене - тоді ще учениці старших класів школи. То ж поступово почали з'являтись блогери, які писали про Карпати. При тому описували вони досить доступно і послідовно, викладали фотки, розклади автобусів, ціни на проїзд - усю цю жадану інфу. Потім була практика в університеті в горах і понеслась. Саме головне - що ті блогери, які ділились інфою здавались мені тоді просто Боженьками. З їх допомогою я робила перші кроки в гори і нарешті вдалось знайти шлях на кілька вершин, а не застрягнути десь в підніжжі. Поступово в мене з'явився спальник, намет і інше спорядження. А з тим всім і досвід. В якийсь момент я відчула, що і сама можу поділитись інформацією, щоб інші люди могли також прочитати і піти в гори. І таким чином, я можу трохи віддати борг перед вселенською мережею. Це був класний період існування цього блогу ( кілька років).

Чому все зупинилось?

В певний момент світ почав змінюватись. Я любила в подорожах те, що пам'ятала з дитинства - тишу, свіже повітря, природу... і відсутність людей. Коли йдеш з татом весь день по лісу і навколо ні душі. Те саме було і на початку моїх мандрів - тоді ми іноді відчайдушно хотіли зустріти когось і запитати дорогу - але нікого не було. Проте зазвичай ми відчували в тому особливий кайф, і сидячи в лісі біля вогнища, за якихось 2-3 км від села кілька днів не бачили нікого окрім самих себе. В лісі було тихо, чувся лише шум дерев, потоків, спів пташок... і це було божественно. А в якийсь момент інфопростір подіяв - людей в лісі стало більше, на стежках - теж, на вершинах, в долинах, на місцях стоянок... і, о жах! вони були зовсім інші. Вони не цінували те, що любила я, мої друзі, мій тато і ті, кого мені доводилось читати. Мені здавалось, що люди, які ходять в гори - це вже однодумці, бо люблять те саме, і йдуть всі туди за цим відчуттям гармонії з природою, простотою і силою. І це була велика помилка, і велике розчарування. В горах все більше ставало "випадкових людей", які йшли туди шуміти, нищити, ламати, смітити - руйнувати все те, що ми любили. Доступність інформації - відкрила їм сюди дорогу. І я була однією з тих, хто розміщував цю інформацію у відкритий доступ. Хоч я завжди в своїх дописах закликала до правильного поводження і бережного ставлення до природи - але кожен бачить те, що хоче бачити. І кожен може взяти з будь-якої статті ту інформацію, яку хоче - наприклад про добирання, маршрут і пропустити "непотрібну" - про суть. Якщо спочатку я навпаки старалась написати про різноманітні місця, охопити найбільше різних точок, не повторюватись, то з часом я прийшла до того - що не варто зливати ті точки, де ще нема туристів. Нехай вони ніколи не дізнаються про них. А по другому-третьому разу писати про ті самі локації я не бачила сенсу. То ж блог помер.

Що зараз?

Багато змінилось. Я закінчила університет і аспірантуру. Дисертацію не дописала, бо перестала бачити в ній сенс. Тато помер. З Орестом ми попрощались. Я переїхала жити до бабусі, у якої була деменція і їй потрібен був догляд. Я почала працювати в gorgany - адміном в магазині. Пробувала паралельно ще щось вивчати, пробувати змінити напрям діяльності, знайти себе. На щастя - мені допомагав коханий чоловік, який був поруч і у всьому підтримував. Графоманство мене не покидало. Я любила писати ще з початкової школи. То ж трохи брала роботу перекладаючи укр-рос, англ-укр на фрілансі, потім почала іноді дописувати на ресурс компанії де працювала - gorgany pro (і ще поки що працюю дотепер). Переважно це поради, як обрати спорядження, чи огляди конкретного спорядження. Маршрути мені "зливати" більше не хотілось. Декілька моїх статей увійшли в топ-10 за кількістю переглядів. Загалом можете глянути, якщо цікаво все, що я там написала за лінком. Це те, де я публікувалась весь той час, поки тут була мовчанка.

Що далі?

Моя позиція про те, що про останні класні місця в Карпатах треба мовчати - не змінилась. Тієї ж думки дотримуються всі люди, яких я поважаю, і з якими співпадають мої погляди на багато речей. Постити інформацію про маршрути, карти, ціни на проїзд - більше немає сенсу. Зараз є безліч інформації в мережі на цю тему, особливо, якщо це стосується популярних точок. А ціни - штука нестабільна. Та і різниця в +- 50 грн думаю зараз ні для кого не складе проблеми. Писати звіти про походи по точках, які вже були в цьому блозі не дуже бачу сенсу. Як мінімум це мав би бути новий формат. Можливо з акцентом на те, що змінилось за цей час. Проте це точно не буде основним в цьому блозі, оскільки подорожую я тепер не так часто, і не завжди є бажання про мандрівку щось писати. Іноді класні спогади і думки хочеться залишити просто для себе. Основний формат блогу, який був раніше - вижив себе. Продовження можливе. Але мені потрібен відгук. Тож що буде далі - залежить від вас.

Тут і раніше було трохи дописів про мої роздуми, про подорожі Україною - різними містами, і щось, що можна назвати художньою творчістю. Проте, оскільки основний акцент був іншим - закономірно, що такі дописи не набирали надто багато переглядів, тому основне питання - наступне - чи взагалі комусь ще цікаво мене читати? Якщо так - то про що?

Що я можу запропонувати (перше, що приходить на думку) - роздуми, питання охорони природи, філософські рефлексії на тему природи, культури, Карпат, звичаїв, традицій і т.д., зрідка - інфо про якісь походи, цікаві точки - у випадку, якщо це місце, куди я б хотіла, щоб приходило більше людей, щось про психологію, можливо. Тобто загалом - про моє життя, те чим я живу, що мене цікавить, що дізнаюсь нового, про що думаю. Без надто особистих подробиць, але більше з метою підкинути інформацію для роздумів для вас. Якщо вам набридли короткі постіки в соцмережах, реклама, яка лізе звідусюди, гламурні фотошоплені несправжні фотки, і загалом пластмасовий світ, та ви відчуваєте, що вам потрібно, щось більш природнє, заземлене, справжнє і просте - це може бути тут. Не часто, без календаря дописів. Але якісно.

В цьому блозі було не багато коментарів від читачів. Чесно кажучи - мене це влаштовувало, бо якщо нема чого сказати по суті - краще промовчати. А писати просто "це класно" - безглузда витрата паперу та чорнил, хоч і віртуальних. Єдине, що в мене було - статистика переглядів. Але зараз мені потрібен ваш відгук. Я розумію, що тут давно нічого не було, тому навряд чи цей допис багато хто побачить в морі шуму, спаму і реклами, але я можу почекати. А щоб усім було комфортно надати мені відгук - я прошу залишити його у анонімній google формі за посиланням.

Усім дякую за ваш час! 

Соната в чотири руки про Кукул відомий і невідомий

Ми дуже часто проходимо повз і не звертаємо уваги на речі, які заслуговують нашої уваги. Часто переслідуючи лише одну ціль, все інше стає другорядним. Ми забуваємо, що іноді подарунки, бувають вдало заховані і головний ефект відбувається тоді, коли знахідку знайдено.

(с) Роман Тимофійчук (Treker)

За останні два роки я написала тут дуже мало, тим не менш кількість відвіданих місць і проведених в горах годин колосальна, як на середньостатистичного туриста. І от зараз, коли до мене знову повернулось натхнення і я хочу писати - цей весь масив даних, спогадів, фотографій і відео чавить мене велетенським пресом і я відчуваю свою безпорадність перед цим всім і не знаю з чого починати. А також в моїй душі таїться сумнів чи зможу я вже досить добре передати ті події давнини...

Тим не менш - трапляються маленькі випадки, маленькі зачіпки. І знову ж таки - мережа інтернет несе більше користі, ніж мінусів. Приносить знайомства... Одне з них - знайомство з Ромком Тимофійчуком. І я не пам'ятаю з чого вже воно все починалось - чи з взаємного читання чи з календаря, який Ромко зробив зі своїх світлин два роки тому... 

Попри любов до гір, спільні зацікавлення, публікації на одному ресурсі - мені здається в нас є щось спільне в тому як дивитися на речі - звертаємо ми увагу на щось таке невидиме, в тому, що всім давно відоме шукаємо незвідане. Для всіх зовсім не очевидно - навіщо дертись крізь дебрі, завали, пробивати "одноразові стежки" (с), аби добитись туди, де ніхто до тебе не був і вже після тебе ніколи не буде. Нащо шукати найглухіші закутини і безлюдні місця забрідаючи в хащі відомих гір? Мені важко це пояснити тим, хто запитує - це поклик серця, коли не можеш інакше. Здається мені - Ромко такий теж.

І попри може вже два роки віртуального знайомства і списаних кількох кілометрів повідомлень - ми наразі так ніде разом і не вибрались, хоч планували. І я надіюсь, що якось ми це таки виправимо і нам нарешті вдасться синхронізуватись у просторі і часі, а наразі історійка про десинхронізовану мандрівку - де ми перебуваємо в тому самому місці, лиш в різний час.

НР 2015 (23 грудня 2014 - 02 січня 2015), або перший справжній зимовий похід.

Нарешті змогла знайти час між багатьма справами і подорожами, щоб дістатись блогу, а то якось він запустів за останній рік... Сподіваюсь, ви не подумали що я сиджу вдома увесь цей час? А ще мені подобається довгими зимовими вечорами писати спогади про тепле літо... А жарким літнім днем цілком можна написати спогади про морозну зиму) Але ось уже знову випав перший сніг -і в горах і у Львові, скоро знову новий рік, а я вам ще про попередній не розказала) Тож..

Підходив до кінця теплий грудень 2014 року, коли почали витати в повітрі ідеї поїхати зустрічати Новий рік в Карпати. Насправді, нічого нового в цих думках немає, бо вже кілька років поспіль, як тільки по місту починають вивішувати гірлянди, ставити ялинки на площах і в торгових центрах та продавати різноманітну новорічну мішуру в мене в голові великим дошкульним цвяхом засідає думка про те, щоб поїхати кудись зустрічати Новий рік. І всі попередні роки ця думка просто залишалася думкою і за деякий час розсіювалась, бо було багато чи мало "але" для її реалізації. Я не надто тим переймалась, бо розуміла, що все так не буде і рано чи пізно настане сприятливий період і для цієї затії. 

Розтягнувши похідний сезон 2014 року максимально - від залишків снігів зими 2013-2014 у весняному поході на 8-ме березня, до останнього - зустрівши у горах перший, другий і третій сніг зими 2014-2015 вилазка у гори в кінці грудня вже не лякала. Зимові гори більше не здавалися іншою далекою невідомою країною, не здавались ворожими і неприступними.

Бетонна клаустрофобія

Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.

— Ричард Карлсон

В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома.  Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою...  Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися.  На згині коридору мене чекають двері,  на підлозі - розсохлий паркет,  за який так просто зачепитися,  а ще мінімум меблів,  які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді,  бо все пізнається в порівнянні.  Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово,  не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали,  штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців,  які до останнього не знали де саме будуть жити.  Потім їх наповнювали меблями - типовими,  масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення.  Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою,  але і позбавленою будь-якого душевного тепла.  Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер,  як виглядають,  що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок,  іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами,  їх сварками, ремонтами,  музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі,  в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)

Соло на Пікуй (4-5 жовтня 2014)

Давно планувала податися у солопоходик. Перше довго про це думала. Уявляла собі як буду почуватись. Всі байки від знайомих, хто вже встиг спробувати, зводились приблизно до наступного: ну, пішов я. І шо? Нема ні з ким поговорити, ні кого послати. Скучно.
Або - бляяя.. Ото було стрьомно. Я літом в пятій вечора розкладала палатку шоб до темна заснути бо там шарудить шось і взагалі. Та ну його нах. Це для психопатів. Або: тільки в соло і ходжу. Не соло - для слабаків.
Я ж мала чітку ціль для такої мандрівки - таке собі самозаглиблення, зближення з природою без відволікання на компанію і абсолютно вільний графік - де хочу там на краєвид залипаю, треба зібрати якісь трави - стою збираю, хочу йти без привалів іду. Так-так. Багато хто скаже шо "візьми мене з собою, я буду мовчати і робити все як ти", але це зовсім не те. Ти не можеш позбавитись від відповідальності, навіть якщо людина підписалась на рабство. А ще хотілось тиші. Тиші в розумі і на стежці... Я помітила що іноді мене напрягає навіть коли хтось йде за мною. Загалом, я особа не надто соціальна і часто спілкування мене виснажує. Тоді я можу цілий день просидіти вдома наодинці і відпочивати від соціуму, але в чотирьох стінах зовсім не те що на природі. То ж я вкінець доведена марафоном вступних іспитів в аспірантуру, роботи і доскіпуванням родичів до повної соціальної нудоти, з бажанням шоб усі нарешті мене, курва, лишили в покої, зі спокійним щасливим серцем спакувала наплічник і, як то кажуть, вйо.
Якщо подумати логічно, то 1) час для першого солопоходу не ідеальний 2) прогноз погоди галімий 3) вже холодна осінь і треба нести більше речей+ намет 4) для підстраховки що мені буде дуже страшно можна було б вибрати маршрут коротший і щоб поїзд прибував в адекватнішу годину.
Але... цими роздумами хай займаються ті, які планують соло "для галочки" чи для понтів чи для чого там ше. Мені ж це взагалі була не перешкода. Хотілось подальше, де нема ні одної двоногої істоти з виду Homo sapiens (хоча епітет розумна точно для багатьох не підходить), шоб нарешті ні одного слова, ні одного лишнього звуку, який видає людина. Нехай погода буде галіма. Я була готова всі три дні гребти в дощ, туман чи мокрий сніг, аби мене лишили в покої і чути було лише цей дощ, туман чи мокрий сніг.

Чорногора на день Незалежності (23-25 серпня 2014)

Не довго я сиділа вдома, як прийшов час традиційного день-Незалежності походу. Ех.. Були часи у роки моєї буремної молодості, коли ще всі мої друзі не працювали і ми могли дозволити собі валансатись горами і не тільки горами коли і скільки захочемо. Але старість- не радість. Всі тепер заклопотані, запрацьовані, то ж незалежно від прогнозів погоди вибираємось кудись на державні свята. От і цього року - передали штормове попередження на день Незалежності, та і з власного досвіду я знаю, що це якась просто аномальна дата, коли погоду точно не назвеш найкращою для гірської мандрівки. От наприклад і минулого року на Свидовці було "не фонтан".
Попри довгі попередні збори назбиралось нас аж! троє людей :) Ну і фіг з ним - менше народу - більше толку. Підніматись на Чорногору вирішили з боку Піп Івана з с. Шибене (бо я ще з Шибеного не ходила, а хотілось якось урізноманітнити мандрівку. Добирались зі Львова поїздом на Івано-Франківськ, потім маршрутка до Верховини, з Верховини - на Шибене.
День Незалежності не тільки у нас вихідний, тому ще у Франківську ми зрозуміли як багато тут у нас конкурентів на маршрутку. На щастя, частина поїхала у Ґорґани, а отже на Калуш. Частина з нами на Верховину (ми і так лише в другу маршрутку помістились).

Тиждень тиші. Чорногора. Польові нотатки. (2-10 липня 2014)

Current music: Теленис – Ni auta Numenna

"Думаю, что вряд ли скоро вернусь в цивилизацию. Природа меня не утомляет. Напротив, я все более наслаждаюсь ее красотой и жизнью странника, которую веду. Я предпочитаю трамваю седло, крыше – звездное небо. Неясный трудный путь в неведомое для меня милее любой мощеной дороги, а глубокий мир природы куда приятней суеты городов. Как ты можешь винить меня за то, что я остаюсь здесь, в месте, которому принадлежу, в котором чувствую единение с миром? Это правда, что мне не хватает общества разумных существ, но среди них так мало с кем можно разделить важные для меня вещи, что я выучился хранить их при себе. Достаточно и того, что я окружен красотою…
Даже из твоих коротких зарисовок мне ясно, что я не смогу выносить рутину и однообразие жизни, которую ты принужден влачить. Не думаю, что когда-либо смогу остепениться. Я уже почерпнул слишком многое из глубин жизни, и что угодно предпочту возврату к прежнему существованию."

Последнее письмо, полученное от Эверетта Рюсса его братом Уолдо, датированное 

11 ноября 1934 года

***

То ж хлопці поїхали у Франківськ, а моя подорож продовжилась. Попуткою я дісталась в Кваси. Водій маршрутки підбирав багато людей, в основному своїх знайомих. Виявилось вони знають і наш стаціонар і завгоспа і сторожів, то ж мене прийняли за свою. Як люблю я за це Закарпаття - тут наче всі один одного знають. І якщо ти з Ясіні, то високо ймовірно, що у Видричці про тебе теж чули. Попри всі здобутки цивілізації люди і далі носять інформацію один про одного на вустах від села до села, повідають історії, троха додають вигадок. А ще тут люблять тих, хто не тримається відсторонено. Говори як тут, знай гори і села, май шо повісти і тебе приймуть за свого, пригОстять, забАвлять.

Мармароси (28 червня - 01 липня 2014)

Щось літо видалось дуже завантаженим і зовсім не натхненним. Тому лише зараз, НАРЕШТІ, дісталась до написання звіту про ще червневий похід. Це майже як "довгими зимовими вечорами"... Тільки ще листопад. Так що я майже вчасно :).Планувати похід на Мармароси ми, як годиться, почали завчасно. Зараз багато говориться про те, що попередню реєстрацію за 10 днів наче відмінили і що нічого тобі не буде. Але ми громадяни свідомі, - якщо це бажано - чого б не зареєструватись? Команда назбиралась величенька (це при тому, що я не дуже люблю коли багато людей) і тому аж до дня виїзду потрібно було вирішувати проблеми з цим пов'язані. Зокрема, і проблему каструлі в якій можна зварити їсти на 7 - 8 людей! Взагалі, це рекордна за кількістю учасників група з тих, що я коли-небудь водила.

Білети на Рахівський поїзд купили. Я склала меню і придбала продуктів. Частину, на щастя, встигла роздати перед виїздом, а більшу довелось пакувати в рюкзак і торбу. Плюс завантаженість в універі і з самою організацією мало не "запізнила" мене на поїзд.

Чорногора предвічна.

Норовлива моя Чорногора. Шерсть її дибиться жерепами, ялівцями, смереками і травою полонин. Так любо, йдучи дорогою пригладити чи скуйовдити її наче гриву велетенського полонинського пса. Може вона і не помітить, бо ж я для неї лише плодова мушка, та все ж це спосіб комунікувати.
Тече потічками її кров. Без жадібності дають гори своєї крові напитись, набратись їх сили і глибини. Мільйони років вони існують, дихають, ростуть, а все роздають і роздають всім воду.
Виставляє Чорногора свої ребра з худих боків, стирчать дрібні її кісточки, кам'яні суглоби. Час од часу прикриває себе периною хмар, - жене непрошених гостей.
Норовливий її характер видає жіночу природу. Сьогодні прихильна до тебе, як до любаса, а завтра проганяє холодними вітрами, шмагає дощем чи снігом, наганяє в шию грозою - сердиться. Ніколи не знаєш що може її розгнівити, через те мусиш всіляко годити їй і шанувати, як і жінку, яку любиш.