вівторок, 21 лютого 2017 р.

Дивна Скупова - серця мого печаль ( 5-7 березня 2016)

А вже сонечко блиснуло, сніжок підтанув... Розкажу вам шось небанальне (бо скільки вже будете слухати від мене про то, шо всі і так знають) з того, що в загашніках неописаного маю - розкажу вам байку про полонину Скупову на 8 березня 2016 року. Але звісно цей похід тільки номінально можна назвати восьмоберезневим, бо наче початку весни був присвячений, але 8-ого березня я, як годиться дівчині з традиційної родини пострадянського простору, була вдома - поїдала якісь смаколики за кавою з жінками своєї родини - мамою, бабцею і хресною.

Тож десь посеред ночі ми опинились в Франківську. Було неприємно зимно і сиро, висів бридкий туман. Мимовільно пробивало на дрижаки. З Франківська ми першою ж маршруткою виїхали на Верховину. В Верховині вже блиснуло нам привітно сонечко. Ми потусувались там години дві, з'їли пиріжочки місцеві, куплені на базарі і перегрузились в автобус на Пробійнівку. До пробійнівки тряслись ше біля півтори години по чудесній і вже добре знайомій розбитій дорозі. Правда, організм мій видно за кілька таких сеансів, які вже відбулись в моєму житті адаптувався до такої активності і цього разу я почувала себе майже нормально, коли автобус виплюнув нас зі своїх нутрощів на кінцевій.

На зупинці сидів якийсь старий сивий вуйко. Всі інші пасажири автобусу були місцеві і швидко розійшлися хто куди. Ми ж затримались на зупинці натягаючи бахіли, перепаковуючись, перевдягаючись і перекусуючи якимись ніштяками. Я дістала мапу, щоб вже на місці зорієнтуватись куди нам далі. Підйом на Скупову з Пробійнівки йде через великий присілок Стовпні. Ми перепитали на всяк випадок в дідуся чи нам в той бік, куди я зорієнтувалась по карті. Він з інтересом порозглядав нашу карту, підтвердив шо все там правильно намальовано і що ми правильний напрямок обрали. Ще ми троха з ним побалакали та й час було вже йти.


Дорога до присілку Стовпні
Гори були навколо мармурові - вкриті окремими латками снігу, але переважно його вже не було. Дорога була вся в болоті, яке ми успішно місили. І воно щоразу налипало на наших протекторах кілограмовими гирями. Але по мірі просування дорога ставала троха сухішою, або принаймні узбіччя були не розбиті в болотяне місиво. Присвічувало ласкаво весняне сонечко.




Ми піднімались все вище - а людські житла все не закінчувались. І це викликало в мені цілу масу різнорідних почуттів. З одного боку - хотілось вже відірватись нарешті від цивілізації, від людей, від їх зацікавлених поглядів, вибратись в дич і глуш. З іншого - зацікавленість до тих людей, які обрали жити так далеко. Я вже не кажу про саме життя в такому селі, як Пробійнівка, чи Осмолода, чи Бистриця, чи Шибене, чи Бистрець - тупіковому селі, загубленому серед гір, куди їздить 2-3 автобусних рейси за день (якщо їздить). Але навіть в цьому селі - вибратись на найдальші його околиці, на високу полонину... І коли зими бувають суворими, намітає снігу і тисне мороз - не могти видістатись зі свого обійстя нікуди, перебувати і проживати на повній автономії. І до тебе теж ніхто не прийде... Ну, хіба найближчий сусід... Той, шо на сусідній горі чи на протилежному до твого схилі... От не знаю як вам - а як на мене - перспектива афігєнна! Я б так жила. Взагалі отака хата на відшибі, на високому грунику, в найглухішій глуші - це ж афігєнно. І з одного боку ти вже в дичині, а з іншого боку - це ще село...



Ну і хати! Ви тільки гляньте які тут збереглися хати! Старовіцькі. Вже багато з них позакинуто, дірами світиться дах, занепадають. А то ж моя слабина - всяка різна старовіччина. Йдемо, а хочеться до кожнісінької притулитися, послухати, що вона мені розкаже, яку байку з первовіку прошепочуть скрипучі її дошки, яку співаночку насвище вітер з її піддашшя... Ото йдемо, а я все бігаю туди-сюди, щоб хоч одним оком в віконечко такої хати зазирнути... І краса... Краса навкруги.



Взагалі сподівалась я натрапити на крокуси. Хотілось так тих крокусів - дуже люблю ті квіти. Для мене то символ свідості, весни і щастя. Коли виходиш на верхи і бачиш як біло-жовта трава вся помережана ліловим - сміятись хочеться від щастя, яке виникає в самих глибинах душі і рветься назовні. Хоч наче що в тому такого - квіточки собі дрібненьки - не більше того. Бриндуші - кажуть на них гуцули.. А як же гарно... Бреніння душі... Як влучно... Все ж спостережливі дуже були горяни і влучні на назви. Але приїхали ми того року зарано, чи то зима запалася запізно - лиш де не де пробивались перші, закриті ще квіточки. За тиждень до виїзду були сильні сніги. Трохи з того приводу жаль.


Та головне що дихає вже все довкола весною. Дихає в лице сувора Чорногора, хмурить чоло небо хмарами, але часом наче добрішає - сонечком всміхається. Під сам самісінький верх останні хати нас проводжають. І далі, йдучи верхом, - бачимо їх не так уже й далеко на схилі хребта.

На нашій новій карті "Чивчинські і Гринявські гори" позначено ту ж, неподалік кілька полонин з колибами - тож йдемо їх звідати.
На ділі - це трохи не те, як ми собі уявляємо полонину. За кілька сот метрів вниз від позначки жилі хати. Тут же - невелика хатинка-колибчинка, де вочевидь ночує влітку ґазда зі своєю і сусідською маржиною. Все на глухо закрито. На замок. Безкомпромісно. Мене це троха шокує - не звикла я до закритих колиб. Так не годиться. От тобі і мінус від близькості цивілізації. А сонце вже стрімко хилиться до заходу, бо поки ми з пересадками добрались в Пробійнівку, то було вже далеко за полудне.



Залишаємо першу невдачу позаду - йдемо на наступну "полонину". Там така сама історія - закрито все наніц. То вже мене троха денервує. Погода хмуриться, сутеніти починає. Піднімається холодний вітер. Але що робити - треба йти далі. А далі нас чекає колиба, яка точно має бути відкрита. Лиш до неї ще кілька кілометрів пиляти... Та вибору нема. Волочимо ноги туди.

Нарешті на лівому відрозі хребта бачимо ряд будівель - великих і добротних. Наш пристанівок на ніч. Сподіваємось, що там нікого немає. Знимкуємось на фоні і спускаємось вниз. Їсти вже хочеться нереально.



Оглядаємо все доокола, балакаємо. Більша будівля зачинена. Беремось за клямку, щоб увійти в меншу... Я відчуваю подих тепла звідти - за роки в горах, щось з'явилось в мені таке від дичини - вловлювати порухи повітря, запахи, звуки - такі мізерні, що більше ніхто їх не чує. Бути насторожі... Я вже знаю - хтось тут має бути.

Як тільки ми опиняємось на порозі - несподівано відчиняються двері, на порозі стоїть дуже дивний чоловік. З вигляду - на туриста не схожий. Спортивні штани, капці, футболка. Я вже собі думаю - може він тут живе постійно? І не полонина це, а ще одне обійстя? Троха мене то все збиває з пантелику. Геть не зрозумілі звичаї на цій Скуповій - вже не знаєш на шо і сподіватись.

Але скоро опановую себе. Вітаємось. Відповідає російською. Значить не місцевий. В хаті сам. Споряга вся в стилі туристів-чайників - камуфляжні штани і куртка, рюкзак військового штибу. Спальника не має. Колиба елітна - тут все є - меблі, посуд, ліжники, щоб накриватись, ліжка і нари. Тому впринципі спальник не потрібен. Але все це дуже дивно. І сам він дивний. Майже нічого не говорить і не питає. Ми так наче з різних планет. Потім починає говорити багато і швидко, розказувати про полонину. Бачу скляні пляшки з горілки в кутку. Та і сам він здається злегка п'яний...

Загалом після недоспаної ночі, важкого і голодного дня, позакриваних колиб - цей наш новий знайомий сильно мене висаджує в осад. Але я намагаюсь не подавати виду. Даємо йому зрозуміти, що правила на колибах по горах всюди однакові - всі хто прийшов і на кого є місце - той ночує в колибі. І шо нікуди ми йти звідти не плануємо, хоче він того чи ні. А він таки намагається нас видворити в ту більшу будівлю. Каже шо має від неї ключі, але там немає пічки. До речі, той більший будиночок літом функціонує як готель для туристів. Там кімнаток багато і електрика кажуть навіть є. Здають за якусь ціну - яку - не знаю. Але зараз зима. І в цій хаті пічка добре розпалена. Тут тепло. Фіг мене звідси хтось вижене. Нізащо.


























Тож йому доводиться змиритись з нашою присутністю. Ми починаємо готувати їсти. При тому балакаємо з ним. Сказати, що розмова виходить дивна - нічого не сказати.... але ж треба якось комунікувати, раз ми вже опинились на одній території. Коротко дізнаємось, що він сам з Києва, служив в АТО. Знає власника полонини, той дав йому ключі. Він тут сам - приїхав пожити в горах. Планує піти на полювання...

Після вечері, і втрапивши в тепло після холоду - мене починає вирубати, як тільки стемніло. Тим більше - недоспана ніч дається взнаки. Сказати чесно - засинати в одній хаті з такою дуже дивною людиною мені стрьомнувато. Але шо зробиш - я вже вирішила нікуди звідси не вступатись. З тою встановленою рішучістю ми лягаємо спати, від чувака подалі - на протилежному боці колиби. При тому, перш ніж заснути, я ще якийсь час дослухаюсь до того, що він робить і непомітно за ним стежу. А він і далі веде себе якось дивно. Але я вже врешті засинаю, але сплю на стрьомі. Як то сплять на вокзалі чи в поїзді.

Посеред ночі буджусь від шуму - наш сусід метається по хаті, як наче його чорти під ребра носять, при тому перечіпається через меблі, хоч в хаті досить світло від вогню в пічці, пару раз мало не падає, щось бурмоче собі під ніс і знаходиться чи то в трансі чи то в напівпритомному стані. При тому я розумію, що Орест міцно собі спить. Я стежу непомітно за тим, що буде далі. Якщо чесно, поєднання дивнот, інформації про то, що він був в АТО і приїхав на полювання - мені не подобається... Від слова зовсім. Нарешті після якогось такого нападу активності він похитуючись виходить надвір. Перед тим він мало не кинув в пічку мій гербарій, який я залишила сохнути на столі, тому я встаю, і забираю гербарій поближче до себе, аби не мозолив йому очі. Влягаюсь на місце, як нічого і не було. Чувак повертається в хату і лягає наче спати. Я полегшено видихаю і за якийсь час засинаю теж.

День другий

Наступного дня ми собі думали йти на Кринту ще і спускатись в Шибене... Але погода різко зіпсувалась - дув сильний вітер, то збиралось на дощ, то він і справді падав - грубі важкі краплі. Наш дивний сусід прокинувся значно адекватнішим, ніж засинав. Навіть почав розмовляти) Розказував багато про себе. Може то він звик вже до нас - почав розповідати всіляке і різне про себе і досить було просто його не перебивати. В мене було якесь глибинне співчуття до нього, тому я робила все, що від мене в той момент залежало - просто слухала. Готували сніданок. Їли разом. Разом пили зварений ним з місцевих трав чай.

Розказав він нам, що далі колиби на хребті є, але не близько. І більшість з них зачинені. Так чи інакше - вирішили ми залишатись тут і наступного дня скидатись в село. Тим більше наш новий знайомий, теж збирався туди по продукти.

Ближче до полудня погода наче покращилась. Принаймні вже не збиралось на дощ так явно. Місцями пробивались сонячні промені. Наш колєга сказав, що має завдання від власника полонини -  піти навідати чоловіка, який живе тут неподалік в хаті зимарці. Взяли з собою, що було йому на гостину і пішли.


Повівав весняний вітерець, був епічний краєвид на Чорногору. Наш новий товариш показав нам місце біля водопою, де за його словами того року загриз вовк дівчину, чи навіть двох, вже точно не пригадаю. Що вони пішли сюди чи то в ягоди чи в гриби. В цьому самому місці черпаю з водопою пригоршнями воду - але ж добра! І думаю про тих дівчат. Такі історії завжди змушують замислитись - що би я робила на їх місці - чи почула би наближення хижака з гущавини, чи змогла би оборонитись, чи втекти, чи налякати дикого звіра? На крайній випадок - дати бій і вбити? Щось є в тому мабуть інстинктивне - боротьба за власне життя. В такі моменти, коли встигаєш зорієнтуватись, звісно, вже не до моральних принципів, не до надуманих теорій. Коли хтось кидається на тебе, аби відібрати життя, певно стаєш сам первозданним диким звіром, мобілізуєш всі свої сили, аби дати бій. Хоч звісно людина, порівняно з природженим досвідченим мисливцем - вовком чи медведем - напевно майже не має шансу.


місце біля якого за словами нашого нового знайомого зажерли дівчат вовки...
Нижче нас бачимо нову колибчину-хатину. В якій саме хаті живе вуйко, якого ми маємо провідати - не відомо. Але десь тут. З тих ближчих хат. І це хати. Ми відійшли менше двох кілометрів від полонини, а тут вже справжнісінькі жилі хати, такі самі, як в селі. Дивнотна ця Скупова та й годі.




Спускаємось до тої новобудованої - все зачинено. Оглядаємось на краєвиди - але ж тут файно... Йдемо до наступних хат неподалік. Таких, які я так дуже люблю - з потемнілого від часу і дощів дерева і фарбованими на блакитно віконними рамами і дверима. Ходимо по обійстю - все теж зачинено. То певно і не тут...





Йдемо далі. Аж бачимо на царинці при хаті пасеться корова з телятком - то вже певно нам сюди. Нижче - малесенька хатинка, на одну кімнату. З неї нам на зустріч, під гавкіт пса виходить вуйко Іван - саме той, якого ми маємо провідати. Вітаємось з ним, запрошує в хату.




В хаті нічого майже нема - одне ліжко, стіл, напіврозвалена перегородка між сінями і кімнаткою, в поганому стані пічка. Думається - задумав вуйко Іван реконструкцію якусь, але ще не закінчив. Він дуже радий гостям - не знає куди нас краще посадити і чим пригостити. Дістає з усіх заначок, що має ліпшого - коренівку (куди ж без неї), варення з чорниць, сало. Пропонує туж туж за хвилинку пічку розтопити і спекти нам такого-сякого хліба, який вміє - плоских коржиків. Там ми кажемо, що принесли з собою хліба. Та ще плящину горілки захопив наш новий знайомий. Вуйко нам файно дякує, каже шо "казьонну" горілку не дуже любить, але і таке піде. Але ось є ж домашня - сам робив на самогонці. І корені сам накопав в Чорногорі хвалиться нам.

В такі моменти, в кожній гуцульській хаті почуваю двоякі, змішані почуття. З одного боку - сердечність, відкритість, з якою ґазди пригощають тебе ліпшим з того, що мають. Це і традиції, і звичаї і народний промисел, і домашня медицина, справжня - жива. З іншого боку, як біолог, ботанік - не можу ігнорувати той факт, що це червонокнижні рослини, зібрані на території заповідника. І насправді це не питання засуджувати чи не засуджувати місцеве населення. Зрештою, на те вони і місцеві - це їхня земля. І не якомусь організованому зайдами заповіднику чи науковцям їм вказувати.

За століття, коли гуцули жили закритою спільнотою, до першої світової війни ще - вони так само викопували коріння цих рослин, а також багатьох інших і готували з них настої, примочки і припарки. І від того рослин не ставало суттєво менше. Проблеми почались з індустріалізації, з приходом Польщі, а надто - з приходом радянського союзу. Основна проблема природоохоронної справи на сьогоднішній день, як на мене - відсутність діалогу. Природоохоронці мають свої приписи, якісь досить універсальні. І вони з більшим чи меншим ентузіазмом намагаються їх запровадити. В тому числі - радикальні підходи строгої заповідності. З іншого боку - є місцеві жителі, яким ніхто нічого особливо не пояснює, все як за тоталітарного режиму - то можна, а то нє. Чого - бо я так сказав. А як нє - то буде з тебе штраф. А як не піймають - то не буде. І ясно шо ніхто особливо нікого не ловить і не штрафує. Тому все питання зводиться до того, щоб ніякий злий дядя в погонах тебе не бачив, бо не відомо як він відреагує, коли побачить що в тебе повні бесаги різного коріння.

Та це все роздуми - якоїсь пропозиції до вирішення поки немає. А перечити, щось старому дружелюбному дідкові, завертати йому голову тим - немає ніякого сенсу. То ж ми сидимо, п'ємо по черзі один до одного за порядком і слухаємо його байок, як то годиться.

Байок про то шо в селі робиться, який був недавно випадок, шо він тут бачив на днях, хто проходив повз, та і за старовіччину, звісно. Про то, як він ше був малий і шо йому дідо казав. Я направду дуже люблю такі байки слухати, якщо що.

Сидимо в нього, аж вже починає темніти. Він пропонує нам лишатись в нього ночувати, обіцяє шось нам зготувати на вечерю, щоб вже не йшли нікуди на ніч - так наче б то нам невідомо куди йти - тут же пів години до нашої колибчини. Але це звісно дуже мило з його боку. Прощаємось файно та й ідемо назад на полонину. Ше шось балакаємо по дорозі своє. Западають глибокі сутінки.

День третій


Ніч того разу минула спокійно. На ранок - за сніданок балакаємо собі ще всіляке і різне. Наш новий колєга досить освідчена людина, багато всього знає, тільки от є все ж в ньому якась дивнота. Почав нам потім розказувати, що після АТО, де вбивав людей - зацікавився мисливством. Того сюди і приїжджає - ходить на полювання. На оленя, на кабана, на косулю. В мені знову піднімається двозначність.

Я взагалі проти убивств, проти війни і проти полювання. І я так звісно підозрюю, що зараз мабуть не сезон на оленя чи кабана. І я так звісно підозрюю про то, що єгерь місцевий, з яким він ходить на полювання свідомо йде на порушення. І ще він нам розповідає про різні способи і хитрощі, як можна піти на полювання напів легально. І звісно це цілий шквальний потік інформації про те, як все в нас в країні є - порушення законів, контрабанда, корупція, неосвідченість, нехлюйство і т.д. І те саме - лісопилки внизу по селах - більшість з них нелегальне. Те саме - припарковані в центрі міста в невідповідних місцях машини - безліч очевидних речей, які не треба навіть особливо розслідувати. Про це всі знають. Але нічого з тим не відбувається. І мене це засмучує. Жахливо засмучує. Якесь відчуття безсилля і розпачу. І безвихідь якась. Все це разом спричиняє в мене якусь душевну клаустрофобію. Нарешті ми збираємось і рушаємо в село.




Спускаємось втрьох в с. Голови. Вже за покликом весни люди починають обробляти свої латочки грунту, боронити землю, перекопувати, орати. Повсюду бачу змучену худу маржину, в якої видніються кості. Заморені коні, волочать борону. Байдужість на лицях. Якісь зовсім інші люди трапляються мені тут повсюди в цьому куточку. Може то шось є в тих горах - в полонині Скуповій. Якась вона така від початку і до кінця неправильна, чи що. Не мені звісно судити і визначати. Але тут все інакше. І люди інакші. Я більш ніде такого не зустрічала і це навіває сум. Хочеться пошвидше звідси піти.


Автобуса нині вже не буде - сповіщають нам. І нічого не залишається, як йти пішки через Чорну річку до Красноїлє. І ми йдемо. Дуже довго йдемо. Аж нарешті вдається зловити попутку. І ми доїжджаємо аж до Рівні. Водій - вчитель географії в місцевій школі. Розмова з ним теж виходить не дуже приємною на такі наболілі теми. Тому вважаю за краще її закінчити. В Рівні нам повідають, шо автобуса не буде. Тому ми пішки йдемо через Ясенів до Криворівні. Десь по дорозі ловимо ще одну попутку, хоч би на пару км. В Криворівні вже нарешті таки сідаємо до автобуса на Івано-Франківськ.

Загалом після всього побаченого і почутого на душі тоскно і сумно. Так буває, коли перестаєш ходити в походи, як турист, як спортсмен. А коли проживаєш все, що бачиш, з чим стикаєшся. Переймаєшся цим всім глобально. Відчуття велетенської системи, в корені хворої, неправильної не дає спокою. Відчуваєш, що так бути не має. Але не знаєш - ні як донести цим людям це, як пояснити їм те, що для тебе самої так очевидно і так недоступно до них. З іншого боку - вони теж зможуть мені навести свої аргументи. І вони будуть не менш правдиві, ніж мої. Про те, що треба якось жити, про те, що роботи в них нема, про те, що так робили їх предки і ще сотню різних інших.

Їду в автобусі, дивлюсь в вікно, на ці всі любимі мною краєвиди, хатки, села... На перехожих людей - горян. І з одного боку так дуже люблю їх всіх і це все, а з іншого - стільки болю мені вони завдають отим всим і серце моє розривається.

Отакий то був весняний похід на Скупову. А кожен най тепер сам собі подумає про те все.

5 коментарів:

  1. Шикарно написано і відчуття-позитивні і негативні дуже гарно передано.А ви ботаніки не пробували розсаджувати рідкісні рослини по горах,у тільки вам знайомих закутках або на власних плантаціях?

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую за відгук!
      Стосовно розсаджування рослин - то є цілі напрямки в ботаніці - культивування диких рослин в ботсадах з подальшим поверненням в природу. Але це все не так просто. Крім того - якщо навіть вдасться культивувати рослину в ботсаду, витратити три роки на розмноження тої ж таки джинджури, або навіть більше років, а потім висадити знову в дику природу, при чому звісно частина рослин пропаде. То що? А потім наступного ж року хтось прийде їх викопає і понесе на базар? Цим проблему не вирішити. Думаю швидше варто просвітляти місцеве населення - шанованих мною гуцулів і їх же таки заохочувати до культивування. Нехай кожен в себе на городі зробить маленьку плантацію для власних цілей, а дикорослі особини залишить в спокої. То ж і йти за ними нікуди не треба буде. І всім було б добре. Збережені і традиції і рослини.

      Видалити
    2. от жили там гоцули століттями а тут прийдеш ти і скажеш не копати коріння???
      певно є яийсь розумніший метод. саме тому вони і збирають ті рослини що виросли вони в природі а не культивовані людиною. в них і властивості різні.да і як на мене(хоч в тебе то також написано) не таку вже велику шкоду природі завдають гоцули.... памятати варто лиш те що ми коли йдемо в гори , йдемо в їх дім...то їхня земля.

      Видалити
  2. Але ж й набрехали вам. Ніякі вовки нікого коло корита під Скуповою не загризали, тим більше якихось дівчат і "атошників" там таких піврайону ходить. Там де стоїть каплиця на горбу - це присілок с. Голови - Ложевий. Про Йвана (прізвисько Лабуда) гарно написали, мабудь найкапарніша й найфальшивіша людина яку я знаю, таке.. місцевий шахрай. Інша справа про чоловіка, який жив у хаті під горбом, називали його Бандера, був зятем Остафійчука (який володів землями де осів той барига в якого ви гостювали). Сам Бандера передушив і перестріляв всю дичину в окрузі, тому я за своє життя там не те що вовка, навіть зайця не бачив... У Бандери залишилось купа дітей, онуків і правнуків, але в Ложевому після його смерті бувають не часто. Там де збудована нова хата - давнє місце де стояла велика гражда, а потім хата баби Анни, предки якої володіли майже половиною цього присілку і полонинами, в тому числі і Скуповою, а нову хату збудував її онук, вигнавши перед тим зі старої хати Лабуду, який самовільно в ній оселився. Загалом, в присілку Ложевий ще недавно нараховувалось до шести обжитих обість, але багато людей покинули високогір'я, переселившись в села.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Найперше дуже дякую за такий інформативний коментар! Заради такого і хочеться писати - дізнаватись нові локальні історії, а ще, що важливо - альтернативний погляд на то все. Бо ми, звісно, просто туристи, кого зустріли, шо нам ця людина розказала, - те і знаємо. І звісно, не можна надіятись, що це абсолютна правда, тим більше, що толком не можемо знати з ким говоримо - чи це шанована в селі та чесна людина, чи хто нечесний, якому ніхто не вірить.

      На щастя, - все що опубліковано в мережі стає доступним широкому загалу, а відповідно - інші люди з тих країв теж можуть прочитати і доповнити історію, додати нові факти чи заперечити те, що нам розказали.
      Про те що когось загриз вовк - мені відразу здавалось сумнівним, але як то кажуть - за шо купила, за то продаю. Яку історію нам розказали, таку переповідаю. Але дуже рада що Ви написали, що істинно цього не було.


      Також дуже дякую за надзвичайно цікаву інформацію про те, хто володів тими землями раніше і як воно передавалось - для мене такі історії надзвичайний скарб!

      У відповідь на цей допис до мене писав ще один чоловік, який має родину в Головах, але сам він там не жив і давно не був, тому не зміг нічого такого цікавого розповісти.

      То ж ще раз красно дякую!

      Видалити