Бетонна клаустрофобія

Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.

— Ричард Карлсон

В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома.  Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою...  Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися.  На згині коридору мене чекають двері,  на підлозі - розсохлий паркет,  за який так просто зачепитися,  а ще мінімум меблів,  які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді,  бо все пізнається в порівнянні.  Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово,  не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали,  штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців,  які до останнього не знали де саме будуть жити.  Потім їх наповнювали меблями - типовими,  масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення.  Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою,  але і позбавленою будь-якого душевного тепла.  Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер,  як виглядають,  що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок,  іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами,  їх сварками, ремонтами,  музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі,  в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)

Мені кажуть, що я не нормальна, оскільки хочу переїхати зі Львова в село в Карпатах,  та ще й в хату, якусь на відшибі, де до найближчого сусіда треба йти на сусідню гору. Але скільки там простору!  Скільки свіжого повітря, яке не мусиш економити - дихай скільки хочеш, а воно все є і є.  А ще до землі,  щоб вийти надвір не треба долати ілюзорний бар'єр сходів і поверхів - виставив ногу за двері - і ти вже на волі.  Навколо трава.  Ти не боїшся стати на бите скло чи в який мазут, не діймає смердючий асфальт. Вода свіжа і чиста.  Ти не мусиш платити за воду,  яку можна пити! (До чого ми дожились! Ми платимо за питну воду, коли маємо воду в крані!)  Речі зроблені вручну і вони натуральні. Ти можеш піти назбирати рослин на чай просто під домом...  Не треба для цього їхати кудись за місто де менше машин.  Машини взагалі десь там внизу, а ти на горі.  Тебе не дусить шум і особисте життя сусідів, ти не мусиш його підслуховувати. Вони самі тобі розкажуть, якщо захочуть поділитися, коли прийдуть позичити сіль. Ти чуєш дощ, сніг і краще за синоптиків знаєш коли зміниться погода.  Твоя хата регулярно повниться живим теплом від вогню, що потріскує у печі... Пахнуть сушені трави і гриби під стріхом, заглядає у вікно краєвид, замість бетонних стін...
  Може я і дивна.. Нехай...  Але можливість дихати вільно, відчувати природу - для мене важливіше бетонної колективізації.