про портрети.

Якось раз мій друг запитав мене що я думаю про вартісні фотографії.
Якщо говорити про фотографії, то найбільшу вартість, на мою думку, мають портрети. І не важливо - академічний портрет, на якому центральну частину світлини займає чиєсь обличчя, чи портрет більш нетрадиційний - на якому зображені, допустимо, чиїсь руки, чи, може, просто добре знятий пейзаж, який можна вважати портретом певної місцевості, в тому світлі в якому вона тебе вразила. Портрет мені видається чимось таким, що відображає суть, минаючи оболонку і в цьому уся загадковість.
Можна годинами вибудовувати постановку у студії, подумки вимальовувати готовий знимок, пересувати світло і виставляти діафрагму, аби один раз натиснути на спуск після того, як здасться, що побачив щось дійсно цікаве, а потім проявити негатив і абсолютно розчаруватися. Те, що видавалося неабияким шедевром виявляється зовсім нецікавим. В чому ж секрет? Де взяти тієї пресловутої глибини?
Портрети, які мене коли-небудь вражали об'єднувало кілька речей, які пізніше я намагалась використати у власних спробах зробити хоча б одну гідну картку. Найперше - варто подбати про геометрію і колір. Надто строкатий фон чи одяг неодмінно відволікатимуть на готовій світлині. Якщо одяг - простий і лаконічний, найпростіше - однотонний, якогось цікавого відтінку, який би пасував персоні. Якщо фон, то можна скористатися якимись природніми об'єктами, як то дерева в парку, густа жива огорожа, несфокусована безмежність чи просто одноманітна стіна.
Перш ніж натискати на кнопочку - варто добре розібратись з технікою, правильно налаштувати камеру і надати їй стійку опору. Ну і нарешті побудувати кадр в своїй голові. Варто чітко уявляти, що хочеш отримати в результаті. Виставляючи кадр - звернути увагу на те, чи не потрапило якихось зайвих деталей, і чи все, як треба - налаштувати фокус, попросити людину подумати, мабуть, про щось, або самому їй щось розповідати. Мені не подобаються порожні портрети, де обличчя нічого не виражають. Мабуть, справа в якихось непомітних напруженнях м'язів, які непомітні оку, але задають настрій. Наостанок варто зачаїти дихання і чекати шлушної мілісекунди, аби закарбувати момент у вічність.
Теорія, як то буває зазвичай - проста, як двері. На практиці ж все набагато складніше. Мабуть, у всякому разі не мені тобі давати поради, бо я зовсім не фотограф і не претендую на таке звання. Мені просто подобається знимкувати. Для себе. Просто так.
Оце і все, що я думаю про портрети, якщо говорити коротко. Сподіваюсь, я відповіла на твоє запитання.