пʼятниця, 11 січня 2013 р.

Домашня історія про чудову людину



25 грудня, на католицьке Різдво відійшла до кращого світу одна з моїх бабусь. Багато хто любив мене поправляти, коли я називала її бабусею, адже вона лише рідна сестра моєї рідної бабці, проте я завжди вважала її такою ж близькою. Їй було майже 90 і ми мало зналися, бо ще не так давно вона жила у рідному селі на Чернігівщині. До останнього вона була прив’язана до землі, бо завжди жила і годувалася з неї. Поралась в городі, годувала курей і кицьку… Щоправда, ще до того, як ми познайомились – бабуся Анастасія (а саме так її звали) мала слабу пам’ять. Добре знала про те, що трапилось колись давно і не могла запам’ятати те, що відбувалось із нею тепер. Тому мене вона пам’ятала не довго і знову забувала.  А останнім часом, як мені казали, здатність пам’ятати в неї зовсім ослабла. Їй почало здаватись, що її мама ще досі жива і от-от прийде, а про гостя, який відійшов до другої кімнати на п’ять хвилин - вона відразу забувала. Дивна все ж таки річ – людська пам’ять.
Як добре подумати, то бабуся Анастасія, як і дві інші мої бабусі – це наче прямий мій зв’язок з днями, що давно минули. Наче доторк до давно минулих днів.
Я зустріла її саме такою, якою собі уявляла – сухенька, маленька, згорблена постать, глибокі зморшки на обличчі, покручені вузлуваті пальці і шкіра схожа на тонкий пергамент, кольору гречаного меду з молоком. Вона належала до тих людей, що колись так добре засмагли на сонці посеред поля, що вже ніколи не втратили тої засмаги. Бабуся завше ходила в хустині, яку постійно поправляла і в довгій спідниці, далеко за коліно. Ходити їй було тяжко, але сидіти на місці вона теж не могла. Найбільше мені подобалась в ній її якась абсолютна доброта, видавалось – її не можна засмутити, почути від неї поганого слова. А ще говірка. У її сестри, моєї бабусі по мамі та говірка вже майже зникла, бо ж вона приїхала до Львова ще коли їй було 15. І за той час стала говорити зовсім інакше. А от бабуся Анастасія все життя прожила в селі і ніколи не перевчалась на іншу мову. Зовсім дивні відмінки і часом незрозумілі слова. З одного боку я половини з того, що вона хотіла сказати в недовгій розмові не могла зрозуміти, але з іншого боку мені складало велику приємність просто слухати як вона говорить.
Мені здається, що смерть – завжди нагадування про минущість всього. Що все приходить і все відходить. Це таке дуже яскраве нагадування про те, що варто відрізняти речі, що мають справжню ціну від мало вартих речей.

Немає коментарів:

Дописати коментар