твір-роздум про закони природи

Останнім часом я часто зустрічаюсь із сумнівами. І чому це відбувається я вже точно сказати не можу, бо сумніваюсь чи істинно те, що я вважаю за першопричину. А сумніви зазвичай пробуджують роздуми. Як відрізнити те, що реально від того, що лише таким видається? Як відрізнити оригінал від якісної підробки, коли ти сам і майстер, і шулер, і покупець? Колись хтось мені сказав, що все у світі складається з трьох компонентів – матерії, енергії і інформації. Єгиптяни казали, що людина – це тіло, душа і дух. Або розум, енергія і тіло з точки зору буддизму. І це швидше не три стовпи світобудови, а частини замкненого кола. Вони нерозривні, багато і часто переплітаються і неодмінно впливають один на одного. Те, що видається мені очевидним – це якийсь свого роду закон збереження маси і енергії: ніщо нізвідки не береться і нікуди не дівається, це закон природного добору, закон карми, закон трофічних ланцюгів, це, зрештою, суть сотні законів, які відомі людству і на перший погляд не мають нічого спільного, проте, якщо добре придивитись – говорять про одне і те ж. Якщо річка тече – повинно бути джерело, яке її живить і кінцевий пункт, де річка перестає існувати сама по собі, проте не зникає нікуди, а стає частиною чогось більшого. Може саме про це йдеться у вченні про «без еговість», на якому базується буддизм. Коли ти перестаєш носитися з власним «Я-Я-Я-Я-Я-Я» і стаєш частиною суспільства. Це аж ніяк не нігілізм, яким видається на перший погляд. Виглядає на пропаганду аби людина відмовилась від себе, своїх цілей і досягнень, аби викинула свої бажання і почала жити для інших, це ніби заклик до стирання особистості, яку зараз всі так стараються підкреслити. Якщо добре собі це уявити, то перед очима постає жахлива картина. Але насправді йдеться скоріше не про рабство на користь інших, а про розумну і постійну кооперацію зі світом. Потрібно навчитися виходити за межі власного кокону у якому так затишно, потрібно виходити з нього тому, що він повністю складається з ілюзій. Це фальшива реальність, яку ми самі створили. Це наші історії самим собі про себе самих. Замість того щоб працювати з реальністю, з таким, яким ти є насправді. І якби хтось зустрівся врешті з самим собою, без тих усіх ілюзій, які ми собі намалювали, то такий момент можна було б назвати моментом «тепер», моментом «без еговості», моментом щирості. Мабуть, аби привести врешті до тої ідеї, яку я намагаюся тут висвітлити варто ще згадати фільм «Ефект метелика», який починається приблизно такими словами «Взмах крыла бабочки на одной стороне планеты может привести к цунами в другом полушарии». Якщо людина не працює зі своїм розумом – це неодмінно призводить до порушення духу чи тіла, якщо з тілом не все в порядку – розум засмічується і дух перебуває у пригніченому стані. Не може жодна складова існувати окремо. Якщо ти приносиш комусь страждання – це неодмінно тобі повернеться, бо ти не живеш у цьому світі окремо. Якщо з тобою трапляються складні ситуації, то лише для того, аби ти зміг їх пережити. Якщо щось видається тобі покаранням, то цілком можливо що це лише гіркі ліки від давньої хвороби. Просто варто бути уважним… і присутнім. В моменті тут і тепер.