Соната в чотири руки про Кукул відомий і невідомий

Ми дуже часто проходимо повз і не звертаємо уваги на речі, які заслуговують нашої уваги. Часто переслідуючи лише одну ціль, все інше стає другорядним. Ми забуваємо, що іноді подарунки, бувають вдало заховані і головний ефект відбувається тоді, коли знахідку знайдено.

(с) Роман Тимофійчук (Treker)

За останні два роки я написала тут дуже мало, тим не менш кількість відвіданих місць і проведених в горах годин колосальна, як на середньостатистичного туриста. І от зараз, коли до мене знову повернулось натхнення і я хочу писати - цей весь масив даних, спогадів, фотографій і відео чавить мене велетенським пресом і я відчуваю свою безпорадність перед цим всім і не знаю з чого починати. А також в моїй душі таїться сумнів чи зможу я вже досить добре передати ті події давнини...

Тим не менш - трапляються маленькі випадки, маленькі зачіпки. І знову ж таки - мережа інтернет несе більше користі, ніж мінусів. Приносить знайомства... Одне з них - знайомство з Ромком Тимофійчуком. І я не пам'ятаю з чого вже воно все починалось - чи з взаємного читання чи з календаря, який Ромко зробив зі своїх світлин два роки тому... 

Попри любов до гір, спільні зацікавлення, публікації на одному ресурсі - мені здається в нас є щось спільне в тому як дивитися на речі - звертаємо ми увагу на щось таке невидиме, в тому, що всім давно відоме шукаємо незвідане. Для всіх зовсім не очевидно - навіщо дертись крізь дебрі, завали, пробивати "одноразові стежки" (с), аби добитись туди, де ніхто до тебе не був і вже після тебе ніколи не буде. Нащо шукати найглухіші закутини і безлюдні місця забрідаючи в хащі відомих гір? Мені важко це пояснити тим, хто запитує - це поклик серця, коли не можеш інакше. Здається мені - Ромко такий теж.

І попри може вже два роки віртуального знайомства і списаних кількох кілометрів повідомлень - ми наразі так ніде разом і не вибрались, хоч планували. І я надіюсь, що якось ми це таки виправимо і нам нарешті вдасться синхронізуватись у просторі і часі, а наразі історійка про десинхронізовану мандрівку - де ми перебуваємо в тому самому місці, лиш в різний час.

За твоїми слідами ходжу, чи то ти за моїми...

За популярністю хребет Фореські полонини або по народному Кукул (в честь найвищої гори) може сміло позмагатися з Чорногорою або Горганами. Його переваги численні, це і хатинки на зиму, гарні краєвиди, зручна логістика. Мабуть 99% з опитуваних туристів були там і знають все про ці місця.

(с) Роман Тимофійчук (Treker)

Ну, справді - мало є таких хто не був на Кукулі. Звісно - кожен йде туди за чимось своїм. Я вперше втрапила туди теж, виключно через його доступність і наявність колиб. Але як відомо - Чорногірський масив - моя парафія, де мушу обійти кожен закапелочок. І от цього року вирушила я на Кукул вкотре - на збори гербарію для своєї дисертації.

Навіть найвища точка - гора Кукул, маловідвідувана вершина. Гадаю серед нас знайдуться ті, хто був десятки разів на хребті, а на вершині не був. Ще менше піднімалися через Лампарівку, і спускалися через Борсучину.

(с) Роман Тимофійчук (Treker)

І тєжко шос тобі ту заперечити, чєсний чоловіче... Та лиш я зі своїм невгамовним інтересом найпершого разу прийшла з Ворохти одразу на Борсучину... Туди раз привела мене доля більше року тому, і я знайшла там добрих друзів - чєсних порядних гуцулів, яких дуже шаную. Прийшла до них, як до родини найріднішої, щоби на якийсь час тут залишитись жити і Кукульські полонини дослідити... Про саму полонину багато є шо повісти, але за то-то має бути окрема розмова, то ж допоки лиш за тобою йдучи буду шос туво повідати...

Кукул, як відомо - сильно був перекопаний в часи першої і другої світової війни. Я не спеціаліст в історії і точно не розкажу про дати боїв і командирів військ. Але місця бойової слави тут дослівно - повсюди. І треба бути сліпим, аби цього не помітити... Знайти в лісі шматки колючого дроту, окопи, дзоти, укріплення, вали - взагалі не складає жодних труднощів. А досить копнути лопатою у будь-якому місці, як навибираєш собі з ґрунту жменю гільз від гвинтівок різних часів і держав.

Досліджуючи лишайники-епіфіти, я завжди так чи інакше прив'язана до лісу. Тому оселившись у Василя Саманюка на полонині ми почали робити радіальні денні вилазки для збору гербарію.

Мене завжди невідомість швидше приваблювала, ніж лякала... і завидівши ше за першої мандрівки зарослу і завалену дорогу-райшток - я не полишала думку якось її таки розвідати. Є якийсь беззаперечний шарм у всіляких закинутих будівель, конструкцій і доріг... і мене постійно тягне туди цікавість. А фантазія домальовує безліч історій про те, як воно могло би тут бути 100 років тому, таким чином - дослідження чергового закинутого об'єкту перетворюється на захопливу пригоду. В першу більшу вилазку вирішили ми піднятись від Борсучні в бік Лаб'єски і прогулятись траверсом лівіше.

Лівий рукав Кукула

Так виглядає ця дорога на самому своєму початку... Вже перспективно, правда?

Більше кілометра проглядається досить добре стежка, яка йде по горизонталі, перетинаючи схил... Горизонтальна широка смуга - це єдине, що видає секрет старої австрійської дороги, а так - то її вже цілком захопило рослинне царство.

Далі знайшли мальовничий каскадний струмочок...

Колись ця дорога виконувала очевидно важливе статегічне значення. Так думається - служила для доставки боєприпасів і провіанту до бойових позицій армії. Важко уявити скільки ресурсів було затрачено, скільки людей працювали для її побудови і скільки часу це зайняло. Як відомо, - традиційно всі ці дороги будували руками військовополонених і інших каторжників-ув'язнених.

Але всю ту працю вже майже зовсім безслідно забрала ріка часу, яка текла біля моїх ніг...

Далі - цікавіше - стали траплятись такі пачки дрів, акуратно спиляних і поскладаних. І такі згромадження траплялись то тут то там. Цікаво - кому і навіщо було пиляти дерева, різати їх на однакові шматки, складати акуратно і потім лишити серед лісу на віки вічні зігнивати. Як розказали нам потім ґазди з Борсучні - ті дрова тут вже 30-40 років лежать. Наче їх при прочистці лісу напиляли, а ніхто не смів взяти, бо не можна було, боялись щоб не попасти в тюрму. А коли вже можна було - то нікому вже вони були не треба. Отака була радянська логістика...

Колоди вже всі поросли купинами моху, папоротями і навіть новими деревами - на смерті зароджується нове життя...

Стежечка далі в'ється  між травами... Відносно добре збережений шмат дороги.

Тут повно всіляких цікавих завалів - повалені старі дерева, з яких облущується кора, вони схожі то на велетенських китів, які викинулись на берег, то на зачаївшихся в гущавині звірів.

Нарешті, в якийсь момент стежка, як і дорога, майже раптово зникли - просто схил без натяку на дорогу. Мабуть, тут колись зійшла лавина чи був зсув ґрунту. Можна було б тримаючи висоту пройти далі і вийти на дорогу, якою піднімаються на полонину Закукул, але навіщо, якщо можна піднятись на Закукул на пряму, що і робимо- пиляємо майже прямо вгору через ліс за пристойної крутизни схилу. Схил в болоті і трохи слизько. Але нарешті добиваємся до світла в кінці тунелю - виходимо на полонину.

пол. Закукул

 Ну, все - тепер можна полонинами назад вертатись. Дорогою заходимо на вершину гори Кукул, я то вже тут була, а Орест ще не був. Ну, і нам вершина по дорозі.

вершина гори Кукул (1534 м)

Сама вершина серед дерев, а трохи далі від неї вже відкривається краєвид на інші полонини - видно пол. Озірне і Григорівку. Злазимо звідти вниз, нам на пол. Лаб'єска і назад на Борсучню. На самій вершині теж окопи при чому добре збережені - глибокі і зі стрімкими схилами.

Просто на вершині знаходимо черговий військовий артефакт - шматок від авіаційного снаряду, чи як воно правильно називається)

видно Фореські полонини - Середня, Озірне, Григорівка

пол. Лаб'єска. Щось з кожним роком вона все в плачевнішому стані, але цього року чували, що вже є хтось хто хоче її відновлювати - перевіримо наступного року.

 Нижче - теж окопи. Їх тут навіть і шукати довго не треба.

Правий рукав Кукула

За день-два вирішуємо прогулятись тим самим траверсом, але в правий бік. Спочатку дорога приблизно така, як в лівому рукаві, ми вже сподіваємось собі на більш-менш легку прогулянку, аж ні - починаються дуже густі зарості. Потім знову наче не погано - видістаємось на поворот до схроніска Зв'язковиків під Кукулом, але вирішуємо, що погода гарна, а схроніско поруч, тому ми зможемо зайти сюди іншим разом, а поки - підемо далі траверс розвідувати. Відразу після розвилки продираємось через невеликі зарості і дорога стає чудовою - широко, просторо. Далі - цікавіше - її явно хтось почав розчищати - свіженьке все ще.

З огляду на такі роботи - робимо припущення, що хтось мабуть вирішив зайнятись розвитком туристичної інфраструктури на Кукулі. Бо чомусь мало віриться, що цим би займались місцеві - до полонин, які є можна дістатись дорогами, які використовуються на цей момент. Грошей не вистачає на ремонт колиб, в яких люди живуть по пів року. Мало ймовірно - що хтось з полонинників вкладався би в розчистку давно закинутої дороги.

Тим не менш - ми вже собі навіть думаємо, що прогулянка наша нині буде геть зовсім легкою, схожою на дефіляду парком. І це якось навіть засмучує. Але не треба розчаровуватись раніше часу! Може за пів кілометра рівнесенька широка розчищена дорога закінчується. і починаються хрестоматійні завали. Стає цікавіше і веселіше... Стежка вузенька петляє між кущів і молодих смерек, що нависають з усіх боків і доводиться крізь них продиратися. Краєвидів немає. Сонце гріє в голову. Дорогою рідко трапляються невеликі вікночека серед непроглядних хащів. Наприклад ось-такі.

А далі гущавина стає все суворішою. Стежки евакуюються - звертають вниз по схилу, в бік сіл і залишають нас з лісом наодинці. При цьому - всім відома карта Czarnohora, до створення якої доклав свою руку відомий багатьом Матеуш Троль - впевнено нам показує, що ми на дорозі і що нею можна пройти далі. На ділі ж ми впираємось в безкомпромісний майже тупик. Молоді і старі деревця, кущі і зарості ще придатні до того щоб ними дертись, але скоріш за все ще кілька сот метрів, а потім вони просто відмовляться нас пропускати.

стіна зелені безкомпромісна

  Беремо лівіше - оминаємо завали і опиняємось в широкій долині потічка, яка вся помережана дрібними притоками. Тут густа вологолюбна рослинність в якій бредемо навмання по коліно, наче в морі трав. І хоч дорога така не проста - що може бути краще, що може зробити тебе ближчим до первозданної людини, яка вперше відкривала нові території... До тих часів, коли ще не існувало поняття доріг, а лише напів ілюзорні звірячі трапаші.

Врешті ми перетнувши кілька рукавчиків струмка підходимо до того місця, де він тече глибоким яром декількома основними рукавами, між якими високі зі стрімкими схилами пагорби. Одним з таких пагорбів, оточеним двома ярами починаємо підніматись вгору. Довільно петляємо між дерев - дорога під ногами того, хто йде. Свобода і ні з чим не порівнюване відчуття дикості.

За якийсь час натикаємось на порозкидувані великі кістки - мабуть десь тут колись група вовків влаштувала собі вечерю чи обід якоюсь худобкою.

Минаємо цей природний цвинтар. Схил вже не такий крутий і струмочок ближче до нас - то ж можна напитись води. Перед нами великий шмат підйому у вільному стилі, первозданний ліс, дичина... Хіба ж не краса?

То тут то там лежь помітні стежки звірини. Мало не від самих перших років, коли почала ходити в гори - вічно втрапляла в такі глухі закапелки, що аж вже навчилась ходити дикими стежками. Спочатку втрапляємо на стежку лиса - йду вузькою, ледь помітною. Місцями бачу біля потічків відбитки лап. А перед собою бачу руде хутро, пухнастий хвіст. Це дух лиса веде мене своєю дорогою через цю хащу, показує свої володіння, не дає зайти туди, де буде важко - балансуємо старими пнями і колодами, які вже напів зогнили. Потім лис зникає в траві зі своєю стежкою поруч, але за кілька метрів бачу примару оленя. Це дух царя лісу стоїть чекає на мене, щоб повести далі. Ми петляємо туди-сюди схилом, а навколо шумить ліс...

Нарешті схил стає більш крутим. До безлісого верху ще яких 150 метрів по вертикалі. Ми натикаємось на окопи часів першої світової. Одну з ліній оборони. Внизу ми проминули лінію колючого дроту, кілька менших окопів. А тут вони були особливо глибокими. Як сліди короїдів на деревині - поритий ними схил. Їмо якийсь перекус десь на гребені між цих двох рукотворних ярів і говоримо про війну. Про те, що спонукає людей воювати, що примушує людей важити життям. Уява домальовує солдат в старовинній формі, що сидять нижче нас в окопі, палять папіроси. Хтось дивиться на чорно-білу світлину коханої. Хтось пише олівцем на невеликому клаптику паперу листа рідним додому. В Чехію може, чи в Польщу... Чи в Австрію. І вони не знають, що буде з ними завтра.

Підіймаємось, прощаємось з міражами вояків, що тануть мов дим від нашого поруху. Десь тут навколо може лежать сотні їх кісток, під шаром листя, чатиння і грунту. Чиїсь черепи, мундири, каски... Рушаємо далі. Пробивши на пролом ще добрий шмат дороги втрапляємо на більш-менш добру стежку. Але з часом вона знову зникає. Робимо останні 50 метрів вертикально в гору, де це можливо - маневруємо між дерев.

Всю дорогу при тому ми, звісно збираємо там і сям гербарій. Тут треба йти дуже обережно - чергова лінія оборони - товстий колючий дріт з часів першої світової, який зачаївся на землі. Такий же іржаво-брунатний як стара хвоя і земля. Не раз зачіпаємось за нього, впиваються шипи в підошву взуття.

мої гербарні конвертики і колючий дріт першої світової.

 Нарешті вибираємось на світ божий. Після цілого дня в лісовій гущавині приємно гріють слабкі промені сонця, що пробиваються розсіяно між хмар.

 Тут же під самим верхом - залишки окопів і укріплень. Орест знимкується в одному з них для масштабу.

А за яких пару сот метрів мирно стоять колиби, працюють біля них пастухи.. Колять дрова, носять воду... Роблять сир. Наче зовсім інший світ...

Замріяно з димки глядить на нас Чорногора... Повертаємось на Борсучню.

*** 

Іншого дня, робимо просто коротку вилазку на хребет. Погода непевна. Дорогою знаходжу маленьке таке закинуте гніздечко з біловусу і кінського волосся. Забираю собі його, як сувенір.

Думали може зайдемо далі, але погода, як то часто буває в горах - псується стрімко і неочікувано. Втрапляємо в перші напади дощу і швидко йдемо назад.

Файно перечікувати дощ в горах, коли маєш теплу пічку, дах над головою і файну компанію. Різкою лінією підрізає злива сонячний день...

Миються коні, що на паші біля колиб на Борсучні... Корови ховаються у ліс. Ми дивимось на зливу, слухаємо її шум, такий же, який чули люди мільйон років тому....

На пошуки незвіданого...

А після дощового дня, десь-колись вирушаємо розвідати все ж закинуте схроніско, про яке вже чули, але ще не бачили.. На купинках моху після дощу зустрічаємо диво природи - слизовика якогось симпатичного)

Можливо це не найкраще місце для фотосесій та відпочинку, та стовідсотково, цей гірський артефакт не може бути забутий. Капітальність конструкції вражає, розуміння того, який ресурс тут був задіяний, вкотре переконує, що людська сила дуже велика.

(с) Роман Тимофійчук (Treker)

Піднімаємось під Лаб'єску, йдемо трохи райштоком і спускаємось вниз. Перед нами наче вхід в печеру - глибока чорна діра. Залишаємо свої речі при вході. Беремо ліхтарика і занурюємось в історію...

З перших же метрів звертаю увагу на добротну кладку. От вміли ж колись будувати - фундаментально, надійно, хоч для того треба було докласти набагато більше зусиль, ніж тепер - доставити будівельний матеріал, зібрати природні камені, допасувати їх між собою на якомусь будівельному розчині... При тому не скупились ні на розмах ні на товщину стін...

Орест, як той привид тих, хто був тут... Сновигає підземники коридорами.

Є тут доречі перекриття з новомоднього, так думається, на той час бетону...
В нутрощах схроніска темно, єдине світло яке тут є - пробивається з різноманітних тріщин в стінах, перекриттях, штольнях.

Багато що обсипалось, але загалом конструкція ще зовсім не погано тримається купи. Особливо, зважаючи, що давно залишена на призволяще в суворих умовах гір, де її засипає снігом зимою, заливає дощами восени і навесні, нагріває до гарячого літом. А вона далі вперто триває... Частина коридорів завалені, тому є якийсь шмат лабіринту, куди не втрапити з того боку, через який ми зайшли. Але є різні обвали, як цей.

Зазираю у вікно знадвору в відділені закапелки...

Обходимо схроніско доокола. Розміри його набагато більші, ніж може видатись на перший погляд. Але вже зараз його майже поглинув ліс...

А зараз розповім я вам про саму полонину Борсучню, де ми так файно гостилися майже два тижні...

То ж полонина Борсучня лежить за 7 кілометрів від Ворохти. І я вам точно скажу - на такій полонині ви ще не були! Як каже Василь Саманюк - ґазда - це полонина нового тисячоліття.

Василь і його персональний "Лексус" - Лесько

Василь - дуже відкритий і дружелюбний, але при тому любить коли все робиться так, як належить - поєднання рис дойстойного ґазди, за які скоро проймаєшся до нього пошанівком. У всьому справедливий, має чіткі погляди на життя, які виснував зі свого життєвого досвіду, а поза тим щедрий і добродушний. Справжній гуцул - з покоління в покоління його предки жили у Ворохті і їм належала ця полонина. Через це особливо приємно мені бачити зараз тут саме його - на землі його предків, на землі, яка належиться йому по праву.

Вже не перший рік він вкладає в цю полонину свої ресурси - час, гроші і силу власних рук, та рук своєї родини. Як сам каже - підняв полонину з запустіння. Коли вперше прийшов сюди в зрілому віці - вся вона була заросла щівою - щавлем альпійським. Ця рослина часто захоплює переудобрений ґрунт пасовищ, накопичує велику кількість біомаси і з кожним роком захоплює все нові і нові ділянки. При тому дуже складно з такою експансією боротися. Та і більшість власників полонин тим собі взагалі голову не мастять - най собі буде. Худоба щавлю того не їсть. Чим більше щавлю - тим менше всіх інших трав - полонини бідніють на рослинність. Але то на звичайних полонинах..

Василь каже коли прийшов кілька років тому на цю полонину, після періоду, коли вона не використовувавалась тривалий час, каже - щіва була вище за нього ростом. Зараз же на полонині м'яка трава, і лише де-не-де маленькі купинки злосної рослини. Дзеленькають дзвіночки на шиях восьми корів. Є також двоє коників - старший Лесько. І молодша річна Віта. Але Віта вже розміром як Лесько - вагової породи. Кажуть з часом буде навіть більша за Леська.

Я і Лесько

Кілька псів сторожать не мале ґаздівство. Хотіли би ще овець. Але полонина входить в межі НПП - де є вузькі норми по кількості площі випасу на одну вівцю. Тому поки - це не має сенсу. З цілої полонини за тими нормами можна буде тримати лише кілька овець.

Тут же роблять ґазди з молока сир - вурду і бринзю за традиційним рецептом. Тут же вудять їх в стаї, де горить невгасима ватра - як сотні літ тому робили їх предки.

От все наче поки як всюди. Чим же відрізняється Борсучня? Чому вона - полонина нового тисячоліття?

Відрізняється - найперше доглянутістю - добротна хата і окремий притулок для туристів з ліжками, де може поселитись біля 20 людей. Всюди чисто, прибрано. Все продумано і обладнано. Того літа зробили навіть душ. Приймають короткі екскурсії - туристи приходять з Ворохти подивитись на традиційне полонинське господарство. Показують їм трембіту, можна навіть спробувати зіграти. Пригощають чаєм з карпатських трав, баношем, бринзою, вурдою. Розказують про традиції. Про життєву позицію, про здоровий патріотизм - Василь по-справжньому знає, що означає любити своє, свою землю, свій народ і свою працю.

Душевність - це коли світло в маленькому віконечку в хаті, куди завжди можеш прийти

Приймають також туристів, які хочуть приїхати на кілька днів, чи на довше. Василь вірить, і я теж - сучасній людині техногенного середовища абсолютно необхідно мати місце, куди можна приїхати, перезавантажити мозок, наблизитись до природи, перезавантажитись, обнулитись. Для таких людей - це саме те місце, яке потрібно. З одного боку - справжня дика природа навколо, полонина, полонинський побут. З іншого - є всі умови для комфортного проживання, традиційна кухня, житло, вигоди. Можна сходити в гори. Можна покататись на коні, долучитись до роботи по господарству (за бажанням). А головне - спілкуватись з цими людьми.

Ще тут добре навіть коли надворі негода - сидіти, дивитись на дощ крізь вікно, грітись коло пічки, слухати як тріскочуть букові і смерекові дрова...

А дощі тут бувають найсправжніші... І якісь чарівні. Зазвичай ми ставимось до дощу негативно - але тут все може бути інакше. Зрештою - приїхати і відчути цей дощ - це вже привід. Можна вийти надвір, стояти під зливою і відчувати, як з глибини душі підіймається щось первозданне, дике і дуже справжнє. Після того стає якось краще, може радісніше, а може спокійніше на душі.

А потім знову настане сонце. І можна буде гладити великих і сильних, добрих тварин - коней. Можна взяти гребінець і розчісувати вогненну гриву Леська.

Все, чого ми позбавлені в місті - все можна тут знайти. Вам покажуть і навчать що звідки береться і як. На печі на дровах зі свіжої густої сметани зварите банош, а до нього - зупу з білих грибів. Знайдуться і інші смаколики - прості рецепти національної кухні. Але в той же час - це буде незабутньо смачно.

Після того як файно поїсте - будете мати моці спробувати затрембітати. То не так уже й складно. Мені вдалося. Мелодію не заграю, але звук видобути можу)))

Що ви повезете звідси, якщо залишитесь на кілька днів - це спогади. Спогади про розмови з тими людьми і про все, що тут переживете. Про каву, яку для вас зварять, якшо попросите. І можна буде собі сісти на ґанку. Мене звідти було тяжко зігнати - шось є в тому магічне - наче не в хаті, але і не на дворі. Сонце в голову не пече. І так зручно сидіти - пів на пів - і там і тут. Тут за кавою ви точно зможете почути цікаві оповідки. Про минувщину і про сьогодення. Про традиції, звичаї... Про то, як воно в світі є...

А як вам пощастить - то познайомитеся з вуйком Михайлом - батьком Василя. І як ви з ним потоваришуєте - то запам'ятаєте собі то на все життя. Попри цікаві оповідки, дружелюбний веселий характер і життєву мудрість - подарує вам вуйко Михайло може кілька награвань на флоярі, на козі чи на трембіті. Старовіцьких, первовічних, традиційних. Такі прості і щирі моменти - найбільш цінні - бути там де ти є, в той конкретний момент. Слухати - природу, вітер, дощ, музику, слова, скрип дерев, віддих худоби, дзвін дзвіночків, шум потоків, дивитись - на небо, на трави, на людей, які несуть щось невловиме від своїх предків і можуть з тобою тим поділитись і дихати - повітрям, чистим, запашним, солодким... Таким - що ним ніяк не надихаєшся... Про то вам в коротких відео-замальовках.

Але ніж 100 раз почути ліпше один раз пережити - приїжджайте і звідайте все самі. Тим більше - що полонина працює цілий рік!

А більшість сходженого, того, що описано в цій мандрівці - в GPS треку. Тепер завантажую їх всі на спеціальний ресурс. Трек тут:

На останок - я дякую цим чудовим людям, з якими провела чудові дні і вечори при столику на сонці, на призьбі, при ватрі, при свічці і гасовій лямпі і за безліч проговорених таких важливих розмов. І безумовно - приїду ще, як тільки знайду найменшу для того нагоду!

І дякую Ромкові, за то що пише так, як вміє тіко він.

До нових зустрічей!