08.10.2011
(наче оповідання)
Дана історія базується на реальних подіях і була написана після того, як в вечірній маршрутці біля мене сів чоловік напідпитку і цілу дорогу розповідав мені різні речі. Зокрема сама фраза про мільйон належить цьому чоловікові. Після повернення додому я написала це оповідання, як історію цього чоловіка в тому світлі, в якому мені вдалось її побачити.Чи замислювалась ти колись над тим, що у п'яного є мільйон, який неможливо потратити? Ти думала про це? А про це можна було б написати цілу книжку. Отак от. Мільйон, значить... Останнім часом я думаю про це. Про це все... Про тебе, властиво. І багато випиваю, знаєш. Я прокляв час, за те, що він спливає, повикидав з дому всі годинники і календарі... ба, навіть дзеркала і інші предмети у яких можна побачити себе, бо коли бачиш, що ти змінюєшся, то не можеш не зрозуміти, що час все ще спливає, незалежно від того, рахує його хтось чи ні.
Годинами я сидів на кухні в повній тиші. Спершу було незвично... Не те щоб я ніколи раніше цього не робив... Просто раніше я слухав годинника і було якось веселіше, а сидіти в повній тиші то вже зовсім інакша справа. Часом мені ставало страшно, тож я діждав коли на кухню залетіла лінива така осіння муха, позачиняв усі вікна-двері, позатуляв найменші дірки, аби вона не втекла і відчув себе в безпеці. Комаха літала з тихим дзижчанням, повзала по меблях-стелі-підлозі... часто вона повзала по столі між крихтами хліба і я все дивився за тим, що вона робить, але був десь деінде...
Ти ніколи не думала про те, що у п'яного є мільйон, який неможливо потратити? Я був п'яний і у мене справді був мільйон, та я сидів і не ворушився та все думав. Спершу я думав про твої руки, про тонкі довгі пальці з тонкою шкірою, про химерні твої перстені, які водночас приваблювали мене і лякали. Іноді мені видавалось, що вони наділені якоюсь містикою і ставало по-справжньому моторошно. Тиждень я думав лишень про твої руки, пригадав до найменших деталей всі їх риси, зморшки, зморшечки... Відтінки влітку, взимку, на весні, на початку осені, вранці, ввечері, за обідом, за вечерею, в лісі, в часі прогулянки парком, з букетом осіннього листя, квітами, яблуками, тістечком, зі шклянкою молока, з китайськими паличками, нитками, голками, спицями,книгою, помаранчою, філіжанкою, чоколядою, морозивом, гранатом, шпильками для волосся, стрічками, горіхами, лимоном і знову з філіжанкою. Днями я сидів і прокручував різні пейзажі твоїх рук. Статичні картинки зміняли одна одну і нічого в цім світі окрім них для мене не існувало. Потім я упився абсентом і заснув. Мені снилися зелені сни схожі до галюцинацій, але на ранок я нічого з того пригадати не зміг.
Того ж дня я почав згадувати твої жести і слова; слова і мову; мову і жести. Бо жест завше пов'язаний з мовленням, принаймні у тебе. Я часто думав, що якби ти не могла говорити, чи я не зміг би чути, то ми все одно розумілися б без жодних питань.
Врешті я втратив лік часу, розгубив всі думки і пам'ять про твої жести і слова, як про окрему річ, і став переглядати фільми своєї пам'яті про тебе.
Ти знаєш,у п'яних є мільйон, який неможливо потратити? Здається я це вже казав... На третій тиждень у мене закінчилась їжа, але я все так само сидів за столом на табуреті, опершись лівим плечем об стіну. Переді мною на столі було багато крихт хліба, на підлозі - пляшок від спиртного... Я не відчиняв кватирки вже понад три тижні - більше 20 днів. Мені здавалося, що пройшла вічність, як я сиджу тут... Мені здавалося я вічність не виходив з цієї кухні, але вічності замало.
За якийсь час я прокинувся серед пляшок на підлозі... Я не знаю... Може я заснув сидячи і впав. Мені було байдужо до того. Сидіти чи лежати - немає ніякої різниці. Я вдивлявся в блакитнувату стелю без жодної думки, аж допоки не згадав... Не згадав про всі свої фотографії, полотна, начерки, недописані есеї. Ти знала, що я прагнув мистецтва? Я прагнув його, як води в жаркий день, а потім зустрів тебе. З одного боку я зрозумів в ту ж мить, що нічого в мене з того не вийде, а з іншого - я перестав хотіти щось, що не стосувалося тебе. Я боготворив тебе... Зробив з тебе мадонну, ікону, святиню і саме небо... Що б мені не говорили - я не чув, бо ти була єдиною в своєму роді. Випадкові попутники просили дозволу поцілувати твої руки, а ти щедро давала їм своє благословення дотикаючись до їх долонь; чужі собаки бігли тобі на зустріч, радісно махаючи хвостами і висолоплюючи рожеві язики; коти усіх наших знайомих обирали твої коліна, як найкраще місце в квартирі; ти завше обирала найліпші плоди серед тих, що були на прилавку, просто торкаючись до них спершу поглядом, а потім злегка рукою... Іноді мені здавалось, що вони стають найкращими від твого дотику... Я вірив в тебе більше ніж в буь-якого Бога, а Бог - він вселюблячий, він всепрощаючий, він вічний. То який же я грішний, якщо сам Бог оголосив мені анафему і навіки позбавив своєї благодаті? Як міг я згубити зіницю власного ока, програти в карти дім, серце і душу, розтратити всі сили до краплі, як міг я дозволити собі померти без права на воскресіння? Прости мене, Господи, що согрішив!
Немає коментарів:
Дописати коментар