Со мной тоже такое бывает. Смотрю на карту — и вдруг возникает дикое желание отправиться неведомо куда. Как можно дальше от удобств и благ цивилизации. И своими глазами увидеть, какие там пейзажи и что в тех краях вообще происходит. До лихорадки, до дрожи. Но откуда в тебе это желание появилось, никому объяснить не можешь. Любопытство в чистом виде. Ничем не объяснимое вдохновение.
Харуки Мураками
Ото ж нарешті я змогла сісти за написання хоча б кількох рядків про ще травневий похід. Якось останнім часом завали неописаних походів все зростають, а руху в блозі ніякого нема.
То ж було це традиційно - на травневі свята.
01.05.2014
Частина людей вирушила зі Львова в ніч на перше травня - Я, +Дижовский Дмитрий, його брат Микола (нова особистість), +Сергій Поліщук ( ще одна нова особистість серед моїх знайомих). Коли ранішня сірість почала розсіюватись ми вже були в Івано-Франківську. Погода не обіцяла надто багато навіть за прогнозами синоптиків, а на практиці, як це переважно буває - все виглядало навіть гірше. На вокзалі я, як то часто буває, зустріла знайомих. Потім ще. Все ж три вихідні дні - нема чого і думати - всі їдуть в гори. І всі їдуть переважно через "Порт Франківськ" (Т. Прохасько). З маршрутками теж не особливо було щось зрозуміло. Ми ходили і розпитували місцевих де саме зупиняється маршрутка на Калуш. І нас, як то водиться, відсилали з одного краю в інший. Табличок нема. Нарешті, ми здається знайшли де вона зупиняється. Підходить час коли вона мала відправитись вже на Калуш, але я так досі і не бачу нічого подібного. Починаю думати, що ми таки не там стоїмо і може маршрутка от-от рушить,але без нас. Насправді, вона просто запізнилась. Маршрутка прибула лише через 5 хвилин після того, як мала вирушити з Франківська. Бажаючих повно. Відразу зрозуміло - всі туди ж, куди і ми. Ще одна група туристів, які їдуть з нами просять водія їхати швидше. Якщо він поспішить ми ще встигнемо на першу маршрутку на Осмолоду, а якщо ні - доведеться довго чекати. Водій спершу обіцяє, а потім ми розуміємо, що нічого з цього не вийде. Ми застрягаємо в одному корку, потім в іншому і вже приймаємо очікування, як данність. Дорогою водій маршрутки дзвонить до якихось знайомих і до водія Осмолодської маршрутки, в тому числі і повідомляє нам, що на Осмолоду маршрутка вже виїхала забита і навіть не всіх забрала людей з Калуша. Відразу пропонує нам не мучитись, а оскільки нас так багато - замовити окрему маршрутку, троха переплатити і доїхати в Осмолоду. Всі погоджуються. Водій знову дзвонить, шукає нам водія. Ми вже в Калуші. Водій далі щось вирішує. Приїжджає наш автобус на замовлення. Ми закидаємо найперше наплічники, з яких в кінці маршрутки виростає непробивна стіна аж до стелі. Тут же активізуються ше якісь люди, які не помістились в попередню Осмолодську. Загалом нас на кінцевій грузиться стільки, що сидячих місць не вистачає. Потім ми їдемо через Калуш. Водію дзвонять з автостанції. Він злосно свариться, розказує шо в нього вихідний, що він мав бути на шашликах і як його всі дістали. Під'їжджаєм до автостанції - водій закриває двері за допомогою плоскогубців (дірка в рамі і в дверях. В дірку вставляють плоскогубці і вуаля - група туристів в житті не відкриє двері і не зайде в маршрутку). В туристів з автостанції є квиток. Але це нікого не обходить. Водій йде на станцію. Повертається за 10 хвилин. Рішає з горетуристами, зшибає з них доплату ( ми ж бо всі їдемо дорожче ніж офіційний тариф) і садить в нашу маршрутку. З рюкзаками. І ось нас в маленькій маршрутці вже близько 30. Всі з наплічниками. Їхати ще далеко. По дорозі ми регулярно підбираємо і підвозимо місцевих. Не безкоштовно, звісно. Але при тому всьому - доїжджаємо досить швидко. Нарешті.
В Осмолоді повно народу на зупинці. І ще більше вже мабуть пішли по маршруту. Перші кілька хвилин приходимо до тями, дістаємо якісь канапки, щоб підкріпитись. Сонце світить і навіть припікає. До нас підходить працівник рятувальної служби і пропонує зареєструватись. Я і Сєрий - ідемо до них в конторку. Там записують мене як керівника групи, мій телефон, маршрут по якому плануємо йти. Нарешті всі трохи віджили, народ розпорошився і ми рушаємо.
Початок маршруту - нудна ґрунтова дорога вздовж річки розбита лісовозами. Але, якщо пощастить, можна цей самий лісовоз "застопити і під'їхати пару км". За 2 км від села пиняємо лісовоз. Там вже їде одна група туристів, але ми ще поміщаємось. Далі весело, з вітерцем їдемо... періодично переживаючи, щоб не отримати гілкою по голові і не вилетіти на ямі з кузова геть. Сидимо на поскладаних на ребро гусеницях від трактора :)
Ми доїхали до повороту позначеного на мапі як "Різарня", а далі все - злізаємо і йдемо пішки. Всеодно, тут вже трохи далі від села і внутрішньо - не так напряжно. Переходимо через міст, потім ще. І далі ще більш роздовбана дорога. Ну, і погодка весь цей час псувалась. Нарешті, починає падати дощ. Спочатку, я ще сподіваюсь, що це з тих дощів, які виглядають ніби гроза, але насправді швидко закінчуються, так і не ставши грозою. Проте він все посилюється і Сєрий раптом не витримує і каже що "Може б то ми стали надягнули дощовики?". Я вже була близька до того щоб самій таке пропонувати, тому ми спішно зупиняємось де біля дороги болота менше, натягуємо дощовики на себе і рейнкавери на наплічники і далі йдемо в болоті і в дощ. Нічогенький початок. Нарешті добираємось до місця, де вмовились зустрітись з +павло артемишин, на карті воно позначене, як "Довга поляна". Дощ уже перестав. Знову вийшло сонце. Маючи вже певний досвід гірських мандрівок я усвідомлюю, що погода буде не райдужна на протязі всього походу. Сонце світить, але все навколо парує, а хмари так до кінця і не розсіюються. Користаємо з сонечка, щоб кинути намети і посушити речі. Чекаємо Павла, бо він добирається із запізненням. І чекати довелось не довго, бо хоч він і приїхав в Осмолоду пізніше, зате застопив лісовоз, який довіз його не просто до повороту, а і поїхав в цей поворот. Якби знали, що йому так проканає - йшли би далі, а так - намети вже стоять, погода знову псується, з водою далі не густо. Час нормально поїсти. Всі знайомляться. Варимо суп-харчо. Доречі, оскільки нас 5 людей - харчування підбирала калорійне, по можливості, а супчики були чимось середнім між супом і кашою. Справа в тому, що каструля в мене на 1,7 літра, а тут - 4 мужиків і я - порції виходять маленькі. Суп харчо варимо з брикету, який треба розварювати в 2-2,5 літрах води. Там вже є всі спеції і супчик виходить дуже густий і досить гострий. Починає падати дощ і ми заповзаємо в більший намет їсти. Я любитель гострого і тому супчик їм не замислюючись, а от Сєрий - їсть і плаче. З тих пір історія про "пекучий супчик" обов'язково лунає в кожному поході. Потім знову трохи покращення погоди. Павло ходить туди-сюди з камерою. І всі, троха напрягаються, коли починається постановочне фото. Але ж гарні потім фотки :)
 |
| Команда в зборі :) |
Після недоспаної ночі на вокзалах всі прекрасно засинають раніше звичного.
02.05.2014
Рано вставати і рано виходити - це для спортсменів. Тому, ми вийшли як завжди :) Попереду підйом і лиш підйом. Зате, закінчилась ця занудна ґрунтова дорога. Стежка петляє між чорничником серед лісу і безпомильно йде вгору. Сонце світить і загалом, досить спекотно. Тінь від дерев приємно блимає на усіх поверхнях. Навколо розкішні подушки з моху. Нарешті і ліс закінчується. До слова, разом з лісом, закінчується гарна погода, бо починають густішати хмари. Ми вже десь під вершиною г. Петрос. Тут ще лежить місцями сніг, який безупинно тане. Петляємо між жерепом. Зустрічаємо одну групу туристів, яка йде нам на зустріч. Постановочно фотографуємось на фоні краєвидів, коли, нарешті, виходимо на відкрите місце :) |
| Ви ж не сподіваєтесь, що це за першим разом, таке фото вийшло? |
 |
| Додамо трошки "безисходности" в блог |
 |
| Як вам таке небо? |
 |
| Замерзлі і трохи втомлені. Постановочка :) |
Далі прямуємо донизу. Дорогою зустрічаємо горетуристів, з якими їхали разом в маршрутці. Вони в кедах і сандалях, з міськими невеликими наплічниками, з кульками в руках і в коттонових толстовках. Карти в них нема і як вони вижили два дні в горах - я не знаю. Питають нас де можна стати на нічліг. Ми втішаємо їх, що "за там-тов горов". Стрибаючи з каменюки на каменюку опиняємось між Попадею і малою Попадею. Небо заповнюють драматичні хмари, які вітром несе просто на нас. Починає гриміти, здалека видніються блискавки. Мої коліна кажуть мені прощальне "па-па", але я не можу просто вклякнути тут. Треба йти. Повільно повземо на Малу Попадю, а гроза, значно швидше, рухається в наш бік.
 |
| Так гарно починається підйом на Малу Попадю. |
 |
| На підході до вершини. |
І справді, хата близько.
 |
| хата в ур. Корито |
Дощу поки так і немає. Вода на карті позначена так, ніби вона з-під самого порогу має витікати, але де там! Я вже вкотре за сьогодні подумки звертаюсь до карти, потім розглядаю її детально - нема. Всі розділяються і з ліхтарями йдуть шукати воду. Я спішу перевзутись у сухе взуття і чисті шкарпетки - бо тільки тоді я почну думати нормально. Ще суха футболка і тонка пуховка. Гроза, здається, обійшла стороною. Знаходжу "бортовий журнал" хатинки. Детально вивчаю записи відвідувачів. Знаходжу і вказівки про те де є вода. Хлопці повертаються з пустими руками, готові лягти спати голодними. Я показую їм запис про воду і пошукова група знову рушає на пошуки. Але хтось залишається в хатці. Розпалюємо вогонь в пічці, витягаємо продукти, розподіляємо речі. Нарешті всі повертаються - вода є. Надворі вже зовсім темно і ми варимо їсти. Потім, куди ж без того - фотографування :) Павло блимає нам спалахом в очі, але в нас нема вибору - мусимо слухатись.
Нарешті, можна лягати спати.
03.05.2014
Традиційно, - рано ніхто не встав. Сонечко світило і манило надвір снідати. Я вже навіть подумала, що погода буде хороша весь день.
Але як тільки ми рушили - почався короткочасний але густий дощик. Довелося натягнути дощовики. Потім він закінчився і довелося їх знімати. І головне - ми знову повземо вгору. Підйом видався ще довшим, ніж спуск ввечір перед тим. В голові все крутився сумнів чи правильно на карті позначена хатинка, бо на ділі вона видавалась набагато далі. І ось ми знову на Малій Попаді. Рухаємось по хребту в бік Паренок. Спуск місцями досить крутий. Волога земля зовсім не вселяє надії чи почуття стабільності. Доречі, на спусках коліна болять найбільше! Нарешті добираємось до місця де могли б залишитись на ніч, якби не вирішили спускатись до хатинки. Місця тут не так уже й багато. По воду спускатись метрів 500. Як тільки ми дістаємось сідловини - починається крижаний дощ із градом. Стоїмо всі разом під гілками старезної смереки - не хочеться, щоб по голові били градинки. Сподіваємось що цього разу дощ знову швидко закінчиться і вийде сонце. Але в погоди свої наміри. Дощ трохи перестає падати, але чорні хмари вказують на те, що це лише пауза. На Паренки пертись не дуже хочеться. Вертимо нову стежківську карту. Там чітко промальовано що існує траверс г. Паренки, яким можна вийти на Плісце. Вирішуємо Паренки траверснути. З іншого боку - добре зробили. Скоро після того почалась гроза і на верху було б досить небезпечно. З самого початку - скинули ті 500 метрів, які треба скидати, якщо йти по воду, а потім повернули вліво. Там, до речі в одному місці пречудові кам'яні осипи, на яких нас застала сильна злива. А далі все як то буває на райштоках в Ґорґанах - широка стежечка через ліс поросла красивим мохом. Часом не така вже і широка, часом не така вже і поросла мохом. Потім навіть визирнуло сонечко, але не надовго, а потім знову стало темно і хмари вже більше не розсіювались. З них просто періодично падав дощ, і періодично - на голову нічого не лило, тому можна було скинути капюшон і трохи провітрити мізки. Часто повзали космішні слимаки сині-зелені-непонятні.
Що саме цікаве - а траверс все не закінчувався. Ми чухали як паровоз, місцями стрибаючи по схилу, який осипається (там де райшток був цілком зруйнований), і внутрішній GPS казав, що вже от-от має бути відгалуження стежки вгору і ми вийдемо на Плісце. В якийсь момент ліс, нарешті! закінчився і ми опинились на галявинці. Стежка тут майже стерта з лиця землі, а потім і зовсім зникає. Тут гарно, нічого не скажеш - річка десь згори тече сильним потоком і в якийсь момент утворює невеликий водоспадик (біля 4-5 метрів), смереки розступаються, долина сильним ухилом, наче жолоб, прямує вниз. Трохи відпочиваємо. Внутрішнє чуття і приблизний розрахунок підказують, що скоро вже повинен бути поворот на Плісце. Мріємо собі про сухість і тепло. Зв'язок тут, доречі, не ловить.
Але, бля! Де стежка? Ми знову, як якийсь "карательний отряд" розповзаємось по схилу, ломимося між кущі, повалені смереки і високу мокру траву. Нарешті, Павло кричить до мене звідкись знизу "Тут стежка". За маленькими смереками мені нічого не видно - іду напрямки на голос. Знову всі в зборі - гонитва по траверсу продовжується. Доречі, всі вже починають подумувати про те що "траверс" це якесь погане слово.
Вечір близенько. Вкотре починає падати дощ. В черевиках давно хлюпає. Раптом посеред стежки - озерце. Ніякого джерела, яке б його напувало немає, очевидно, - просто калюжа, яка утворилась з розталого снігу і дощової води.
 |
| Ну, як? Страшно? |
Озерце обходимо - якийсь шматок стежки дуже хороший. Ми вже собі думаємо "Ну, звісно! Мабуть, народ з Плісця ходить сюди гуляти". Ага. А як же. Далі - тупик і дорога, яка веде донизу. Але це зовсім не те, що нам треба. Повинна бути стежка вгору! Може ми її пропустили? Повертаємось до озерця, знову до тупика, ходимо туди-сюди, вгору-вниз - нічого. Пробуємо на пролом, в той бік де, як нам здається, повинна бути та стежка, яку ми бачимо на карті цілком ясно, бо насправді і перед тим райшток не раз обривався і доводилось його шукати між кущів. Витрачаємо більше як пів години. Безповоротно темніє і думати доводиться швидше. Нарешті, Павло десь з гущавини молодих смерек гукає до нас - райшток! Ну, якщо стежки вгору не було перед тим - значить вона десь далі. Вмикаємось на повну потужність з останніх запасів енергії і продовжуємо рух. Тут райшток значно в гіршому стані. Більш зарослий і частіше пропадає. Смереки і кущі ляпають по кожному з нас мокрими своїми гілками, падає дощ, в лісі густі сутінки і око налаштовується на нічне бачення. Запаси води дуже "вутленькі". Але ми йдемо, до останнього сподіваючись на теплу хатинку. Так продовжується ще кілька годин, коли райшток остаточно зникає просто посеред смерекового лісу без жодного натяку на продовження. Падає гидкий дрібний дощ, залишається ще яких пів години до настання повної темряви. Я командую зупинку. Ми кидаємо намети на дуже умовно "рівному місці". Корчі, мокра подушка з моху, купа гіляччя. В нас немає води, щоб варити їсти, речі мокрі до нитки. Розповзаємось у своїх два намети. В кожному наметі шарудять кульками в пошуку чого-завгодно, аби це можна було їсти чи пити. В нас з Дімою - трохи сухофруктів, шматок сиру, трохи меду. Кілька ковтків води. В сусідів складніше з продуктами, зате в них є калганівка. Я за відпрацьованою схемою виставляю весь посуд, який ми маємо в наметі під краї тенту. Перед сном думаю про траверс, про карти, на яких не все правда, про те як колись будували цей райшток, для чого він був призначений, як був закинутий, поруйнований і забутий. Ще думаю про GPS і як добре було б його мати, щоб перевірити себе - на скільки точно я знаю де я, пересуваючись по пересічній місцевості без видимих орієнтирів.
04.04.2014
Зранку ми прокинулись і краще не стало. Продовження райштока, як не було так і нема. Більше того, - ми загубили звідки ми прийшли, бо ліс завжди так інакше виглядає в сутінках і вдень. Зрештою, вертатись тією ж дорогою особливого бажання не було. Та і куди? Потрапити на Плісце - цю ідею ми викинули з голови ще перед тим як лягати спати. Але були і радісні новини - в мої посудинки нападало повно дощівки. Вона була досить брудна, зате вона була. Зварили з неї міцного чорного чаю. Навіть до чаю ще щось знайшлося. Погода трошки покращилась, принаймні, на голову нічого не падало. Ми були в абсолютно невідомому місці і в цьому була певна цікавість. В мене навіть ще був комплект сухого одягу і я нарешті змогла надягнути водонепроникні штани. Черевики, ясно, мокрі наскрізь і холодні я надягнула ті ж що і вчора. Суху пару вирішила притримати до моменту коли вийдемо в цивілізацію. Скрутили мокрі намети і рушили кудись в той бік звідки прийшли вчора. Очевидно, ми йшли якось нижче ніж перед тим, бо райштоку знову знайти не вдалось. Потім натрапили на річку. Спершу вирішили піднятись по течії вгору до місця де райшток перетинає цю саму річку і по ньому вернутись до місця де була дорога, яка йшла вниз, а потім згадали перше, чого вчать на орієнтуванні - всі річки ведуть в село - і рушили прямо по течії вниз. Ми ж бо не цілком були загублені, а досить точно могли вказати на карті де ми. Повівав свіжий вітерець. Навіть сонечко іноді пробивалось крізь хмари. Річка в деяких місцях робила красиві водоспадики.
 |
| Ми звідти прийшли |
Нарешті потік, по якому ми спускались, доєднався до іншого і перетворився в досить широку річку, а потім на протилежному боці ми побачили дорогу. Оскільки черевики і так мокрі - перейшли в брід. Лісовальна дорога, розбита лісовозами і тракторами. Коли йдеш - по кілограму болота налипає на кожен черевик. Але всеодно було якось радісно - дорога! Значить скоро село. Тяжко лише було дивитись на звірські вирубки. Порожні схили, розорані гусеницями тракторів, купа "некондиційної деревини" яка валялась всюди, сміття. Ось, що дає людина природі - знищує все, що її оточує.
Через 1,5-2 години ми вийшли туди, де починали - до Довгої поляни, вкотре перейшли річку в брід, заодно і черевики від болота відмились, а потім пішки по нудній, але вже знайомій дорозі до Різарні, від Різарні далі пішки. Цього разу лісовоз застопити не вдалось, хоч, як ми цього хотіли. Але вже за кілька кілометрів до села зупинили бусик. Нас погрузили в велике багажне відділення (як маршрутка, але без вікон і з тусклою лямпочкою під стелею. Без сидінь, вистелена килимом підлога) Там вже їхало двоє з тих горетуристів, з якими ми їхали з Калуша в Осмолоду і з якими зустрілись під Попадею. А ще двоє п'яних місцевих, друзів водія. Ми просили довезти нас до зупинки в Осмолоді. А потім виявилось, що вони їдуть на Калуш, то ж ми так і їхали в цьому бусику, подібному на каталажку. Десь дорогою була зупинка на заправці і я встигла перебратись в сухі черевики і стала цілком задоволеною. В Калуші ми пересіли в супер комфортабельний автобус до Франківська. А у франківську всі разом пішли в кафе "Сита ложка" прямо на вокзалі. Замовили собі піцци і пива.
 |
| А вегетаріанська - найгарніша :) |
Ажіотаж того дня був такий же, як і 1 травня, коли всі їхали в гори. Всі тільки про те і говорили, що про погоду, як вона внесла корективи в плани і хто куди зміг чи не зміг дійти. Павла потім забрали машиною додому, а ми пішли на потяг (заледве дістали квитки!). А потім я ще до ранку сиділа з Сєрим на вокзалі де крутили якісь їдкі для мозку фільми по телику.
Але мораль цієї казочки така:
1) Навіть на сучасних картах від фундації "Карпатські стежки", які мають славу серед туристів як найкращі, - вірити варто лише промаркованим маршрутам, якими рухатись можна і за відсутності карти, бо прознаковані вони добре, таблички є, місця для ночівель визначені.
2) Поза межами маркованих стежок багато чого можна знайти такого, що на карті не позначено, і навпаки, - не знайти того, що там позначено.
3) Траверс - це погане слово. В 99,9% випадків - краще йти через верх, ніж траверсувати.
4) Добре, якщо в тебе є GPS, але якщо його нема - ти всеодно повинен знати де ти.
5) Якщо з тобою хороша компанія - всі труднощі можна подолати.
6) Якщо ти п'єш чай з цукром, якщо ти п'єш чорний чай і не любиш зелений чи трав'яний, якщо ти не вегетаріанець - всі ці екстрафічі неси собі сам
7) пекучий супчик. і - в Сєрого завжди багато канапок.
П.С. За фото і гарний настрій дякую +павло артемишин
Немає коментарів:
Дописати коментар