субота, 2 серпня 2014 р.

Параска, або шлях в тисячу миль

Идти вперёд - значит потерять душевный покой, остаться на месте - значит потерять себя. В самом высоком смысле движение вперёд означает постижение себя.

Сьерен Кьеркегор

Іноді шлях до вершини триває дуже довго. Не просто годинами чи днями. Він може тривати роками. І ця вершина не повинна бути Еверестом в прямому сенсі. Для кожного - свій Еверест. В буддизмі є таке поняття, як "кармічні перешкоди". Кармічні перешкоди - це щось таке умовне і невидиме, що не дає тобі досягти запланованого. Це не стіна і не провалля, це швидше - невідповідність стану розуму до поставленої цілі. Коли ж час настане - тобі відкриється шлях.

Пригадую, той час, коли мій досвід гірських мандрівок рівнявся нулю. В мене не було жодного спорядження. Навіть каремата тоді не було. І надумали ми з +Дижовский Дмитрий  поїхати в гори, але грошей в нас не було, а часу - два дні. То ж ми зустрілись десь на перехресті Стрийська-Наукова і рушили в бік теперішнього Ашану, якого тоді в проекті ще не було. Дійшли пішки до Липників і аж там застопили першу машину, якою доїхали десь до Стрия. Звідти ще двома - до Верхнього Синьовидного. А потім йшли пішки в с. Корчин. Було нереально спекотно і асфальт плавився під ногами. Потім не одразу знайшли потрібний поворот і коли вже темніло вибрали місце просто біля дороги, щоб ночувати. Пам'ятаю, було дуже холодно, спальник в нас був один, але я мала куртку. Замість намету - в нас був великий кульок. Ми мали якийсь дешевий кагор чи просто червоне вино (хоч убийте, а я не пам'ятаю чого це ми вирішили його з собою взяти), якісь грушки і ще щось з їжі. Мені чогось стрельнуло в голову варити глінтвейн, хоча спецій не було, то ж ми покидали ті грушки у вино і вони в ньому варились (експериментувати і готувати їсти я завжди любила). А ще я мала файку і якийсь добрий тютюнець і ми курили фаєчку, а на небі був великий повний місяць. Як йти до Парашки ми так і не зрозуміли. Наступного дня пішли подивитись на водоспад Гуркало і рушили таким самим чином - автостопом додому. Так нам найвища гора Львівщини не підкорилась. І було то десь тоді, коли ми з Дімою лише познайомились, десь мабуть, в році 2009. Потім ми ще багато пережили разом і багато чого навчились. І ось рік 2014, ми в Сколе, доїхали автостопом і ми так само дуже слабо уявляємо куди далі, але ми взяли ціль на Парашку.

На щастя, всі ці роки пройшли не дарма. Тепер я значно краще орієнтуюсь на місцевості. Перед виїздом я пошукала в інтернеті вказівки про те, як можна вийти на Парашку зі Сколе, подивилась рельєф в гуглмапс, думала навіть роздрукувати цей шматок карти, але якось не склалось. Вже в котре згодилось мені вміння запам'ятовувати зображення, і карти в тому числі.
Загалом, запланований мною маршрут повністю відповідав знайденому в неті треку, який хтось наклав на генштабівську карту:


Єдине що дорогою води ми не знайшли, аж до моменту коли спустились з Парашки в бік Корчина.
Підйом на хребет в основному пролягає через ліс, що з одного боку прекрасно для літньої мандрівки. З іншого боку - для мене було незвично, що в горах є комарі :(((.

Отака доріжка виведе вас просто на хребет

Доречі, не варто забувати, що Сколівські Бескиди входять до національного парку. На перший погляд видається, що нічого цікавого тут бути не може. Всі туристи початківці ходять на Парашку і загалом хребет видається досить "затоптаним". Але є і тут цікавинки. Наприклад отака велетенська смерека :)


Хребет Парашки фактично перший справжній гірський хребет, яким починається Карпатська складчатість. Ліс закінчується майже на хребті прекрасною лукою з безліччю квітів.


 Від цієї луки стежка ще кілька метрів набирає висоту і ми опиняємось на ребрі хребта, при чому перед нами поступово відкривається вид на Сколівські Бескиди, і скільки вистачає зору - далі лише карпатські верхи.


Якщо ж обернутись назад - можна побачити кілька горбів, а далі рівнина на якій, наче широка блискуча стрічка, лежить річка Стрий. Йдемо далі хребтом. Зустрічаємо групу туристів-матрасників, які вже палять невелике вогнище. В основному, жіночки і дівчата. Вітаємось. Вони кажуть, що хлопці пішли вперед і якщо ми їх зустрінемо, щоб ми передали, що вони нікуди далі не підуть :). Оскільки хребет низенький - місцями стежка ховається в невеликих групках смерек.

Стежка на хребті

Тут навіть ловить зв'язок. Правда, лише Київстар. Загалом - відчуття досить приємні. Сміття не так багато, як я собі уявляла. Навколо високі соковиті трави. Судячи з усього - худобу тут пасуть рідко. Періодично зупиняючись виключно для фотографування - безупинно наближаємось до Парашки. І ось, нарешті, ВОНА!

г. Парашка
До слова, не хотілось зупинятись поки її не побачимо, бо місцеві обіцяли дощ по обіді. На підході до цілі бачимо хмари, які стають все темнішими. Біля самої гори збираємо трошки рослин на чай. Я, наприклад, збираю кущі чорниці і брусниці для бабці.


А далі тільки вгору! На середині підйому здоровенний камінь вкритий лишайниками. На ньому табличка:


Тут виникають запитання. Адже на табличці написано, що гора називається ПараСка. Тим не менш, на усіх картах і в інтернеті ця гора пишеться як ПараШка. Я пишу так, як всім більш звично, але стосовно історичної справедливості - варто було б пошукати інформацію додатково.
І ось вона - вершина! Довгенько ми до неї йшли! На вершині стоїть хрест. Спершу планували посидіти на ній довше, але вже починає падати дрібнесенький дощик, тож треба оперативно рухатись донизу.

Я нарешті! на вершині Параски :)
На спуску на протилежний бік нас таки застає дощик, який ми перечікуємо в заростях лелечу. Тут росте шикарна папороть. А після дощика небо прикрашене веселкою.

Веселка після дощу. Якщо, уважно придивитись - їх там навіть дві :)
Йти ночувати до річки не хотілось, бо там зазвичай багато шумних людей, які приїздять машиною посидіти біля водоспаду. Ну, і лише на хребті, нарешті, зникли комарі! Спускаємось трохи нижче, де схил гори переходить у горизонталь, шукаємо відкрите місце між смерек і ставимо намет. Просто на чорничник :) Ставимо намет дуже оперативно, бо знову починається дощ. Швидко залазимо всередину і перечікуємо черговий напад погоди.


А потім знову виходить сонце. Оскільки, робити особливо нічого - можна фотографувати ці фантасмагоричні зміни - то низько навислі чорні хмари, то промені сонця, які перетворюють все на казку.

Панорама з намету

Ще одна панорама з місця ночівлі :)
А потім сонце почало хилитись до горизонту, з'явився прохолодний настирливий вітерець, а небо засвітилось вогняними барвами.

Панорама з деревом :)

Рано вставати ми не вміємо і не любимо. Тому активізуватись нас заставила спека в наметі. Води обмаль. Скоро збираємось і рушаємо вниз. Спершу знову занурюємось у криволісся, а потім звертаємо і, о чудо, - нереальні зарості папороті :)

Знайдіть мене на фото :)
Потім навіть папороть закінчується. Стежка іноді зникає. Періодично ломимось через якісь зарості. Раз навіть відкривається вид на хребет з якого ми щойно спустились


Нарешті, виходимо на якусь ґрунтову дорогу і я вже відчуваю, що ми зовсім близько до села. Про це мені говорять трави і стежки. Як слідопит, принюхуюсь, на швидкому ходу оцінюю тип і стан побутового сміття - різноманітних пачок від сигарет, обгорток, пластику. Зустрічаємо якогось місцевого вуйка, він іде вгору, по гриби. Далі дорога якось зникає. Поки по пересічній місцевості перебираємось через кілька ровів - вдалось навіть знайти одного гриба - білий. А далі втрапляємо на чорниці. Ну, таке я пропустити не можу. Сиджу. Їм. Комарі їдять мене. Але ж чорниця така смачнааа... Тут ще й рослинки цікаві. Любка дволиста, наприклад.

Я і чорничко :)

А потім ще кілька десятків метрів і ми виходимо на дорогу знову. Одразу ж зустрічаємо якихось туристів, які йдуть на Парашку. Вздовж дороги встригаю наскубати кілька купинок чебрецю. Доходимо до водоспаду - там, як завжди, якась шумна компанія з машиною на шашличному відпочинку. Щоб з ними не зв'язуватись - набираємо води просто з потічка неподалік і йдемо далі. Нарешті! Доходимо до того місця, де ночували колись, коли вперше вибрались в гори разом. Нарешті, коло замкнулось! :) Час минулий і час теперішній. Аж дивно, - скільки всього відбулось за цей час. Скільки пережито. Скільки нового ми навчились. Я - типова дитина асфальту, - важко, але по-трохи покращила свою фізичну форму і тепер я, принаймні, можу йти вгору. Це не означає, що мені легко. Часом я можу понити, що мені важко. Часом, сили мене покидають зовсім. Я ніколи не ношу важкого наплічника. Часом я хворію, часом не в гуморі. За терпіння всіх цих прикрощів Дмитрові можна поставити пам'ятник, ну, або, принаймні купити шоколадку :) Але то потім. А поки я просто йому дякую. Прямо отут. Щоб всі бачили :).
Біля самого села нас зустрічає бусько. Тепер ми вже маємо воду тому сідаємо відпочити і варимо мівіну. Повз нас проходить той самий вуйко, якого ми вже зустрічали, але вже з кульком грибів. Посміхається.
В самому селі - спершу  йдемо пішки, а потім автостопимо якусь машину. Нас підвезли до залізничного вокзалу, але поїзд буде ще зовсім не скоро. Тому ми їдемо в Стрий маршруткою  - ще одне місце бойової слави. Колись ми валандались по нічному Стрию кілька годин, очікуючи поїзд. Я вже дуже хочу їсти. Купляємо квитки до Львова і їмо картоплю фрі під пиво. І якось воно так дуже кльово - мандрувати по старим місцям. І все навколо все одно таке свіже. Таке... Таке.


І кльово коли розумієшся з кимось з пів слова, коли маєш якісь спільні історії і спільні секрети. Коли є що згадати і є свої приколи. Такі речі роблять життя неймовірно цінним, надають йому сенс і  легкість. Кльово коли можна просто випити пива, бо воно смачне.

П.С. Фото в основному Дмитра, який героїчно носився з Зенітом і знімав це все на плівку. Дещо я фотографувала на телефон і дещо на свій цифровик :)

4 коментарі:

  1. Відповіді
    1. Ти ж мені дуже багато чого казав. Я часто думаю, що це так кльово, що ми з тобою познайомились :)

      Видалити
  2. "Так нам найвища гора Львівщини не підкорилась."

    Найвища гора Львівщини - Пікуй, а не Парашка!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Пікуй фактично знаходиться в кінці Верховинського вододільного хребта, по якому проходить кордон Львівської і Закарпатської області, тому він така ж гора Львівської області, як і Закарпатської. А Парашка найвища серед тих, які повністю розташовані у Львівській області

      Видалити