Чорногора - душа моя.

Если друг оказался вдруг и не друг и не враг а так
Если сразу не разберешь плох он или хорош
Парня в горы тяни рискни не бросай одного его
Пусть он в связке одной с тобой
Там поймешь кто такой
Если парень в горах не ах если сразу раскис и вниз
Шаг ступил на ледник и сник
Оступился и в крик
Значит рядом с тобой чужой
Ты его не брани гони
Вверх таких не берут и тут про таких не поют
Если ж он не скулил не ныл
Пусть он хмур был и зол но шел
А когда ты упал со скал он стонал но держал
Если шел за тобой как в бой
На вершине стоял хмельной
Значит как на себя самого
Положись на него
Значит как на себя самого
Положись на него

В. Высоцкий - Песня о друге

Ну от я і вдома після двотижневого Карпатського вакууму. Направду, перед від'їздом мені було дуже погано на душі і я майже фізично відчувала, що мушу кудись поїхати звідси.. Подалі від машин, смороду, задухи міста, від тих кам'яних будівель, що тиснуть на тебе з усіх боків і наче щось вимагають.. Не знаю.. мені не доводилось жити в направду великих містах, таких як Москва чи Пітер, але мені видається, що зі зростанням ширини вулиць, там заростає тільки відчуття власної мізерності і самотності, і аж ніяк не відчуття свободи. З горами ж все абсолютно навпаки, бо вони наче живі істоти.
Пригадую, як колись в молодших класах, коли я ще ніде не бувала, а лише чула на уроках географії, що гірські масиви складаються з хребтів - мені видавалось дивним чому така назва... Ну і також я знала, що гори утворюються на стику плит, які утворюють Земну кору, а власне коли край однієї плити находить на іншу. Також я доста чула про утворення різноманітних порід, бо мене то направду зацікавило. От наприклад Карпати, моя рідна Чорногора, складається з силікатних осадових порід, значною мірою з флішу. А якщо по простому, то колись давно, коли на цілій планеті було море, то море було і над Карпатами. Пісок на дні осідав, опадало троха морських мушельок, то все запресовувалось тиском води і утворювались такі шаруваті породи з блискучими кристаликами SiO2, які так гарно розглядати на сонці. Проте найповажнішим є той момент, коли ти врешті виходиш високо-високо... Так високо, що туди не наважується виходити навіть ліс, стоїш посеред трав, що не сягають навіть твого коліна, і на вітрі схожі на хвилі гігантського зеленого моря, то часом починає видаватись, що ти потрапив кудись далеко в минуле і що от-от з-за вершини випливе гігантський кит і заспіває свою тужну пісню, а під ногами прошмигне зграя маленьких кольорових риб. А буває і так, що коли стоїш на хребті, то наче стоїш на спині якоїсь велетенської істоти, яка без жодного сумніву жива, дихає, відчуває.

Що я помітила, так це те, що за час мого перебування в Карпатах, я про все, що залишилось за межами гір згадувала не те що неохоче, а радше з примусу, і не надто часто. Я вимкнула телефон і плеєр і не мала ніякого бажання чути щось окрім шуму вітру і потоків, ну і, звісно, різноманітних, мільйонних дзвіночків різної маржини, що пасеться по всіх схилах і полонинах.
Табуни напівздичавілих гуцульських коней, що відпускаються на літо в гори без сідел і збруї, які проносяться горами, говорять між собою на своїй мові, виводять лошат і пасуться скільки їм хочеться, а на ніч лягають в високі трави під густозоряним небом, або ж ховаються від дощу по закинутих дерев'яних фермах і стаях, що часом видається ніби ті коні завжди там жили, і що то є їхні будівлі, як то було в казках про Гулівера. А ще часом вранці доносить вітер дзвоники отари, яка виходить на полонину і триста-чотириста дзвіночків, кожен з іншим звучанням зливається в одне і звучить, як довершена музика. А по стежках то там, то тут не раз зустрінеш корову, чи навіть кілька, що гуляють самі по собі, з дзвінками на шиї і дивляться на тебе велетенськими вологими каро-чорними очима, такими добрими і простими. Також часом бувають просто таки священні білі корови. А саме головне - всі вони дають смачнюще біле, поживне карпатське молоко, яке можна купити просто на фермі і напитись ще теплим.

Ребра

Ну і не варто забувати про пам'ятки рукотворні і природні. До природних можна віднести високогірні Карпатські озера зі студеною водою, духами і дрібними заколисуючими хвилями, які століттями напуваються потоками, що наче кров із ран - витікають просто з каменів.

оз. Несамовите

оз. Бребенескул

 Кожне джерело має якийсь свій неповторний смак, а якщо довго дивитись на те, як нізвідки, з гори з'являється вода, то починаєш без роздумів шанувати гори, як великі священні істоти, які наче ікони випускають цілющу воду, не просячи нічого взамін, а їх джерела - як вічні стигмати. Коли бачу, що знайомі мені джерела пересохли, то завжди трохи лякаюсь і невільно згадую про свої погані вчинки, бо може то гора відмовляється дати мені напитись, бо я не гідно себе поводила той рік, що не приходила до неї? І хоч я добре знаю ту всю геологічну теорію, про те звідки в горах вода і куди вона дівається, знаю про різні породи і геоморфологічні перерізи, проте щораз змушує мене замислитись пересохле тоненьке джерельце.
До рукотворних же пам'яток можна віднести зразки невмирущої карпатської культури, які в великій кількості представлені різноманітними фермами і вівчарськими стаями, побудованими високо по горах з дерев'яних колод.

Ферма на полонині Менчул Квасівський

Вівчарська стая на пол. Веснярці. В казані вариться будз з овечого молока.

А також старовинну обсерваторію, на Чорній Горі, до якої я йшла довгі два з половиною роки, щоб нарешті дійти.

Ще в горах є багато всілякого цікавого, але що то я все про гори та про гори. Адже поруч зі мною був також чудовий хлопець, який зробив весь той похід і всі ті дні можливими. Бо в горах люди стають самі собою, там можна побачити щирість і  дізнатись хто перед тобою.

тому... Дякую тобі за ті всі дні, за більш ніж 50 км шляху, за тепло, за їжу, за щасливі моменти, за терпіння, за дах над головою, за спокійний сон, за увагу,за розуміння і за ще понад сотку речей, які ти для мене зробив.
Отака от Карпатська історія .

Кінець.