пʼятниця, 15 березня 2013 р.

На злобу дня.

Щастя блимнуло і загасло. У Львові завірюха, сипле не перестаючи сніг. Все таке біле, ошатне, чисте і пухнасте, яке не було ні раз за цілу зиму. І як завжди – не вчасно. Березень близиться до кінця а берези навіть не думають цвісти. В такий чудовий зимовий (бо весняним його язик не повернеться назвати) день моя сестра запропонувала поїхати в гори на ці вихідні. Умови чудові – їдем машиною, потім всього 9 кілометрів і нас чекає колиба з теплими дерев’яними стінами. Там приємно і затишно. Дзвоню мамі і на своє запитання отримую скандал характеру «що ти собі думаєш! Вас там занесе, замете, засипле лавиною і ше невідомо шо. Ні ні ні і ще 20 раз ні!» Отака історія трапляється кожної зими відколи я збираюсь по снігу в гори. Власне, така історія трапляється вже 20 років з моїх 21 – відтоді як я навчилась говорити і почала виявляти власні бажання. І не важливо які умови і хто буде поруч – все що моя мама не знає особисто – вона все заперечує мені. Чомусь вона вважає, що я повинна проживати її життя, хоч я з цим абсолютно не згодна. І останнім часом в мене відчуття тюрми і безвиході. Я хочу втекти з того дому, жити окремо і нікому не звітувати. Справа ж насправді не в моєму здоров’ї, віці чи погоді. Справа в психології. Людина сама обирає чого їй боятись а чого ні. Я схильна визнавати свій страх і намагатись зарадити йому, якщо він безпідставний.


Можна назвати мене фаталісткою. Я дивилась декілька днів відео записане з Мольфаром Михайлом Нечаєм. Багато в чому погоджуюсь з ним. Можна бути скептиком і не вірити в його надприродні здібності, але заперечувати його життєву, людську мудрість складно. Зокрема він говорить що в кожної людини є її доля. І саме тому люди, що отримали однакову військову підготовку по різному повертаються додому. Хтось в труні, хтось зранений, а хтось цілий і неушкоджений. Бо ти можеш пройти повз ворогів і тебе не помітять, кулі будуть градом падати і тебе не зачеплять, а коли прийде час то ти сам прийдеш своїми ніженьками на те місце де маєш вмерти і помреш. Так само дехто запізнюється, чи в останній момент вирішує скасувати політ на літаку, який падає і розбивається. Бо то ще не його час. Вже виходячи з таких помислів мені здається безглуздим боятись всього на світі. Це позиція воїнів. Якщо все життя трястися над собою, берегти себе як крихку вазу і боятися, то ломаної копійки таке життя не варте. Бо справжній смак життя людина по справжньому відчуває лише коли по щирості, відкрито, без оглядки взаємодіє з природою. Перестає шукати зиск чи його відсутність, прораховувати прибутки і збитки, а стає прямою і щирою. Саме в таких моментах коли ти тут і тепер життя має вартість і смак.

Перспектива животіти, нидіти тим світом. Жити як раб – точно не для мене. Я відкидаю речі, які не мають для мене цінності, бо не вважаю що варто бути скупердяєм і накопичувати хлам на всяк випадок. Тоді і дихати легше і розум ясний. Як на мене – ліпше мати дві чи три речі, які мають велику духовну ціну, дають сил і наснаги жити ніж захарастити розум і душу купою дрібниць.

Це краще ніж постійні відмовки. З 13 років я чула щось на кшталт – ти хто така, тобі лише 15, а вони дорослі вже люди, їм по 20 років і вони можуть відповідати за себе. Тепер мені 21 і я чую – ти хто така, тобі лише 20. Вони дорослі люди, які самі себе забезпечують. Їм 30 років і вони вже живуть своїм життям. І абсолютно очевидно що в 30 років я почую про 40 років, а в 40 я почую, що я вже стара і треба було жити коли була молода, мала 20 років і не мала обов’язків перед сім’єю і людьми. Моя мама прожила таке життя. Весь час шукала собі вигоди, і опам’яталась коли було пізно. Життя її щасливо не склалось. Друзів нема, хобі нема. В її голові все складно і закомплексовано. Там лише обов’язки і права, і майже нема місця свободі і відчуттям. І її доля тягне мене за собою, а як з тим боротись я поки не знаю. І сваритись, палити всі мости це звісно також не вихід, але залишати як є – безглузда справа. Отака от злобна Вія.



Немає коментарів:

Дописати коментар