середа, 24 жовтня 2012 р.

про пам'ять

Я помічаю що похмурими осінніми днями значно легше вдаватися до пригадування. Коли хтось ніби скрутив яскравість і події стають дивовижно схожими одна на одну, схожими на тонкі бліді плівки з зображеннями, що часто накладаються і вже не можна відрізнити що було одним, а що іншим.

Я не можу сказати про себе – людина з феноменальною пам’яттю. Є багато речей які мені складно запам’ятати. Як от цифри чи адреси. Але з іншого боку – мене дуже тішить те, що я обдарована саме фотографічним типом пам’яті. Вже кілька тижнів я намагалася пригадати одну річ… вірніше навіть не річ, а обличчя цілком конкретної людини, яку я бачила кілька разів цілком побіжно в певний період свого життя. В той момент мене стосовно цієї особи зовсім нічого не цікавило, тому я воліла її не помічати взагалі. Тим не менш… кілька тижнів тому я прокинулася вранці і не очікувано пригадала собі саме ту особу… назвімо її - невідомий N. Тож я пригадала факт її існування, але окрім імені я нічого більше не змогла згадати. Щораз, коли я намагалась повернутися до якогось спогаду, де пропливав цей невідомий N - в мене було враження ніби дивишся на дно моря під час шторму, коли пірнаєш. В якийсь момент вдається розгледіти окремі великі камені, але як не стараєшся – жодної деталі не в силах вхопити. В мене було враження що це те саме, що контакт в телефонній книзі. У одних є ім’я і номер, для інших – є ще безліч додаткових деталей. Для цієї особи було лише ім’я і навіть номер затерся в пам’яті. Той спогад, який мені все не вдавалося відтворити не давав мені спокою і кожного разу, як у мене виявлялася вільна хвилина – я поверталася подумки в ті часи і по трохи, по крихтах додавала деталі, які вимивала з інших спогадів.

Хто б міг подумати що сам по собі - автономно, процес пригадування може бути таким цікавим! Це все нагадувало золоту лихоманку – години кропіткої праці для того щоб зібрати золотий пісок. Я пригадала безліч речей, які пов’язані з цією людиною в подальшому. Я щораз віддалялась від теперішнього моменту пам’яті і наближалась до спогаду трирічної давності.

Нарешті сьогодні вранці я наткнулась на золоту жилу. Я випадково заплющила очі, поки їхала в переповненій маршрутці і цілком чітко, так наче мені вдалось повернутися в часі – побачила той спогад. Це було навіть більше ніж спогад – це був справжній відтинок відео про моє життя. Один спогад потягнув інший і я раптово побачила цілу купу подій. Це ніби зламати секретний пароль, розгадати надскладну головоломку, розламати руками надтвердий горіх. Ти наче віднаходиш скарб, який завжди був у тебе під носом.

І тоді я подумала – а скільки ще речей, які нам видавалися незначними – ми і далі носимо в голові? Скільки спогадів застрягло десь в глибинах нашого буферу обміну між реальністю і минулим? Як далеко ми можемо розкрутити цей клубок послідовних подій? Чи можна пригадати момент власного народження? А ще далі? Куди взагалі тягнеться ця нитка пам’яті і чи є в неї інший кінець? Якщо ж він існує - то хто там стоїть? Чи це ще я?

Korin Ogata (1658-1716) - Crows and the Moon


15 жовтня 2012 р., понеділок

Немає коментарів:

Дописати коментар