понеділок, 27 лютого 2012 р.

Подорожі слідопита-любителя, або як у Львові знову зимно.

День починався несприятливо. Власне кажучи, наснилось що хтось повідомив мені, що помер мій науковий керівник. Ну, в буквальному сенсі я цей сон, звісно, сприймати не стала... Якщо взяти будь-яку символічну систему - будь то міфологія чи гадання: смерть символізує зміни. часто кардинальні, закінчення старого і початок нового... кого таке повідомлення мало стосуватися мені наразі ще не зрозуміло. З одного боку - це могло стосуватися мене, бо новина повідомлялась власне мені, з іншого боку - це могло бути повідомлення про зміни в його житті, бо зрештою то наче він помер. Попри не такі вже і приємні сновидіння - вставати з ліжка мені не дуже хотілося, бо спати я лягла пізно, будильник продзвонив рано, в квартирі помітно похолоднішало в порівнянні з вчора, в університеті з пар лише лекції... в голову по троха пробирались думки, аби взагалі не піти на пари. але на щастя я змогла себе переконати що вставати треба. Бо виявилось що не лише лекції, але і практична, і що на вулиці таки похолоднішало, вчорашній дощ перетворився на льодяну кірку, а отже добиратися буде складно.
Вже коли я потрапила на зупинку - стало ясно, що понеділок - день вдалий. На великий автобус 4а очікувала довжелезна черга, яка як завжди роздвоїлась... спершу, коли прибуває автобус черга своїм порядком переміщається в салон, допоки не закінчаться сидячі місця, а потім відбувається її розділення на дві фракції - ті, хто не дуже поспішає і не проти сидіти, бо їде на кінцеву - залишаються стояти, а ті, що стоять за ними в колєйці і не проти їхати вже і зараз, бо 15 хвилин тому мали бути на роботі, в універі чи деінде - просуваються вперед, згодні навіть на вертикальні і не такі комфортабельні місця.  Врешті, настає певний момент, коли люди з черги, що була перестають відшаровуватись і тоді таким, як я можна спробувати втиснутися на останню сходинку, щоб терміново евакуюватись зі свого  спального району в центр міста. але водій був явно нервовий, панікував, кричав щось що люди надто довго рухаються і ще там щось і коли під'їхав наступний автобус - зачинив двері перед носом у кількох людей, що стояли в кінці і різко рвонув з місця. А я, оскільки стояла в самому кінці - ясно теж залишилась назовні.. проте, з іншого боку, під'їхав ще один пустий автобус і я магічним чином опинилась на початку довжелезної черги і спокійно доїхала до своєї зупинки.
Проте все лиш починалось. Пари були довгими, обід в їдальні мені не смакував, бо нічого такого, чим можна було б наїстися без м'яса там немає, а м'яса останнім часом мені не те що не хочеться - я просто не можу його їсти, бо мені потім погано. тож я з'їла зрази з м'ясом і вже доїдаючи свою порцію зрозуміла, що ліпше було залишитись голодною. Потім ще виявилось, що в нас практична з методів викладання до якої треба було зробити письмове домашнє і підготувати усну доповідь на якусь тему, що я, ясна річ не зробила, бо думала що будуть лише лекції, тому просто на парі, на ходу довелось придумувати щось про значення біологічної освіти у школі і з невідомо відки придумувати доповнення по різних темах, які я теоретично мала б підготувати з підручничком, програмою і всілякими посібниками. на ще одній лекції я боролася з поривами мого мозку відключитися і доспати недоспане, замість слухати про всілякі добрива.. потім мене несподівано трохи пробудила наступна лекція і я з захватом малювала ілюстрації до лекції, як наприклад фікус-душитель))). В оригіналі фікус-душитель - це такий вид ліан в тропіках який може обплутувати стовбури дерев так сильно, що вони помирають, проте в моїй інтерпритації - це звичайний,  популярний колись-то кімнатний фікус з великими зеленими листками, в горщику, от тільки в нього з'явилися руки, очі і рот і він мститься людям, які не підливають кімнатні рослини - задушуючи їх насмерть. Після п'ятої години - коли закінчились нарешті всі пари - я була подібна на жертву цього фікуса і з надією пошвидше дістатися дому сіла на найпершу маршрутку в мій бік. Маршрутка виявилася, власне кажучи тим же таки автобусом 4а, який вміщає величезну кількість людей, і представляє собою транспортний засіб хробакового типу з "гармошкою" в другій третині. оця от космічна істота, власне кажучи, благополучно застрягла на крутому підйомі на новий Львів... Власне кажучи - почала буксувати на обледенілій дорозі і ні забита, як шпротами людьми ні пуста не зрушила з місця. Завдяки новій транспортній системі через новий Львів до мого дому фактично нічого окрім того 4а нічого не їздить... та і не кожна "легковушка" давала ради на підйомі, тому я подумала, що немає сенсу платити більше - зайшла в найближчий кіоск, купила собі "Snickers" про який мріяла з самого ранку.. Та ще й не маленький, а великий, і пішла далі пішки.
як каже народна мудрість - чим далі в ліс, тим більше дров. Так воно і було. Чим далі я шла тим веселіше ставало. Всі дороги вкриті сизуватою тонесенькою кірочкою льоду, машини проковзують на ній постійно і навіть щасливим власникам зимових шин - не надто щастить. Люди які їхали власним авто десь на середині Сихівського мосту чітко розуміли, що вибратися з дому машиною була погана ідея... що взагалі виходити сьогодні з дому - була погана ідея. Сонечко хилилося до заходу, а все лише починалось. Хмарки були такі живописні, що хотілося їх намалювати, висотні будинки в кінці мосту, трохи нижче мене виглядали якось навіть святково, всі люди відразу навчились традиційній "паходачьке" гопніків. Це коли коліна трохи призігнуті, руки в кишенях, лікті розставлені, спина елегантно походить на частину кола і з кожним кроком трошки так підпружинюємо всім тілом...
Врешті, я вирішила скоротити собі шлях через ліс, як колись ходила щодня, навчаючись в гімназії. Невідомо було скільки там в лісі снігу і на скільки легко буде йти, але білий сніг заманював своєю чистотою. Стежки, якою я збиралась йти видно не було. Була лише пара слідів. Одні сліди належали якійсь кобіті на підборах, а інші чоловічим кросівкам. Всю дорогу я слідкувала за ними. Спершу я подумала що вони були разом. Хиба якась дівчина могла б піти зимою сама по непротоптаній стежці через ліс? Сумнівно якось... Сліди до того ж виглядали приблизно одночасними. Сніг за сьогодні падав 4 рази. Це я точно знаю, бо сиділа на парі і постійно поглядала за вікно. Двічі він падав під час останньої пари, яка закінчилась о п'ятій, а їх сліди були чіткими, не змазаними. Від кросівок залишався чіткий відбиток неглибокого протектора і від каблуків дуже чіткий слід... Якби сніг падав псля того, як вони тут йшли - сліди би припорошило. Як наприклад два сліди від велосипедів, які я помітила пізніше. По краях було добре видно рельєф шин, а на денці сліду не було видно нічого. Мабуть що їхали велосипедами тут сьогодні вранці. Але під кінець шляху стежка роздвоїлась і сліди кросівок пішли праворуч, а сліди каблуків ліворуч. не могли ж вони розійтися отак просто посеред лісу. Отже йшли не разом але скоро один після одного. Я ще знайшла сліди на снігу. Невеликі, і сполучені по два і на якийсь час зупинилась розглядаючи їх. Відбитки лап. Перша думка "невже заєць чи лисиця?" Але слід був не лисячий, а в зайця взимку слід мав би бути геть круглий... Лише потім до мене дійшло що це якась невелика собака пробігала тут риссю. Судячи з відстані між лапами і кроку можна припустити, що була не більше 50 см зросту. Зрештою, в лісі вже темніло і треба було вибиратися. На окраїні я побачила ніжно лілове небо над головою, тонесенький серп місяця і зірочки такі дрібні, наче хто виколов голкою.. Зовсім не такі як в Карпатах... Як би мені хотілось побачити зараз оте чорне небо з великими і неймовірно яскравими зірками, що розкидані по небу густо-густо.

Немає коментарів:

Дописати коментар