пʼятницю, 17 лютого 2012 р.

Комп'ютеризація і виродження живого спілкування

Все частіше помічаю те як людей поглинають всілякі девайси.. Як людство знанурюється у віртуальний світ все глибше, в намаганні втекти від реальності. Ввечір в маршрутці спостерігаю як двоє сидять поруч... Хлопець і дівчина. У них на пальці обручки. Спершу розмовляють про щось, а потім він повністю занурюється у свій супермодний телефон з сенсорним екраном і судячи з усього - читає щось. Вона ж слухає музику і дивиться за темне вікно, також абсолютно зникаючи з теперішнього моменту. В чоловіка падають рукавиці і шапка, що лежали перед тим в нього на колінах, проте він цього не помічає... Спершу думаю сказати йому, проте в якийсь останній момент зупиняюся і чекаю що буде далі. Проте нічого не відбувається. Проходить досить часу, чоловік кілька разів змінює позу, один раз відривається від екрана, щоб поглянути на дружину, проте не помічає... Врешті кінцева. Всі виходять. він встає і виходить, залишаючи дружину, яка лиш спіткнувшись об речі - їх помічає, піднімає і також виходить.
Приходжу в кафе де є вайфай. за столиком сидять двоє - хлопець і дівчина. У неї на колінах ноутбук, у нього в руках планшет. Хлопець у військовій формі. швидше за все у звільненні... До того ж це п'ятниця. Вони просто сидять навпроти. Зрозуміло що щось між ними є.. проте.. вони лиш показують один одному якісь дурнуваті приколи з серії тупих картинок, які не приводять ні до чого окрім зниження рівня інтелекту. я сиджу за сусіднім столиком і скоса поглядаю на них.
Їду в тролейбусі. Заходить молодий хлопчина. В нього на вухах великі навушники. Купує квиток по студентському - пільговий, значить дешевший. Сідає. Дістає з кишені iPhone, що для мого міста ще надзвичайна новинка і бавиться в якусь гру, періодично витираючи рукавицею соплі і шморгаючи носом. Я дивлюся вздовж проходу між кріслами, а також на людей, що сидять. На щастя немає тисняви і можна собі порозглядатися. То там то тут видно великі навушники, які чудово ізолюють від зовнішніх звуків. На обличчях пустота. Вимучений вираз очей і сіруватий відтінок на лицях. Таке враження наче всі працювали цілий день на будівництві і на їх обличчях так і залишився тонкий шар цементного пилу. Ні в кого не проминає хоч би іскри цікавості. Повна апатія. Байдужість.
Чому теперішня society така пуста і налякана? Люди бояться живого спілкування, бояться відчувати і бояться розчаровуватись у власних ілюзіях. Куди ми прийдемо? Інтелектуальний прогрес давно перегнав прогресування мудрості і відкритості. Людство перетворюється на машину, чи програму. Кожен індивід не знає і не хоче знати про всі інші деталі. Йому досить того обмеженого простору, який він сам по собі займає. І в цьому просторі він старанно культивує власний егоїзм і зацикленість на собі. Це розвивається аж до абсурдного грубого і неморального наплювательства на всіх інших. Лди все більше гублять людський облік і перетворюються на бездушних машин, які здатні лише до руйнування і егоїзму.

Немає коментарів:

Дописати коментар