ВЗДОВЖКОРДОННА ЕКСПЕДИЦІЯ. Частина 2: Чивчини - Чорногора (04 липня - 07 липня 2015)

В попередній серії...
То ж ми вирушили з с. Пробійнівка, пройшли хребтами Озірний, Пнєв'є, спустились в долину Чорного Черемоша в ур. Чемірне, пройшли Черемошем вгору по течії до Кляузи Бальтагуль, і вище - до пол. Бальтагул. Вийшли на г. Гнатасю, пройшли Україно-Румунським кордоном до відгалуження невеликого хребта - Добрина, де наша команда зменшилась вдвоє - Антон і Павло рушили цим хребтом вниз - в с. Буркут. А я та Орест продовжили наш транскордонний марафон. Докладніше про це, та деякі інші цікаві деталі в першій частині цього звіту за посиланням.

Ліричний відступ...
Пам'ятаю як вперше потрапила на Мармароси... Це була пізня осінь. Гори були безлюдні та загадкові. Безконечний потік туману, в прорізах якого час від часу відкривались краєвиди на зовсім інші, такі незвичні гори - з гострими верхами, скелясті і стрімкі. А ще кордон - усвідомлення того, на скільки це умовне поняття, яке насправді, як і будь-яке обмеження живе в нашій голові. Там немає високого кам'яного муру і цілодобової охорони. Це просто стовпці, переважно лише синьо-жовті серед заростів жерепу і ялівцю, або в лісі. Ту експедицію довелося звертати завчасно через погіршення погоди, але вона заронила в моє серце зерно цікавості - які ж вони... Мармароси на кордоні? І який він далі - кордон?

Взагалі так насправді виходити з дому небезпечно. А надто в гори. Бо коли стоїш на вершині однієї гори і бачиш вершини в усі боки навколо, то одразу ж виникає бажання обійти їх всі. З однієї перейти на іншу, а ще на ту і он-ту... В усіх можливих комбінаціях і напрямках...

Я повернулась на Мармароси влітку, майже через два роки, щоб пройти цей хребет від початку до кінця і, нарешті, роздивитись його у всій красі... Я повернулась з найбільшою компанією, яку коли-небудь водила. Це був виклик моїм організаторським здібностям. Але такі виклики мене ніколи не лякали, лише ще більше зацікавлювали... Тоді з погодою нам спочатку пощастило, але в кінці почав лити дощ і довелося скидатись з-під гори Стіг до цивілізації, хоч ми і планували продовжити похід по Чорногорі...

ВЗДОВЖКОРДОННА ЕКСПЕДИЦІЯ. Частина 1: Гриняви і Чивчини (29 червня - 04 липня 2015)

Ця історія почалась задовго до... А саме далекого 2012 року, коли я вперше вирушила у ці гори у складі першої ботанічної експедиції для збору ендемічних видів рослин для дисертації Тані. З цього звіту починаються звіти в моєму блозі. Ми вирушили тоді утрьох на пошуки Saussurea porcii Degen, а по дорозі вирішили ще завітати на ПАМІР. Багато води протекло річками Перкалаб, Чорний Черемош і Сарата з того часу. За цей час той мій допис встигли без зазначення авторства викрасти декілька туристичних груп вконтакті -_-, а від них перепостити сайт міста Верховина, з посиланням на групу вк. На щастя, на сайті міста Верховина люди реагують на коментарі і посилання на автора потім виправили.

Але щось я відійшла від теми. Почну спочатку. Почалось це все далекого 2012 року, першою ботанічною експедицією на Гриняви на пошуки Saussurea porcii. Як пишуть світила ботанічної науки, - цей вид навіть іноді називають "напівлегендарним" і навіть "найрідкіснішою рослиною Карпат". Потім була друга ботанічна  експедиція на Мармароси, в якій ми насправді не знайшли те, що шукали. Після Мармаросів було в планах перейти на Чивчини, або на Чорногору, але в зв'язку з погодою експедицію довелось звертати. А рослини все росли на своїх місцях і чекали коли хтось візьме їх для аналізу ДНК. Тому ще на початку 2015 було вирішено, що третій ботанічній експедиції бути! Склад її в результаті суттєво змінився. І на маршрут 29 червня 2015 вирушила я, як єдиний учасник попередніх експедицій і мої друзі, які не мають жодного стосунку до ботаніки, але були не проти пройтись цікавими місцями за компанію. А було їх троє - +павло артемишин з яким постійні читачі мого блогу вже знайомі, +Орест Дмитрик з яким вже теж мали б бути знайомі, і наш з Орестом друг - Антон.

29.06.2015 Ворохта - Верховина - пол. Дуконя
Приїхали у Ворохту вночі Львівським поїздом і лягли спати на вокзалі, вже традиційно. Зранку Антон розбудив всіх пів 6 ранку, закинулись печивом з медом, скинулись грошима і якийсь місцевий завіз нас машиною у Верховину (160 грн за 4-х), де ми благополучно купили квитки на Пробійнівку (маршрутка в 9:40) по 22 грн з копійками. З тих часів вже пройшло пів року, але все так добре пам'ятати мені допомагає бортовий журнал)

Підсумки 2015… або дуже коротко про цей рік

Отже на календарі ось уже 31 грудня і рік неочікувано добігає кінця. Ці 365 днів пролетіли так швидко і несподівано, що навіть не вкладається в голові. Було надзвичайно багато подій і ці 12 місяців багато на що ніяк не вистачало часу. Хоч би і на написання цього блогу. От і сьогодні, коли багато хто вже встиг написати грунтовні підсумки року я сиджу в потязі і набираю цей текст на смартфоні, щоб встигнути ще підвести товсту червону риску до того як куранти проб'ють 12 і карета перетвориться, або на гарбуз або на космічний вертоліт.

Загалом цей рік був насичений різними речима, які були вперше, а ще новими місцями в яких раніше не була.

Цей рік почався у горах. З 10 днів серед справжньої зими. Це був перший новий рік, який я зустічала не вдома, перший новий рік, який я зустрічала в горах і перший справжній зимовий похід. Ми зустріли його на Кукулі в колибі вівчарів. Ми пішли на хребет тою дорогою, якою ніколи раніше не ходили, і як потім виявилось, - нею навіть місцеві не ходять. Дорогою ми познайомились з чудовими місцевими жителями і безпосередньо 31 грудня і за кілька днів до того з приїжджими, а ще тими з ким були знайомі лише в віртуальному світі.

Потім рік продовжився  зимовим походом на мій день народження на колибу під Яйком

Авторський курс Тараса Прохаська, Київ, 14-15 листопада 2015 року

Попри гори і полонини, про які я найчастіше тут пишу, я ще часом буваю у якихось містах і навіть на культурних подіях. Власне, деякий час тому побувала в Києві на короткому курсі, який складався з чотирьох лекцій і стосувався таких питань: як можна здійснювати писання, про що можна написати, що таке література і що з нею робити :) Проводив курс Тарас Прохасько. Хто не знає хто це - клікає по посиланню і йде ознайомлюватись з Вікіпедією.

Про мовне питання на сучасний лад

Буду намагатись воскрешати блог і писати частіше... Проте, не звітами про мандрівки єдиними... Звіти буду розбавляти філософсько-роздумливими постами, своїми спостереженнями і відгуками про якісь речі чи явища. Зрештою, як і було раніше. Кого цікавлять лише подорожі - вибачайте, можете пропускати такі дописи і чекати наступних звітів.

Взагалі, є така окрема категорія, і я мабуть навіть введу для таких дописів спеціальну мітку "на злобу дня", якою згодом позначу і інші (старіші) дописи такого плану. Під цією міткою будуть розміщуватись здебільшого дописи  переважно про враження-роздуми про якесь явище, яке мені постійно втрапляло в око, втрапляло і аж нарешті в якийсь момент чимось мене аж сподвигло на допис, щось, про що я готова широко і ґрунтовно висловитись.
От, до прикладу сьогодні, - їхала я в забитій маршрутці ввечір додому, як то водиться - стоячи... (Сів в маршрутку - стою). Ну, і в зв'язку з цим не мала можливості залипати в телефоні чи книжці, тому роззиралась навколо, почала читати рекламки і плакатики і один мене остаточно вкурвив, що я аж вирішила написати про те, про що давно збиралась. А власне про мову, а зокрема її використання.

НР 2015 (23 грудня 2014 - 02 січня 2015), або перший справжній зимовий похід.

Нарешті змогла знайти час між багатьма справами і подорожами, щоб дістатись блогу, а то якось він запустів за останній рік... Сподіваюсь, ви не подумали що я сиджу вдома увесь цей час? А ще мені подобається довгими зимовими вечорами писати спогади про тепле літо... А жарким літнім днем цілком можна написати спогади про морозну зиму) Але ось уже знову випав перший сніг -і в горах і у Львові, скоро знову новий рік, а я вам ще про попередній не розказала) Тож..

Підходив до кінця теплий грудень 2014 року, коли почали витати в повітрі ідеї поїхати зустрічати Новий рік в Карпати. Насправді, нічого нового в цих думках немає, бо вже кілька років поспіль, як тільки по місту починають вивішувати гірлянди, ставити ялинки на площах і в торгових центрах та продавати різноманітну новорічну мішуру в мене в голові великим дошкульним цвяхом засідає думка про те, щоб поїхати кудись зустрічати Новий рік. І всі попередні роки ця думка просто залишалася думкою і за деякий час розсіювалась, бо було багато чи мало "але" для її реалізації. Я не надто тим переймалась, бо розуміла, що все так не буде і рано чи пізно настане сприятливий період і для цієї затії. 

Розтягнувши похідний сезон 2014 року максимально - від залишків снігів зими 2013-2014 у весняному поході на 8-ме березня, до останнього - зустрівши у горах перший, другий і третій сніг зими 2014-2015 вилазка у гори в кінці грудня вже не лякала. Зимові гори більше не здавалися іншою далекою невідомою країною, не здавались ворожими і неприступними.

Бетонна клаустрофобія

Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.

— Ричард Карлсон

В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома.  Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою...  Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися.  На згині коридору мене чекають двері,  на підлозі - розсохлий паркет,  за який так просто зачепитися,  а ще мінімум меблів,  які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді,  бо все пізнається в порівнянні.  Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово,  не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали,  штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців,  які до останнього не знали де саме будуть жити.  Потім їх наповнювали меблями - типовими,  масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення.  Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою,  але і позбавленою будь-якого душевного тепла.  Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер,  як виглядають,  що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок,  іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами,  їх сварками, ремонтами,  музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі,  в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)