Підведення підсумків 2014 року, та АНОНС на рік 2015

Багато хто дотримується хорошої традиції - в кінці року робити підсумковий пост, де коротко можна описати яким же був цей рік, що нового приніс і відкрив, з чим довелося, або вдалося попрощатися. Не знаю на скільки цікаво читати таке вам, особисто я люблю і чекаю таких дописів від друзів. Ще це хороший пост, посилання на який можна кидати знайомим у відповідь на запитання "як справи?" Але в першу чергу це хороша практика для того, хто цей пост пише. Можна підвести жирну червону лінію: ось, цей рік закінчився. Що я зробив з запланованого, скільки спонтанних речей виникло і вдалось реалізувати, які мої досягнення і які невдачі, що нового я навчився і дізнався, на скільки ефективно працював над собою, чи займався тим, що любиш чи протупив цілий рік свого життя? Ну, а ще я особисто вирішила зробити анонс на наступний рік. Так би мовити, оголосити перед всесвітом свої наміри і відрізати собі шлях до відступу, якщо я раптом запанікую :). Намітити такий собі план до виконання і полегшити написання підсумкового поста в наступному році)
То ж поїхали!

#Ungvár (15-17 листопада 2014)

У́жгород (угор. Ungvár, словац. Užhorod; У́нґвар — до січня 1919, 9 листопада 1938 — жовтень 1944) — місто на ріці Уж, адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Розташоване за 785 км від Києва, на кордоні зі Словаччиною.
Повідомлення Аль-Ідрісі у 1154 р. є найдавнішим письмовим джерелом, в якому згадується Ужгород. Як свідчать історичні документи, місто з часу свого першого згадування фактично до кінця Першої світової війни мало тільки одну назву: Унґвар (видозміни Гункбар, Гунґвар, Онґвар).

(с) Вікі

Я вже досить давно планувала поїхати в Ужгород, та все якось не складалось. І хоч початково це мала бути поїздка весною, коли цвітуть сакури... то зібралась я нарешті лише через два роки, та ще й восени. Зрештою, з цього приводу я зовсім не переймаюсь, оскільки впевнена, що все стається рівно тоді, коли для цього приходить найкращий час.
То ж, їхали ми з Орестом в маршрутці до Яремче після експедиції на Пожижевську і домовились, що після того, як я повернусь з ретриту, ми ще кудись поїдемо на вихідних. І тут, з глибин моєї свідомості, випливла згадка про давню мою задумку відвідати Ужгород. Ну, не весна вже, але чому б і ні) Якщо чесно, то крім того, що в Ужгороді гарна стара частина міста, є сакури, маленькі скульптурки і річка - я не знала про це місто рівно нічого).
Я запропонувала Оресту таку ідею і він погодився) Та ще й просвітив мене, що в Ужгороді є замок. А замок це вже цікаво. Вирішила я погуглити, що за замок і як виглядає, але, як то часто буває, дядько гугл відправив мене не зовсім туди, куди я думала потрапити. А саме, на якусь статтю про Невицький замок :))). Я навіть не помітила підміни, принаймні спочатку. Добре, що Орест, який багацько про замки знає, мене просвітив, що то не в Ужгороді, а біля нього. Виявилось що Невицьке - зовсім поруч біля Ужгорода, тому в культурну програму ми його теж включили) Отак, троха погугливши стосовно цікавинок в місті на ріці Унг і околицях, ми купили квитки в один бік і домовились зустрітись у поїзді Київ-Ужгород, який спочатку проїжджає через Тернопіль, де живе Орест, а потім через Львів, де живу я) Весь тиждень до виїзду Львів, як і більша частина України, кутався у густі холодні тумани і періодично поливав землю дощами. Я все ж сподівалась, що кохане Закарпаття не підведе мене з погодою.

Півдатун "Чотири безмірні" в Українських Карпатах (26 жовтня - 8 листопада 2014)

Або висновки з двотижневого ретриту

Мы часто забываем почувствовать волшебство момента, однако именно на таких волшебных моментах строится сценарий нашей жизни...

[Мишель Буто]

То ж не пройшло і.. не знаю скільки років, як я нарешті потрапила на двотижневий ретрит, який відбувався цього року в Карпатах, в Ямній (присілок Яремче). Ретрит багато в чому був подібний до життя в монастирі - багато годин медитації, усвідомлене споживання їжі, навчання і зовсім трохи вільного часу. Розпорядок дня - один для всіх - підйом, сніданок, обід, чай, вечеря, відбій. А ще були деякі додаткові правила - не можна слухати музику, співати чи грати на музичних інструментах, після відбою не можна шуміти, щоб не заважати іншим. Щодня також були суспільно корисні наряди - прибирання, миття посуду, сервування під час обіду. І періодично були додаткові правила - наприклад дні "розмов за потребою" - можна сказати, наприклад, "передай, будь-ласка хліб", але не можна розводити які-небудь теревені не практичного змісту і "Дні тиші" - коли розмовляти і порушувати тишу будь-яким способом було заборонено. Окрім всього іншого в мене була додаткова місія на весь ретрит - робити красоту, яка, в основному, виражалась в букетах і екібанах.

Передзимова розвідувальна експедиція. Чорногора. Пожижевська. (18-26 жовтня 2014)

Не пам'ятаю чи вже хвалилась вам, любі читачі, що тепер я аспірантка кафедри ботаніки ЛНУ ім. І.Франка. Тема моєї кандидатської дисертації "Епіфітна ліхенобіота Чорногори (Українські Карпати)", то ж я продовжую  збирати гербарій на цій території, а також шукати літературу, яка б стосувалася лишайників, Чорногори та Українських Карпат в цілому, то ж раптом у вас є електронні файли такої літератури, чи валяється вдома непотрібна вам паперова книжка - з вдячністю прийму в дар :) А ще, раптом будуть якісь акції з прочистки лісу в нетрях Чорногори - пишіть мені! Деякі лишайники ростуть дуже високо, але я була б не проти їх дістати. Тому перш, ніж якесь дерево піде на дрова - хотілось би забрати те, що має наукову цінність. (Не забувайте узгоджувати такі дії з Карпатським Біосферним Заповідником та Карпатським НПП). До слова, Чорногору я маю на увазі в гео-морфологічному сенсі. Тобто окрім хребта Чорногора, мене цікавлять різноманітні його відгалуження, а також хр. Кукул, хр. Кострич. Фактично все від Квасів до Кривопільського перевалу і від Ворохти до гори Стіг на Мармаросах :).

Тепер це все - моя територія досліджень :)

 Але це був ліричний відступ. Перейдемо до справи!

Соло на Пікуй (4-5 жовтня 2014)

Давно планувала податися у солопоходик. Перше довго про це думала. Уявляла собі як буду почуватись. Всі байки від знайомих, хто вже встиг спробувати, зводились приблизно до наступного: ну, пішов я. І шо? Нема ні з ким поговорити, ні кого послати. Скучно.
Або - бляяя.. Ото було стрьомно. Я літом в пятій вечора розкладала палатку шоб до темна заснути бо там шарудить шось і взагалі. Та ну його нах. Це для психопатів. Або: тільки в соло і ходжу. Не соло - для слабаків.
Я ж мала чітку ціль для такої мандрівки - таке собі самозаглиблення, зближення з природою без відволікання на компанію і абсолютно вільний графік - де хочу там на краєвид залипаю, треба зібрати якісь трави - стою збираю, хочу йти без привалів іду. Так-так. Багато хто скаже шо "візьми мене з собою, я буду мовчати і робити все як ти", але це зовсім не те. Ти не можеш позбавитись від відповідальності, навіть якщо людина підписалась на рабство. А ще хотілось тиші. Тиші в розумі і на стежці... Я помітила що іноді мене напрягає навіть коли хтось йде за мною. Загалом, я особа не надто соціальна і часто спілкування мене виснажує. Тоді я можу цілий день просидіти вдома наодинці і відпочивати від соціуму, але в чотирьох стінах зовсім не те що на природі. То ж я вкінець доведена марафоном вступних іспитів в аспірантуру, роботи і доскіпуванням родичів до повної соціальної нудоти, з бажанням шоб усі нарешті мене, курва, лишили в покої, зі спокійним щасливим серцем спакувала наплічник і, як то кажуть, вйо.
Якщо подумати логічно, то 1) час для першого солопоходу не ідеальний 2) прогноз погоди галімий 3) вже холодна осінь і треба нести більше речей+ намет 4) для підстраховки що мені буде дуже страшно можна було б вибрати маршрут коротший і щоб поїзд прибував в адекватнішу годину.
Але... цими роздумами хай займаються ті, які планують соло "для галочки" чи для понтів чи для чого там ше. Мені ж це взагалі була не перешкода. Хотілось подальше, де нема ні одної двоногої істоти з виду Homo sapiens (хоча епітет розумна точно для багатьох не підходить), шоб нарешті ні одного слова, ні одного лишнього звуку, який видає людина. Нехай погода буде галіма. Я була готова всі три дні гребти в дощ, туман чи мокрий сніг, аби мене лишили в покої і чути було лише цей дощ, туман чи мокрий сніг.

Чорногора на день Незалежності (23-25 серпня 2014)

Не довго я сиділа вдома, як прийшов час традиційного день-Незалежності походу. Ех.. Були часи у роки моєї буремної молодості, коли ще всі мої друзі не працювали і ми могли дозволити собі валансатись горами і не тільки горами коли і скільки захочемо. Але старість- не радість. Всі тепер заклопотані, запрацьовані, то ж незалежно від прогнозів погоди вибираємось кудись на державні свята. От і цього року - передали штормове попередження на день Незалежності, та і з власного досвіду я знаю, що це якась просто аномальна дата, коли погоду точно не назвеш найкращою для гірської мандрівки. От наприклад і минулого року на Свидовці було "не фонтан".
Попри довгі попередні збори назбиралось нас аж! троє людей :) Ну і фіг з ним - менше народу - більше толку. Підніматись на Чорногору вирішили з боку Піп Івана з с. Шибене (бо я ще з Шибеного не ходила, а хотілось якось урізноманітнити мандрівку. Добирались зі Львова поїздом на Івано-Франківськ, потім маршрутка до Верховини, з Верховини - на Шибене.
День Незалежності не тільки у нас вихідний, тому ще у Франківську ми зрозуміли як багато тут у нас конкурентів на маршрутку. На щастя, частина поїхала у Ґорґани, а отже на Калуш. Частина з нами на Верховину (ми і так лише в другу маршрутку помістились).

Боржава (09-10 серпня 2014)

Отож, натхненна Чорногірськими соло-прогулянками запланувала я собі сходити в повноцінний солопохід. Намітились вільні вихідні і я вже почала собі уявляти як я свобідно розсікаю простори полонин, коли з'явились бажаючі скласти мені компанію. Вірніше, дуже просили вивести вперше в житті в гірську мандрівку. Тут я розумію, що солопоходик мій відкладається, але що не зробиш для доброго діла :).
На щастя, спорядження в мене за роки мандрування назбиралось достатньо, тому я змогла навіть дещо позичити. І ось ми 8 серпня чекаємо вечірню електричку на приміському у Львові, а далі п'ять довгих годин в поїзді до Воловця. По мірі руху потягу тіні за вікном все густішають, сонце зникає за горизонтом, людей у вагоні стає все менше. Ось ми проминули Скотарське і спостерігаємо за вікном безліч світел - це будівничий майданчик нової гілки тунелю. Тут навіть гуртожитки для працівників побудували і дорогу для техніки. Мало не найбільший проект у Карпатах з тих, що я бачила. А потім тунелі з їх блимаючими лампами і ще кілька станцій. Навіть дозволяємо собі висунутись з вікна, бо у вагоні дуже спекотно. Коли потяг повертає, то видно ряди освітлених його віконечок, та і загалом картинка така, що вартує фотографії. Але путньої фототехніки в нас нема, а смартфон нічого якісного в динаміці вночі не знимкує :(.
Нарешті, Воловець. Я впізнаю його внутрішнім чуттям, вночі і вдень. Знайомий паркан і будівлі. Виходимо. Після нас у вагоні майже нікого не залишається. Троха прогулюємось селом, виходимо на окраїну, ставимо намет. Ромко прямує на пошуки дрів з моїм ліхтариком, а мені він не потрібен. Місяць світить наче прожектор... "Видно, хоч голки збирай...", як то співають у відомій народній пісні. Палимо вечірню ватру.

Тиждень тиші. Чорногора. Польові нотатки. (2-10 липня 2014)

Current music: Теленис – Ni auta Numenna

"Думаю, что вряд ли скоро вернусь в цивилизацию. Природа меня не утомляет. Напротив, я все более наслаждаюсь ее красотой и жизнью странника, которую веду. Я предпочитаю трамваю седло, крыше – звездное небо. Неясный трудный путь в неведомое для меня милее любой мощеной дороги, а глубокий мир природы куда приятней суеты городов. Как ты можешь винить меня за то, что я остаюсь здесь, в месте, которому принадлежу, в котором чувствую единение с миром? Это правда, что мне не хватает общества разумных существ, но среди них так мало с кем можно разделить важные для меня вещи, что я выучился хранить их при себе. Достаточно и того, что я окружен красотою…
Даже из твоих коротких зарисовок мне ясно, что я не смогу выносить рутину и однообразие жизни, которую ты принужден влачить. Не думаю, что когда-либо смогу остепениться. Я уже почерпнул слишком многое из глубин жизни, и что угодно предпочту возврату к прежнему существованию."

Последнее письмо, полученное от Эверетта Рюсса его братом Уолдо, датированное 

11 ноября 1934 года

***

То ж хлопці поїхали у Франківськ, а моя подорож продовжилась. Попуткою я дісталась в Кваси. Водій маршрутки підбирав багато людей, в основному своїх знайомих. Виявилось вони знають і наш стаціонар і завгоспа і сторожів, то ж мене прийняли за свою. Як люблю я за це Закарпаття - тут наче всі один одного знають. І якщо ти з Ясіні, то високо ймовірно, що у Видричці про тебе теж чули. Попри всі здобутки цивілізації люди і далі носять інформацію один про одного на вустах від села до села, повідають історії, троха додають вигадок. А ще тут люблять тих, хто не тримається відсторонено. Говори як тут, знай гори і села, май шо повісти і тебе приймуть за свого, пригОстять, забАвлять.

Мармароси (28 червня - 01 липня 2014)

Щось літо видалось дуже завантаженим і зовсім не натхненним. Тому лише зараз, НАРЕШТІ, дісталась до написання звіту про ще червневий похід. Це майже як "довгими зимовими вечорами"... Тільки ще листопад. Так що я майже вчасно :).Планувати похід на Мармароси ми, як годиться, почали завчасно. Зараз багато говориться про те, що попередню реєстрацію за 10 днів наче відмінили і що нічого тобі не буде. Але ми громадяни свідомі, - якщо це бажано - чого б не зареєструватись? Команда назбиралась величенька (це при тому, що я не дуже люблю коли багато людей) і тому аж до дня виїзду потрібно було вирішувати проблеми з цим пов'язані. Зокрема, і проблему каструлі в якій можна зварити їсти на 7 - 8 людей! Взагалі, це рекордна за кількістю учасників група з тих, що я коли-небудь водила.

Білети на Рахівський поїзд купили. Я склала меню і придбала продуктів. Частину, на щастя, встигла роздати перед виїздом, а більшу довелось пакувати в рюкзак і торбу. Плюс завантаженість в універі і з самою організацією мало не "запізнила" мене на поїзд.

Вірші надобраніч )

Ходити. Лежати. Їсти. Спати.

Дихати в горах прозорим повітрям.
Шум смерек. Лілове ввечері світло.
Ґоґодзі, афини... Воду прИгоршнями черпати.
ЗмерзАти і відігріватись, мороз на шклі розглядати.

Разом з сонцем лягати і прокидатись.
Під ногами пожухла трава і листя
Шурхотять крізь жовтневий сніг.
Зірки мигтять близько-близько,
Небо глибоке і чисте, а нАвколо ні душі.

За тиждень минає три пори року,
І день часом вартУє, як один вгору крок.
В вечірній тиші потріскують тріски,
Гріє душу серце, що поруч іскристе
Обійми ніби кленовий сироп.

Чорногора предвічна.

Норовлива моя Чорногора. Шерсть її дибиться жерепами, ялівцями, смереками і травою полонин. Так любо, йдучи дорогою пригладити чи скуйовдити її наче гриву велетенського полонинського пса. Може вона і не помітить, бо ж я для неї лише плодова мушка, та все ж це спосіб комунікувати.
Тече потічками її кров. Без жадібності дають гори своєї крові напитись, набратись їх сили і глибини. Мільйони років вони існують, дихають, ростуть, а все роздають і роздають всім воду.
Виставляє Чорногора свої ребра з худих боків, стирчать дрібні її кісточки, кам'яні суглоби. Час од часу прикриває себе периною хмар, - жене непрошених гостей.
Норовливий її характер видає жіночу природу. Сьогодні прихильна до тебе, як до любаса, а завтра проганяє холодними вітрами, шмагає дощем чи снігом, наганяє в шию грозою - сердиться. Ніколи не знаєш що може її розгнівити, через те мусиш всіляко годити їй і шанувати, як і жінку, яку любиш.

Про любов.

Чи знайоме вам це відчуття, коли серце починає битись пришвидшено і розширюються зіниці... а подих то перехоплює зовсім то дихаєш частіше? У всьому тілі нервове збудження і таке відчуття ніби трясуться руки і коліна. Почуваєшся водночас солодко і гірко, а всі відчуття натягнені до краю. Хочеться, як герой Гете крикнути "Зупинися мить, бо ти прекрасна!", але з іншого боку хочеться, аби все це не зупинялось, рухалось, змінювалось, тривало. Бо лише ця короткочасність, ця одна-єдина мить, якої більше не буде і додає сили всім почуттям. Лише ця минучість, робить життя нереально коштовним. Все таке чітке і подібне на злизування меду з гострого ножа. Просто ти нарешті починаєш жити не гуртом, а в роздріб.
Я думаю ви вже здогадались про що я :) Про осінь. Таку сліпучо-сонячну осінь в Карпатах. Коли небо таке синє-синє, що аж боляче очам. Коли дерева всі різних барв і відтінків осені. Коли пожухла трава на полонині і останні отари сходять в село. Коли в горах стає тихо без їх дзвіночків, але голосніше дзвенять струмки, мелодійніше свистить у гілках вітер, співають на всі голоси птахи останні свої, прощальні пісні. Курличуть журавлі відлітаючи у вирій. Коли так дуже пахне осіннім опалим листям - найкращим, як на мене, запахом у світі. А йти вгору вже не так спекотно, як влітку. Сонце не пече, а ніжно цілує і пестить. Можна їсти переспілі ягоди  у всій бесконечній кількості - афини, ґоґодзи, лохину, малину, ожину, калину, горобину, збирати ліскові і букові горішки, гриби. Руки стають фіолетово-червоні, а губи солодкі. А ввечір... ввечір стає вже по-справжньому зимно і дубіють пальці. Швидше вистигає в горнятку чай. Хочеться тулитись до компаньйонів, або закутатись в спальник. Натягуєш грубого светра і шапку і так по-особливому гріє ватра. Душу водночас повнить любов і жага до життя, а з іншого боку - почуття минущості, непостійності... і на цьому лезі серце розривається і зцілюється водночас. Кожен вдих такий солодкий і цінний. А очі широко розкриті, бо хочеться спити цієї краси, як можна більше, законсервувати в бурштиновому меді і поставити на чільну поличку у своєму серці... накрити теплим коциком, щоб ніхто не бачив, і, потім, по ложечці смакувати аж до весни... Для мене це і є справжнісінька любов.

Фото, вибачайте, з інтернету, але воно просто точно таке, як треба :)

П.С. 01.03.2015
Знайшовся чисто випадково автор цього чудового фото. Списались у ФБ) Там є ще багато такої краси, то ж ласкаво прошу на завітати на сайт фотограф Віталій Ра.
Або перегляньте галерею на Photographers

Параска, або шлях в тисячу миль

Идти вперёд - значит потерять душевный покой, остаться на месте - значит потерять себя. В самом высоком смысле движение вперёд означает постижение себя.

Сьерен Кьеркегор

Іноді шлях до вершини триває дуже довго. Не просто годинами чи днями. Він може тривати роками. І ця вершина не повинна бути Еверестом в прямому сенсі. Для кожного - свій Еверест. В буддизмі є таке поняття, як "кармічні перешкоди". Кармічні перешкоди - це щось таке умовне і невидиме, що не дає тобі досягти запланованого. Це не стіна і не провалля, це швидше - невідповідність стану розуму до поставленої цілі. Коли ж час настане - тобі відкриється шлях.

Пригадую, той час, коли мій досвід гірських мандрівок рівнявся нулю. В мене не було жодного спорядження. Навіть каремата тоді не було. І надумали ми з +Дижовский Дмитрий  поїхати в гори, але грошей в нас не було, а часу - два дні. То ж ми зустрілись десь на перехресті Стрийська-Наукова і рушили в бік теперішнього Ашану, якого тоді в проекті ще не було. Дійшли пішки до Липників і аж там застопили першу машину, якою доїхали десь до Стрия. Звідти ще двома - до Верхнього Синьовидного. А потім йшли пішки в с. Корчин. Було нереально спекотно і асфальт плавився під ногами. Потім не одразу знайшли потрібний поворот і коли вже темніло вибрали місце просто біля дороги, щоб ночувати. Пам'ятаю, було дуже холодно, спальник в нас був один, але я мала куртку. Замість намету - в нас був великий кульок. Ми мали якийсь дешевий кагор чи просто червоне вино (хоч убийте, а я не пам'ятаю чого це ми вирішили його з собою взяти), якісь грушки і ще щось з їжі. Мені чогось стрельнуло в голову варити глінтвейн, хоча спецій не було, то ж ми покидали ті грушки у вино і вони в ньому варились (експериментувати і готувати їсти я завжди любила). А ще я мала файку і якийсь добрий тютюнець і ми курили фаєчку, а на небі був великий повний місяць. Як йти до Парашки ми так і не зрозуміли. Наступного дня пішли подивитись на водоспад Гуркало і рушили таким самим чином - автостопом додому. Так нам найвища гора Львівщини не підкорилась. І було то десь тоді, коли ми з Дімою лише познайомились, десь мабуть, в році 2009. Потім ми ще багато пережили разом і багато чого навчились. І ось рік 2014, ми в Сколе, доїхали автостопом і ми так само дуже слабо уявляємо куди далі, але ми взяли ціль на Парашку.

Ґорґани на травневі, або це страшне слово "траверс"

Со мной тоже такое бывает. Смотрю на карту — и вдруг возникает дикое желание отправиться неведомо куда. Как можно дальше от удобств и благ цивилизации. И своими глазами увидеть, какие там пейзажи и что в тех краях вообще происходит. До лихорадки, до дрожи. Но откуда в тебе это желание появилось, никому объяснить не можешь. Любопытство в чистом виде. Ничем не объяснимое вдохновение.

Харуки Мураками

Ото ж нарешті я змогла сісти за написання хоча б кількох рядків про ще травневий похід. Якось останнім часом завали неописаних походів все зростають, а руху в блозі ніякого нема.
То ж було це традиційно - на травневі свята.

01.05.2014

Частина людей вирушила зі Львова в ніч на перше травня - Я, +Дижовский Дмитрий, його брат Микола (нова особистість), +Сергій Поліщук ( ще одна нова особистість серед моїх знайомих). Коли ранішня сірість почала розсіюватись ми вже були в Івано-Франківську. Погода не обіцяла надто багато навіть за прогнозами синоптиків, а на практиці, як це переважно буває - все виглядало навіть гірше. На вокзалі я, як то часто буває, зустріла знайомих. Потім ще. Все ж три вихідні дні - нема чого і думати - всі їдуть в гори. І всі їдуть переважно через "Порт Франківськ" (Т. Прохасько). З маршрутками теж не особливо було щось зрозуміло. Ми ходили і розпитували місцевих де саме зупиняється маршрутка на Калуш. І нас, як то водиться, відсилали з одного краю в інший. Табличок нема. Нарешті, ми здається знайшли де вона зупиняється. Підходить час коли вона мала відправитись вже на Калуш, але я так досі і не бачу нічого подібного. Починаю думати, що ми таки не там стоїмо і може маршрутка от-от рушить,

Пости з фейсбуку для тих хто мене там не читає

Зупевне в природи набагато більше мудрості ніж ми можемо собі уявити. Мені здавалось, що всі риси людей - закладені генетично, дещо моделюються в тривалому процесі виховання (дресирування). А насправді - просто справжні поклики і схильності, які не вписуються в рамки умовних моральних норм витісняються у підсвідоме і згодом призводять до певних видів неврозів і психічних розладів. В будь-якому випадку - поведінка людини видавалась мені чимось більш-менш константним, сформованим протягом тривалого часу, певним чином прогнозованим явищем. Проте, останні кілька тижнів провели для мене особисту революцію, аналогічну до зміни погляду на еволюцію видів. Мабуть, в людини закладені кілька "профілів" поведінки. Один з них установлений по замовчуванню, а інші - активізуються лише за наявності певного чинника чи специфічних умов і часто неймовірно відрізняються від стандарту.

Так от трохи про еволюцію. (це щоб ваш шаблон про нудний універ троха поруйнувати)

Карпати для мене - це...

Навчись слухати, і все навколо стане твоїм вчителем. 

(Будда)

Можно учиться смирению

У стертых ногами придорожных камней 

(БГ)

А все ж Карпати - не рівнина! Їх безконечна кількість поєднань нахилів поверхні, текстур, форм і кольорів не можуть залишити байдужим. Неймовірні комбінації рослинності і геологічних утворень, для пікантності присипані намистинками диких звірів з ниточками слідів. Годинами можна спостерігати єдиний ландшафт, вивчати його за різного часу доби і погоди, щораз відкривати нове. Чи можна знайти щось, що викликає більший захват, ніж коли стоїш на вершині, а під тобою горами сунуть великі тіні від хмар, кучерявляться букові ліси і пнуться гострими верхами смереки? Хіба можна знайти  гарнішу музику на світі, ніж та, яку чуєш коли раненько, затуманену тишу, десь здалека прорізають солодкі згуки отари і ось з'являються вірні полонинські пси, а заспаний ліс прокидається, голосніше шумить струмок і вже сотні маленьких копит тупочуть по річковому камінні, а дзвіночки - усі такі різні перескокують своїми згуками між схилами гір...Отара говорить, покрикують вівчарі, носяться навколо білі, наче кучугури снігу, вівчарські охоронці. Де бачили ви щось гарніше за заквітчану луку? Де чули кращий запах за ранкове гірське повітря?
Гори - вони, як великі живі істоти - дихають, мріють, мають настрій. Не можна ходити по них, як по бездушному каменю. Кожним кроком треба промовляти до них, прислухатись, чи не нашкодиш їм, чи не дошкуляєш, як та скалка, чи не відволікаєш від важливих дум. П'ючи з джерела - нехай переповнить тебе вдячність, за те, що ці споконвічні велетні дарують тобі свою кров і свою силу. Ніколи не зневажай воду, а надто у горах.
Мандруючи ніколи не нарікай. Практикуй прийняття і скромність. Дозволь дощу падати, а сонцю палити твоє тіло - від того всі хвороби тебе покинуть, а в розум вступить ясність. Не гребуй сном на твердій землі, а прийми її, дозволь наповнити своєю силою. Залиш годинника і орієнтуйся по сонцю - воно одне визначає ритми тутешнього життя. Як вся природа почне стихати, то і ти знай - час лаштуватись до сну.
Не бійся дикого звіра, бо нема страшнішого за людину, тому радій самоті, чи ненав'язливій невеликій компанії. Більше мовчи і слухай, менше говори і відкриється тобі велика мудрість, якої не вичитаєш ні в одній книзі. Уподібнись навколишньому середовищу, прислухайся до природи, відкинь своє его і стань м'яким і пластичним - дозволь ліпити себе скелям і лукам, лісам і стежкам - їх мудрість безпомильна і надзвичайно глибока. Нічого не бійся, і хоч часом здаватиметься що зараз ти можеш зникнути безслідно, насправді - це просто трошки менше стало в ефірі твого "я", трошки менше шуму, трошки менше затьмарень. З часом ти заспокоїшся і помітиш власну єдність зі світом, і що його мудрість - це твоя мудрість, а твоя - його. І немає більше розділення на "я" та "інше" - є лише один великий потік, який називається "життя".

Сонячне Закарпаття. Хуст і долина нарцисів.

Пройшов рівно місяць, як я добралась до свого блогу. Хочу поділитися як ми їздили в кінці квітня на Закарпаття. Поїхати в долину нарцисів я планувала вже давно, та все ніяк не виходило. Навіть кілька разів записувалась на екскурсію, але потім ці екскурсії відміняли з різних причин. Цього року я вирішила, що досить сподіватись на когось і що найнадійніший спосіб отримати купу позитивних незабутніх вражень від поїздки - це організувати її самостійно. Як виявилось, з університету теж планували провести екскурсію в долину нарцисів, але я вже твердо намірилась їхати окремо. Окрім того, довго теліпатись в автобусі я не люблю. Тим більше в жару. Тим більше заради дуже короткої програми. З Дімою ми домовились давно. А от і ще з Лєною поговорила і вона вирішила приєднатись. Купили квитки на потяг до Хуста і потім того ж дня до Львова. План був наступний - зі Львова їдемо в суботу ввечір, а вранці в неділю ми вже в Хусті. Можна нормально виспатись і буде досить часу погуляти по місту. В програмі - відвідини Хустського замку, прогулянка центральною частиною міста. Потім ми мали зустрітись в долині нарцисів з групою, яка буде їхати з університету автобусом. Разом погуляти по долині нарцисів і поїхати з ними на Новоселиську сироварню на екскурсію, а потім самостійно повернутись в Хуст і їхати потягом додому (в 19:00 виїжджаємо і вранці в понеділок у Львові).
Отже ми сіли в потяг ввечір суботи. Трошки поговорили і лягли спати, бо треба було рано вставати наступного дня.

Ранок.

Кострича-Кукул-Яблуниця 07-09 березня 2014. Відкриття сезону

Не мало - не багато, а майже місяць пройшов, як я нарешті змогла сісти до написання цієї історії. І якщо бути скурпульозним то почалась ця історія вже давно, ще в році 2013. Знайшлися якось люди на просторах блогу Про Походи, списались потім у фейсбуці, говорили-балакали, обмінювались фотографіями, навіть надумали спільну мандрівку, але була вже пізня осінь, тож глобальні плани переїхали на рік наступний. Зима, як знаєте, видалась теплою, малосніжною, тому аби відпочити від нагнітання атмосфери "нашими" і "не нашими" ЗМІ вирішила я поїхати в гори, на два місяці раніше відкриваючи сезон, ніж зазвичай. А було то восьме березня. Було багато, "але", як то зазвичай буває, але я все ж сіла на поїзд у Львові, який прямував до Івано-Франківська, та ще й не сама, а з +Дижовский Дмитрий, якого ви певно вже дуже добре знаєте, по моїх розповідях і фотографіях. Там ми кукали-бомжували, їли просто гидосну їжу, яка залишилась в забігайлівці на залізничному вокзалі, трохи спали на лавках на автостанції і чекали на +павло артемишин. Нарешті "утро доброє"! Поснідали в тій же таки забігалівці на вокзалі, але вже був вибір великий і харчі свіжі. Було навіть смачно. Сіли на маршрутку і поїхали... А їхали ми довго. Мабуть з три години. Народу в маршрутці було купа, хоч то було 7 березня - будній день. Нарешті щастя невимовне - висідаємо на Кривопільському перевалі. Перевдягаємось тут же на зупинці, натягаємо бахіли, навіть шапку, шалик і рукавиці - бо в маршрутці всі кінцівки заніміли і мені здавалось, що дуже холодно, фотографуємось на старті і рушаємо.

Про те, як я могла стати етнографом (і зовсім не про це). Злободенне.

Часом думаю, що може б мені варто було стати етнографом :) Ходити по селах, збирати фольклор, замальовувати народні строї, записувати всі тонкощі народних обрядів. А ще ліпше все це записувати на диктофон і знімати на відео, щоб не просто - отак, що там хто собі надумає, коли буде то читати, а щоб все ясно було, наочно. Але то все таке, бо так направду, я досі ніким не стала. І наявність вищої освіти, про яку за пів року отримаю диплом - ще зовсім не визначає життєвого напрямку. Може дещо формує світогляд, тип мислення, вподобання і важливі подальші рішення в житті, але аж ніяк не визначає матеріального буття. Скільки їх - тих випускників з вищою освітою щороку? Хтось любив, те що вивчав, хтось ні, але навіть половина не буде влаштована за спеціальністю. У всіх попереду широкий шлях до кас у супермаркетах, у сферу обслуговування, продавці на базарі, домогосподарки, будівники і різнороби. Багато хто, певно, наслідуючи тенденцію останніх десятиліть - поїде шукати кращої долі за кордон, доглядати чужих бабусь і дітей, робити іспанські парасолі, шити португальські сумки і слати.. слати гроші на неньку Україну, хто вже там кому має.

Фотоколаж 6 - 7 "Третій курс. Чорногора"

Я почала помічати, що чим далі тим щільніше невидимі нитки змотували мене з Чорногорою. Зміна теми диплому, статті в інтернеті, книжки. Зрештою я почала шукати сама все, що можна було знайти. Починаючи від даних геологів про формування самого щита, склад порід, флору, фауну, створення заповідника, про гуцулів Рахівщини, народні промисли, полонинське господарство, просто все, що могла знайти. Також нагадала собі, як у дитинстві у великій книжці з українськими народними казками (які чомусь були написані російською мовою) була одна про Олексу Довбуша. Як тоді захопила мене його постать, вразив його розум і надзвичайна сміливість. Там навіть була ілюстрація, яку пам'ятаю до нині - Олекса і опришки серед лісу, його гострий погляд дивився просто на мене з-під кресані зі сторінки книги. А ще багато читала також про обсерваторію на Піп Івані Чорногірському, познаходила у інтернеті старі мапи і вивчала, вивчала, вивчала. І ось я знову у автобусі на Кваси зі студентами. За вікном пейзажі, багато з яких вже добре мені знайомі. І зі мною Славік - мій одногрупник і колега, який погодився скласти мені компанію. Із кожним кілометром, як гори стають все ближче, я все чіткіше чую, як вони промовляють до мого серця. Їм можна довіряти.

Фотоколаж 5 "Знову і знову на Фіолент"

А море все ближче... Літо набирає сили і це значить лише одне - час пакуватися, час їхати на південь, де дме вітер, світить сонце, пахне морем і такі самобутні пейзажі.  Ще минулого року ми так гарно обжили мис Фіолент, вивчили стежки, магазини, облюбували великі камені під кухонні меблі, вигини рель'єфу під кухню, невеличкі плато під місце для наметів, і кожне дерево і кожну гілку на ньому для певної функції, що зовсім не хотілося їхати деінде. Ми просто наче повертались додому. Взяли лиш кількох львів'ян з собою - наших знайомих І рушили давно відомим маршрутом.
Попри всі переваги блукання, кочівництва, постійного руху з місця на місце є безліч переваг для осідання на певних стоянках в певні періоди року. Так мабуть що, робили первісні люди, так робили степові кочівники і так досі роблять стада диких тварин на безкраїх просторах Африки і перелітні птахи. Тож розтаборувавшись в знайомому місці скоро налагодилось повсякденне життя і тому було безліч часу, аби просто дивитись на море, слухати звуки, читати, думати. Направду часто серед всієї цієї краси втрачався лік часу, забувалось навіть власне я і так просто було бути ландшафтом, а ландшафтові бути мною. Це коли сонце сходить і заходить просто в твоєму серці щодня, а все на стільки гарне, що хочеться кожен момент випити до дна, записати, замалювати,сфотографувати і навіть висікти в камені. Коли можна розтектись між травами, каменями, кущами і деревами, розчинитися в морі, годинами розглядати молочний шлях прямо над головою. Ну, і звісно ми знайшли нових друзів, які приїхали з Росії і зустріли старих, яких знали минулого року. Але так направду кожному можна було набутися наодинці з морем. Таким насправді великим, спокійним і вічним.

(Ще так направду не вибрала що з того роздруковувати. Може роздрукую всі чотири :))

Фотоколаж 4 "Перше традиційне паломництво на Петрос"

Ото ж на першому курсі я вирішила повернутись на Петрос чого б то мені не коштувало. Пройшов ще один рік навчання і студенти мого потоку, і я разом з ними, вирушили на літню практику в Шацьк. Цілий місяць екскурсій, гербарію, співів пташок, слідів, купання в озері і страждання від комарів. Не можна сказати, що в Шацьку було погано, але я постійно думала про стаціонар і Петрос. Можливо тому, що по натурі я мізантроп - тобто не надто люблю людей, а особливо їх великі скупчення. Шацький стаціонар в часі коли там нема студентів працює, як будь-яка відпочинкова база. Там є гаряча вода в душі, електрика, ловить мобільний зв'язок, тепліший клімат... Ну і безконечний "рівний" ландшафт навколо, який під кінець заїзду почав викликати в мене нудьгу і депресію. Нарешті ми пакуємо речі і сідаємо в автобус в довгу дорогу додому, де нас чекають екзамени, до яких ніхто не готувався.

Фотоколаж 3 "Мій Крим"

Не довго думали і не довго гадали, а вирішили їхати в Крим з наметами :) Колись давно я вже в Криму бувала у батькового друга. Тоді ми всією родиною два тижні жили в Керчі, їздили на море автобусом, бо в Керчі порт і купатись особливо нема де. Тоді я отримала запалення вуха і половину відпочинку просиділа вдома з температурою більше 40. До слова, я завжди була дуже хворобливою дитиною і саме тому рідко кудись подорожувала і мало де бувала. Хоч і на морі була перед тим не раз, але набридло їздити з мамою, сидіти в будиночку в санаторії, слухати нотації цілими днями і їсти щось огидне в їдальні. Скоординувалась з +Ігор Устинський , дістали квитки і поїхали.

Фотоколаж 2 "Тернопіль"

А ще на першому курсі я з +Мар'яна Вітер вирушила на день прогулятись до Тернополя. Ще добряче лежав сніг, озеро було сковане льодом і все видавалось таким незвичним. Ми приїхали рано вранці і близько першої ночі вирушали назад до Львова, тож мали досить часу аби говорити, дивитись, знимкувати, курити (о, так!), пити коньяк, їсти шоколад, запивати гарячою кавою, годувати голубів і навіть сходити в театр. І хоч наче не так мало разів я після того бувала на день в якомусь місті, і бувало, що було ще холодніше і бувало, що було зовсім жарко. Бувало що я їла щось смачне, а бувало що щось звичайне. Але це мабуть найвартісніша одноденна поїздка, хоч я і сама не знаю чому. А в колаж додала дві світлини лише. На першій - Мар'янка сидить на даху багатоповерхівки. Звідти, пам'ятаю, відкривався чудесний вигляд. І я біля вуличного ліхтаря незвичного вигляду, схожого на кульбабу :)

Фотоколаж 1 "Практика в Карпатах"

Засіла за старі світлини. Друкувати по 100 з кожної мандрівки задорого, та і нема сенсу, а цілком довіряти електронним носіям - не надійно. Не раз траплялось у мене і у моїх друзів, нещастя з комп'ютером, загубився диск, випадково натиснув стерти і все - спогади збережені в електронному вигляді назавжди втрачено. І потім отримати копію світлин зазвичай виявляється також досить важко. Саме тому вирішила світлини, які відображають основні моменти з кожної мандрівки зкомпонувати в колажі, відредагувати і роздрукувати. Ще не визначилась з розмірами, але мабуть кожен колаж буде форматом А4.

Отож, мій 1 курс.