Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.
— Ричард Карлсон
В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома. Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою... Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися. На згині коридору мене чекають двері, на підлозі - розсохлий паркет, за який так просто зачепитися, а ще мінімум меблів, які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді, бо все пізнається в порівнянні. Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово, не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали, штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців, які до останнього не знали де саме будуть жити. Потім їх наповнювали меблями - типовими, масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення. Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою, але і позбавленою будь-якого душевного тепла. Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер, як виглядають, що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок, іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами, їх сварками, ремонтами, музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі, в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)
