LeMonist: вересня 2012

Попри всі мої очікування початку навчального року - він почався ще більш несподівано, ніж завжди. Власне кажучи, не встигла я закінчити усі свої справи, як уже довелося йти до альма матер по гіркі плоди знань. Перший тиждень такої екзекуції видався мені вічністю і я зі щирим здивуванням досліджувала календар 6-го вересня і все ніяк не могла повірити, що то ще не закінчився перший тиждень, не те що - місяць, як мені видавалось. Час набув якості безмежної еластичності. Дні розтягувались, стали якимись непрозорими і глухими, світ навколо втратив будь-які барви. Раптом стало холодно. Не через погоду, а радше через те, що всередині. Хотілося вибратись кудись з цього густого туману і думка моя матеріалізувалася. Не встигла я усвідомити що відбувається, як уже пакувала наплічника в далекі гори.

Дійові особи:
Таня - аспірант-ботанічка;
Лю - заядла туристка, моя сестра;
Я - спеціаліст по вівцях.

Все почалося в суботу ввечір. Я приїхала до Лю додому. Вона розклала карту на підлозі і обклеювала її скотчем.

Попередньо вручила мені два балони з пропаном і штоки від намету, які я мала запакувати собі в наплічник. Потім ми смачно вечеряли і розмовляли утрьох - з телевізором. Поїзд до Франківська відправлявся о першій ночі, тому близько півночі ми з великими наплічниками вийшли з її квартири і пішки рушили на вокзал. Вже дорогою я натерла мозоль на п'ятці, що мене не дуже тішило. Біля самого вокзалу ми зустріли Танічку. Вона зробила розумно і приїхала на таксі. Поїзд вже подали на перон, тому ми завантажились в загальний вагон з дерев'яними лавками і поїзд рушив. Намагалися спати. Хто сидячи, хто лежачи...

До Франківська зі Львова їхати близько трьох годин, тому навіть якби ми мали конфортабельні місця - всеодно не виспались би. Близько четвертої ночі ми висіли з потяга у фФранківську і подались в автобусні каси. Автовокзал тут же - на вокзалі, був відкритим, там привітно світилось і було тепло, але каси ще були закриті.

тьотя! ну відкрийте касу! Я хочу квиточок!

Чергова сказала що каса відкриється за пів години і нам продадуть квиток. Так і сталось. Ми купили три квитки до Верховини, сіли в маленьку маршрутку "Мерседес", ледве запхавши туди свої наплічники і заснули. Спали в самих різноманітних позах. Я, наприклад, змогла заснути, згорнувшись калачиком. О 8 ранку ми були в Верховині. Виявилось що маршрутки там не так ходять, як ми сподівалися і ми ще дві години втикали на автовокзалі, щоб пересісти на іншу маршрутку - до с. Пробійнівка, як то пише на карті, або просто до Пробіни - як кажуть місцеві.

Розклад на автобусній станції в Верховині.

Лю явно тішить преспектива втикати на вокзалі дві години. І заради цього ми цілу ніч не спали?

Зрештою - хтось і тут не втрачає можливості поспати.

от в такій позі ми і будем їхати ще довго-довго

ще свіжі і пахучі.

карпатський асасін

Райдужні мрії не покидали нас і я сподівалась що за 1,5 години ми висядем в пункті призначення, проте ми пиляли і пиляли по дорозі з пречудовими каменюками і ямами близько трьох годин, коли нарешті ступили на тверду буковинську землю, обтрусили з себе пил і поплелись далі по дорозі.
Нарешті знайшли потрібний нам поворот і зробили привал, щоб набрати води, поїсти і відпочити від маршрутки. Потім починаємо підйом на хр. Озірний - відріг хр. Пнєве, який власне нас і цікавить. Зустрічаємо першу живність. Це не змія - це веретільниця ламка - безнога ящірка. Грілась собі на сонці на дорозі. Фоткаєм і йдемо далі.

Веретільниця

Далі - перші цікаві види для нашого гербарію. І нарешті ми виходимо на хребет. Довкола видно мальовничі буковинські гори.

Погода на диво приємна, хоч ще вчора у Львові падав дощ. Трохи хмар, але загалом сонячно і зовсім не холодно. Йдемо по карті. Не зважаючи на всі перестороги, які нам давали місцеві жителі в маршрутці до Пробіни - в горах ще є люди, заготовляють сіно на зиму і пасуть худобу. А то нас залякували тим, що зараз в горах лише ведмеді і вовки і куди ж ми - три кобіти йдемо саменькі в далеку дорогу.

Вже по-троху день хилиться до заходу коли ми виходимо на основний хребет. Милуємося краєвидами. Помічаємо на горизонті "купала" і вирішуємо змінити маршрут. Замість того щоб в кінці хребта Пнєве спуститись в каньйон Черемошу і рушити до Мармароського масиву ми вирішуємо піти на г. Томнатик, більш відому, як Памір, завдяки відомій закинутій радіо-локаційній станції "Памір" на її вершині.

Нарешті добираємось до вівчарської стаї на пол. Дуконя де і залишаємось на ніч.

Добрі вівчарі палили нам ватру-до-неба, на яку пішла половина старого паркана. Було приємно і тепло. Десь коли вже зовсім стемніло прийшло двоє людей в камуфляжних костюмах з рушницею. Як виявилось - ПЗФ, НПП Верховинський. А ми й не знали що тут заповідник! Спалось добре і солодко. Вночі пес погриз ложку Лю. Від неї залишилось трохи більше половини, але ми її помили і користувались ще до кінця мандрівки.
Вранці - вівсянка зі згущеним молоком. Глюкоза і думки про те, що наплічник став легшим на кілька грам додають сил і впевненості в тому, що день пройде добре.

дуже красиві павутинки, інкрустовані росою.

польова кухня)

Сонце світить так, наче на дворі липень... ну, або серпень і думки про те, що десь там.. за багато кілометрів наші одногрупники сидять на парі ніяк не клеїться до голови. Розглядаємось на краєвиди, жартуємо і засмагаємо. Наступна зупинка - пол. Глистовата. Основна точка нашого маршруту.

І далі видно Памір. За ним - Румунія.

Саме десь тут має рости Тетянчина Saussurea porcii - рідкісна ендемічна рослина з родини Айстрових. Кидаємо наплічники і йдемо на пошуки популяцій. За нашими даними їх тут має бути три. На щастя - в нас є GPS координати і сам GPS. Тому проблем з пошуком популяції немає. Збираємо насіння і листочки для ДНК аналізу.

Таня і її Saussurea porcii у великій кількості

збираємо насіння


Saussurea porcii

Дорогою ми зустріли ще двох представників ПЗФ в компанії місцевого мольфара. Коли ми повертаємось назад на полонину - вони люб'язно показують нам де посавити намет і навіть беруться понести наші наплічники. Повідомляють техніку пожежної безпеки і просвітляють де тут джерело з найсмачнішою водою. Розкладаємо намет і готуємо вечерю.

Пізніше, коли вже добре стемніло - добрі хлопці з ПЗФ прийшли щоб скласти нам компанію. Принесли трохи сиру і молока. У обох - гвинтівки на плечі. Як виявилось - вони ходять в обхід навіть вночі. Оскільки рік повертає до зими - на фермі побоюються ведмедя, який спокійно може прийти і забрати корову, тому щовечора роблять постріл з гвинтівки, який, можливо, відлякає хижого звіра від ферми. Того вечора Таня і зробила цей церемоніальний постріл. Ми лягли спати близько півночі і швидко заснули. Вночі наші друзі з ПЗФ знову приходили і щось казали про ведмедя. Жартували чи ні - невідомо. Особисто я цей момент проспала, а вранці ми вже їх не зустріли. Єдині тварини, яких ми бачили біля нашого намету - це були коні десь посеред ночі, а ще корови, які йшли на пасовище.

Прокинулись ми не дуже рано, бо рано вставати сенсу не було. Неспішно поснідали, переклали гербарій і підсушили газети. Потім дівчата пішли на ферму де їх люб'язно нагодували і дали багацько сиру з собою в дорогу. А головне абсолютно бєзвозмєздно - тоєсть - даром.
Нарешті наплічники спаковані і ми рушаємо до Паміру.

Скидаємо висоту по грунтовій дорозі вздовж потоку Срібник і робимо привал внизу, біля лісництва

Лю засмагла)

Обідаємо сиром

Далі - кам'яниста дорога до Перкалабського лісництва.

Я знайшла підкову - на щастя.

Ось і Перкалаба.

Далі - Чорний потік. Хутір, або щось схоже на те.

Я і вівці)

Переходимо річку по отакому-от мостику. Тут є рівне місце під намет і столик

Такі тут хати. Худоба пасеться...

Розпитують міцевого що і до чого.

Закинутий будиночок

Дівчата пішли по воду і молоко. Я розкладаю намет. Нарешті готуємо вечерю. А на вечерю в нас банош, який я дуже люблю, але смачнішого ніж цього разу я ще в житті баношу не їла!

"Гусіньки"

Банош! Польовий варіант - з консервованою кукурудзою.

Вранці снідаємо гречкою з піджаркою. П'ємо молоко. Виходить теж дуже смачно. Лю в нас спеціалістка по вкусняшкам!

Нарешті збираємо речі і вирушаємо. За вказівкою місцевих звертаємо недалеко джерела, яке на нашій карті позначене як "Білий потік" і починаємо підйом ґрунтовою дорогою, яка в нас на карті не позначена, але тим не менш - вона дуже актуальна. Жартуємо що це секретна військова дорога.

Виходимо майже під сам Памір.

Останній ривок і ми на вершині!

А на горизонті - Румунія

Блукаємо станцією. В куполах афігєнська акустика. Будь-який звук перетворюється на міжпланетні вібрації. Кричимо, співаємо, досліджуємо загадкові тунелі. Фінальний купол з локатором, який називається "Лєна".

ось він - локатор на ім'я Лєна!

Доречі, є цікавий допис, який стосується цієї станції. Там можна трошка більше дізнатися про те, що воно таке було і навіщо. Детальніше ось-тут:

Частина перша

Частина друга

співаємо гімн України

Ботаніки кажуть "мооох", коли фотографуються.

Спускаємось в село і виходимо на перевал Джогуль. Де нас підбирає добрий дядько на старенькій машині і підвозить до с. Шепіт. Як виявилось пізніше - звати його Олександр Якович. Він не тільки підвіз нас, а й нагодував і дав місце для недовгого сну, а в п'ятій ранку підвіз нас до зупинки, де ми сіли на маршрутку до Чернівців. За всі його добрі діла від нас всіх велетенське йому "Спасибі!"

Вівця на подвір'ї була для мене окремим духовним задоволенням. Ну, хиба ж вона не гарнюня?
Маршрутка, здавалось, їхала вічність, але нарешті ми - в Чернівцях. Добрі люди з кафедри ботаніки ЧНУ нас пригріли, нагодували і екскурсію провели. За що їм також велика подяка.
Дуже швидко оглядаємо місто...