Вірші надобраніч )

Ходити. Лежати. Їсти. Спати.

Дихати в горах прозорим повітрям.
Шум смерек. Лілове ввечері світло.
Ґоґодзі, афини... Воду прИгоршнями черпати.
ЗмерзАти і відігріватись, мороз на шклі розглядати.

Разом з сонцем лягати і прокидатись.
Під ногами пожухла трава і листя
Шурхотять крізь жовтневий сніг.
Зірки мигтять близько-близько,
Небо глибоке і чисте, а нАвколо ні душі.

За тиждень минає три пори року,
І день часом вартУє, як один вгору крок.
В вечірній тиші потріскують тріски,
Гріє душу серце, що поруч іскристе
Обійми ніби кленовий сироп.

Чорногора предвічна.

Норовлива моя Чорногора. Шерсть її дибиться жерепами, ялівцями, смереками і травою полонин. Так любо, йдучи дорогою пригладити чи скуйовдити її наче гриву велетенського полонинського пса. Може вона і не помітить, бо ж я для неї лише плодова мушка, та все ж це спосіб комунікувати.
Тече потічками її кров. Без жадібності дають гори своєї крові напитись, набратись їх сили і глибини. Мільйони років вони існують, дихають, ростуть, а все роздають і роздають всім воду.
Виставляє Чорногора свої ребра з худих боків, стирчать дрібні її кісточки, кам'яні суглоби. Час од часу прикриває себе периною хмар, - жене непрошених гостей.
Норовливий її характер видає жіночу природу. Сьогодні прихильна до тебе, як до любаса, а завтра проганяє холодними вітрами, шмагає дощем чи снігом, наганяє в шию грозою - сердиться. Ніколи не знаєш що може її розгнівити, через те мусиш всіляко годити їй і шанувати, як і жінку, яку любиш.