однажды наступает такой момент,
когда что-то щёлкает,
и ты начинаешь смотреть на всё
совсем другими глазами.
Іноді буває однозначне якесь розуміння подвійності свідомості.. Все, що ми сприймаємо і що думаємо якесь досить одноманітне і однобоке, а також часом до абсурду відносне. Якщо хтось би поставив собі на меті зараз зустрітись з тими речами, які вражали його колись в дитинстві, то помітив би разючу відмінність між тим як сприймав це колись і як бачить це тепер. Все, що видавалось загадковим і велетенським, стало мізерним і просто ностальгічним, вийняткові речі - непотрібними і лише дещо ще має хоч якийсь сенс. Але чому? Чому навіть та сама дорога, коли ти проходиш її вдруге підряд видається набагато коротшою? Якщо припустити навіть, що ти справді йдеш по дорозі і що вона впринципі існує, то є багато факторів, які направду ніяк не впливають на дорогу, але суттєво впливають на наше уявлення про неї, як то погода, пора року, настрій, час доби, освітленість... З того всього можна зрозуміти, що наше світосприйняття в кожну конкретну секунду часу на пряму залежить від багатьох факторів, які чисто об'єктивно ніякого значення не мають. Буває, що в якийсь момент звичайне місце, повз яке проходиш щодня - вражає тебе на стільки, що ти просто не можеш не зупинитись, не вклякнути від здивування. Буває і так, що дивовижні речі зовсім не чіпляють тебе, наче ти десь дуже далеко.. Чи може сказати - глибоко?
Мені часом видається що люди подібні на колодязі - по перше світосприйняття отаке досить тунельне... а по-друге - іноді можна так зануритись в себе, що перестаєш помічати плин часу та і взагалі, - перестаєш помічати що дихаєш, думаєш, існуєш... Але чим дужче я намагаюсь вловити в чому суть - тим швидше воно вислизає від мене.. Тому, мабуть, єдине рішення - користуватись першим враженням від кожного окремого досвіду. Просто істина десь поруч, але її ніяк не вхопиш.. Отакі от заплутані думки.
Підбірка фото до теми
А яку пілюлю вибереш ти?
