про портрети.

Якось раз мій друг запитав мене що я думаю про вартісні фотографії.
Якщо говорити про фотографії, то найбільшу вартість, на мою думку, мають портрети. І не важливо - академічний портрет, на якому центральну частину світлини займає чиєсь обличчя, чи портрет більш нетрадиційний - на якому зображені, допустимо, чиїсь руки, чи, може, просто добре знятий пейзаж, який можна вважати портретом певної місцевості, в тому світлі в якому вона тебе вразила. Портрет мені видається чимось таким, що відображає суть, минаючи оболонку і в цьому уся загадковість.
Можна годинами вибудовувати постановку у студії, подумки вимальовувати готовий знимок, пересувати світло і виставляти діафрагму, аби один раз натиснути на спуск після того, як здасться, що побачив щось дійсно цікаве, а потім проявити негатив і абсолютно розчаруватися. Те, що видавалося неабияким шедевром виявляється зовсім нецікавим. В чому ж секрет? Де взяти тієї пресловутої глибини?
Портрети, які мене коли-небудь вражали об'єднувало кілька речей, які пізніше я намагалась використати у власних спробах зробити хоча б одну гідну картку. Найперше - варто подбати про геометрію і колір. Надто строкатий фон чи одяг неодмінно відволікатимуть на готовій світлині. Якщо одяг - простий і лаконічний, найпростіше - однотонний, якогось цікавого відтінку, який би пасував персоні. Якщо фон, то можна скористатися якимись природніми об'єктами, як то дерева в парку, густа жива огорожа, несфокусована безмежність чи просто одноманітна стіна.
Перш ніж натискати на кнопочку - варто добре розібратись з технікою, правильно налаштувати камеру і надати їй стійку опору. Ну і нарешті побудувати кадр в своїй голові. Варто чітко уявляти, що хочеш отримати в результаті. Виставляючи кадр - звернути увагу на те, чи не потрапило якихось зайвих деталей, і чи все, як треба - налаштувати фокус, попросити людину подумати, мабуть, про щось, або самому їй щось розповідати. Мені не подобаються порожні портрети, де обличчя нічого не виражають. Мабуть, справа в якихось непомітних напруженнях м'язів, які непомітні оку, але задають настрій. Наостанок варто зачаїти дихання і чекати шлушної мілісекунди, аби закарбувати момент у вічність.
Теорія, як то буває зазвичай - проста, як двері. На практиці ж все набагато складніше. Мабуть, у всякому разі не мені тобі давати поради, бо я зовсім не фотограф і не претендую на таке звання. Мені просто подобається знимкувати. Для себе. Просто так.
Оце і все, що я думаю про портрети, якщо говорити коротко. Сподіваюсь, я відповіла на твоє запитання.

Ретроспектива

Навідувала сьогодні свою бабцю перед від'їздом. До слова, моя бабця з 1930 року, тому між нами велетенське часове провалля. І якось так сталось, що мова зайшла за те, що вона думає про сучасний світ. Ну, думає вона, звісно, так, як і більшість інших бабць - що все довкола є розпустою, і що ніхто раніше б не випустив на сцену співачку в трусах і ліфоні, і що я б не ходила в таких шортах по місту, і що взагалі за її часу було не прийнято кудись отак собі роз'їжджати, бо так собі хочеться. Сперечатись з бабцею я не стала. А навіщо? По-перше, за фактом так воно і є, а по-друге - доводити щось, лиш би відстояти свої права на невідомо що - безглуздість, але це стало приводом до роздумів.
Зрештою.. Часи течуть і змінюються і тепер не так, як колись. Я ж не живу в середині 19 століття. Кожен з нас діє згідно тих територійних і часових правил, які існують поруч. Ми підпорядковуємся географії і впливу соціуму. Розмислюючи про те, що за часів мої бабці, коли був голод і війна, коли всі мріяли про минулі мирні часи, де великим досягненням було здобуття освіти, а одним з найважливіших параметрів у шлюбі - згода батьків, що базувалась на кількості майна, яку мала родина нареченого і нареченої... То зараз у людей набагато більше ступенів вільності. І мати сотку землі, диплом чи хоч би трійко дітей не є обов'язково. Якщо так подумати, то зрештою кожен тепер гаразд вибирати. Інша справа, що вибирати люди ще поки що не навчились. Мені те все нагадує велетенську пружину. Вона так довго була затиснена, що коли її відпустили, то не просто набула лінійних розмірів, а розтягнулась надміру. Якщо у людства вже в генах викарбувано, що є хтось, хто керує, а ти мус коритись, і прагнути до влади, то коли тобою перестають керувати, та і влади,як такої прагнути вже нема сенсу, то людина вже просто не знає де себе подіти. Лізе на голову і намагається упитись власною свободою, на яку ніхто не посягає, все ще крадькома побоюючись заробити від пана по голові.
Я дивлюсь назад, на сторінки історії і вперед, в туманне майбутнє і перспективи моєї держави зовсім не видаються мені такими плачевними, як багато хто схильний думати. Починають народжуватись вже по справжньому вільні люди, здатні робити свідомий вибір на підставі логіки і здорового глузду, а не на підставі чиїхось вимог і власного бажання бути крутішим ніж насправді, всі лише вчаться розкривати крила, а також рота, не для того щоб щось бовкнути, а для того щоб сказати щось розумне. Вседозволеність зовсім не означає що обов'язково робити дурнуваті, негідні вчинки, це лише спосіб до вираження здорового людського інтелекту.
Немає нічого поганого, що тепер на сватанні дівчина вже не колупає піч пальцем, одружуються з тими, хто немає ні квартири ні грошей і часом вибирають жити, як кочові племена, змінюючи роботу і квартиру частіше ніж зубну щітку. Але завжди треба вміти думати, відрізняти власний вибір від бажання зробити комусь на зло. Хтось вважає, що період великої депресії вже закінчився. Мені здається, що ця велика депресія лише зачаїлась. Важко зрозуміти чому, але зараз, маючи що їсти і де спати багато хто почуває себе нещасним. При всіх умовах для існування люди хочуть покінчити з життям, і серед натовпу почувають себе надзвичайно самотніми і загубленими. Мало хто знає чого хоче в житті і просто пливе за течією, без цілі і напряму, абсолютно апатично, а найбільш складним завданням для сучасної особистості виявилось - прийняти себе таким, яким ти є і зрозуміти, що все з тобою о'кей, що нічого тобі направду не бракує і що не треба думати, що щастя прийде до тебе лише після того, як в тебе буде телефон саме такої фірми, біцепс саме такого діаметру і зарплата саме такого розміру. По справжньому щасливими нас роблять прості, безкорисливі речі. Коли хлопець подає руку, коли дзвонять просто так, аби запитати як в тебе справи, коли сонце світить і коли щиро розмовляєш з добрим другом ввечір при свічці. Треба навчитись любити світ таким, який він є, і себе в тому числі, бо кожен з нас - частина того світу і заслуговує на існування в рівній мірі.