Про Новий 2017 рік, іглу і Мармароси

"Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью."

(с) Ричард Карлсон

Music:

Hugh Masekela – Stimela,

Oscar Peterson Trio – Mumbles

Осінь - період відмирання, а зима - період спокою. Коли щось зникає і відходить, то тільки для того, щоб звільнити місце для чогось нового. Принаймні, я в це вірю. Та цього року все так активно пішло на оновлення, що до початку зими майже нічого не залишилось. Вкотре пересвідчилась, що нема такого, що будучи тобі дорогим і важливим, не зникне одного дня. Ніщо не вічне і "все так не буде", як каже моя бабця - в чому заключається сенс глибинної філософії минущості.

То ж настав грудень, а разом з ним і питання зустрічі Нового року стало ребром. Не те щоб я дуже сильно святкую конкретно це свято. Зрештою, у кожного свята є як багато прихильників, які розкажуть чому це свято дуже важливе, так і багато супротивників, які мають безліч аргументів чому це свято не свято і чому його святкувати нема сенсу. Як на мене - чим більше свят, - тим більше нагод розважитись, класно провести час - то чому б ні? Взагалі після років різноманітних варіантів - від повної іґнорації свят, до активного їх святкування я дійшла до висновку - що в тому є свій прикол - в спеціальному антуражі, підготовці, плануванні і нарешті святкуванні чогось. Крім того, всі ці свята - це зупинки на довгому маршруті життя - вони дають відчуття плину часу і допомагають пам'ятати про минущість, при чому налаштовують на позитивний лад.

То ж настав грудень, а варіантів святкування нуль, компанії нуль - прекрасна перспектива) Я вже собі подумала про авантюрну затію зимового солопоходу в Карпати, як з'явився bramms (Андрій Плясун) на горизонті (в коментах в інстаграмі) і понєслась :) Тим більше - ми вже якось два роки тому і познайомились особисто якраз на зламі років, про що є туй.

За Брамсом, ясно шо і компанія підтягнулась і почався довгий, просто безконечний чат збирання - хто що бере, яке меню і т.д... Загалом, хто пробував кудись вибратись компанією і створював загальний чат - зрозуміє мене з пів слова)

В результаті, - назбиралось нас 7 людей - не маленька туса. План був такий - їдемо в Ділове, реєструємось, вилазимо на ПІМ, десь там під вершиною базуємось, будуємо іглу і в ній тусимо - ну, десь приблизно так. Нарешті, день виїзду настав - в машину ми звісно всі не помістились, тому я і Анфі (Ярослав Непик) пішли на комфортабельний Раховоз екстракласу (загальний вагон форева!), а решта компанії - їхали машиною. Ше одна людина доїжджєла, але це сюрприз, про все по порядку.

Memento mori, пам'яті Макса Ліпатова присвячується

Буквально вчора з запізненням майже на добу дізналась про смерть відомого багатьом (принаймні заочно) мандрівника і відеоблогера Макса Ліпатова.
Вперше на його відеоблог втрапила завдяки Жені Бритавському - автору блогу 40 000 km there and back. Він тоді приїздив до Львова з презентацією їх "Вздовжкарпатської експедиції", яка значно перекривалась з нашим Закарпатським туристичним шляхом. Ми власне навіть з різницею в кілька днів проходили точки на маршруті і вже в горах місцеві жителі нам розповідали, що тут нещодавно проходили теж кілька людей, які надумали всі Карпати перейти. Та, як відомо - ми скинулись додому швидше, а їх експедиція увінчалась успішним фінішом.

Так от, познайомились ми на пост-презентації їх експедиції і продовжили спілкування після заходу. Тоді Женя і показав мені вперше відео Макса на ютубі. За наступні кілька днів я передивилась їх всі. Яскраві, цікаві відео амбітних неймовірних пригод, розбавлені чудовими фішками монтажу і жартами автора - здається я і досі не бачила нічого крутішого в такому жанрі. Крім того, ми тоді сиділи утрьох - я , Женя і Андрій Крисько - засновник GoMountainsClub, який тоді був лише в задумах і дуже жваво обговорювали побачене. Таке не могло не надихати!
Пам'ятаю, неодноразово переглянула ще потім відео, як Макс з друзями зробили каяки, щоб обплисти навколо Криму. Ідея зробити самотужки каяк не покидає мене і сьогодні.

Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

Intro

Щось мене покинуло натхнення, чи то розлінилась я остаточно і давно нічого не пишу тут. А може вся справа в тому, що мандрівки стають все довшими і невідомо чи комусь взагалі може бути цікаво, що я місяць чи два роблю в квадраті 60*60 км в безлюдних, чи малолюдних горах :). Адже це вже дуже докладні дослідження, дуже маленького клаптика Землі, і тому - мало цікаві широкому загалу. Але, якщо раптом є охочі на такі дописи - пишіть в коментарях і я буду мати більше натхнення, щоб це написати. Взагалі - пишіть, що вам найцікавіше тут читати, а то я в дезорієнтації стосовно розвитку цього блогу.

На початку грудня завіяло мене всього лиш на три дні на Закарпаття і це цілком підйомний ще об'єм для написання, а головне - прочитання :)
А почалось все з конференції для ботанів. І важко було відмовитись від перспективи з'їздити на мою персональну землю обітованну - Закарпаття, а тим більше в мій персональний Єрусалим - Ужгород. Попутно вирішила нарешті втрапити нарешті в Мукачево. Найскладніше з того всього, звісно було написати тези на конференцію. Але з цим важким завданням я тако-сяко впоралась (то вам не в блозі строчити). Написала також, до чудових знайомих з Унґварщини, які обіцяли на вулицю не виганяти. То ж настрій чудовий, квитки на руках, прокинулась в 5 ранку навіть без будильника, поїхали!

Авторський курс Тараса Прохаська, Київ, 14-15 листопада 2015 року

Попри гори і полонини, про які я найчастіше тут пишу, я ще часом буваю у якихось містах і навіть на культурних подіях. Власне, деякий час тому побувала в Києві на короткому курсі, який складався з чотирьох лекцій і стосувався таких питань: як можна здійснювати писання, про що можна написати, що таке література і що з нею робити :) Проводив курс Тарас Прохасько. Хто не знає хто це - клікає по посиланню і йде ознайомлюватись з Вікіпедією.

Про мовне питання на сучасний лад

Буду намагатись воскрешати блог і писати частіше... Проте, не звітами про мандрівки єдиними... Звіти буду розбавляти філософсько-роздумливими постами, своїми спостереженнями і відгуками про якісь речі чи явища. Зрештою, як і було раніше. Кого цікавлять лише подорожі - вибачайте, можете пропускати такі дописи і чекати наступних звітів.

Взагалі, є така окрема категорія, і я мабуть навіть введу для таких дописів спеціальну мітку "на злобу дня", якою згодом позначу і інші (старіші) дописи такого плану. Під цією міткою будуть розміщуватись здебільшого дописи  переважно про враження-роздуми про якесь явище, яке мені постійно втрапляло в око, втрапляло і аж нарешті в якийсь момент чимось мене аж сподвигло на допис, щось, про що я готова широко і ґрунтовно висловитись.
От, до прикладу сьогодні, - їхала я в забитій маршрутці ввечір додому, як то водиться - стоячи... (Сів в маршрутку - стою). Ну, і в зв'язку з цим не мала можливості залипати в телефоні чи книжці, тому роззиралась навколо, почала читати рекламки і плакатики і один мене остаточно вкурвив, що я аж вирішила написати про те, про що давно збиралась. А власне про мову, а зокрема її використання.

Пост про взаємовідносини чоловіків і жінок в честь восьмого березня.

У нас в Україні справді багато красивих жінок. Поки їхала в маршрутці з дому в центр нарахувала 5 з 10. І ці 5 були не такі-собі, не нічогенькі і не симпатичні, справді красиві, з якоюсь цікавою самобутньою зовнішністю. Це були ті 5, на яких хочеться дивитись щодня і щодня в них знаходити щось нове і привабливе. Їх я хотіла би сфотографувати для виставки жіночих портретів у Луврі і чи ще в якомусь визначному місці. Цікаво лиш чи є ті, хто бачить в них цю красу і цінує її?

Вже сьогодні, напередодні восьмого березня трохи зачіпали тему емансипації і фемінізму. Я раніше про це не замислювалась. Потім певна думка на цю тему виникла, проте виходячи з багатьох факторів - змінювалась з часом. Так, жінка якщо схоче, то може у всьому бути рівною чоловікові. Якщо схоче то навіть перевершить його у будь-якій справі, проте навіщо воно тоді їй потрібне? Жінка хоче почуватись потрібною і любимою. І, як виявилось вчора на філософії, не лише жінка - а й чоловік. Ми заговорили на тему сім'ї і тут раптом один хлопчина дуже прямо сказав, що найголовніше для нього - створити сім'ю, бо це його спосіб не бути самотнім. Тоді викладачка запитала його, чи допускає він, що можна бути самотнім в сім'ї? На що він відповів досить мудро - допускаю, але не бачу сенсу тоді таку сім'ю створювати. Я хочу сім'ю де буду почутим і де мене зрозуміють.

З цього виходить, що не така безглузда теорія про взаємодоповнення. Все ж вона дуже

#Ungvár (15-17 листопада 2014)

У́жгород (угор. Ungvár, словац. Užhorod; У́нґвар — до січня 1919, 9 листопада 1938 — жовтень 1944) — місто на ріці Уж, адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Розташоване за 785 км від Києва, на кордоні зі Словаччиною.
Повідомлення Аль-Ідрісі у 1154 р. є найдавнішим письмовим джерелом, в якому згадується Ужгород. Як свідчать історичні документи, місто з часу свого першого згадування фактично до кінця Першої світової війни мало тільки одну назву: Унґвар (видозміни Гункбар, Гунґвар, Онґвар).

(с) Вікі

Я вже досить давно планувала поїхати в Ужгород, та все якось не складалось. І хоч початково це мала бути поїздка весною, коли цвітуть сакури... то зібралась я нарешті лише через два роки, та ще й восени. Зрештою, з цього приводу я зовсім не переймаюсь, оскільки впевнена, що все стається рівно тоді, коли для цього приходить найкращий час.
То ж, їхали ми з Орестом в маршрутці до Яремче після експедиції на Пожижевську і домовились, що після того, як я повернусь з ретриту, ми ще кудись поїдемо на вихідних. І тут, з глибин моєї свідомості, випливла згадка про давню мою задумку відвідати Ужгород. Ну, не весна вже, але чому б і ні) Якщо чесно, то крім того, що в Ужгороді гарна стара частина міста, є сакури, маленькі скульптурки і річка - я не знала про це місто рівно нічого).
Я запропонувала Оресту таку ідею і він погодився) Та ще й просвітив мене, що в Ужгороді є замок. А замок це вже цікаво. Вирішила я погуглити, що за замок і як виглядає, але, як то часто буває, дядько гугл відправив мене не зовсім туди, куди я думала потрапити. А саме, на якусь статтю про Невицький замок :))). Я навіть не помітила підміни, принаймні спочатку. Добре, що Орест, який багацько про замки знає, мене просвітив, що то не в Ужгороді, а біля нього. Виявилось що Невицьке - зовсім поруч біля Ужгорода, тому в культурну програму ми його теж включили) Отак, троха погугливши стосовно цікавинок в місті на ріці Унг і околицях, ми купили квитки в один бік і домовились зустрітись у поїзді Київ-Ужгород, який спочатку проїжджає через Тернопіль, де живе Орест, а потім через Львів, де живу я) Весь тиждень до виїзду Львів, як і більша частина України, кутався у густі холодні тумани і періодично поливав землю дощами. Я все ж сподівалась, що кохане Закарпаття не підведе мене з погодою.

Соло на Пікуй (4-5 жовтня 2014)

Давно планувала податися у солопоходик. Перше довго про це думала. Уявляла собі як буду почуватись. Всі байки від знайомих, хто вже встиг спробувати, зводились приблизно до наступного: ну, пішов я. І шо? Нема ні з ким поговорити, ні кого послати. Скучно.
Або - бляяя.. Ото було стрьомно. Я літом в пятій вечора розкладала палатку шоб до темна заснути бо там шарудить шось і взагалі. Та ну його нах. Це для психопатів. Або: тільки в соло і ходжу. Не соло - для слабаків.
Я ж мала чітку ціль для такої мандрівки - таке собі самозаглиблення, зближення з природою без відволікання на компанію і абсолютно вільний графік - де хочу там на краєвид залипаю, треба зібрати якісь трави - стою збираю, хочу йти без привалів іду. Так-так. Багато хто скаже шо "візьми мене з собою, я буду мовчати і робити все як ти", але це зовсім не те. Ти не можеш позбавитись від відповідальності, навіть якщо людина підписалась на рабство. А ще хотілось тиші. Тиші в розумі і на стежці... Я помітила що іноді мене напрягає навіть коли хтось йде за мною. Загалом, я особа не надто соціальна і часто спілкування мене виснажує. Тоді я можу цілий день просидіти вдома наодинці і відпочивати від соціуму, але в чотирьох стінах зовсім не те що на природі. То ж я вкінець доведена марафоном вступних іспитів в аспірантуру, роботи і доскіпуванням родичів до повної соціальної нудоти, з бажанням шоб усі нарешті мене, курва, лишили в покої, зі спокійним щасливим серцем спакувала наплічник і, як то кажуть, вйо.
Якщо подумати логічно, то 1) час для першого солопоходу не ідеальний 2) прогноз погоди галімий 3) вже холодна осінь і треба нести більше речей+ намет 4) для підстраховки що мені буде дуже страшно можна було б вибрати маршрут коротший і щоб поїзд прибував в адекватнішу годину.
Але... цими роздумами хай займаються ті, які планують соло "для галочки" чи для понтів чи для чого там ше. Мені ж це взагалі була не перешкода. Хотілось подальше, де нема ні одної двоногої істоти з виду Homo sapiens (хоча епітет розумна точно для багатьох не підходить), шоб нарешті ні одного слова, ні одного лишнього звуку, який видає людина. Нехай погода буде галіма. Я була готова всі три дні гребти в дощ, туман чи мокрий сніг, аби мене лишили в покої і чути було лише цей дощ, туман чи мокрий сніг.

Чорногора на день Незалежності (23-25 серпня 2014)

Не довго я сиділа вдома, як прийшов час традиційного день-Незалежності походу. Ех.. Були часи у роки моєї буремної молодості, коли ще всі мої друзі не працювали і ми могли дозволити собі валансатись горами і не тільки горами коли і скільки захочемо. Але старість- не радість. Всі тепер заклопотані, запрацьовані, то ж незалежно від прогнозів погоди вибираємось кудись на державні свята. От і цього року - передали штормове попередження на день Незалежності, та і з власного досвіду я знаю, що це якась просто аномальна дата, коли погоду точно не назвеш найкращою для гірської мандрівки. От наприклад і минулого року на Свидовці було "не фонтан".
Попри довгі попередні збори назбиралось нас аж! троє людей :) Ну і фіг з ним - менше народу - більше толку. Підніматись на Чорногору вирішили з боку Піп Івана з с. Шибене (бо я ще з Шибеного не ходила, а хотілось якось урізноманітнити мандрівку. Добирались зі Львова поїздом на Івано-Франківськ, потім маршрутка до Верховини, з Верховини - на Шибене.
День Незалежності не тільки у нас вихідний, тому ще у Франківську ми зрозуміли як багато тут у нас конкурентів на маршрутку. На щастя, частина поїхала у Ґорґани, а отже на Калуш. Частина з нами на Верховину (ми і так лише в другу маршрутку помістились).

Боржава (09-10 серпня 2014)

Отож, натхненна Чорногірськими соло-прогулянками запланувала я собі сходити в повноцінний солопохід. Намітились вільні вихідні і я вже почала собі уявляти як я свобідно розсікаю простори полонин, коли з'явились бажаючі скласти мені компанію. Вірніше, дуже просили вивести вперше в житті в гірську мандрівку. Тут я розумію, що солопоходик мій відкладається, але що не зробиш для доброго діла :).
На щастя, спорядження в мене за роки мандрування назбиралось достатньо, тому я змогла навіть дещо позичити. І ось ми 8 серпня чекаємо вечірню електричку на приміському у Львові, а далі п'ять довгих годин в поїзді до Воловця. По мірі руху потягу тіні за вікном все густішають, сонце зникає за горизонтом, людей у вагоні стає все менше. Ось ми проминули Скотарське і спостерігаємо за вікном безліч світел - це будівничий майданчик нової гілки тунелю. Тут навіть гуртожитки для працівників побудували і дорогу для техніки. Мало не найбільший проект у Карпатах з тих, що я бачила. А потім тунелі з їх блимаючими лампами і ще кілька станцій. Навіть дозволяємо собі висунутись з вікна, бо у вагоні дуже спекотно. Коли потяг повертає, то видно ряди освітлених його віконечок, та і загалом картинка така, що вартує фотографії. Але путньої фототехніки в нас нема, а смартфон нічого якісного в динаміці вночі не знимкує :(.
Нарешті, Воловець. Я впізнаю його внутрішнім чуттям, вночі і вдень. Знайомий паркан і будівлі. Виходимо. Після нас у вагоні майже нікого не залишається. Троха прогулюємось селом, виходимо на окраїну, ставимо намет. Ромко прямує на пошуки дрів з моїм ліхтариком, а мені він не потрібен. Місяць світить наче прожектор... "Видно, хоч голки збирай...", як то співають у відомій народній пісні. Палимо вечірню ватру.

Про любов.

Чи знайоме вам це відчуття, коли серце починає битись пришвидшено і розширюються зіниці... а подих то перехоплює зовсім то дихаєш частіше? У всьому тілі нервове збудження і таке відчуття ніби трясуться руки і коліна. Почуваєшся водночас солодко і гірко, а всі відчуття натягнені до краю. Хочеться, як герой Гете крикнути "Зупинися мить, бо ти прекрасна!", але з іншого боку хочеться, аби все це не зупинялось, рухалось, змінювалось, тривало. Бо лише ця короткочасність, ця одна-єдина мить, якої більше не буде і додає сили всім почуттям. Лише ця минучість, робить життя нереально коштовним. Все таке чітке і подібне на злизування меду з гострого ножа. Просто ти нарешті починаєш жити не гуртом, а в роздріб.
Я думаю ви вже здогадались про що я :) Про осінь. Таку сліпучо-сонячну осінь в Карпатах. Коли небо таке синє-синє, що аж боляче очам. Коли дерева всі різних барв і відтінків осені. Коли пожухла трава на полонині і останні отари сходять в село. Коли в горах стає тихо без їх дзвіночків, але голосніше дзвенять струмки, мелодійніше свистить у гілках вітер, співають на всі голоси птахи останні свої, прощальні пісні. Курличуть журавлі відлітаючи у вирій. Коли так дуже пахне осіннім опалим листям - найкращим, як на мене, запахом у світі. А йти вгору вже не так спекотно, як влітку. Сонце не пече, а ніжно цілує і пестить. Можна їсти переспілі ягоди  у всій бесконечній кількості - афини, ґоґодзи, лохину, малину, ожину, калину, горобину, збирати ліскові і букові горішки, гриби. Руки стають фіолетово-червоні, а губи солодкі. А ввечір... ввечір стає вже по-справжньому зимно і дубіють пальці. Швидше вистигає в горнятку чай. Хочеться тулитись до компаньйонів, або закутатись в спальник. Натягуєш грубого светра і шапку і так по-особливому гріє ватра. Душу водночас повнить любов і жага до життя, а з іншого боку - почуття минущості, непостійності... і на цьому лезі серце розривається і зцілюється водночас. Кожен вдих такий солодкий і цінний. А очі широко розкриті, бо хочеться спити цієї краси, як можна більше, законсервувати в бурштиновому меді і поставити на чільну поличку у своєму серці... накрити теплим коциком, щоб ніхто не бачив, і, потім, по ложечці смакувати аж до весни... Для мене це і є справжнісінька любов.

Фото, вибачайте, з інтернету, але воно просто точно таке, як треба :)

П.С. 01.03.2015
Знайшовся чисто випадково автор цього чудового фото. Списались у ФБ) Там є ще багато такої краси, то ж ласкаво прошу на завітати на сайт фотограф Віталій Ра.
Або перегляньте галерею на Photographers

Параска, або шлях в тисячу миль

Идти вперёд - значит потерять душевный покой, остаться на месте - значит потерять себя. В самом высоком смысле движение вперёд означает постижение себя.

Сьерен Кьеркегор

Іноді шлях до вершини триває дуже довго. Не просто годинами чи днями. Він може тривати роками. І ця вершина не повинна бути Еверестом в прямому сенсі. Для кожного - свій Еверест. В буддизмі є таке поняття, як "кармічні перешкоди". Кармічні перешкоди - це щось таке умовне і невидиме, що не дає тобі досягти запланованого. Це не стіна і не провалля, це швидше - невідповідність стану розуму до поставленої цілі. Коли ж час настане - тобі відкриється шлях.

Пригадую, той час, коли мій досвід гірських мандрівок рівнявся нулю. В мене не було жодного спорядження. Навіть каремата тоді не було. І надумали ми з +Дижовский Дмитрий  поїхати в гори, але грошей в нас не було, а часу - два дні. То ж ми зустрілись десь на перехресті Стрийська-Наукова і рушили в бік теперішнього Ашану, якого тоді в проекті ще не було. Дійшли пішки до Липників і аж там застопили першу машину, якою доїхали десь до Стрия. Звідти ще двома - до Верхнього Синьовидного. А потім йшли пішки в с. Корчин. Було нереально спекотно і асфальт плавився під ногами. Потім не одразу знайшли потрібний поворот і коли вже темніло вибрали місце просто біля дороги, щоб ночувати. Пам'ятаю, було дуже холодно, спальник в нас був один, але я мала куртку. Замість намету - в нас був великий кульок. Ми мали якийсь дешевий кагор чи просто червоне вино (хоч убийте, а я не пам'ятаю чого це ми вирішили його з собою взяти), якісь грушки і ще щось з їжі. Мені чогось стрельнуло в голову варити глінтвейн, хоча спецій не було, то ж ми покидали ті грушки у вино і вони в ньому варились (експериментувати і готувати їсти я завжди любила). А ще я мала файку і якийсь добрий тютюнець і ми курили фаєчку, а на небі був великий повний місяць. Як йти до Парашки ми так і не зрозуміли. Наступного дня пішли подивитись на водоспад Гуркало і рушили таким самим чином - автостопом додому. Так нам найвища гора Львівщини не підкорилась. І було то десь тоді, коли ми з Дімою лише познайомились, десь мабуть, в році 2009. Потім ми ще багато пережили разом і багато чого навчились. І ось рік 2014, ми в Сколе, доїхали автостопом і ми так само дуже слабо уявляємо куди далі, але ми взяли ціль на Парашку.

Пости з фейсбуку для тих хто мене там не читає

Зупевне в природи набагато більше мудрості ніж ми можемо собі уявити. Мені здавалось, що всі риси людей - закладені генетично, дещо моделюються в тривалому процесі виховання (дресирування). А насправді - просто справжні поклики і схильності, які не вписуються в рамки умовних моральних норм витісняються у підсвідоме і згодом призводять до певних видів неврозів і психічних розладів. В будь-якому випадку - поведінка людини видавалась мені чимось більш-менш константним, сформованим протягом тривалого часу, певним чином прогнозованим явищем. Проте, останні кілька тижнів провели для мене особисту революцію, аналогічну до зміни погляду на еволюцію видів. Мабуть, в людини закладені кілька "профілів" поведінки. Один з них установлений по замовчуванню, а інші - активізуються лише за наявності певного чинника чи специфічних умов і часто неймовірно відрізняються від стандарту.

Так от трохи про еволюцію. (це щоб ваш шаблон про нудний універ троха поруйнувати)

Сонячне Закарпаття. Хуст і долина нарцисів.

Пройшов рівно місяць, як я добралась до свого блогу. Хочу поділитися як ми їздили в кінці квітня на Закарпаття. Поїхати в долину нарцисів я планувала вже давно, та все ніяк не виходило. Навіть кілька разів записувалась на екскурсію, але потім ці екскурсії відміняли з різних причин. Цього року я вирішила, що досить сподіватись на когось і що найнадійніший спосіб отримати купу позитивних незабутніх вражень від поїздки - це організувати її самостійно. Як виявилось, з університету теж планували провести екскурсію в долину нарцисів, але я вже твердо намірилась їхати окремо. Окрім того, довго теліпатись в автобусі я не люблю. Тим більше в жару. Тим більше заради дуже короткої програми. З Дімою ми домовились давно. А от і ще з Лєною поговорила і вона вирішила приєднатись. Купили квитки на потяг до Хуста і потім того ж дня до Львова. План був наступний - зі Львова їдемо в суботу ввечір, а вранці в неділю ми вже в Хусті. Можна нормально виспатись і буде досить часу погуляти по місту. В програмі - відвідини Хустського замку, прогулянка центральною частиною міста. Потім ми мали зустрітись в долині нарцисів з групою, яка буде їхати з університету автобусом. Разом погуляти по долині нарцисів і поїхати з ними на Новоселиську сироварню на екскурсію, а потім самостійно повернутись в Хуст і їхати потягом додому (в 19:00 виїжджаємо і вранці в понеділок у Львові).
Отже ми сіли в потяг ввечір суботи. Трошки поговорили і лягли спати, бо треба було рано вставати наступного дня.

Ранок.

Фотоколаж 4 "Перше традиційне паломництво на Петрос"

Ото ж на першому курсі я вирішила повернутись на Петрос чого б то мені не коштувало. Пройшов ще один рік навчання і студенти мого потоку, і я разом з ними, вирушили на літню практику в Шацьк. Цілий місяць екскурсій, гербарію, співів пташок, слідів, купання в озері і страждання від комарів. Не можна сказати, що в Шацьку було погано, але я постійно думала про стаціонар і Петрос. Можливо тому, що по натурі я мізантроп - тобто не надто люблю людей, а особливо їх великі скупчення. Шацький стаціонар в часі коли там нема студентів працює, як будь-яка відпочинкова база. Там є гаряча вода в душі, електрика, ловить мобільний зв'язок, тепліший клімат... Ну і безконечний "рівний" ландшафт навколо, який під кінець заїзду почав викликати в мене нудьгу і депресію. Нарешті ми пакуємо речі і сідаємо в автобус в довгу дорогу додому, де нас чекають екзамени, до яких ніхто не готувався.

Фотоколаж 2 "Тернопіль"

А ще на першому курсі я з +Мар'яна Вітер вирушила на день прогулятись до Тернополя. Ще добряче лежав сніг, озеро було сковане льодом і все видавалось таким незвичним. Ми приїхали рано вранці і близько першої ночі вирушали назад до Львова, тож мали досить часу аби говорити, дивитись, знимкувати, курити (о, так!), пити коньяк, їсти шоколад, запивати гарячою кавою, годувати голубів і навіть сходити в театр. І хоч наче не так мало разів я після того бувала на день в якомусь місті, і бувало, що було ще холодніше і бувало, що було зовсім жарко. Бувало що я їла щось смачне, а бувало що щось звичайне. Але це мабуть найвартісніша одноденна поїздка, хоч я і сама не знаю чому. А в колаж додала дві світлини лише. На першій - Мар'янка сидить на даху багатоповерхівки. Звідти, пам'ятаю, відкривався чудесний вигляд. І я біля вуличного ліхтаря незвичного вигляду, схожого на кульбабу :)

Фотоколаж 1 "Практика в Карпатах"

Засіла за старі світлини. Друкувати по 100 з кожної мандрівки задорого, та і нема сенсу, а цілком довіряти електронним носіям - не надійно. Не раз траплялось у мене і у моїх друзів, нещастя з комп'ютером, загубився диск, випадково натиснув стерти і все - спогади збережені в електронному вигляді назавжди втрачено. І потім отримати копію світлин зазвичай виявляється також досить важко. Саме тому вирішила світлини, які відображають основні моменти з кожної мандрівки зкомпонувати в колажі, відредагувати і роздрукувати. Ще не визначилась з розмірами, але мабуть кожен колаж буде форматом А4.

Отож, мій 1 курс.

Новорічний пост від Вії

На кінець року прийнято підводити підсумки. Психологи радять виділити основні найкращі моменти в році, що минає; Майстри феншуй - написати на папірці розчарування року і спалити папірець, як символ звільнення від таких невдач в наступному році; Любителі тренінгів запевняють, що найкраще - це скласти список справ на наступний рік, або принаймні на першу чверть нового року.

Я ж просто бажаю вам не складати надто грандіозних планів на колись, а відчути реальну силу теперішнього моменту. Не так трагічно, що щось не вдалося вам минулого року, адже і невдачі - це спосіб навчатись, удосконалюватись, рости. Не слід зациклюватись і на приємних моментах минулого. Життя не закінчилося, а значить ще дуже багато приємних речей можуть трапитись в майбутньому.
Напишіть список справ, максимально короткий і лаконічний, реально можливий для втілення. Вимкніть нарешті телефон і інтернет і побудьте наодинці з собою, зрозумійте до чого прагне ваше серце, що робить вас щасливими, які моменти для вас цінні, дарують сили рухатись вперед і допомагають у складних ситуаціях. А тепер знову погляньте на свій список і викресліть звідти все, що таким не є. Ну, от.. Залишилось зовсім не багато пунктів, кожен з яких, як тільки втілюватиметься в життя - даватиме сили для втілення наступного пункту. Більше ніякого почуття виснаження. Який сенс стільки вкладати в те, що вам не потрібно? Життя, зрештою, лише одне. Можна не знайти слова, яке б означило його сенс, але найголовніше, аби у вас було відчуття, що десь цей сенс у вашому житті є.

So, Happy New Year, readers!

Комплексний обід з трьох позицій за 1 годину.

От мені випало пів дня вільного часу, в холодильнику були деякі овочі і я вирішила приготувати комплексний обід на 2 людини). Чомусь багато людей говорять про приготування їжі як про каторгу. Наче це дуже складно і марудно. Що на це йде багато часу і сил. Як на мене - приготування їжі - це приємний творчий процес, і якщо на це піде багато часу, то він пролетить непомітно, хоча найчастіше потрібно не більше 1-1,5 годин, щоб організувати достатню кількість страв.
Найсмачніша і найкорисніша - проста їжа. Я розповім вам як я за 1 годину приготувала крем-суп, гарнір, салат, чай :) і при цьому особливо не перепрацювалась)

Суп у мене з гарбуза. Гарбуз містить багато корисних речовин, зокрема -вітамінів, мікроелементів, а також каротини - пігменти, які надають йому забарвлення і піднімають настрій)
Отже, беремо шматок гарбуза, очищуємо його від серединки і шкірки. Шкірка в гарбуза тверда і зчищати її як з яблука дуже складно, але я простіший спосіб: гарбуз порізати на пластинки в 1см. Пластинку кладемо на дощечку і відрізаємо шкірку. Потім саму м'якоть ріжемо кубиками.

Кубики гарбуза закидаємо в каструлю, наливаємо води, щоб вона покрила гарбуз, накриваємо кришкою і ставимо на середній вогонь.

Тим часом приступаємо до інших складників. На дві порції я кладу пів кореня селери і десь 3см кореня імбиру. Селеру чищу так само як гарбуз - кладу зрізом до низу і "обстружую" з усіх боків, бо селера теж досить тверда. Імбир чиститься без проблем.

Далі імбир і селеру можна натерти на терці, або дрібно порізати. Мені мити терку потім лінь, тому я це все нарізаю. Поки нарізаю - ставлю сковорідку на невеликий вогонь.

Додаю на сковорідку досить оливкової олії і  підсмажую селеру і імбир. 

Оскільки вони досить щільні - підсмажувватись вони будуть хвилин 5. За цей час - чищу і мию цибулю. Нарізаю не надто дрібними кубиками. Додаю цибулю до вже трохи обсмаженої селери і імбиру і смажу до готовності цибулі.

 Перевіряю гарбуз на готовність - просто "потикайте" в кубики ножем, так само як в картоплю. Він мусить бути вже досить м'яким. 

Поки така заправка смажиться - мию овочі на салат. В мене є помідор, листя салату, петрушка. Щоб було цікавіше я додам сюди сир "Фета" і спеції. Помідор вже досить стиглий і шкірка в ньому досить товста. Щоб легко почистити помідор зі шкірки я поливаю його окропом. Кілька секунд достатньо.

Коли цибуля майже готова - додаю сюди ж сіль, перець, куркуму, чабер, коріандр. Перемішую і смажу ще 1-2 хвилини. Паралельно, струшую зайву воду з листків салату.

Всю цю суміш зі сковорідки додаємо до кастулі з гарбузом, перемішуємо і варимо на маленькому вогні ще хвилин 10, поки робимо салат.

Листя салату рву вручну просто в тарілку, так само роблю з листочками петрушки.

Помідор очищаю і ріжу не надто дрібними дольками.

Додаю трохи солі, перець. Оскільки я буду додавати сир "Фета" то солі кладу зовсім мало, бо цей сир сам по собі солений. Перемішую овочі з додаванням оливкової олії.

Тепер повертаємось до супу. Газ виключаємо. Всю юшку зливаємо в окрему мисочку. Намагаємось максимально злити воду, бо інакше суп не буде однорідно кремоподібним, а буде розділятись на густу і рідку фракцію.

Тепер беремо блендер. В мене збиваюча частина блендера пластикова, але мене переконували в магазині, що пластик термостійкий, тому я спокійно занурюю блендер у овочі і перебиваю їх на крем. Гарбуз, як овоч дуже солодкий, саме тому юшку треба злити, а потім додати молока, яке зробить смак більш нейтральним і схожим власне на суп, а не на солодку кашу.

Тепер додаю сюди вершок з молока. Просто збираю з каструлі кип'яченого молока більш жирний, сметаноподібний вершок, який більшість людей не любить знаходити в себе в чашці з молоком, каші чи какао. Вершок від тепла овочів розчиняється. Ще трохи перебиваю блендером і маю однорідну масу. Накриваю кришкою, залишаю постояти. 

Доречі, вершок з молока допоможе структурі супу залишатись кремовою, особливо, якщо ви хочете поставити суп в холодильник і з'їсти його ще й завтра) Тепер займаємось рисом. Я полюбляю індійський рис "Басматі". Це екстра довгий рис, який в процесі приготування видовжується в три рази! А ще я не люблю рис, який злипається. Тому рис промиваю кілька разів холодною водою, допоки вода в мисці не буде прозора.

Himalayan Krown i Indian Star

Мутна вода

Прозора вода.

Воду зливаємо і заливаємо сюди юшку з супу, яку ми залишали. Можна додати ще якусь спецію, щоб трохи інакше відтінити смак. Я нічого не додаю. Просто ставлю рис під кришкою на невеликий вогонь. І повертаюсь до салату.

В салат додаю трохи яблучного оцту, фенхель, насіння кунжуту. І нарешті Фету, яку просто з пачки беру чайною ложечкою, аби вона була невеликими кусочками.

Акуратно перемішую, бо Фета - кремоподібний сир. Я не хочу, щоб він розчинився в салаті.

Суп вже не такий гарячий, а інградієнти вже досить "познайомились". Накладаємо в тарілку, прикрашаємо.

До цього супу добре пасують підсмажені на сковорідці сухарики, але в мене немає білого хліба, а є лише чорний, з якого сухарики будуть кислі і не смачні. Тому їм просто зі скибочкою чорного хліба. Не забуваймо про рис! Якраз коли я не поспішаючи доїдала свій суп - юшка в рисі майже випарувалась. Я виключила вогонь і накрила миску, в якій рис варився, тарілкою, а не покришкою, таким чином можна досягти одразу двох цілей - 1. В мисці буде стала температура і рис повністю вбере залишки води; 2 - тарілка нагріється, адже макарони і крупи дуже швидко втрачають температуру при подачі, тому в ресторанах часто нагрівають тарілку перед подачею. Тоді не буде такої неприємності, як та, що коли починаєш їсти страва ще тепла а доїдаєш зовсім холодну.

Кажу відразу, що рис буде мати чіткий солодкий смак. Саме для цього ми приготували кисло-солений салат, який чудово поєднається з таким рисом. Викладаємо рис на підігріту тарілку, прибравши з тарілки конденсат сухою серветкою. Подаємо на стіл, паралельно увімкнувши чайник)

Насолоджуємось). Після трапези приступаємо до чаювання. Я маю приготовану власноруч суміш з трав і зеленого чаю, а також деякі свіжі трави.

Трави)

Суміш)

Після такого ситного і корисного обіду тістечок вже зовсім не хочеться. Тому чаю буде достатньо.

Отакий от комплексний обід з трьох позицій за 1 годину.

Чому я не люблю їздити в нічних маршрутках (або - про мудаків).

Мудак

- перен. вульг., бранн. дурак, неумный человек, который говорит или делает не то, что следует ◆ У метро купил еще пива, сидел на скамейке, пил, злился на мудака, который обосрал мне весь день своими звонками в дверь, но постепенно добрел, и мне даже становилось жалко этого старого, в общем, дядьку, у которого, наверное, есть дети и внуки, а он, упитый в жопу, ходит по чужим домам без штанов и получает по морде от таких, как я. Владимир Козлов, «Август», 2002 г. (цитата из Национального корпуса русского языка, см. Список литературы)

(Викисловарь)