Дивна Скупова - серця мого печаль ( 5-7 березня 2016)

А вже сонечко блиснуло, сніжок підтанув... Розкажу вам шось небанальне (бо скільки вже будете слухати від мене про то, шо всі і так знають) з того, що в загашніках неописаного маю - розкажу вам байку про полонину Скупову на 8 березня 2016 року. Але звісно цей похід тільки номінально можна назвати восьмоберезневим, бо наче початку весни був присвячений, але 8-ого березня я, як годиться дівчині з традиційної родини пострадянського простору, була вдома - поїдала якісь смаколики за кавою з жінками своєї родини - мамою, бабцею і хресною.

Тож десь посеред ночі ми опинились в Франківську. Було неприємно зимно і сиро, висів бридкий туман. Мимовільно пробивало на дрижаки. З Франківська ми першою ж маршруткою виїхали на Верховину. В Верховині вже блиснуло нам привітно сонечко. Ми потусувались там години дві, з'їли пиріжочки місцеві, куплені на базарі і перегрузились в автобус на Пробійнівку. До пробійнівки тряслись ше біля півтори години по чудесній і вже добре знайомій розбитій дорозі. Правда, організм мій видно за кілька таких сеансів, які вже відбулись в моєму житті адаптувався до такої активності і цього разу я почувала себе майже нормально, коли автобус виплюнув нас зі своїх нутрощів на кінцевій.

На зупинці сидів якийсь старий сивий вуйко. Всі інші пасажири автобусу були місцеві і швидко розійшлися хто куди. Ми ж затримались на зупинці натягаючи бахіли, перепаковуючись, перевдягаючись і перекусуючи якимись ніштяками. Я дістала мапу, щоб вже на місці зорієнтуватись куди нам далі. Підйом на Скупову з Пробійнівки йде через великий присілок Стовпні. Ми перепитали на всяк випадок в дідуся чи нам в той бік, куди я зорієнтувалась по карті. Він з інтересом порозглядав нашу карту, підтвердив шо все там правильно намальовано і що ми правильний напрямок обрали. Ще ми троха з ним побалакали та й час було вже йти.

Про мовне питання на сучасний лад

Буду намагатись воскрешати блог і писати частіше... Проте, не звітами про мандрівки єдиними... Звіти буду розбавляти філософсько-роздумливими постами, своїми спостереженнями і відгуками про якісь речі чи явища. Зрештою, як і було раніше. Кого цікавлять лише подорожі - вибачайте, можете пропускати такі дописи і чекати наступних звітів.

Взагалі, є така окрема категорія, і я мабуть навіть введу для таких дописів спеціальну мітку "на злобу дня", якою згодом позначу і інші (старіші) дописи такого плану. Під цією міткою будуть розміщуватись здебільшого дописи  переважно про враження-роздуми про якесь явище, яке мені постійно втрапляло в око, втрапляло і аж нарешті в якийсь момент чимось мене аж сподвигло на допис, щось, про що я готова широко і ґрунтовно висловитись.
От, до прикладу сьогодні, - їхала я в забитій маршрутці ввечір додому, як то водиться - стоячи... (Сів в маршрутку - стою). Ну, і в зв'язку з цим не мала можливості залипати в телефоні чи книжці, тому роззиралась навколо, почала читати рекламки і плакатики і один мене остаточно вкурвив, що я аж вирішила написати про те, про що давно збиралась. А власне про мову, а зокрема її використання.

Бетонна клаустрофобія

Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью.

— Ричард Карлсон

В мене розвивається якась особлива форма клаустрофобії від тривалого перебування вдома.  Цей бетонно -металевий будинок з сотнею комірок іноді починає тиснути на мене всією своєю вагою і моя невелика квартира починає мені здаватися ще меншою...  Наче пройти з точки А в точку Б неможливо щоб на щось не наткнутися.  На згині коридору мене чекають двері,  на підлозі - розсохлий паркет,  за який так просто зачепитися,  а ще мінімум меблів,  які в масштабах квартири видаються значно більшими, ніж є насправді,  бо все пізнається в порівнянні.  Іноді почуваю себе котом, який протискається в серванті між кришталевим начинням, намагаючись його не скинути. А ще ці бетонні коробки дихають у обличчя своєю інертністю. Їх відливали машини на заводах, грузили і везли масово,  не докладаючи ніяких душевних сил, нашвидкуруч зварювали,  штукатурили, проводили комунікації і покидали... Для мешканців,  які до останнього не знали де саме будуть жити.  Потім їх наповнювали меблями - типовими,  масового виробництва, в які теж ніхто надто не вкладав душу чи натхнення.  Отак і живемо - оточені масовою холодною байдужістю... Наче і не ворожою,  але і позбавленою будь-якого душевного тепла.  Живемо поруч з сусідами за тоненькими стінами з поганою звукоізоляцією, - ми знаємо про них багато - які фільми вони дивляться, яку музику слухають, чи одружені, скільки дітей, мають авто чи ровер,  як виглядають,  що їдять... Часто ми є німими свідками їх сварок,  іноді позичаємо їм сіль чи інструмент, ділимо з ними коридор і ліфт, проте залишаємось чужими людьми, кожен у своїй тісній комірці з ілюзією відокремленості. І іноді ці байдужі стіни і меблі починають тиснути на нас з усіх боків разом з усіма сусідами,  їх сварками, ремонтами,  музикою, яка нам не подобається, шумом води у ваннах і гулом пральних машин та пилососів. Ми перестаємо чути натуральні звуки і наче замикаємось у собі,  в своїй бетонній мушлі де потрібно протискатися між меблями і закрутами коридору, де єдине правильне рішення - сісти посеред кімнати і не рухатися бо принаймні так здається, що є якийсь простір в якому можна вдихнути (так зрештою робить багато хто з нас - сідає перед комп'ютером - занурюється в інтернет... Чому? Бо інтернет створює ілюзію простору, якого нам бракує.)

Про пріорітети

Скількох проблем і непорозумінь можна було б уникнути, якби ми вміли правильно розставляти пріорітети. Очевидно, - що це сприяло би підвищенню продуктивності і досягненню бажаних цілей в коротші терміни. Але якщо подивитись на це менш прагматично... Ми любимо критикувати владу, "мажорів", олігархів і т.д. Посилатись на індіанську мудрість, проявляти себе як гнівних захисників природи в стилі "я б їх всіх повбивав, руки повиривав, кругом козли". Бо природа, очевидно важливіша і дає нам більше ніж короткотривалі фінансові прибутки і матеріальна вигода. Але чому нам не очевидно, що дуже часто ми неправильно розставляємо пріорітети в тому що стосується соціального життя? Те, чи полайкають твій особливо розумний твіт чи пост у фейсбуці нас цікавить більше, ніж людина яка поруч (думаю всі бачили як люди збираються разом, щоб посидіти в інтернеті). Хоча в самих постах і лайках нічого поганого нема. Питання лише в тому, як ми розставляємо пріорітети.
Коли одна жіночка в маршрутці сказала ( дівчинка/хлопчик у фейсбуці написав) - ми приймаємо їх твердження за істинне, бо вони типу незалежні експерти, бо їм нема чого нами маніпулювати (хоча вони насправді будують такі самі здогадки як і ми, ніякими експертами зазвичай не виявляються). Ми приймаємо твердження абсолютно посторонніх людей, і не бажаємо слухати близьких нам (я не маю на увазі родичів, я маю на увазі - духовно близьких і значущих).
Ми легко купуємось на славу у віртуальному просторі. Багато хто фанатично підраховує кількість підписників чи читачів, яка на 90% складається з абсолютно незнайомих людей, яким в більшій мірі - на тебе абсолютно наплювати, вони так само як і ти - просиджують години онлайн переварюючи новини абсолютно чужих їм людей, замість піти погуляти з собакою, яка

Говори зі мною... Або "Протагор" Платона

коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною 

хай навіть слова ці нічого не змінять 

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною 

говори зі мною 

бо словом також можна любити 

я одне лиш знаю і одне засвоїв

і прошу тебе тихо незграбно несміло:

говори зі мною 

говори зі мною 

і нехай твоє слово станеться тілом 

(с) Іздрик

Читаю діалог Платона "Протагор". Раніше читала лише "Федон" і він мені не подобався.  А тут я справді зацінила Сократа і його метод. А головне, цей діалог наштовхнув мене на масу розмислів не філософського, а цілком прикладного характеру, якими я і хочу поділитись, перемежовуючи їх з короткою оповіддю по контексту твору.

Тож перше одкровення - використовуючи діалог нема ніякого місця для сварки ("... можно спорить о таких вопросах, но не ссориться. Спорят ведь и друзья, которые хорошо относятся друг к другу, а ссорятся противники и враги"). В діалозі можна дійти до спільного висновку,  навіть,  якщо це не істина в останній інстанції, то принаймні з цього моменту і надалі, ви, двоє, що мали діалог, дивитесь на цю річ однаково. Проте, для діалогу потрібна не сприйнята, чужа ідея, а своя власна.  Бо, якщо людина не здатна обґрунтовано власну позицію висловити, то висловлювати її впринципі не варто, бо в такому випадку відкривається, що людина живе чужим розумом, а не власним. Можна, звісно, і потрібно до чужих ідей дослухатися, але перш, ніж впроваджувати їх в життя,  а тим більше висловлювати чи ставити в протиріччя комусь, - варто їх самостійно обміркувати і з усіх боків піддати сумніву (такий собі принцип верифікації).

Пост про взаємовідносини чоловіків і жінок в честь восьмого березня.

У нас в Україні справді багато красивих жінок. Поки їхала в маршрутці з дому в центр нарахувала 5 з 10. І ці 5 були не такі-собі, не нічогенькі і не симпатичні, справді красиві, з якоюсь цікавою самобутньою зовнішністю. Це були ті 5, на яких хочеться дивитись щодня і щодня в них знаходити щось нове і привабливе. Їх я хотіла би сфотографувати для виставки жіночих портретів у Луврі і чи ще в якомусь визначному місці. Цікаво лиш чи є ті, хто бачить в них цю красу і цінує її?

Вже сьогодні, напередодні восьмого березня трохи зачіпали тему емансипації і фемінізму. Я раніше про це не замислювалась. Потім певна думка на цю тему виникла, проте виходячи з багатьох факторів - змінювалась з часом. Так, жінка якщо схоче, то може у всьому бути рівною чоловікові. Якщо схоче то навіть перевершить його у будь-якій справі, проте навіщо воно тоді їй потрібне? Жінка хоче почуватись потрібною і любимою. І, як виявилось вчора на філософії, не лише жінка - а й чоловік. Ми заговорили на тему сім'ї і тут раптом один хлопчина дуже прямо сказав, що найголовніше для нього - створити сім'ю, бо це його спосіб не бути самотнім. Тоді викладачка запитала його, чи допускає він, що можна бути самотнім в сім'ї? На що він відповів досить мудро - допускаю, але не бачу сенсу тоді таку сім'ю створювати. Я хочу сім'ю де буду почутим і де мене зрозуміють.

З цього виходить, що не така безглузда теорія про взаємодоповнення. Все ж вона дуже

Пости з фейсбуку для тих хто мене там не читає

Зупевне в природи набагато більше мудрості ніж ми можемо собі уявити. Мені здавалось, що всі риси людей - закладені генетично, дещо моделюються в тривалому процесі виховання (дресирування). А насправді - просто справжні поклики і схильності, які не вписуються в рамки умовних моральних норм витісняються у підсвідоме і згодом призводять до певних видів неврозів і психічних розладів. В будь-якому випадку - поведінка людини видавалась мені чимось більш-менш константним, сформованим протягом тривалого часу, певним чином прогнозованим явищем. Проте, останні кілька тижнів провели для мене особисту революцію, аналогічну до зміни погляду на еволюцію видів. Мабуть, в людини закладені кілька "профілів" поведінки. Один з них установлений по замовчуванню, а інші - активізуються лише за наявності певного чинника чи специфічних умов і часто неймовірно відрізняються від стандарту.

Так от трохи про еволюцію. (це щоб ваш шаблон про нудний універ троха поруйнувати)

Про те, як я могла стати етнографом (і зовсім не про це). Злободенне.

Часом думаю, що може б мені варто було стати етнографом :) Ходити по селах, збирати фольклор, замальовувати народні строї, записувати всі тонкощі народних обрядів. А ще ліпше все це записувати на диктофон і знімати на відео, щоб не просто - отак, що там хто собі надумає, коли буде то читати, а щоб все ясно було, наочно. Але то все таке, бо так направду, я досі ніким не стала. І наявність вищої освіти, про яку за пів року отримаю диплом - ще зовсім не визначає життєвого напрямку. Може дещо формує світогляд, тип мислення, вподобання і важливі подальші рішення в житті, але аж ніяк не визначає матеріального буття. Скільки їх - тих випускників з вищою освітою щороку? Хтось любив, те що вивчав, хтось ні, але навіть половина не буде влаштована за спеціальністю. У всіх попереду широкий шлях до кас у супермаркетах, у сферу обслуговування, продавці на базарі, домогосподарки, будівники і різнороби. Багато хто, певно, наслідуючи тенденцію останніх десятиліть - поїде шукати кращої долі за кордон, доглядати чужих бабусь і дітей, робити іспанські парасолі, шити португальські сумки і слати.. слати гроші на неньку Україну, хто вже там кому має.

Чому я не люблю їздити в нічних маршрутках (або - про мудаків).

Мудак

- перен. вульг., бранн. дурак, неумный человек, который говорит или делает не то, что следует ◆ У метро купил еще пива, сидел на скамейке, пил, злился на мудака, который обосрал мне весь день своими звонками в дверь, но постепенно добрел, и мне даже становилось жалко этого старого, в общем, дядьку, у которого, наверное, есть дети и внуки, а он, упитый в жопу, ходит по чужим домам без штанов и получает по морде от таких, как я. Владимир Козлов, «Август», 2002 г. (цитата из Национального корпуса русского языка, см. Список литературы)

(Викисловарь)

Слово про соц-мережі

За численними рекомендаціями - зареєструвалась у Твіттері. Мій акаунт там проіснував, щоправда, недовго - години дві, не більше. Соцмережі поглинають нашу свідомість - це те, що я можу сказати точно. Вони роблять людей залежними від уваги інших, роблять всіх на стільки соціальними, що власна індивідуальність цілковито губиться у всіх тих постах, повідомленнях і лайках. Аби постійно бути в центрі уваги ти починаєш публікувати короткі дописи один за одним, не надто переймаючись цінністю їх змісту, добором слів і актуальністю інформації. Ти витрачаєш купу часу на перегляд безглуздих відео, псевдодотепних зображень і дописів, які обіцяють тобі, що якщо ти підпишешся на їхню сторінку, то вони відкриють тобі всі секрети щастя-здоровля. А насправді - це все просто краде твій дорогоцінний час. Замість того, щоб зробити щось корисне - ти просиджуєш біля монітора доби і місяці і від того не лише не мудрієш, але й деградуєш до дурнуватих відео і безглуздих жартів. Можливо саме тому я зараз надаю перевагу скайпу, емейлам і блогу. Коли ніхто тебе не перебиває і не надає оцінки твоїм дописам - можна почувати себе більш вільно, можна навіть з легкістю уявити, що цього ніхто не читає і писати собі що хочеш і як хочеш. Можна не бути письменником, можна не мати ніяких талантів, але всеодно тут є хоч якийсь натяк на самобутність, на "самість".

На злобу дня.

Щастя блимнуло і загасло. У Львові завірюха, сипле не перестаючи сніг. Все таке біле, ошатне, чисте і пухнасте, яке не було ні раз за цілу зиму. І як завжди – не вчасно. Березень близиться до кінця а берези навіть не думають цвісти. В такий чудовий зимовий (бо весняним його язик не повернеться назвати) день моя сестра запропонувала поїхати в гори на ці вихідні. Умови чудові – їдем машиною, потім всього 9 кілометрів і нас чекає колиба з теплими дерев’яними стінами. Там приємно і затишно. Дзвоню мамі і на своє запитання отримую скандал характеру «що ти собі думаєш! Вас там занесе, замете, засипле лавиною і ше невідомо шо. Ні ні ні і ще 20 раз ні!» Отака історія трапляється кожної зими відколи я збираюсь по снігу в гори. Власне, така історія трапляється вже 20 років з моїх 21 – відтоді як я навчилась говорити і почала виявляти власні бажання. І не важливо які умови і хто буде поруч – все що моя мама не знає особисто – вона все заперечує мені. Чомусь вона вважає, що я повинна проживати її життя, хоч я з цим абсолютно не згодна. І останнім часом в мене відчуття тюрми і безвиході. Я хочу втекти з того дому, жити окремо і нікому не звітувати. Справа ж насправді не в моєму здоров’ї, віці чи погоді. Справа в психології. Людина сама обирає чого їй боятись а чого ні. Я схильна визнавати свій страх і намагатись зарадити йому, якщо він безпідставний.

Найскладнішим завданням виявилося прийняти себе.

За якийсь час роздумів і спостережень я виявила, що найскладнішим для кожної особистості є спроба прийняття себе, таким яким ти є. Часто говорять про прийняття інших, і іноді нам може навіть почати видаватись, що можливо когось, якусь конкретну особу ми приймаємо з усіма її недоліками. Але так направду, якщо добре придивитися, то ми просто перестаємо зважати на ці недоліки, хоч вони нікуди не діваються і не припиняють нас нервувати. Просто за якийсь час приходить безсилля, кожен з нас розуміє що в іншій особі вже змінити нічого не можна, а якщо й так то це надто складний час. Попросту опускаються руки і відбувається якийсь такий акт прийняття. Коли ж мова доходить до особистості кожного – усе тут значно складніше, адже з одного боку наче ось ти і знову ти. Між вами не може бути непорозуміння, бо ви говорите одною мовою, думаєте однією голову і дихаєте одними легенями. Не може бути такого щоб сказане трактувалося неправильно, не може бути такого, що забракло сказати щось справді важливе і не може бути, аби щось залишилось невідомим стосовно біографії особи, в якій щось не подобається.

Моя мама часто каже мені, що людині, як живій істоті властивий вроджений егоїзм. Людина носиться з власною особою як з писаною торбою і всюди намагається прилаштувати оте своє «Я, Я, Я». Добре приглядаючись до себе (що тут приховувати) та до інших можна з легкістю знайти для того безліч підтверджень. Хтось може мені заперечити, навівши до прикладу людей з суїцидальною схильністю, алкоголіків чи наркоманів. На перший погляд виглядає наче вони знехтували своїм я, знищили його і перетворилися на пусту оболонку, проте насправді, якщо добре розібратися в кожній такій історії то легко можна зрозуміти, що кожен з таких людей глибоко нещасний і повен неприйняття себе самого. Кожному з цих людей не подобається у першу чергу він сам, та ситуація в якій він знаходиться і що відбувається навколо. застосовуючи різні способи ці люди намагаються втекти від самого себе, забути про власне існування. Їх сповнює ненависть і відчай і вони не мають над тим ніякої влади.

Здавалося б – у такій ситуації усе просто. Якщо у власній особі щось не подобається, то це найпростіше змінити. Це не те саме, що змусити лінивого товариша помітити проблему і почати якось її вирішувати. Ось ти сам, ти знаєш про проблему, можливо навіть знаєш її рішення, можливо навіть працюєш з нею, проте проблем не меншає. Починає видаватися, що ходиш по колу. Коли ти їдеш в маршрутці, то думаєш, що всі твої проблеми через маршрутки. Якби в тебе була машина, ти б не запізнювався на роботу, не тягав важкі сумки з супермаркета в руках додому і міг би кудись виїздити разом із друзями... Все це неодмінно полегшило б твоє життя і ти став би значно щасливішим. Можливо, якби тобі вдалося скинути кілька зайвих кілограм, то на тебе звернув би увагу колега по роботі, який давно тобі подобається. Можливо, якби в тебе була більша квартира – ти зробив би там ремонт і запрошував багато друзів на вихідні і вони почали б краще ставитись до тебе і більше тебе любити. Але що з того? Може ти виграєш у лотерею, чисто випадково… Купуєш машину, будинок навіть а не квартиру, робиш там ремонт, скидаєш кілька кілограм у фітнес-клубі, проте щасливіше почувати себе не починаєш. І так завжди… Скільки б разів не досягав до бажаного – немає межі досконалості. Постійно щось наче пилинка в оці… незначно але відчутно дошкуляє у власній особі. Проходить багато років і вся твоя дорогоцінна особа оточена предметами розкоші і мистецтва, але все така само мізерна всередині того всього, і можливо навіть більше ніж колись.

Найскладнішим завданням виявляється прийняття самого себе, таким яким ти є. Потоваришувати з собою, пізнати, вивчити власну особу. Повірити що з тобою, не залежно від того де б ти не був і що б з тобою не відбувалося уже все гаразд. Це не значить що ти зупинишся і перестанеш рухатись, бо тебе все і так влаштовує. Це не стан пофігізму. Я говорю про той здоровий природній стан, коли людина зберігає цікавість до всього, що відбувається навколо, відчуває відкритість, довіру до самого себе. В такому випадку особа здатна тверезо приймати рішення, можливо, менше піддається сторонньому впливу і більше усвідомлює що з нею відбувається. Це чудовий засіб боротьби з тим, що у  сусіда трава зеленіша, а у дитинстві життя було кращим і щасливішим. Теперішній момент нічим не гірший і має безліч потенціалу для реалізації великої кількості здорових задумів.

Тому варто зробити перший крок на зустріч самому собі. Не з понеділка, не завтра, а прямо зараз. Можливо виявиться, що та людина, яку ми бачимо у дзеркалі, коли чистимо зуби… Ота нерозчесана особа в безформній піжамі – не така вже і погана, не така недолуга і цілком заслуговує на існування такою яка є.

 Серия принтов, созданная фотографом Томом Хасси (Tom Hussey).

Взято тут http://frend.org.ua/post212706414/

Music:

James Vincent McMorrow – Follow You Down to the Red Oak Tree

про гори

Чому так важливо бачити гори? Хоч би раз на рік вибиратися на вершину? Мабуть тому, що по проходженню якогось часу починаєш сумніватись не лише у інших, але і у собі. Чи правильно я роблю? Що насправді мені потрібно? Куди я йду? Чого шукаю? Іноді починаєш поневолі сумніватися у всіх аксіомах, які раніше просто приймав і починаєш копати в собі не просто іграшковою лопаткою, а наганяєш бульдозерів і ескалаторів і розпочинаєш ґрунтовні розкопки. Переоцінюєш усі свої рішення стосовно справ, які уже давно не мають ніякого значення, перетворюєшся на молотарку… зерно вже давно не просто очищене від полови, але й стерто на муку, а ти все працюєш, молотиш, очищаєш від уявних лусок неіснуючі зернини. Зрештою все сходить до абсурду, адже немає сенсу щось зважувати і переважувати, якщо самі ваги не відкалібровані.

Людина – надто плинне явище, щоб існувати самій по собі. Її життя і погляди швидко змінюються, дні проминають зі швидкістю світла, вона пересувається і пересуває усе довкола і, врешті, губиться. Рано чи пізно. Тому людині абсолютно необхідний ще хтось, або щось. Щось  зовнішнє і неодмінно більше, в сотні і тисячі разів більше, від неї самої. Бо в системі людина – і щось менше від неї – добре культивується лише людський егоїзм і пихатість. Отож, людині потрібен хтось ще. Хтось третій. Бо є людина, світ, як вона його уявляє і  хтось третій. Цією третьою особою може бути Бог у деяких випадках. Для тих, кому пощастило мати щиру і сильну віру у свого Бога, не залежно від того, як він називається в конкретному випадку. Є ж багато людей, для кого Бог існує в уявному світі і тому в якості третього виступати не може.  Для них третьою точкою може стати хтось інший… може людина, що має авторитет і безмежну мудрість, може улюблене дерево у саду, яке щороку восени дає великі спілі яблука, зрештою це може бути просто шматок пейзажу чи ландшафт, який вказує на деяку незмінність речей, попри швидкість людського існування.

Особисто я люблю приїздити на біологічний стаціонар у горах. Там є низенька лавочка біля кухні. Якщо на ній вигідно вмоститися, то можна побачити Кваси внизу, часто вкриті туманом чи хмарами, кілька сусідніх невеликих гір і частину Свидовецького хребта, по той бік від колії. Для мене виявилось великою містерією усвідомлення того, що є речі, які залишаються незмінними у порівнянні не лише з тим відрізком часу, який мені вже було дано прожити, але і з усім моїм життям, яке ще не відбулось. З книжок по геології можна дізнатися, що Кавказ, наприклад, - це молоді гори. Тамтешні високі шпилясті вершини ще будуть рости і набиратимуть висоти, коли Карпати всихатимуть і потроху руйнуватимуться. У порівнянні з тим, скільки існують ті гори, що я можу побачити з сіренької лавочки – ціле моє життя прирівнюється приблизно до однієї мілісекунди. Всі мої довгі хвилини до зустрічі з улюбленими людьми, довгі години навчання, довгі дні зими чи осені,коли чекаєш на тепло і сонце, довгі роки мого існування – все це для них непомітно. І навіть якщо я сидітиму цілий день і дивитимуся на ці гори – навряд чи вони помітять мене.

Час взагалі володіє критерієм відносності і залежно від того добре тобі чи погано, холодно чи тепло, ситно чи голодно - він пливе зовсім по-різному.  Він може проминати повз, наче вагони швидкісної електрички… Так буває, коли починаєш нехтувати дрібницями. Тоді завжди складається враження ніби щось відбулось, але зовсім немає що згадати. Іншим разом навпаки – час наче розтягнена плівка на магнітофонній касеті. Події розтягуються, липнуть до тебе і тривають нескінченно довго. Такий тип часу легко підхопити, якщо на щось дуже чекаєш.  Якимось чином час кожної окремої людини триває по-різному, залежно від  того що в кожен конкретний момент та чи інша особа відчуває, думає чи робить.  З іншого боку плин часу значно залежить від того скільки та чи інша істота живе. Для маленької плодової мушки час мав би бути значно пришвидшеним в порівнянні з плином часу для мене. Зрештою, щораз коли я спостерігаю, як повільно ця комашка летить над вазою з виноградом я ніколи не можу позбутися враження, що цій істоті здається ніби вона пересувається зі швидкістю реактивного літака, може, якщо не на першій космічній швидкості. Зрештою.. невідомо чи усвідомлює ця мушка факт власного існування. Я не знаю також чи властиво горам, у якомусь їхньому вимірі, де вони існують, чекати на щось дуже сильно, або бути байдужими до того що відбувається, але мене не здивувало б, якби якомусь невеликому горбочку видалось ціле моє життя – реактивним польотом плодової мушки.

Мені подобається приїздити на стаціонар час-від-часу. Немає суттєвого значення якою буде погода. Якщо падатиме дощ, то можна буде сидіти на кухні і підкидати дрова до печі, аж у маленькій кухоньці стане спекотно від розігрітого каменю і металу. Якщо ж буде сонячно – завжди можна піти прогулятися на сусідню полонину щоб дорогою напитися з гірського потоку холодної води, а на самій уже полонині, якщо пощастить – можна побачити, як пасуться вівці – велика отара, що рухається ніби високоорганізований живий організм, іноді також коні, яких ніхто не прив’язує і вони вільні гуляти де хочуть. Можна пити свіже молоко на фермі, піти на Петрос і подивитися звідти на вершину Говерли, за яку часто зачіпаються хмари, що пливуть з Румунії… Зрештою за якийсь час мого перебування в такій безпосередній близькості з горами, я майже фізично відчуваю, як мій час починає уповільнюватись і хмари починають плисти розміреніше, дні стають довшими, хоч я абсолютно ні на що не чекаю. В горах я часто забуваю про свою квартиру у місті, про те як виглядають мої меблі, як пахне у мене вдома, адже кожне помешкання має якийсь свій неповторний запах.

Мені доводилося читати колись про магнітні поля Землі і Місяця… Йшлося власне про те, що коли Місяць наближається до Землі – він спричиняє припливи і відпливи за рахунок свого магнітного поля, яке в свою чергу пов’язане з його масою. По суті, уся Сонячна система тримається за рахунок того, що існує Сонце з велетенською масою, яка притягує інші маси, але трохи менші. Кожна така велетенська маса утворює магнітне поле, яке впливає на магнітні поля інших планет, дещо їх викривлюючи. Якщо вода в океанах частково піднімається під впливом Місяця, так це за рахунок того, що його магнітне поле локально впливає на магнітне поле нашої планети.  Зрештою, як говорить шкільний підручник з фізики – муха сидить на стелі, лише за рахунок того, що маса стелі значно перевищує її власну масу. Можливо щось подібне можна застосувати і стосовно такого відносного поняття, як час. Коли я потрапляю в  часову гравітацію гірської системи – мій власний момент обертання сповільнюється і мій час починає рухатися інакше. Така собі локальна зміна швидкості під впливом зовнішнього фактора.

Зрештою, я взагалі дуже люблю гори. На відміну від багатьох моїх знайомих – я люблю раз за разом повертатися  в ті самі місця, де вже була. Мені імпонує те, що гори досить великі, щоб надто швидко зникнути. Якщо я залишу свій гаманець у людному місці, то він неодмінно зникне за якийсь нетривалий період часу, якщо я необачно залишу телефон на столі у кафе, то є велика ймовірність, що я не побачу його, коли повернуся від барної стійки, проте я можу абсолютно спокійно залишати улюблені ландшафти, стежки і вершини. Їхати додому і не припинати їх ланцюжком, як велосипед. Я точно знаю, що всі ці мої улюблені місця нікуди не зникають, коли я перестаю існувати з ними в одному часо-просторі. Я можу приїхати до них, як до родичів чи друзів і побачити що все на тому самому місці. І навіть якщо за рік чи два я вже не побачу сіренької лавочки за кухнею на біологічному стаціонарі, то я сподіваюсь, що краєвид, який я звідти можу спостерігати – нікуди не подінеться ще найближчі кілька мільйонів років. І я в своїй ненадійній квартирі в будинку, на який забудовники дали гарантію в 50 років, 20 з яких вже пройшло, сиджу зараз за комп’ютером, на який маю гарантію на п’ять років, рік з якої вже минув… Сиджу попри склянці молока, яке вже післязавтра буде вважатись зіпсованим і чітко усвідомлюю плинність часу навколо. Для кожного з нас він плине по різному – для мене, для будинку, мого ноутбука і для молока в склянці. Мене дещо лякає найгірша перспектива, яка може статися – до прикладу що через 30 років мій будинок визнають аварійним і мені доведеться терміново виїжджати, при чому залишити багато речей, які я люблю, що через чотири роки – мій ноутбук зламається, я втрачу всі свої улюблені світлини і важливі документи, які на ньому зберігаються, чи може що решта молока у холодильнику зіпсується швидше ніж я встигну його використати. Часто я замислююсь також над тим що рано чи пізно закінчиться і мій власний термін придатності. Я зістарюся і згорблюся, шкіра моя покриється глибокими зморшками, зітруться суглоби і випадуть зуби… Колись.. рано чи пізно і мені прийде час закінчити період перебування в цій конкретній реальності. Іноді це лякає мене. Я боюся не встигнути зробити те, що мені видається важливим. І тоді я заплющую очі і з легкістю відтворюю собі у пам’яті знайомий до деталей ландшафт. Я можу пригадати собі ту саму лінію гір у будь-який час доби і за будь-якої погоди. Я знаю що навіть коли я відійду – ця лінія продовжить існувати і мені від того стає тепло і затишно. Приємно усвідомлювати, що хоча б щось, в порівнянні з миттю мого існування залишається майже незмінним.

неділя, 14 жовтня 2012 р.

 

Просто.. Ложки не існує, Нео.

однажды наступает такой момент,
когда что-то щёлкает,
и ты начинаешь смотреть на всё
совсем другими глазами.

Сакральный олень

Іноді буває однозначне якесь розуміння подвійності свідомості.. Все, що ми сприймаємо і що думаємо якесь досить одноманітне і однобоке, а також часом до абсурду відносне. Якщо хтось би поставив собі на меті зараз зустрітись з тими речами, які вражали його колись в дитинстві, то помітив би разючу відмінність між тим як сприймав це колись і як бачить це тепер. Все, що видавалось загадковим і велетенським, стало мізерним і просто ностальгічним, вийняткові речі - непотрібними і лише дещо ще має хоч якийсь сенс. Але чому? Чому навіть та сама дорога, коли ти проходиш її вдруге підряд видається набагато коротшою? Якщо припустити навіть, що ти справді йдеш по дорозі і що вона впринципі існує, то є багато факторів, які направду ніяк не впливають на дорогу, але суттєво впливають на наше уявлення про неї, як то погода, пора року, настрій, час доби, освітленість... З того всього можна зрозуміти, що наше світосприйняття в кожну конкретну секунду часу на пряму залежить від багатьох факторів, які чисто об'єктивно ніякого значення не мають. Буває, що в якийсь момент звичайне місце, повз яке проходиш щодня - вражає  тебе на стільки, що ти просто не можеш не зупинитись, не вклякнути від здивування. Буває і так, що дивовижні речі зовсім не чіпляють тебе, наче ти десь дуже далеко.. Чи може сказати - глибоко?

Мені часом видається що люди подібні на колодязі - по перше світосприйняття отаке досить тунельне... а по-друге - іноді можна так зануритись в себе, що перестаєш помічати плин часу та і взагалі, - перестаєш помічати що дихаєш, думаєш, існуєш... Але чим дужче я намагаюсь вловити в чому суть - тим швидше воно вислизає від мене.. Тому, мабуть, єдине рішення - користуватись першим враженням від кожного окремого досвіду. Просто істина десь поруч, але її ніяк не вхопиш.. Отакі от заплутані думки.

Підбірка фото до теми

А яку пілюлю вибереш ти?

Комп'ютеризація і виродження живого спілкування

Все частіше помічаю те як людей поглинають всілякі девайси.. Як людство знанурюється у віртуальний світ все глибше, в намаганні втекти від реальності. Ввечір в маршрутці спостерігаю як двоє сидять поруч... Хлопець і дівчина. У них на пальці обручки. Спершу розмовляють про щось, а потім він повністю занурюється у свій супермодний телефон з сенсорним екраном і судячи з усього - читає щось. Вона ж слухає музику і дивиться за темне вікно, також абсолютно зникаючи з теперішнього моменту. В чоловіка падають рукавиці і шапка, що лежали перед тим в нього на колінах, проте він цього не помічає... Спершу думаю сказати йому, проте в якийсь останній момент зупиняюся і чекаю що буде далі. Проте нічого не відбувається. Проходить досить часу, чоловік кілька разів змінює позу, один раз відривається від екрана, щоб поглянути на дружину, проте не помічає... Врешті кінцева. Всі виходять. він встає і виходить, залишаючи дружину, яка лиш спіткнувшись об речі - їх помічає, піднімає і також виходить.
Приходжу в кафе де є вайфай. за столиком сидять двоє - хлопець і дівчина. У неї на колінах ноутбук, у нього в руках планшет. Хлопець у військовій формі. швидше за все у звільненні... До того ж це п'ятниця. Вони просто сидять навпроти. Зрозуміло що щось між ними є.. проте.. вони лиш показують один одному якісь дурнуваті приколи з серії тупих картинок, які не приводять ні до чого окрім зниження рівня інтелекту. я сиджу за сусіднім столиком і скоса поглядаю на них.
Їду в тролейбусі. Заходить молодий хлопчина. В нього на вухах великі навушники. Купує квиток по студентському - пільговий, значить дешевший. Сідає. Дістає з кишені iPhone, що для мого міста ще надзвичайна новинка і бавиться в якусь гру, періодично витираючи рукавицею соплі і шморгаючи носом. Я дивлюся вздовж проходу між кріслами, а також на людей, що сидять. На щастя немає тисняви і можна собі порозглядатися. То там то тут видно великі навушники, які чудово ізолюють від зовнішніх звуків. На обличчях пустота. Вимучений вираз очей і сіруватий відтінок на лицях. Таке враження наче всі працювали цілий день на будівництві і на їх обличчях так і залишився тонкий шар цементного пилу. Ні в кого не проминає хоч би іскри цікавості. Повна апатія. Байдужість.
Чому теперішня society така пуста і налякана? Люди бояться живого спілкування, бояться відчувати і бояться розчаровуватись у власних ілюзіях. Куди ми прийдемо? Інтелектуальний прогрес давно перегнав прогресування мудрості і відкритості. Людство перетворюється на машину, чи програму. Кожен індивід не знає і не хоче знати про всі інші деталі. Йому досить того обмеженого простору, який він сам по собі займає. І в цьому просторі він старанно культивує власний егоїзм і зацикленість на собі. Це розвивається аж до абсурдного грубого і неморального наплювательства на всіх інших. Лди все більше гублять людський облік і перетворюються на бездушних машин, які здатні лише до руйнування і егоїзму.